Ірина Маркович

Специфіка концептів "Срећа" та "Несрећа" у сербській мовній картині світу на матеріалі сербських народних казок

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Бакалаврську роботу виконала студентка четвертого курсу сербської групи Маркович Ірина

Науковий керівник: асист. Стеблина-Рудякова Л.М.

Київ - 2010

Інститут філології
Кафедра слов’янської філології

Зміст

Вступ

Розділ І: Теоретико-методологічні засади дослідження концептів емоцій

1.1. Історія становлення антропоцентричної лінгвістики

1.2. Національно-мовна картина світу (НМКС) та мовна особистість

1.3. Сутність концептів емоцій у загальній системі концептів

1.4. Особливості методології дослідження концептів

Розділ ІІ: Лінгвокультурні особливості концептів Срећа та Несрећа

2.1. Дефініції Срећа та Несрећа у фаховій літературі

2.2. Специфіка розкриття концептів у казках

2.3. Дефініції Срећа та Несрећа у лексикографічних джерелах

2.4. Понятійний компонент концептів

2.4.1. Каузальні зв'язки у структурно-понятійній моделі концептів Срећа та Несрећа

2.4.2. Демонстративні характеристики концептів

2.4.3. Консекутивні зв'язки Срећа та Несрећа

2.4.4. Інтеракційність у структурно-понятійній моделі концепту Срећа та Несрећа

2.5. Образна складова концепту Срећа та Несрећа

Висновки

Список використаної літератури

  

 

Вступ

Зі зміною століть відбулася зміна наукової парадигми у мовознавстві. У центрі уваги лінгвістів тепер опинився користувач мовою – як окремий індивід, що є носієм певної культури, так і мовний колектив, до якого він належить. Лінгвістичним імперативом став аналіз етнічно детермінованих лексичних та граматичних значень, завдяки якому можна виявити суттєві риси певної лінгвокультури та наблизитися до розуміння менталітету етносу – її носія. У межах саме такого, антропоцентричного підходу до вивчення мовних явищ і виконано цю роботу, яка має своєю метою виявити національно зумовлені особливості мовної свідомості сербського етносу і, зокрема, культурно зумовлене розуміння сербами емоцій щастя та нещастя виходячи з текстів народних казок.

Вибір об'єкту даного дослідження, яким є ідентифікація та пояснення сербських концептів Срећа та Несрећа, зумовила відсутність на українських теренах ґрунтовних концептуальних досліджень лексики сербської мови на позначення різних емоцій, що спричинює брак відповіді питання, наскільки універсальними є емоції, репрезентовані різними лексемами у різних мовах, і якою мірою специфіка їх мовної реалізації визначається дією етнопсихічних чинників. Це зумовлює актуальність даної роботи, адже дослідження емоційних концептів може видатися особливо плідним для розуміння ментальності певного етносу; більш того, "розгадка правил вживання приведе нас у серце теорії емоцій і привнесе у дослідження, що включає вивчення фізіології емоцій, витонченість, якої йому, на жаль, не вистачає" [3, 344].

Досягнення поставленої мети ми бачимо можливим за умови виконання таких завдань:

1) визначити теоретичну базу дослідження;

2) з’ясувати місце концептів емоцій серед загальної системи концептів;

3) прослідкувати історію становлення понять ЩАСТЯ – НЕЩАСТЯ у філософських дослідженнях, визначити основи цих концептів;

4) виявити зміст концептів на матеріалі сербських народних казок у межах понятійного та образного компонентів.

Крім того, традиційну схему концептуального аналізу за двома вищезазначеними компонентами було вдосконалено і доповнено шляхом виділення у понятійному компоненті концепту підкомпонентів, орієнтованих на семантичні особливості даних концептів.

Матеріалом дослідження послугували тексти сербських народних казок, дані тлумачних, психологічних, філософських та етимологічних словників сербської та української мови, інтернет-словників,; для пояснення встановлених лінгвокультурних явищ використовувалися матеріали психологічних та культурологічних досліджень.

 

Розділ І: Теоретико-методологічні засади дослідження концептів емоцій

1.1. Історія становлення антропоцентричної лінгвістики

Ключовим принципом у сучасних гуманітарних науках став знаменитий протагорівський вислів "людина є мірою всіх речей" [45]. Людина, яка розглядається на різних рівнях від індивідуального до рівня національно-мовної спільноти, стала центральним об'єктом та визначальним чинником досліджень останніх десятиліть. Сучасну лінгвістику, яку називають через це антропологічною або антропоцентричною, цікавлять, зокрема, вже не структурні особливості та закони функціонування мови як такої, а відображення у ній світогляду колективу, що нею користується. Мова розглядається як призма, через яку людина сприймає світ [10, 255].

Корені такого підходу сягають початків лінгвокультурології у Німеччині першої половини ХІХ століття. Батьком цієї науки, як і мовознавства загалом, є видатний німецький вчений Вільгельм фон Гумбольдт.

У зв'язку з біологічною теорією світосприйняття можна згадати, зокрема, А. Шлейхера, який започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві. В. фон Гумбольдт же вважав, що різні мови є різноманітними способами світобачення (Weltanschauung) та інтерпретації світу людськими спільнотами: "У кожній мові закладене самобутнє світоспоглядання. Як окремий звук стає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між людиною та природою, що впливає на неї" [12, 80]. "Проявлення людської духовної сили, яке різною мірою і різними способами відбувається протягом тисячоліть на просторі земної кулі, є вищою метою всього руху духу, кінцева ідея, котра повинна випливати з всесвітньо-історичного процесу... Мова... всіма найтоншими нитками свого коріння зрослася... з силою національного духу, і що сильніший вплив духу на мову, то закономірніший і багатший розвиток останньої. В усьому своєму строгому сплетінні вона є лише продуктом мовної свідомості нації, і тому на головні питання про початки і внутрішнє життя мови <...> взагалі неможливо відповісти, не піднявшися до погляду духовної сили і національної самобутності" [12, 47].

Матеріальні мовні форми, за Гумбольдтом, є результатом діяльності духу мови, який, виражаючись за допомогою звуку в устах мовців, створює мову за законами певного глибинного принципу, який визначає всю її своєрідність. Цей принцип є внутрішньою формою мови (ВФМ) (Гумбольдт розрізняв зовнішню і внутрішню форми мови, надаючи другій першорядного значення) [36, 352]. "Мова є ніби зовнішнім проявом духу народів, - їхня мова є їхній дух і їхній дух є їхня мова. Мова не мертвий продукт виробництва, а саме виробництво"; "Постійне та єдине в... діяльності духу, що підносить членороздільний звук до вираження думки, узяте в сукупності своїх зв'язків та систематичності, і створює форму мови" [11, 71].

Нової актуальності ідеї В. фон Гумбольдта набули у ХХ столітті, коли сформувалися дві школи неогумбольдтіанства - європейська та американська. Найвидатнішими представниками першої були Л. Вітгенштейн, Г. Вайсгербер, Й. Трір, П. Хартман, другу ж репрезентували Е. Сепір та Б. Уорф. Вони також вважали, що мова має своїм джерелом не індивідуальну свідомість, а абсолютний дух. ВФМ, згідно з їх вченням, є зовнішньою, трансцендентальною по відношенню до індивідуальної свідомості, вона її скеровує та визначає.

Разом з тим неогумбольдтіанці, як і сам В. фон Гумбольдт, широко вживали у своїх працях метафору "мовна картина світу" (у термінах Гумбольдта - "картина природи"), яка корелює з поняттям форми мови. Для сучасної когнітивної лінгвістики ця метафора набула дуже важливого значення, ставши однією з ключових категорій лінгвокультурології [13, 20].

У тридцяті роки минулого століття американський вчений Е. Сепір та його учень Б. Л. Уорф розробили так звану теорію мовної відносності, що проголошує тісний зв'язок культури і мови і глибокий вплив мови на становлення логічних і світоглядних категорій. Е. Сепір висловив думку про те, що повне усвідомлення людиною навколишньої дійсності неможливе без мови, за допомогою якої людина орієнтується в світі: "Членування досвіду в різних мовах несумірне".

Пізніше концепція Е. Сепіра була розвинена Б. Л. Уорфом, який вважав, що мова є не знаряддям для відтворення думок, а програмою і керівництвом розумової діяльності індивіда, засобом аналізу його вражень та їх синтезу. За словами Уорфа, людина розчленовує природу у напрямку, підказаному її рідною мовою; світ виступає перед нею як калейдоскопічний потік вражень, який повинен бути організований нашою свідомістю, а це означає в основному - мовною системою, яка зберігається в нашій свідомості.

Теорію Сепіра-Уорфа піддав критиці С. В. Семчинський. Зокрема, він заперечує твердження про те, що "подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту лише при подібності або, принаймні, співвідносності мовних систем". Семчинський слушно зауважує, що не можна говорити про те, що у певного етносу певний спосіб життя зумовлений наявністю відповідних мовних значень. "Навпаки, в мові відбивається реальна дійсність, пізнана людським досвідом" [37, 249].

До теорії мовної відносності близький лінгвофілософський неоромантизм Й. Л. Вайсгербера, який прагнув виявити фундаментальний "мовний закон людства". На думку цього вченого, кожний член мовного колективу формує своє інтелектуальне бачення світу не на базі самостійної обробки своїх переживань, а в рамках досвіду своїх попередників, закріпленого в поняттях за допомогою мови [37 , 250].

"Справжній" антропологізм у мовознавстві формується у другій половині ХХ століття. Тепер національна специфіка у мові пояснюється не дією якогось "абсолютного духу", а, по-перше, "природним середовищем і матеріальною культурою того фрагменту об'єктивного світу, який безпосередньо сприймається етносом", та, по-друге, "національним способом мислення, національним менталітетом" [9, 73]. "У межах когнітивної лінгвістики лексичне значення виступає актом інтерпретації фрагменту світу людиною" [9, 18].

