Іво Бобул

Україні варто вчитися в Сербії поважати свою музику...

розмовляла Марія Мазко

В історії людства завжди є когорта митців, на яких тримається світ. Це майстри пісні та слова в першу чергу, адже саме ці жанри найбільше торкаються людської душі. До них належить і Іво Бобул, творчість якого пронизана глибоким ліризмом та патріотизмом.

Тематика репертуару близька кожному, адже співає артист про любов до жінки, дітей, батьків, рідного дому, вітчизни.

Його голос, талант та майстерність здатні передати найтонкіші емоції та почуття, як у піснях громадянського спрямування («Одна-єдина», «Україно», «Моїй Україні», «Мадонна-Вкраїна», «На Україну повернусь», «Емігрантка», «Душі криниця»), так і в лірико-драматичних «Крила мрій моїх», «Колыбель любви», «Нежная любовь», «Скрипка без струн», «Болить душа», «Монахиня», «Звучала скрипка», «Розцвіла акація», «Осінній сад» та безліч інших. А пісні рідною румунською мовою «Drumurile dragostei», «Казкове кохання» (останню, до речі, пан Іво написав сам) завжди заряджають хорошим настроєм та оптимізмом. Недарма відомий поет-пісняр Андрій Демиденко, представляючи його на своєму ювілейному творчому вечорі, сказав, що «цей голос, поза сумнівом, може бути окрасою будь-якої держави». Іво Васильович дуже серйозно ставиться до роботи у студії. Записуючи пісню, він завжди вносить частинку себе. Чи не тому в його виконанні світові хіти «Пам’яті Карузо», «Luna», «Yesterday», «Как молоды мы были», «Песнь о солдате», «Стервятник» (з фільму «Золото Маккени»), «Эти глаза напротив» звучать по-особливому. А готуючи нову пісню на розсуд слухачів, він не показує її, доки вона не зазвучить ідеально.

Нині артист активно готується до ювілейного концерту, який відбудеться 19 грудня у Палаці «Україна», невпинно підтверджуючи своїм талантом і працею, що є співаком європейського рівня та світового масштабу. Попри величезну зайнятість та щільний графік, пан Іво все ж знайшов час на розмову, яку представляємо на ваш розсуд.

-Розкажіть де Ви зростали, де пройшло Ваше дитинство?

-Я народився біля самого кордону з Румунією у селі, яке зараз називається Тереблече, раніше називалося Порубне, Чернівецької області. Це була колишня територіяРумунії, а після війни вже Радянський Союз, а сьогодні ми вже живемо в Україні. У нас була багатодітна родина, семеро дітей, чотири брати та три сестри.

-Чим зараз займаються брати та сестри?

-Кожен своєю роботою. Тільки я, як то кажуть, «в сім’ї не без виродка», співаю.

-Пісня була з Вами з дитинства?

-Так. Скільки себе пам’ятаю з дитинства, я завжди співав. По-перше, моя мама дуже гарно співала, та й батько музикантом був, цимбалістом. Тому в нас всі співають, брати, сестри всі співають. Але так Бог, певно, розпорядився, що більше мені дісталося це. Хоча з одного боку це й цікаво, а з іншого, важкувато, Машенько. Така ноша…

-Нести свій хрест.

-Ну, а що робити?

-Де Ви намагалися виявити свою любов та талант до співу?

- Де тільки виходило: на гітарі грав дівчаткам у під’їзді, у дворі, на вечірках, де тільки можна було. Я взагалі дуже любив співати, тому, як тільки навчився грати на гітарі, з’явився інструмент, було вже легше. Збиралася моя аудиторія, моя компанія, і я співав.

-На гітарі Ви в армії навчилися грати?

-Ні, на гітарі ще до армії навчився грати. Я працював на будові, а з нами працювали хлопці, які вміли грати. Так і навчився (в армії артист опанував клавішні, ударні й навчився музичній грамоті – прим.авт.).

- Коли Ви остаточно зрозуміли, що ваше місце на сцені?

-Після 82-го року, коли був на конкурсі на найкраще виконання пісень країн соціалістичної співдружності в Ялті. Коли завоював там третю премію споміж ста конкурсантів, я зрозумів, що повинен бути на сцені, що я це можу. А коли я собі довів, що я можу, і люди сприйняли те, що я роблю. А співати потрібно було мовами усіх країн-представниць. Я співав німецькою, сербохорватською, румунською, польською, чеською.

-Пам’ятаєте назви цих пісень?

-Ну, звісно ж. Найяскравіша з тих, що я співав це була «Крістіна» Корнеліє Ковача. Це була бомба.

-У школі, інтернаті, куди Ви потім потрапили, визнавали Ваш талант?