Важко навіть перерахувати всіх вчених, що зробили внесок у розвиток когнітивної лінгвістики у другій половині ХХ століття. Серед іноземних учених слід згадати насамперед Дж. Лакоффа, Н. Хомського, Р. С. Джекендоффа, Ф. Джонсона, Дж. Сьорля, С. Влахова та С. Флоріна, а також австралійського лінгвіста А. Вежбицьку, яка розробила природну семантичну метамову для опису етноспецифічних мовних значень. Мовознавці пострадянських країн долучилися до наукової роботи у сфері когнітивістики. Ось далеко не повний перелік вчених, що своїми працями помножили доробок світової когнітивної лінгвістики: І. Голубовська, Т. Радзієвська, О. Снитко, К. Гірц, В. Жайворонок, П. Селігей, Н. Д. Арутюнова, С. Г. Воркачов, Н. А. Красавський, Ю. Н. Караулов, Ю. С. Степанов, С. Г. Тер-Мінасова, В. Н. Телія, Т. І. Вендіна, О. В. Падучева, Е. М. Верещагін, В. Г. Костомаров, Д. С. Ліхачов та ін. Хоча у поглядах вищезазначених вчених є розбіжності щодо певних окремих питань, спільним для них всіх є визнання наступного постулату, сформульованого А. Вежбицькою, який, на нашу думку, є однією з ключових теоретичних засад сучасної лінгвістики та є вихідним і у нашому дослідженні: "Значення елементів природної мови не може бути зведене до відношення між мовою та світом... Значення антропоцентричне, тобто воно відбиває загальні властивості людської природи; більш того, воно етноцентричне, тобто орієнтоване на даний етнос... Мовне значення - це інтерпретація світу людиною" [26, 5].

 

1.2. Національно-мовна картина світу (НМКС) та мовна особистість

Новий антропоцентричний підхід у лінгвістиці зумовлює виникнення у лінгвістичній науці нової методології та термінологічного апарату.

Ключовим серед таких нових термінів, як вже зазначалося, є наукова метафора "мовна картина (модель) світу" (МКС). Без звертання до цього терміну не обходиться фактично жодне сучасне мовознавче дослідження.

Протягом ХХ століття спостерігалася деяка плутанина у розумінні змістового наповнення поняття МКС, проте І. О. Голубовська, звернувши увагу на той зміст, який у нього вкладав Гумбольдт та його послідовники, визначає його в такий спосіб: "НМКС... є виражене етносом засобами певної мови світовідчуття і світорозуміння, вербалізована інтерпретація мовним соціумом навколишнього світу і себе самого в цьому світі" [9, 29].

Ґрунтовна праця сербської дослідниці Л. Попович “Мовна картина світу. Когнітивний аспект. Контрастивний аналіз” подає відповіді на основні питання сучасної науки на українському та сербському матеріалі. Також, теорія підкріплена яскравими прикладами вивченого матеріалу, скажімо, у першому розділі вчена розкриває зміст основних понять когнітивістики (категоризація, концептуалізація, метафоризація, гештальт, фрейм тощо), тоді як у другому вже подає конкретні дослідження (напр., стереотип ДОЛІ у мовній картині світу тощо).

За Л. Попович мовна картина світу є “комплексом спільних семантичних характеристик реального світу, які актуалізуються у кожній конкретній комунікативній ситуації у вербальних кодах індивідуальних носіїв певної культури” [28, 27]. Мовна картина світу відрізняється від реальної об’єктивної. Це пояснено трьома чинниками: 1) у конкретній ситуації семантично актуалізуються лише поодинокі параметри концептуалізованого об’єкта, а це означає, що кожна когнітивна модель складається з семантично активної та пасивної частини; 2) відмінності у концептуалізації наївної та енциклопедичної картини світу спостерігаються при індивідуальній актуалізації ціннісних параметрів у відношенні до певних понять. Кожен мовець має свою власну цінністю шкалу, за якою розпізнає поняття, ситуації тощо, і зберігає це все у пам’яті; 3) мовна картина світу відрізняється від дійсності, що репрезентована конкретною культурою, це має вираження у кожній конкретній мові [28, 28].

У нашому розумінні МКС – це система уявлень про себе та навколишній світ певного мовного колективу, зафіксована у відповідній мові; закодоване у слові (у широкому сенсі) світосприйняття певної спільноти. Проте хоча у цьому визначенні й використовується поняття системи, його зміст є досить відмінним від змісту, який вкладали у це поняття за часів панування структурної парадигми у лінгвістиці. МКС - це не чітко впорядкована сукупність певних елементів, де діють строгі правила; ця сукупність є досить нерегулярно організованою, нестабільною та такою, що часто-густо протирічить сама собі, як це типово, власне, для творця МКС - людини. МКС - це "наївна" картина світу, її не слід плутати з науковою, де давно відомим фактом є, наприклад, те, що зміна дня та ночі спричинюється рухом Землі навколо своєї вісі, в той час як в українській МКС, як і в сербській та багатьох інших, це явище інтерпретується як рух самого сонця: сонце сходить/заходить,сунце излази/залази.

Очевидним є той факт, що МКС може відбивати світобачення різних у соціальному, часовому, просторовому та іншому відношенні мовних спільностей. Можна говорити про МКС певної нації, МКС сучасних українських жінок, МКС сербських письменників-романтиків ХІХ століття тощо. Відповідь на питання, наскільки існуючі в межах однієї мови МКС перетинаються і мають щось спільне, пропонує у своїй праці "Російська мова та мовна особистість" Ю. Караулов. Вчений виділяє дві великі частини МКС: змінну, що визначається соціальними, часовими та іншими чинниками, та незмінну, що зберігається у відносно стабільному вигляді протягом століть і є обов'язковою для кожного носія мови [21, 37].

У вищезгаданій праці Ю. Караулов також детально розглядає ще одне базове поняття сучасної лінгвокультурології - поняття "мовна особистість". Вчений пропонує нам наступне його визначення: "мовна особистість - це особистість, виражена у мові (текстах) і через мову, особистість, реконструйована у своїх основних рисах на базі мовних засобів" [21, 38].

Незважаючи на таке досить загальне й широкоохоплююче визначення, ми бачимо, що під мовною особистістю Караулов розуміє насамперед, користуючись терміном С. Г. Воркачова, особистість комунікативну, тобто "сукупність особливостей вербальної поведінки людини, що використовує мову як засіб комунікації" [5, 65]. При цьому вчений, узагальнюючи підходи до розуміння поняття мовної особистості у сучасному російському мовознавстві, відзначає ще такі її "різновиди", як власне мовна особистість (рос. речевая личность), що розглядається як носій мови, здатний до відтворення мови, та словникова, етносемантична особистість, "закріплений переважно у лексичній системі базовий національно-культурний прототип носія певної мови" [5, 65].

Караулов виділяє два рівні аналізу мовної особистості: перший, лінгво-когнітивний, "передбачає відбиття в описі мовної моделі світу особистості", а другий, мотиваційний, більш високий по відношенню до нього, - "виявлення та характеристику мотивів і цілей, що керують її розвитком, поведінкою, <...> текстопродукуванням та у підсумку визначають ієрархію смислів і цінностей у її мовній моделі світу" [21, 37].

При цьому за Карауловим, однак, існує ще й нульовий рівень: структурно-мовний, що відбиває володіння повсякденною мовою, семантичний; на цьому рівні закріплений "комплекс структурних рис загальнонаціонального - загальноросійського - мовного типу" [21, 37]. У цьому нульовому рівні можна побачити риси одразу й мовної, й етносемантичної особистості за Воркачовим; хоча сам Караулов лише побіжно згадує цей рівень у своїй праці і фактично навіть не включає його до структури мовної особистості, а вважає його лише обов'язковою передумовою для останньої, він все ж таки наголошує на важливості та доцільності дослідження цього рівня. Аналіз змінної, варіативної частини картини світу, зазначає вчений, можливий лише за умови знання її ядра, незмінної, інваріантної частини: "про <...> змінність можна говорити лише на основі чогось відносно постійного" [21, 38].

Також за Карауловим ми розуміємо і визнаємо певну умовність та відносність межі між цим постійним та змінним, проте такий поділ не можна не визнати дуже корисним, адже він надзвичайно полегшує дослідження всіх рівнів мовної особистості. Більш того, ми вважаємо, що, оскільки сучасна лінгвістика поставила собі завдання вивчення людини з її найрізноманітніших сторін через мову, першочерговим пунктом для виконання є саме виділення базової частини МКС, з якої слід виходити при дослідженні її варіативних частин. З таких міркувань ця робота і має на меті реконструкцію інваріантної частини сербської МКС і, зокрема, її фрагментів "щастя та нещастя мовної особистості", що відбивається у дзеркалі сербської мови.

 

1.3. Сутність концептів емоцій у загальній системі концептів

Більшість сучасних вчених-лінгвокультурологів вважають, що національна специфіка проявляється на всіх без виключення рівнях мовної системи [9, 25; 26, 5]. При цьому кожен мовний рівень певною мірою задіяний у певному виді концептуалізації дійсності. "...Говорячи про сенсорно-рецептивну концептуалізацію дійсності, слід, очевидно, насамперед оперувати елементами фонетичної системи мови в їхніх проекціях на морфологічний і лексичний рівні мовної системи; логіко-поняттєва концептуалізація пов'язана з лексико-семантичною іпостассю мови; емоційно-оцінна - з морфологічною та лексичною системами, морально-ціннісна реалізується переважно синтаксичним мовним стратумом та рівнем дискурсу" [9, 25]. Однак пріоритетним у вираженні національно зумовлених мовних значень можна вважати лексичний рівень мовної системи, оскільки саме лексика національної мови становить головну частину МКС [10, 73]. Серед цієї лексики особливе місце належить культурним концептам.

Концепт як поняття філософське з'явилося ще за часів схоластичної філософії. У ХІХ століття термін "концепт" став активно вживатися літературознавцями, які розуміли його як "ідею". Згодом цей термін запозичили й лінгвісти. Щоправда, у працях когнітологічної спрямованості у нього вкладається різний зміст. Можна виділити, зокрема, три підходи до тлумачення терміну "концепт". По-перше, у найширшому сенсі в число концептів включаються лексеми, значення яких складають зміст національної мовної свідомості й формують "наївну картину світу" носіїв мови. По-друге, у більш вузькому розумінні до концептів відносять семантичні утворення, що тим чи іншим чином характеризують носіїв певної етнокультури і відмічені лінгвокультурною специфікою. Нарешті, у число концептів зараховують лише ті семантичні утворення, список яких значною мірою обмежений і які є ключовими для розуміння національного менталітету як специфічного ставлення до світу його носіїв [8, 48]. Третього підходу притримується, зокрема, А. Вежбицька, яка розуміє концепт як "об'єкт зі світу "Ідеальне", що має ім'я і відбиває певні культурно зумовлені уявлення людини про світ "Дійсність" [9, 89].

Відповідно за С.Г. Воркачовим ми розуміємо концепт як "одиницю колективного знання/свідомого..., що має мовне вираження та відмічена етнокультурною специфікою" [6, 48].

Маслова В.А. пропонує поділити концепти на [24, 84]: 1) уявлення про світ – простір, час, число, батьківщина, зимовий вечір; 2) стихії та природа – вода, вогонь, дерево, квіти; 3) уявлення про людину – інтелігент, геній, дурень, юродивий, мандрівник; 4) концепти моралі – совість, гріх, правда, щирість; 5) соціальні поняття та стосунки – свобода, воля, дружба, війна; 6) концепти емоцій – щастя, радість, горе; 7) світ артефактів – храм, дім, сакральні предмети (свічка, дзвін та ін.); 8) концептосфера наукового знання – філософія, філологія, математика; 9) концептосфера мистецтва – архітектура, живопис, музика, танок тощо.

Концепти, таким чином, можуть позначати як матеріальні сутності, так і нематеріальні, і саме останні являють собою, на нашу думку, особливо плідний матеріал для лінгвістичних досліджень, адже в той час як уявлення про конкретні предмети великою мірою можуть визначатися власне знаннями про їх денотати, в абстрактних понять ці денотати не підлягають безпосередньому матеріальному спостереженню, а отже, уявлення про них набагато більшою мірою зумовлюються саме ментальністю мовців і завдяки цьому можуть розкрити про неї більше таємниць.

Особливе місце з-поміж таких концептів абстрактних сутностей посідають концепти емоцій. Емоції формують психічне життя людини, а емоційні концепти є, власне, тим засобом, за допомогою якого ми переживаємо та усвідомлюємо свої почуття. Саме дослідження лексики емоцій може видатися особливо плідним для розуміння ментальності певного етносу; більш того, "розгадка правил вживання приведе нас у серце теорії емоцій і додасть у дослідження, що включає вивчення фізіології емоцій, витонченість, якої йому, на жаль, не вистачає" [2, 344].

У дослідженнях вчені відзначають таку особливість концептів емоцій, як поєднання універсального та етноспецифічного змісту. Хоча у гуманітарній науці поки відсутня відповідь на питання про співвідношення, межу між цими двома складовими, все ж не викликає сумнівів, що фізіологічна природа та психологічні механізми переживання принаймні базових емоцій є однаковими для всього людства, а вже на них накладається певний історично обумовлений емоціональний досвід конкретного етносу. Підтвердження цьому можна знайти і у дослідженнях з психології[20, 166].

Н. А. Красавський пропонує у своїй праці "Концепти емоцiй в німецькій та російській лінгвокультурах" наступне визначення: "концепт емоції- це етнічно, культурно обумовлене, структурно-змістове, лексично та/або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на певній понятійній основі, що включає в себе, окрім самого поняття, образ, культурну цінність" [27, 221]. Багато науковців з пострадянських країн [22] досліджують концепти емоцій саме за такою структурною схемою, і ми також вважаємо за доцільне нею користуватися.

Слід зауважити, що, на нашу думку, у спосіб, запропонований Красавським, можна визначити не тільки емоційний, а будь-який концепт абстрактної сутності, яка не є емоцією (наприклад, "правда" або "розум"), також безумовно є культурно обумовленим та лексично-фразеологічно вираженим і має у своїй структурі всі три вищезазначені компоненти. Проте відмінність концептів емоцій від інших абстрактних концептів полягає у тому, що лише вони "не тільки мисляться, але й переживаються" [27, 221]. При цьому слід звернути увагу на те, що "переживання" (рос. "переживаемость") певного концепту не є тотожною його оціночній складовій, оскільки остання характерна не тільки для концептів емоцій. "Правда", наприклад, може оцінюватися позитивно, проте "правда" мислиться і здатна тільки завдяки своїй оціночній складовій викликати певні переживання (радість з приводу того, що “правда восторжествовала”), але ніяк не бути сама цим переживанням [27, 224].

Тому ми пропонуємо доповнити визначення Красавського в наступний спосіб: концепт емоцiї - це етнічно, культурно обумовлене, структурно-змістове, лексично та/або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на певній понятійній основі, включає в себе, окрім самого поняття, образ та культурну цінність, та має здатність переживатися носієм мови.

У своїй праці "Мова. Культура. Пізнання" А. Вежбицька всіляко наголошує на важливості дослідження концептів емоцій не тільки для лінгвістики, а й для психології [3, 20]. Тому цілком закономірним буде висновок, що концепти емоцій слід досліджувати не винятково "чистими" лінгвістичними методами, а інтердисциплінарно, із застосуванням доробку інших наук про людину: у першу чергу психології, а також країнознавства, етнографії, соціології та інших наук залежно від досліджуваного фрагменту МКС. Відомості з цих наук повинні взаємно перевірятися та коригуватися.

Маслова В.А., зокрема, зазначає, що “для розуміння сутності концептів емоцій, потрібно розмежувати терміни “емоційність” та “емотивність”. Вперше це зробив ще Ш. Баллі, а в російській лінгвістиці Б.А.Ларін (1974) та В.І.Шаховський (1983). “Ми розуміємо емоційність як психологічну характеристику особистості, стан та рівень її емоційної сфери. Емотивність – це лінгвістична характеристика слова, речення, яка здатна викликати емоціогенний ефект у мовної особистості у формі відповідних емоцій” [24, 243].

Мова є не лише знаряддям культури, а й знаряддям емоцій. Емоції є специфічною формою людського відношення до світу. Однак, у лінгвістичних дослідженнях важливим є їх мовна інтерпретація.

Думки та емоції накладаються у процесі комунікації, разом з тим емоції можуть навіть домінувати. Кожна мовна особистість, незалежно від культурних відмінностей, переживає одні і ті ж базові емоції, і це споріднює людей різних культур. Але варіювання та інтенсивність базових емоцій у різних народів різна, а це спричиняє унікальність кожного з нас [24, 244].

У своїй праці “Когнітивна лінгвістика” вчена подає аналіз концептів емоцій на позначення “щастя” та “радості”. Маслова вважає ці поняття базовими у структурі концептів емоцій, хоча Шаховський В.І. не відносив назви почуттів та емоцій до емотивних слів. Однак, наукова практика свідчить про те, що семантика цих понять та їх поведінка у тексті також є ключом до розуміння сутності емотивного коду мови. Отже, як приклад, подамо аналіз концепту ЩАСТЯ у російській картині світу В.А. Масловою:

1) ЩАСТЯ (відповідно СЧАСТЬЕ), за чотиритомним академічним тлумачним словником російської мови, є “станом вищої задоволеності життям”: “Человек создан для счастья” (Короленко); “успіх, удача”: “Счастье в игре”; “хорошо, удачно”: “Счастье, что мы вместе”.

2) З точки зору етимології, це загальнослов’янське слово, що означує того, хто залишився з частиною (“с частью”), зі здобиччю.

3) Аналіз цих значень та значень цього слова, представлених іншими словниками, дають підстави вважати, що “счастье” росіянами розуміється як везіння, коли вдало складаються різні життєві обставини. Таке щастя-везіння є сферою побутовою: “счастливый случай”, “без счастья и в лес по грибы не ходи” тощо.

4) Окрім контекстуального аналізу, застосовані і дані синтагматичної сполучуваності слів. Тобто, як поняття “щастя” набуває нових значень через сполучення з іншими поняттями. Це, власне, і вибудовує сутність та розуміння концепту. “Щастя” буває “прочным и продолжительным”: “бесконечное счастье, вечное счастье, долговечное счастье” тощо; може бути “недолгим и непродолжительным”: “быстротекущее счастье, короткое счастье, зыбкое счастье” тощо; буває і “низким, бытовым и высоким”: “трепетное счастье, ничтожное счастье” тощо. Часто “щастя” не залежить від власних зусиль та заслуг людини: “Счастье придет и на печи найдет; Дураку везде счастье” тощо. Або ж, існують приклади, що демонструють важливість щастя разом з іншими якостями людини, рисами його характера: “Счастье без ума – дырявая сума (что найдешь – и то потеряешь)”.

5) Далі Маслова В.А. подає висновок, тобто оцінку цієї емоції людьми, виходячи із попередніх досліджень. Отже, “щастя” для росіян є чимось примхливим, скороминущим. Це підтверджується прикладами народних приказок: “Счастье что волк: обманет да в лес уйдет” тощо.