-Справа в тім, що коли я в школі вчився, мене вигнали з хору, бо я голосно співав. Нам сказали, що треба так співати, щоб не виділятися, а я не міг. Тому мене й вигнали. Так у хорі більше не співав.

-Відтоді розпочалася Ваша сольна кар’єра.

-Так (сміється – прим.авт.). Відтоді співаю сольно.

-На початку 90-х два роки ви жили й працювали в Америці. Вам пропонували там лишитися?

-Розумієш, залишитися, втратити тут і не знайти там… Хоча, можливо, якби не був пов’язаний із музикою, може, і лишився б. Країна й справді цікава, самобутня, своя культура, музиканти дуже грамотні. Америка мені й до сьогодні подобається, як країна, де будь-хто може себе реалізувати, якщо в нього є мізки і він не дармоїд, не ледар. І не тільки співочий талант. Там дійсно широкий профіль. Якщо мову знаєш, комп’ютер або ж лікарський фах маєш…

- Яка атмосфера панувала в артистичному середовищі, коли повернулися?

-Не можу сказати, що дружелюбна, бо нас не було тут два роки, а пісні постійно крутили. А багато-хто думав, що не повернемося. Коли ми повернулися, у мене був хороший репертуар, нові костюми. Був такий час, що багато артистів носило малинові піджаки, а я вдягався по-іншому. Репертуар у мене був інший, манера співу. Там я наслухався прекрасних співаків, які знають свою справу, тому манера виконання трохи змінилася. Тому стало все трохи по-іншому. Але нічого. Після кількох концертів все стало на свої місця.

- А на сьогодні щось змінилося в артистичному середовищі?

-Все, як і завжди було. Артисти-то однин одному усміхаються, проте за спиною… Ну, не хочу говорити. Є такі, які дружать багато років, але зазвичай кожен сам по собі.

-З ким Ви підтримуєте дружні стосунки з артистів?

- Мої найближчі друзі – квартет «Гетьман», дует «Світязь». Квартет «Гетьман» - дуже хороші співаки, а музиканти Діма Гершензон, Толя Говорадло – це вже легенди музики в Україні. Тому вони всі мені дуже подобаються як порядні люди та гарні музиканти.

- Вас називають Іво, і це також ваше сценічне ім’я. Вас так називали у дитинстві? Звідки воно взялося?

- Ну, я ж не чистокровний румун і не чистокровний українець. Не знаю, які ще крові в мені. Не можу відповісти точно, чому саме так називали.

- Справа в тім, що на території колишньої Югославії часто скорочено від імені Іван називають Іво.

- Ну, так це, мабуть, хтось десь почув, так стали називати мене, так воно й лишилося.

- Отже, це не псевдонім, як стверджують деякі журналісти та діячі.

- Вірю. Хоча нехай і таке кажуть. Вони звикли, нехай кажуть так, не звертай уваги.

- У одному з інтерв’ю Ви згадували, що Вас у дитинстві називали Ніку. А це ім’я звідки?

- Це теж скорочено від Іван. Румунською ласкаво так називають.

-А батьки як називали?

- Точно так, як ти щойно сказала, Ніку.

-Які національності населяли Ваше село?

- Я дружив з поляками. У нас були поляки, євреї, румуни, українці, росіяни, навіть, татари, здається, були. Зараз уже не пам’ятаю. Всі дружили, бігали, грали в футбол, всі діти однакові. Граючи з ними в футбол, я вчив мови: польську, російську, українську. Три-чотири мови буквально на льоту одразу підхопив.

-Наскільки мені відомо, то Ви трошки знаєте і сербську. Як її вчили?

-Пісні, пісні... Мені завжди дуже подобалася, і до сьогодні подобається югославська музика. Раніше приїжджали артисти, я дивився, слухав югославську та румунську естради. Югославська естрада на той час була дуже популярною, дуже красиві пісні були. Дуже мені імпонувала їхня мелізматика. Мелос цієї країни мені завжди імпонував.

-А подібний до румунського?

-Звісно. Дуже навіть схожі. Подібна мелізматика. Так само мелодійний.

- Чи бували Ви на гастролях у Сербії чи, можливо, інших країнах колишньої Югославії?

-Ні. Я був на гастролях у багатьох країнах, крім Югославії.

-Це треба виправляти!

-Так. Колись у мене мрія була потрапити на гастролі до Югославії, зараз вона вже поділена на багато держав. Але це була дійсно дуже цікава країна. Пам’ятаю, найкращі костюми, плащі були з Югославії, не кажучи вже про взуття.

- У вас в репертуарі є принаймні одна пісня з цієї території тих часів, яку ви виконуєте і до сьогодні в українському перекладі. Це «Лоредана». Розкажіть про історію її створення?