Концепт РАДІСТЬ вчена також розглядає за допомогою таких же принципів, тобто, визначення поняття у фаховій літературі, лексикографічних джерелах, тлумачення на матеріалі прислів’їв та приказок тощо. Але, разом з тим, додає частину аналізу іншого матеріалу. Концепт “радість” розглядається на прикладі творчості російської поетеси М. Цвєтаєвої. У її ліричних текстах було виявлено більш ніж 100 контекстів вживання слів ії семантикою “радість”. Ці контексти класифікуються за двома параметрами: 1) означення внутрішнього стану людини (радісний настрій) та матеріального світу, на який переноситься стан людини (радісний день). При чому більшість контекстів відповідають першому параметрові.

“Я” ліричного героя має різні іпостасі і різні форми маніфестації. Наприклад, Я-емоційне може виявлятися у різних соціально-психологічних ролях: “Песня поется, как милый любится: // Радостно! – всею грудью!”. Це означає, що Я-фізичне відчуває сприятливу дію радості, що несеться піснею; про це знає її авторське Я-інтелектуальне, та надсилає цю інформацію співбесіднику-читачу (Я-соціальне), виявляючи до нього турботу (Я-емоційне); надсилаючи йому це повідомлення, діє її Я-мовнорозумове.

У поетичному тексті зростає рівень та подекуди якість образності концептів. Назви почуттів метафоризуються і поведінка їхня нагадує людську: “Все во мне сейчас изгрызано, изъедено тоской” (Цветаева М.). Ще Виноградов В.В. писав про те, що почуття уподібнюються рідині, тому “радость льется через край” тощо.

Радісними у М. Цвєтаєвої є і матеріальне середовище, і внутрішній стан людини, і його зовнішній вигляд, і ментальні об’єкти: з одного боку, - ВЗОР (Чтоб только не видел ваш радостный взор), ВИД (С радостным видом хлопочут родные), з іншого боку – ПАРИЖ (В большом и радостном Париже / Все та же тайная тоска), ЗАЛА (Был рояль когда-то звонок / Зала радостна был!), ЛЬВЫ (И лягут радостные львы - / По наклонению Вашей юной, / Великолепной головы), з третього – НАУКИ (Целый мир гипотез радостных наук).

Отже, для обох концептів емоцій “щастя” і “радість”, науковець застосував традиційну схему: з’ясування “ядра” концепту, тобто пояснення поняття за допомогою лексикографічних та культурологічних джерел, та “периферії”, тобто пояснення усіх навколишніх понять концепту, з’ясування образної складової на матеріалі художніх творів тощо.

 

1.4. Особливості методології дослідження концептів

Єдиних схем опису концептів не існує, адже це спричинено специфікою розуміння поняття як такого. Концепт для людини не може бути певним усталеним визначенням, набором конкретних ознак. Це насамперед “живе знання, тобто динамічне функціональне утворення – продукт обробки вербального та невербального досвіду, і як будь-яке знання він мінливий, подекуди невловимий” [24, 74].

Нова лінгвістична парадигма та виникнення нового термінологічного апарату викликали необхідність розробки мовознавцями нових методів дослідження мовних явищ. Огляд останніх тенденцій у методології дослідженнях концептів загалом пропонує Крючкова Н. В. [23, 120]. Найбільш популярними, відзначає вчена, є наступні методи:

- виявлення семного складу ключового слова, що може здійснюватися за допомогою тлумачних, а також етимологічних словників;

- аналіз лексичних парадигм, що вербалізують певний концепт (синонімічний ряд, підбір антонімів, гіпонімів та гіперонімів та ін.);

- аналіз матеріалу паремій та афоризмів;

- аналіз лексичної сполучуваності слів-репрезентантів концепту, зазвичай на матеріалі художніх та публіцистичних текстів, які обираються відповідно до досліджуваної групи носіїв мови;

- експериментальні методи (наприклад, вільний асоціативний або рецептивний психолінгвістичні експерименти);

- комплексна методика: поєднання декількох/ усіх вищезазначених методик.

Вибір методу в кожному конкретному дослідженні залежить, насамперед, від фрагменту МКС, що вивчається. Так, якщо дослідження здійснюється у діахронічному зрізі, то природнім буде співставлення матеріалу дискурсів декількох певних періодів, а якщо досліджуються уявлення про концепт певної сучасної групи носіїв мови, то продуктивною методикою буде психолінгвістичний експеримент. Однак більшість вчених використовує комплексну методику, оскільки саме вона дозволяє найбільш повно розкрити різні аспекти об'єкту дослідження.

М. Радич-Дугонич та С. Ристич пропонують у своєму дослідженні “Коцептуальний аналіз поняття “ДУША” у російській та сербській мовах та перекладна лексикографія” [32, 181] схему ідентифікації та пояснення концепту “душа” за допомогою структурування його на гештальти, фрейми, сценарії та архетипи. Ці одиниці когнітивістики окрім мовного знання відображають і відношення носія сербської мови (позитивнее чи негативне) до визначених сегментів змісту слова ДУША, що має значення з точки зору соціально-психологічного та культурного плану його концепту. Сааме поняття представлено типовими сполученнями, когнітивними одиницями та пізнавальними механізмами. Наприклад, перша сфера концепта – ЧОВЕК, який має: внутрішню (психічну) істоту, безсмертну істоту, окремі психічні особливості тощо. Безсмертна істота у свою чергу містить архетипи - вивищення, грішність/негрішність, сценарії - прощання з душею, передачі душі Богові тощо та фрейми – експресивного мовлення: заклинання, проклинання, молитва і т.д.; заспокоєння, упокоєння когось тощо.

Опис за такою схемою, поділ значущих частин на менші, конкретніші, спрощує загальне завдання аналізу концепту, покращує розуміння сутності поняття тощо.

Якщо говорити про концепт емоцій, що досліджується на предмет виявлення в першу чергу його позачасових, константних, "ядерних" характеристик за схемою "понятійний - образний - оціночний компонент", то для такої лінгвокультурної студії, на нашу думку, найбільш підходить наступний метод:

1) Здійснити аналіз концептів Срећа та Несрећа у рамках двох компонентів – понятійного та образного.

2) Понятійний компонент є базовим, визначальним у структурі концепту [5., 48]. Компонент охоплює центральну частину концепту, він, власне, є "наївним поняттям", тому першим місцем, де слід його шукати, є тлумачні словники. Проте у визначенні понятійного компоненту емоціонального концепту не можна користуватися виключно ними, оскільки нерідко концепти визначаються через інші концепти, що може призвести до плутанини. Тому слід звертатися також до інших лексикографічних даних, таких як дані етимологічних словників, що дозволяють встановити "буквальний смисл, або внутрішню форму" [39, 43], дериваційне поле та аналіз стійких лексико-фразеологічних сполук слова, а також, у якості підкріплення та ілюстрації, матеріали художніх текстів.

Аналіз синонімічного ряду, на нашу думку, є досить продуктивним методом виведення понятійного компоненту емоційного концепту, однак він не дає змоги повною мірою побачити семантичні відмінності між лексемами, що утворюють синонімічний ряд, і показати, чим один концепт відрізняється від іншого, а підбір антонімів, гіпонімів та гіперонімів є у випадку концептів емоцій також певною мірою штучним і умовним.

З огляду на специфіку досліджуваного в даній роботі концептів "щастя та нещастя" та з метою якнайширшого його розкриття у понятійному компоненті цих концептів можна, на нашу думку, виділити ще декілька "підкомпонентів", або семантичних рівнів. Ми пропонуємо для концептів Срећа та Несрећа наступну структурно-понятійну модель (СПМ), яку було виведено на основі ретельної обробки матеріалу з психології та трансформовано нами у мовну структуру:

- сутнісна складова, що зосереджена у визначеннях понять Срећа та Несрећа;

- причинові зв'язки даних концептів, тобто, що саме викликає почуття щастя та горя;

- демонстративні характеристики Срећа та Несрећа, тобто зовнішні прояви даних емоцій;

- послідовні (консекутивні) зв'язки Срећа та Несрећа (їх наслідки для особи, що переживає дані почуття);

- інтерактивні характеристики концепту Несрећа (засоби полегшення горя, страждання).

На нашу думку, використання саме цієї СПМ для дослідження концептів є доцільним, оскільки вона дозволяє з'ясувати та чіткіше показати структуру концепту як такого. Слід відзначити також, що ця модель є у кожному випадку специфічною і повинна створюватися з огляду на особливості конкретного концепту та матеріал його дослідження, які задають свою власну схему аналізу. Адже, скажімо, у випадку дослідження позитивно-емоційного концепту "щастя" відпадає компонент "інтеракція", оскільки щастя, на відміну від горя, не вимагає жодних кроків до його подолання.

3) Аналіз образної складової емоційного концепту може, на нашу думку, здійснюватися на матеріалах етимологічних даних, з яких можна вивести первинну когнітивну метафору, що закладена у внутрішній формі слова, а також знову ж таки на даних лексичної сполучуваності цього слова, що зафіксована у лексикографічних джерелах. Окрім того, щедрим джерелом є тексти художньої літератури, які у нашому випадку для створення найбільш повної синхронічної картини відібрано зі збірника сербських народних казок.

Окрім вищезазначених методик, для якнайповнішного розкриття цих компонентів концепту, на нашу думку, слід залучати дані психології та культурології, які дозволять перевірити і доповнити отримані чисто лінгвістичними методами дані та створять цілісне уявлення про концепт. Зокрема, застосування здобутків психології дасть змогу пояснити певні особливості концепту, спричинені людською природою, і краще висвітлити універсальне-людське у цьому концепті, в той час як історико-культурологічні відомості розкриють походження його національно-специфічних рис.

4) Два компоненти матимуть свою внутрішню загальну систему. Тексти казок будуть прочитані, осмислені та проаналізовані згідно з даними літератури з психології, філософії та лексикографічних джерел. Маємо на меті вивести основні складові концептів – фрейми, зміст яких розкривається за допомогою уривків підтвердження з тексту, тобто сценаріїв.

Фреймом називається психологічна “рамка”, пов’язана із загальною направленістю, що визначає наші думки та дії. Він встановлює рамки та обмеження у взаємодії людини з навколишнім світом. Фрейми впливають на те, як людина інтерпретує окремі переживання та події, як реагуємо на них, оскільки виконують функцію “розставлення акцентів” у цих переживаннях та направляють нашу увагу [46]. Тобто, для розкриття у структурі концепту поняття причини виникнення щастя, ми виділимо певні наступні причини, кожна з яких буде виступати фреймом концепту.

Кожен фрейм можна розкрити, пояснити безпосереднім залученням уривку тексту, що називається сценарієм. Сценарієм є опис процесу, дії, з її важливими процесами [13, 25].

Отже, можемо представити нашу загальну модель аналізу концептів:

Срећа та Несрећа

сутнісна складова

понятійний компонент образний компонент

- причинові зв'язки

- демонстративні характеристики

- консекутивні зв'язки

- інтерактивні характеристики

 

Розділ ІІ: Лінгвокультурні особливості концептів Срећа та Несрећа

2.1. Дефініції Срећа та Несрећа у фаховій літературі

Перш ніж звертатися до дефініцій емоцій Срећа та Несрећа, що подаються у сербських тлумачних словниках, слід з'ясувати, на нашу думку, наповнення цих понять у філософській та психологічній думці.

Ставлення до щастя входить до сукупності визначальних характеристик духовної сутності людини, уявлення про нього створюють найдавніший пласт світобачення, а поняття щастя, поряд з поняттями блага, сенсу життя, смерті, бажання та кохання, займає центральну частину аксіологічної області свідомості особистості.

Феліцитарні ідеї, тобто ідеї засновані на розумінні поняття щастя як такого, сягають зародження етичної теорії [25, 17], філософські “маніфести щастя” були представлені такими мислителями як Арістотель, Сенека, Августин Блаженний, Фома Аквінський. У Новий час про щастя писали Гельвецій, Фейєрбах, Бентам, Міль, фундаментальна праця “Про щастя” у часи другої світової війни та Варшавського повстання створив польський філософ В. Татаркевич.

Поняття “щастя” викликає особливе зацікавлення для семантичного аналізу, в основі маємо дві головні причини: різнорідність семантичних ознак (зміст поняття) та різнорідність його предметної області (його об’єму). Дійсно, у семантичному складі щастя, разом з іншими, присутні щонайменше дві семантично неподільні ознаки – “семантичні примітиви”: БАЖАННЯ та БЛАГО. У той же час, “щастя” - поняття “гібридне”, “химерне”, воно належить до предметних областей “станів справ” та “станів духа”, поєднуючи “внутрішній” та “зовнішній світ” людини, мікрокосм та макрокосм, душу та тіло, і вже саме тому воно приречене на семантичну неточність, відсутність різких концептуальних меж та дефініцій, на невизначеність: “счастье – понятие трудное, для многих неопределенное и туманное” [40, 282]. Список “семантичних антиномій” щастя можна продовжити: щастя – це водночас оцінка людиною свого життя та цінність, до якої слід прагнути [14, 133]; це “поняття моральної свідомості” [42, 345]; однак разом з тим, “ніхто не хвалить щастя так, як правосуддя” (Арістотель) і воно “включає ту випадковість, яка не має жодного стосунку до категорії добра” (Ф. Бекон); щастя – це емоція (“переживання сповненості буття”) [41, 175] та щастя – це інтелектуальна оцінка – позитивний баланс життя; щастя – це блаженство, спокій та щастя – це діяльність, боротьба та ін.. Можна звернути увагу на специфічне суб’єктне переживання щастя, що відрізняє його від об’єктного переживання іншого поняття моральної свідомості – любові, яка набуває форми свого об’єкта (любов статева, родинна, до батьківщини, до праці тощо). Щастя ж набуває форми свого суб’єкта, і тому існують поняття “жіночого щастя”, “батьківського щастя”, “простого людського”, “міщанського”, “героїчного” та ін. [8, 45].

Філософський енциклопедичний словник (ФЕС) тлумачить поняття щастя як категорію моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалого вдоволення від життя загалом. Аристип із Кірени, один із учнів Сократа, пояснював щастя станом, тотожним насолоді. Сучасна етика загальнозначущими умовами досягнення щастя вважає: а) задоволення основних матеріальних потреб; б) повноту і осмисленість існування людини; в) спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору; г) достатній ступінь співпадіння актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути; д) гармонію внутрішнього світу людини і її зовнішніх стосунків [43, 729].

Філософськими поняттями, близькими до щастя, є: евдемонія у значенні “доля людини, що знаходиться під захистом добрих богів”, яка у результаті означала володіння вищими благами; задоволення – позитивні внутрішні переживання; удача (талан) – позитивні умови життя; блаженство – задоволення на його вищому рівні. Природнім для характеристики щастя є вміст тих цінностей, які людина вважає для себе важливими. Прагнення до щастя, тобто до реалізації ціннісних уставлень, визначається морально-етичними нормами, якими керується людина [34, 9].

Нещастя (горе, страждання), - переживання, погіршення загального стану. Якщо я “переживаю збитки”, то це лише тому, що в мене вкрали майно, і я страждаю від свого нового стану, тому що це для мене є горе.

Для античного світу горе було злом; з часів християнства говорять про цінність страждання, яка полягає у тому, що страждання породжує таку чесноту як “здатність страждати”, що має значення там, де активністю більше нічого не можна вчинити, що робить людину здатну переносити горе та невдачу, залишатися морально незломленими, не втрачати свою основну власну цінність.

У рамках властивості страждати нещастя означає пробудження благородних людських сил, вивищення особистості, розвиток свідомості цінності та поглиблення здатності бути щасливим [43, 729].

Отже, можемо дійти висновку, що поняття “щастя” у філософській традиції має певні тлумачення, які утворюють загалом цілісну картину поняття. Це підтверджуємо за допомогою наступної схеми:

ЩАСТЯ - бажання та благо;

- оцінка життя та цінність, до якої прагнуть;

- спокій та боротьба;

- любов (статева, родинна, до батьківщини тощо);

- різнорідне (жіноче, просте, міщанське);

- стан загального задоволення життям

(матеріальні потреби,

повнота існування,

реалізація людини

у моральному виборі,

співпадіння реального стану з бажаним,

гармонія внутр. та зовн. світу людини);

- евдемонія (під захистом богів);

- позитивні внутрішні переживання;

- вдача (позитивне значення);

- блаженство (вища міра задоволення).

НЕЩАСТЯ - протиставлення щастю;

- негативні переживання;

- погіршення загального стану;

- горе;

- страждання;

- розвиток свідомості цінності;

- поглиблення здатності бути щасливим.

За визначенням психологічного енциклопедичного словника, “щастя – стан найвищого рівня задоволення людини умовами свого буття” [15, 430].

Відомий американський психолог К. Ізард [20, 166] відзначає, що більшість провідних вчених-психологів дотримуються думки, що домінуючою емоцією у нещасті є сум, а головною його причиною - втрата, яка "може бути тимчасовою (розлука) або постійною (смерть), реальною чи уявною, фізичною чи психологічною". Крім того, вчені розрізняють три групи взаємопов'язаних факторів, від яких залежить переживання нещастя: біологічні, соціокультурні та психологічні. І якщо біологічна функція нещастя (досягнення групової згуртованості) є спільною для людства загалом, а психологічні чинники значною мірою пов'язані з внутрішнім світом окремого індивіда, то саме група соціокультурних факторів становить інтерес для лінгвокультурологічного дослідження. К. Ізард [20, 166-167] вказує на те, що емоція нещастя є значною мірою культурно детермінованою.

Зокрема, відзначає він, вчені виділяють у структурі емоційного комплексу, пов'язаного з переживанням втрати, два компоненти: власне горе і скорботу, розуміючи останню як "конвенційну поведінку, яка детермінується і приписується головним чином соціокультурними нормами"; "переживання і мотиваційні феномени, пов'язані з горем, також є частково обумовленими специфікою культури, принаймні тією мірою, якою ті чи інші специфічні особливості даної культури ускладнюють чи полегшують інтеракцію суму з тими чи іншими фундаментальними емоціями" [20, 167]. Ці зв'язки, як було доведено психологами, не є тотожними у різних культурах. Виявлення та встановлення цих та інших особливостей переживання нещастя у сербській культурі, у відображених у джерелах народної творчості, через мову і є головним завданням цієї роботи.

Психологічна специфіка щастя та нещастя полягає у “крихкості” щастя та складності переходу зі стану нещастя у стан щастя. Відсутність одного з цих станів не свідчить про наявність іншого. В основі психологічної природи щастя лежать об’єктивні та суб’єктивні фактори, які у більшості випадків не збігаються для щастя та нещастя. Між інтенсивністю переживання щастя та нещастя прослідковується прямий зв'язок. Сприйняття щастя та нещастя багато в чому визначається комплексом особистісно-психологічних властивостей окремої людини [34, 12].

На нашу думку, повну та змістовну схему поняття ЩАСТЯ у психологічній традиції подає вчена-психолог К. Ріф [51, 175]:

ЩАСТЯ - прийняття себе;

- позитивні стосунки з іншими;

- незалежність;

- здатність контролювати навколишні обставини;

- наявність мети у житті;

- особистісний зріст.

Тоді, як:

НЕЩАСТЯ - депресія;

- тривога.