- Я почув цю пісню, коли був у Румунії на гастролях. Вона мені сподобалася, я запам’ятав мелодію, зміст, хтось мені приніс приспів і заспів, і я замовив переклад у Петра Маги.

-Знаєте авторів цієї пісні?

-Я шукав, та не знайшов. Тоді ще, на жаль, не було таких можливостей пошуку інформації. Може, ти їх знайдеш, ти ж там часто буваєш.

- На вашу думку, чого б могла повчитися Україна в Сербії в музичному плані?

- У всякому разі, мені подобається, що вона поважає свою музику. Ми теж поважаємо, однак менше…

-Та набагато менше, я Вам скажу.

-Вони люблять свою музику. У мене є навіть музика югославських ромів та румунських ромів з тих країв, що межують з Сербією. Просто розкішна. Колективи співають, красиво все. Одразу видно, люди вміють жити. Музика в них дуже цікава. Мені дуже подобається, тому інколи я у свої програми включаю пісні Югославії.

-Останні музичні новини. Такі країни, як Сербія, Хорватія, Чехія, Португалія відмовилися від участі в цьогорічному Євробаченні, аргументуючи такий вчинок кризою та незацікавленістю глядачів. Чи це не є підтвердженням того, що цей конкурс себе давно вичерпав?

-Звичайно, дуже згоден. Я абсолютно солідарний з цими країнами, бо він уже перетворився на балаган, клоунаду. Якщо раніше були Селін Діон, Абба, ще були цікаві виконавці, які й до сьогодні залишаються на вершині слави, то зараз це карнавал якийсь, конкурс масок, що гірше, то краще. Тому я б не казав, що це конкурс великих досягнень, це дитячий чи, так би мовити, конкурс для кухні.

-Але ж багато молодих виконавців так прагнуть потрапити на цей конкурс…

- Ну, розумієш, багато молодих… Не можна будувати програму лише на молодих, які не розуміють про що будуть співати. Має ж бути певний вік, закоханість, втрата якогось почуття. А то виходить молодий хлопець, не знає ще значення слова «кохання», а співає про велике кохання. А про що ж вони ще можуть співати? Тому я охолов до цього конкурсу, він мені не цікавий. На мою думку, це дворовий конкурс. Країни-сусіди підіграють одна одній. Це нечесно й нецікаво.

- Як Ви ставитеся до різноманіття талант-шоу на наших каналах?

- Дуже їх багато. Є фраза така: «Боливар двоих не выдержит» із класики. Треба ж ще, щоб хтось працював, не може вся країна співати. Хто ж працювати буде? Я розумію, що кожен, в кого є рот, може співати, але ж не кожен годиться для цього. А деякі чомусь цього не розуміють. Чомусь люди почали дуже сильно хотіти бути відомими, хочуть бути поміченими, щоб з ними віталися на вулиці. Але для того, щоб бути відомим, потрібен час. До цього треба йти не один день, а роками. Одна мить, спалах – і тебе вже нема після цього конкурсу. Всі хочуть бути на сцені, але не в кожного виходить. Я кажу так : якщо Боженька тебе відмітив, ти будеш співати, а якщо ні... Сама знаєш.

-Буває ж, що деякий час по завершенню талант-шоу люди впізнають на вулиці виконавця, а потім минає деякий час, і його забувають.

- Він-то може виграти, але він сам не розуміє, що вже скалічений. Всі звертали на нього увагу, віталися на вулиці, аж раптом… Тепер він ніхто, і звуть його ніяк.

- Як Ви ставитеся до того, що в журі сидять далеко не всі професійні співаки, далеко не всі українські артисти, та й до того ж не перший ешелон естрадних зірок?

-Що не українські, це зрозуміло, бо ми у своїй країні, як завжди, ізгої. А щодо того, кого вони там запрошують, я не знаю. Мабуть, тим, що створюють передачу, не вигідно, щоб у журі сидів нормальний співак. Я дивився й інші музичні передачі, як, наприклад, у Америці відбувається Х-фактор, і хто там сидить. Різниця кардинальна.

- Чому талановитим дітям та молодим співакам, які приходять на кастинги дуже часто доводиться чути образливі слова на свою адресу?