 

2.2. Специфіка розкриття сутності концептів у казках

Казка є своєрідним жанром народної творчості, який здавна посідав важливе місце у фольклорі всіх народів світу. Казка відзначається неабияким багатством нашарувань. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв'язок їх з життям народу. “Історія казки,— справедливо відзначає російська дослідниця Е. Померанцева, є насамперед історія її співвідношення з дійсністю” [48].

Дослідження історичних коренів чарівної казки дає змогу розширити поняття казка при когнітивному її вивченні. Тому, щоб зрозуміти поняття ЩАСТЯ та НЕЩАСТЯ, слід вказати на те, що казки такого різновиду зазвичай починаються із викрадення, вигнання тощо, що є НЕЩАСТЯМ для мовної особистості. Отже, “переживається” емоція НЕЩАСТЯ. Однак, далі герої казок повинні подолати труднощі, зло, зрештою нещастя, таким чином, виконуючи певні завдання, виходять на перемогу добра над злом, тим самим переживаючи емоцію ЩАСТЯ. Хоча чарівні казки складають окрему частину казкового жанру, вони не є повністю ізольованими від загального цілого. Вивчення структури казок дає підстави вказувати на тісну спорідненість їх між собою. Це видно із сюжетних ліній. Згідно з цим, можемо сказати, що у кожній казці присутні певні однакові риси, мотиви, характери тощо. Поняття ЩАСТЯ та НЕЩАСТЯ обраних нами казок так чи інакше будуть мати подібні значення, виражатимуться у подібних ситуаціях. Це і створює головні завдання нашої роботи – визначити та пояснити концепти ЩАСТЯ та НЕЩАСТЯ на матеріалі народної творчості, зокрема казок.

У казці відображений весь навколишній світ. Подається розуміння соціального, виробничого устрою, побутового життя, обряду тощо. Це все реалізується шляхом вербалізації свідомості колективу, народу, нації як мовної особистості. Казки є продуктом певного мислення. Це мислення первинно не містить абстракцій. Воно маніфестується, трансформується у дії, форми соціальної організації, у фольклор, у мову. Пізнати певні концепти у казці нам допомагають її головні, подекуди другорядні мотиви. В основі деяких з них лежить розуміння простору, часу та кількості, кольору тощо, і воно здебільшого є відмінним від розуміння реального та сучасного [29, 16].

У своїй роботі “Американський фольклор: культура, мова, концептосфера” Волкова С.В. подає власне розуміння концепту та його реалізації у казках [49]. Звертає увагу на те, що етнолінгвістика та лінгвокультурологія вивчають мову як феномен культури, інтерпретують сукупність цінностей, досліджують особливе бачення світу крізь призму національного менталітету, а також здійснюють опис мовних картин світу за допомогою відповідного термінологічного апарату, передусім через аналіз концептів.

Дослідники вважають, що кожен концепт може бути по-різному витлумачений залежно від контексту, культурного досвіду та культурної індивідуальності концептоносія [30, 90]. Мовна картина світу виступає засобом експлікації знань, що становлять концептосферу етносу, яка, у свою чергу, може бути представлена за допомогою концептів, фреймів, схем тощо. Так, для американського корінного населення (аборигенів) завжди актуальним було відстоювання своїх національних інтересів, боротьба за зберігання своєї культурної спадщини, що є частиною загальноамериканської культури і актуалізується у концептосфері, головними складовими якої виступають концепти свобода, могутність, праця.

Понятійний компонент запропонованих нами концептів Срећа та Несрећа ми розглядатимемо на прикладі таких казок як “Усуд”, “К врагу по три длаке”, “Царев син и Оштар Дан”. Образний компонент розкриємо на матеріалі дещо більшої кількості одиниць цього жанру зі збірника сербських народних казок за ред. В. Чайкановича та В. Джурича.

Для розуміння нашої схеми аналізу концептів, слід подати головний сюжет, тобто події, що розгортаються у межах окремо взятої казки. Це зумовлено необхідністю насамперед розкриття сутності понятійного компоненту концепту.

Царев син и Оштар Дан. У царя був один син, який не хотів одружуватись, бо нікого не любив. Одного дня син царя гуляючи берегом моря, бачить у човні красуню. Неймовірно закохався, що аж захворів. Один муляр вирішив його вилікувати. Вирушили шукати дівчину. Зустрічають чоловіка по дорозі, якого звати Оштар Дан. Тоді цей чоловік стає супутником сина царя. Знаходять вночі хатину, щоб переночувати. Царевич спить, а чоловік його стереже. Вночі до них приходять віли, казкові красуні та войовничі богині. За три ночі, поки тут ночували, Оштар Дан дізнався як можна потрапити до того місця, де захована дівчина, і як повернутися назад. Зрештою, вони вирушають на пошуки. Долають усі труднощі на шляху, повертаються додому з красунею. Але Оштар Дан жертвує собою, рятує від останньої біди і перетворюється у камінь. Згодом, у царевича народжується дитина, яка стане порятунком для Дана.

Таким чином, втіленням щастя для царевича стає кохана людина.

Усуд. Жили собі два брати. Один працював до сьомого поту, а інший жив спокійно на те, що брат зробить і заробить. Одного дня, першому брату набридло це терпіти, вирішив вигнати іншого, щоб той самостійним став. Пішов другий брат у пошуках свого щастя. Однак, спочатку зустрічає “чужі щастя” та “нещастя”. Відповіді на питання усіх знедолених на його шляху отримує у домі, де живе Усуд (тобто “доля”). Той пояснює, що доля і щастя людське залежатиме від тієї ночі, коли народилась людина. Однак, протягом життя можна все змінити. Тому дає поради, рецепти подолання нещастя тому брату. Він, повертаючись додому, всім допомагає, і таким чином зустрічає і своє щастя – дружину.

У даній казці щастя ототожнюється з дружиною, сімейним життям.

К врагу по три длаке. Служив один військовий так довго, що й не знав як покинути службу. Питає капітана про те, чи можна йому вже додому йти. А той відповідає, що можна, але спочатку потрібно принести йому три чортові волосини. Солдат вирушає у дорогу. На шляху йому зустрічаються різні люди і не лише люди, з різними нещастями життєвими. Діставшись до хатини чорта, військовий зустрічає там матір чорта, яка його приймає і ховає на час, доки син її вдома. З розмови чорта з матір’ю, солдат довідався причини та способи подолання нещастя усіх його знайомих. Повертаючись додому, допомагає усім, кого зустрічає, і вже на службі його капітан відпускає додому, адже солдат виконав завдання – приніс три чортові воловини.

Отже, саме допомога виступає основою щастя для солдата з даної казки.

 

2.3. Дефініції Срећа та Несрећа у лексикографічних джерелах

Лексеми Срећа та Несрећа та похідні від неї слова виявляють відповідно до даних тлумачних та етимологічних словників наступну палітру значень.

В одномовних тлумачних словниках Срећа визначається так [31, 659]:

1. а. Стање и осећање потпуног задовољства својом животном ситуацијом и стањем у коме се неко налази.

б. Испољавање тог осећања спољашним знацима.

2. Успешан исход, завршетак, остварање нечега, успех у нечему.

3. Нар. Судба, судбина, ток догађаја који не зависе од воље човекове; стицај околности.

4. Драга и мила особа (најчешће у тепању и у личном обраћању.)

Поряд з іменником Срећа у сербській мові знаходимо похідні слова. А саме: сретан (који је испуњен срећом, који доноси срећу и успех), сретник = срећник (онај који је сретан, сретан човек), сретница = срећница (сретна жена), сретно = срећно (успешно, повољно; као жеља, честитка) та ін..

Що стосується такого виду емоцій як Несрећа, маємо наступні тлумачення:

1. Зла срећа, незгода, напаст; зло, невоља.

2. Јад, патња.

3. а. Несрећник, несрећница, злосрећник, злосрећница.

б. Погрд. неваљалац, неваљалица, хуља, бедник, бедница.

Деривати лексеми Несрећа знаходимо в тому ж таки тлумачному словнику, а саме: несретан (који је без среће), несретко (несретник), несретлук (несрећа), несретник (несрећан човек; онај који пати, јадник), несретница (несретна женска особа), несретно (на несретан начин, доносећи несрећу) та ін..

За допомогою даних тлумачних словників, можемо зясувати основні ситуації, за яких відбувається „переживання“ емоції „щастя“; виявити зовнішні зміни людини при „переживанні“ емоції, пояснити поведінку тієї чи іншої особи; охарактеризувати результат певної дії особи. У деяких випадках можемо провести паралель значення емоційного стану зі значенням ДОЛЯ. Також, звернемо увагу на те, що щастям може бути не лише емоція, стан чи результат, а й та особа, якій притаманні властивості та внутрішня семантика даної лексеми, тобто відбувається трансформація абстрактного поняття у конекретне.

Лексема Несрећа має таку ж структуру, як і Срећа, однак з протилежним значенням. Дізнаємося загальне значення поняття та поняття, що розкривають тип характеру особи, її емоційний стан.

Сербський науковець Людмила Попович пропонує нам один з поглядів на тлумачення концепту Срећа. Вона стверджує, що цей концепт, окрім свого прямого значення, є еквівалентом українського концепту ДОЛЯ. Підтвердженням того є спосіб, яким відкривається сутність негативних концептів – шляхом заперечення основного значення префіксом не-: ДОЛЯ – НЕДОЛЯ, Срећа Несрећа, але не СУДБИНА – *НЕСУДБИНА. Відсутність заперечення у понятті “судбина” дає змогу припустити, що негативний аспект є однією зі складових його частин. Можливим є також те, що сербське слово УСУД повністю відповідає поняттю *НЕСУДБИНА, і у рамках стереотипа СУДБИНА утворилось таким же шляхом (тобто заперечення твориться за допомогою префікса у-) [28, 77].