- Є анекдот такий: Сидить соловей та й гарно співає. Тут приходить ворона й каже: «Соловей, нічого ти співати не вмієш, я буду співати. Я краще співаю». Сперечалися, сперечалися… Та й каже соловей: «Ладно, давай перший, хто проходитиме в лісі скаже, хто краще співає. Якщо я співатиму краще, я тобі око виколю, а якщо співатимеш краще ти, то ти мені око виколеш». Тут з’являється свиня. Ворона питає: «Свиня, послухай-но, хто з нас краще співає?» Соловей заспівав, згодом ворона. Свиня каже: «Ворона краще співає». А Соловей відповідає «Ну й чорт з ним, з моїм оком, та хто ж мене судить»… Дуже складно, бо люди, які приходять туди, уявили собі, що вони всезнаючі в музиці, а це безглуздо. Це, мабуть, їхня особливість. Напевно, зараз модно так себе піднести, що ти всезнаючий, що ти все можеш. Проте до людей завжди треба ставитися з повагою, бо сьогодні ти там працюєш, а завтра невідомо, що буде.

-А Ви б погодились, якби Вам запронували працювати в такому шоу?

-Ні. Я людина пряма й завжди кажу те, що я думаю. Я не можу хитрувати. Якщо людина співає й мені подобається, я скажу, що віна співає. І коли я дивлюся, як сидять в журі сіваки, і я чую, як конкурсанти співають сильніше, ніж той, хто його судить. І, звісно, вони його прибирають. Який сенс залишати його, якщо він сильніший, ніж саме журі?

-У Вас троє дітей: син Руслан у Америці, дочка Людмила в Чернівцях, молодший Данило з вами. Часто бачитеся зі старшими дітьми?

-Майже кожного року. У Чернівцях у мене ще дві онуки - Женя та Катя.

-Зараз ви виховуєте свій маленький скарб, восьмирічного сина Даниїла, Данилка…

-Так, це найдорожче, що в мене є, це моє життя.

-Чим він захоплюється?

-Він таким різноманітним хлопцем став. Коли маленьким був, мріяв стати космонавтом, потім – металургом, якимись трубами захоплювався. Потім він захопився «Лего», згодом поїздами. Причому дуже багато має поїздів. Я йому їх навіть замовляв через Сашу Сєрова в Москві, через Іллюшу, мого друга з Ізраїля, коли сам їздив у Нью-Йорк, купував йому. Бо у нас у продажу їх немає, а так знаходиш у продажу в Інтернеті потрібну модель. Останнім часом він каже, що буде міністром транспорту. Він спитав мене : «Міністр транспорту катається у потязі безкоштовно?» Я відповів, що так. «І на літаку?» - питає він. «Так» - кажу. «Ну, все, тоді я буду міністром транспорту». Комп’ютером захоплюється, як і всі діти, у ігри різні грає. У цьому плані я йому дав повну свободу. Почекаю ще рік-два, а потім подивлюся, на що він більше згодиться, до чого більше схильний, і буду туди його спрямовувати. До музики він, звісно…

-Не хоче?

-Не можу сказати, що я йому не прищепив свою любов до музики. Спочатку він тягнувся туди, а потім якось охолов. При чому, у нас удома стоять клавішні, якщо раніше він щось награвав, то зараз він більше до техніки. А з іншого боку, те, що зараз коїться на сцені… Я б не дуже хотів, щоб він був там. Є ж мільйон інших професій. Чому в інших країнах все трохи по-іншому, де можна себе реалізувати. У нас тут – усі на сцену. От в Америці треба бути адвокатом, лікарем, чи комп’ютерщиком – і всі йдуть туди, бо розуміють, що це на все життя. А артист - це ж тимчасово. Спалахнуло і пішло. Встиг зірвати куш, а потім що… А ці професії, вони ж до кінця твоїх днів і високооплачувані.

-А як син сприймає Ваші пісні?

- Колись я робив свій концерт у Чернівцях. Ми проходили повз дитячу кімнату. Я його питаю: «Даня, ти підеш зі мною на концерт?», а він подивився на дитячу кімнату і каже: «Ні, тату, ти дуже голосно співаєш». І лишився в дитячій кімнаті. Ну, це ж дитина, я все розумію. Зараз, звісно, він слухає, йому подобається.

-Прийде на цей концерт, що скоро відбуватиметься?

- Авжеж. Я ж йому присвячую цей концерт. Я радий, що Бог дав мені можливість зробити йому на день народження такий подарунок. Ніхто не знає, що буде завтра, післязавтра, ми всі ходимо під Богом.

-До школи він ходить із задоволенням?

-Ну, як і всі хлопчаки… Як його тато ходив, так і він ходить. Дитина є дитина. Я не маю намір виховати вундеркінда. Я йому сказав : «Данечко, ти повинен уміти три речі в житті: читати, грамотно писати й рахувати. Географію, наприклад, ти вивчиш, подорожуючи Україною, економіку ти побачиш на власні очі, коли виростеш, тоді все зрозумієш. А як не знатимеш чогось, то в мене запитаєш, я тобі все поясню». І, звісно, він знатиме іноземну мову. І не одну.

27.11.2013.