Однак, ДОЛЯ за етимологічним словником української мови є “частина; талан”, походить від псл. *dolja “частина”, що пов’язана з *dĕliti “ділити”, з лит. dalis “частина”, з dalia “доля, щастя” тощо [17, 107]. Отже, якщо українська ДОЛЯ або ЩАСТЯ, це те, що людині дістається шляхом поділу, скажімо, добра як цілого, то сербська Срећа є те, що чекає людину на життєвому шляху, те, що їй випадково зустрічається. Корені цього поняття слід шукати в етимологічних джерелах. Петар Скок у своєму словнику “Етимолошки рјечник хрватскога или српскога језика” [50, 319] подає лексему Срећа як похідну від дієслова sresti за допомогою закінчення –іа: susreća, sreća, а додаванням префікса ne- утворилася лексема nesreća. Саме звідси слід розмежовувати концептуалізацію понять ДОЛЯ та Срећа: ДОЛЮ людина отримує, але разом з тим може і втратити, а потім шукати, в той час, коли Срећу людина шукає від народження.

Інколи Срећа як початково позитивна основа розвиває свій антипод – Несрећа. Так щасливий випадок поступово пов’язується з позитивною характеристикою поняття СУДБИНА, а разом з тим, Несрећа відповідає українському концепту НЕДОЛЯ. Підтвердження цього існує у дослідженнях ще кін. 19 ст., зокрема у Веселовського А.Н. знаходимо [4, 259]: “Сербская встреча представляет обратный процесс, в начале просто встреча, встречный случай, случайная судьба, она перешла к значению счастливой судьбы, счастья. От нее уже извлекается понятие противоположное: Несрећа – недоля”.

У зв’язку з вище сказаним, необхідно звернути увагу на те, що у давньоруській мові зафіксовано слово устръча як персоніфікація поняття Срећа або долі випадку, але так і не увійшло до активного лексикону східних слов’ян. У цьому вбачаємо прояв тяжіння східних слов’ян до думки про те, що доля переживається як щось таке, що визначено народженням, і його не можна уникнути, однак не таке, що може випадково зустрітися на дорозі [19, 360].

 

2.4. Понятійний компонент концептів

2.4.1. Каузальні зв'язки у структурно-понятійній моделі концептів Срећа та Несрећа

Розглянемо каузальний рівень понять Срећа та Несрећа, тобто факторів, що можуть викликати у сербської мовної особистості переживання Срећа та Несрећа, згідно з матеріалом опрацьованих джерел психологічної, філософської та лексикографічної літератури.

    • Об'єкти, що перебувають поза людським контролем та набувають більш або менш надприродних форм. Напр., вищі сили на зразок Долі, Бога або Сатани, і плин часу та самого життя: Како мени је данас, тако њима до века! – рекао је Усуд. Оскільки слова належать ДОЛІ, саме цей образ вирішує, з яким щастям народиться та буде жити людина. Тому це може бути і щастям і нещастям. Підтвердженням цього стає наступне: Ти си се родио сиротињске ноћи, ти ћеш бити сиромах до века. А твој брат се родио сретне ноћи, он ће бити сретан до века.

Також, звертаємо увагу на мінливість щастя, цим керує ЧАС: Нов дан нова срећа.

Щастя може дати Бог, як вища сила, і людина отримає його у формі добра: Бог ти добро дао!

Яскравим прикладом нещастя, яке стає втіленням природних сил, стехій тощо є образи самої ПРИРОДИ: Кад отиду одавде, срешће их дивља планина, преко које неће моћи пријети, јер нема никуд цесте... Ознаками нещастя є означення гори дивља, тому що людині все дике є чужим, неспроможність дії, виражене предикатом неће моћи, та прислівником никуд, що означає безвихідь.

    • Кохання, негаразди у подружньому житті, розлучення: Није никада ни у коју цуру хтио да заљуби... Любов є складовою щасливого життя, про що свідчать дані філософської літератури. В даному разі, небажання хлопця закохатися означає позбавлення повноти життя.

Док њу види, одмах се у њу заљуби и заволи је тако да се одмах разболио. Кохання – складова життя, яка уособлює щастя людини. Герой закохується, отримує задоволення життєвих потреб, однак перевершує свої можливості – стає хворим, тобто поняття ЩАСТЯ переходить у поняття НЕЩАСТЯ від кохання.

    • Чинники, що залежать від самого суб'єкту горя: помилки, погано продумані рішення та необережні дії: ...Измакне вретено из руке и падне у јаму... тада јој се мати претворила у краву... Даний сценарій репрезентує значення НЕЩАСТЯ, що розкривається у значенні випадковості. Отже те, що людина зустрічає, може бути випадковим, неочікуваним.
    • Власні психологічні проблеми, душевний розлад та хвороби: Цару је кћи тако болесна да се сва кожа на њој у гадну красту створила... Тут маємо значення НЕЩАСТЯ як негативного переживання.
    • Заздрощі: Маћеха стане мрзити на своју пасторку особити, зато што је она била много љепша од њезине кћери. НЕЩАСТЯ розкривається у плані незадоволення потреб людини, дисгармонії.
    • Співчуття чужому горю: Зашто му је дао злу срећу?
    • Власна доброчесність та невинність: Брате, није право, ја све радим а ти ни у чему не помажеш, него само готово једеш и пијеш.

Служио један војник шеснаест година код војске, па никако га да пусте.

Ето зло, мој побратиме. Још од пошљедњег рата чекам измјену.

    • Смерть або „невмирущість“ близької людини: Мој отац и мати као да су се оковали на овом месту (за пећком), не хтеше црћи једанпут овога света.
    • Спадковість: Она је сретна као и отац јој.
    • Погроза: Ако ово све данас не опредеш и у кокошку не смоташ, не иди ми довече кући, убићу те. В даному разі присутня дисгармонія між внутрішнім та зовнішнім світом людини, позбавлення незалежності, волі особи. Виконання наказу.
    • Задоволення потреб: Кад они унутра, али столови намјештени, тањир накладени, само да се једе. Героям казки доводиться зайти в одну з казкових хатинок, тут на них чекає те необхідне з життя – гарний обід – тобто, таким чинок відбувається задоволення нагальних бажань персонажів.

 

2.4.2. Демонстративні характеристики Срећа та Несрећа

Афективні вияви щастя та нещастя мають на меті охарактеризувати особу, яка переживає власне дані емоції. У своєму аналізі концепту "Zorn" Красавський Н.А. доходить висновку, що гнів, наприклад, завжди проявляється дуже бурхливо [22]. Такий підпункт аналізу концепту допоможе розширити сутність поняття Срећа та Несрећа. Тобто, маємо справу з невербальним вираженням емоцій, однак вербально описаних у художній літературі.

Про емоції людини багато говорить міміка, рухи, вегетативні прояви ("почервонів", "зблід", "спітнів"), вираз очей, розмір зіниці. Найбільш вираженими емоції проявляються на обличчі й у різних позах (задоволення, захоплення, жаху).Американський психолог Р.Вудвортс розділив емоції на шість видів [33, 277]: 1) любов, щастя, радість, веселощі; 2) подив; 3) страх, страждання; 4) гнів, рішучість; 5) огиду; 6) зневагу. Звичайно емоції асоціюються з мімікою в такий спосіб: - подив - підняті брови, широко відкриті очі, опущені вниз кінчики губ, відкритий рот; - страх - підняті і зведені над переніссям брови, широко відкриті очі, куточки губ опущені і трохи відведені назад, губи розтягнуті в боки, рот може бути відкритим; - гнів - брови опущені, ніс зморщений, нижня губа випнута або піднята і зімкнута з верхньою губою; - сум - брови зведені, очі не яскраві, куточки губ злегка опущені; - щастя - очі спокійні, куточки губ підняті. Невербальні засоби спілкування виявляються в наступних варіантах: а) супровід мовної частини повідомлення ("з подихом відповів: Як там добре!"); б) сигналу про протилежний зміст (фальшивий тон, "по очах було видно, що це не так"). Звідси відповідь на питання про правдивість слів особи, тобто справжні емоції можемо виявити за допомогою проявів невербального апарату.

Аналіз текстів казок показує наступні різновиди реакції на “щастя” та “нещастя”:

    • Вираз обличчя, погляд: Кад је царев син угледа, он се готово обезнани од радости...
    • Сльози, голосіння: Све дивани: Умријети! Умријети!
    • Приховання справжніх почуттів: Он помисли у себи: Што бих ја и за овога ленивца радио?
    • Співчуття: Па видећи га гола и боса, одмах му да једне опанке.
    • Збудження: Царев син одмах скочи, па ухвати малара говорећи: Дај ми је, ђе је?

 

2.4.3. Консекутивні зв'язки Срећа та Несрећа

У цьому підрозділі ми подаємо наслідки переживання таких емоцій як ЩАСТЯ і НЕЩАСТЯ.

На думку Дж. Локка “щастя, у своєму повному обсязі, є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя — найвище страждання. Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб'єктивного начала в щасті” [47].

Водночас пропоноване визначення є надто широким, оскільки не всі люди, що переживають стан найвищої вдоволеності своїм буттям, справді щасливі. Вдоволення своїм буттям може бути результатом перекрученого уявлення про смисл життя і призначення людини. Подібні емоції можуть викликатись інтенсивним “естетичним ставленням до дійсності, в акті якого людині нерідко вдається максимально абстрагуватися від практично-утилітарних, соціальних, політичних, моральних та інших проблем, деактуалізувати їх і всім єством відчути й пережити безмежну радість свого простого буття, присутності у світі, переживання вдоволеності буттям на лоні природи” [47].

Тобто, переживання емоцій створює підґрунтя розвитку наступних подій. Емоції безпосередньо діють на мовну особистість, і в залежності з тим, яка емоція переважає, маємо наслідки, виражені різними способами у загальній картині світу.

    • Бідність: Напретка никаква није видео, него све пропаст, од дана све горе докле не осиромаши да већ није имао ни опанка него ишао бос.
    • Посилення духу: Ухвати коње... да иде тражити ону лијепу ђевојку...
    • Негаразди у господарстві: Тужио ми се један домаћин како му се говеда не даду него све натрашке иду.
    • Подружнє щастя: . И он с Милицом остане сретан...

Врати се својој жени и свом старцу цару, гдје је дуго и срећно живио, а послије смрти цареве постао и сам царем.

Одведе је своме двору и ожени се њоме...

    • Радощі: Цар на то одмах свесрдно пристане и учини велику свадбу, те овога вјенча са својом кћери.

Срећно се ослободи биједе.

    • Навколишній світ: Цијели је двор у црнини.

Жалост је ту, брате, неисказана.

 

2.4.4. Інтеракційність у структурно-понятійній моделі концепту Несрећа

Незважаючи на те, що, як показано у попередньому підрозділі, нещастя може мати позитивні наслідки, духовно укріплюючи людину, очевидно, що воно все ж таки є для мовної особистості настільки важким переживанням, що вона відчуває потребу пошуків якихось способів його подолання, і цілком зрозуміло тому, що це прагнення знайшло широке відображення у сербській МКС.

У житті людей часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. “Напружені ситуації призводять до стресів — неспецифічних реацій організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації” [16, 40http://studentam.net.ua/content/view/2121/83/

]. Слід зауважити, що будь-яка життєва ситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Найчастіше у лутературі виринає "рецепт" пасивного подолання нещастя, тобто підкорення долі, покладання на милість вищих сил та очікування, що біль з часом забудеться та пройде. Але на матеріалі казок з’ясовуємо, що основними діями подолання нещастя є:

    • Доля/час: А шиљбот, сиромах, остаде чекајући да му срећа нанесе кога, да га обрадује са штуком.
    • Участь інших: Запитај Усуда каква је ово несрећа?

Упитај Усуда зашто немам рода у себи?

Па кад ти буде невоља, дођи на мој гроб и наћићеш помоћ.

    • Возз'єднання з коханою людиною: Узми к себи Милицу па што год стечеш све кажи да је њезино.
    • Допомога: Па видећи га гола и боса, одмах му да једне опанке.

Ја ћу куђељу узимати у уста и жватати па ће се на моје ухо намотати жица, а ти је ухвати па одмах мотај на кокошку.

Обуци се ти, Маро, па иди у цркву, а ми ћемо просо покупити и остало све урадити.

Малар к њему уђе, помоли му одмах слику ђевојчину.

    • Активна боротьба: Нека иде тражити среће у свијету.
    • Чаклунство, допомога міфічних, чарівних істот: Не пуштам те прије док ми не донесеш три длаке од врага.

Морда ће враг знати како да се ментујем ове напасти, та знаш како оно веле, враг ти зна сваког ђавола.

Да зна па чим види кога онуда да пролази, да викне аблез, одмах би му дошла измјена.

...На крају те планине има јабука, и на њој три јабуке да уберу, па да се једном баце на планину, одмах би им се цеста начинила.

    • Побажання: Е, тако ти вјере и Бога!

Аналіз показує, що, як і у випадку з причинами горя, найбільш дієвими засобами проти нього у сербській лінгвокультурі стають такі, що передбачають активні дії з боку того, хто страждає, але присутні ще й очікування, що полегшення принесе час або вищі сили.

Така картина підтверджує дані, які надають нам психологи з приводу подолання горя. "У сумі людина зазвичай здатна усвідомити джерело своїх переживань і вчинити щось для того, щоб зменшити страждання" [20, 173].

Сподівання на рятівну дію часу та вищі сили можна потрактувати як дії, спрямовані на зменшення страждання, адже віра у ці явища, ймовірно, також приносить полегшення людині, що переживає нещастя. У такому випадку протиріччя у визначенні боротьби з негативними емоціями зникають.

 

2.5. Образна складова концепту Срећа та Несрећа

Важливим та цікавим для лінгвістів є питання про метафори, що лежать в основі уявлення носіїв певної лінгвокультури про певну абстрактну сутність, таку, як емоційний концепт. Наприклад, у науці вже було здійснено чимало спроб дослідження образності концепту "горе" [18]. Як виявляє аналіз літературних текстів цього часу, найпоширенішою метафорою горя була антропоморфна. Горе наділялося такими людськими здібностями, як “спати”, “пересуватися”, “забороняти”, “мучити”, “ставати попутником” та ін. Серед "речових" метафор особливо велику роль грали "тягар, важка ноша" або рослинна метафора. Крім того, горе асоціювалося з хрестом, старістю, гіркою стравою. Це, на думку автора, відбивало слабкість людини, її нездатність протистояти емоціям, та теоцентричний світогляд. Останній, як вже зазначалося, зіграв особливо велику роль у формуванні концепту "горе", і сліди такого світогляду було помічено і в нашому дослідженні понятійного компоненту Несрећа.

Словники, так само як і прислів'я, фіксують наявність антропоморфної метафори понять Срећа та Несрећа. Проте антропоморфна репрезентація у прислів'ях вже не така багата на опис його різних дій, як давніша література.

    • Усвідомлення щастя як такого, що є подібне людині:

Ако срећу не сретнеш, нећеш је ни стићи.

Ако жену тучеш, своју срећу тучеш.

Ти си ухватио за се велику срећу...

Ђаво одмах запита чоека каква га је ту срећа донијела да га избави и шта је тражио у тој јами.

И ти ли си моја срећа, бог те убио! Ко тебе мени даде?

Ама, вала, не води ме срећа никуд. Да ме води срећа, не би ме водила овим путем.

    • Сприйняття щастя як неземної, вищої сили:

У срећу се узда луд, а паметан у свој труд.

Ђе је срећа, ту и несрећа.

Е, мој синко, срећан си, сам те је Бог упутио куда треба!

Тако кавгу заметнуше и да ће оружје тргнути, кад ли нанесе срећа Насредина крај њиха.

Знамо одиста да не ће она ни једноме од нас на ногама одбјећи, него неко од нас, а ко, тогај ће Бог и срећа данас помоћи.

Младога нашљедника царског изнесе срећа на једну секу подалеко од краја, али под једну пустињу, ђе никоме туда пролазак не бијаше, да би га избавио.

    • Родинне життя, залежність щастя від стосунків у родині:

У којој кући муж жену бије, ту среће није.

Ђе брат брата не воли, ту нема среће.

Ако жену тучеш, своју срећу тучеш.

    • Порівнювання щастя з іншими перевагами або недоліками людської долі:

Боља је срећа но памет.

Инат је несрећан занат.

Несрећо несита, теби је до јела, а видиш где газда хоће да умре.

Царевић њима вели да ће јошт једанпут да иде срећу покушати и жену ма на који наћин украсти.

    • Образ щастя набуває ознак невидимості, зменшуваності, непомітності: Брз човек срећу прескаче.
    • Віра у непохитність щастя:

Ако ми је стао на пут, не може на срећу.

    • Уособлення щастя або нещастя у героях:

Већ је пола године како си на ономе свијету, несрећниче.

Устај, несрећницо! Зар не видиш да те хоће у раку да те носе?

Чекај несрећо! не ћеш ти сама тако ићи, одмах сутра и моја ће кћи.

Хеј несреће моје! таман кад га научих гладовати, онда црче

    • Порівняння ЩАСТЯ з певним матеріалом (тим, що можна поділити):

K ад су народи дијелили срећу овога свијета, скупе се сви насред свијета и почну дијелити добра његова, па да брушкете мећу, и кога што допане на срећу, нека га носи.

    • Різноплановість щастя (набування ознак доброго і поганого):

Не у петак, људи говоре да никака срећа у петак није пробитачна.

    • Обмеження кількості щастя та щасливих людей:

Нико не може овога свијета у свачему срећан бити.

 

Висновки

У роботі з опорою на положення лінгвокультурології та з використанням її ключових термінів і методологічних настанов було проаналізовано культурно-специфічне утворення сербської мовної картини світу, емоційні концепти Срећа та Несрећа.

У ході дослідження було з’ясовано те, що концепт є етнічно, культурно обумовлене, структурно-змістове, лексично та/або фразеологічно вербалізоване утворення, що базується на певній понятійній основі, включає в себе, окрім самого поняття, образ та культурну цінність, та має здатність переживатися носієм мови.

Концепти емоцій утворюють окрему складну систему понять. Дослідження концепту з застосуванням схеми "понятійний - образний компонент", спеціально адаптованої у цій роботі до семантичної специфіки об'єкту дослідження шляхом розробки структурно-понятійної моделі концепту, виявилося плідним та дозволило розкрити багато культурно детермінованих особливостей розуміння та переживання сербами емоцій Срећа та Несрећа. Ми запропонували таку модель: Срећа та Несрећа – сутнісна складова (виявлення сутності поняття ЩАСТЯ та НЕЩАСТЯ у філософській, психологічній, лексикографічній думці): понятійний (включає відповіді на питання причини виникнення емоції щастя, як виявляються ознаки щастя, що виникає внаслідок переживання даної емоції, які способи подолання емоції нещастя) та образний компонент (сутність поняття щастя у межах казки, характеристика емоції). Кожна складова містить фрейми, що підкріплюються сценаріями.

“Щастя” та “нещастя” для сербів есплікується рядом лексем, серед яких центральними є власне Срећа та Несрећа, семантика яких стосується насамперед сильних душевних переживань. Емоційне піднесення та тілесні страждання втілюються у субстантивації тих же Срећа та Несрећа.

Казка, як особливий жанр народної творчості, стала матеріалом для дослідження концептів ЩАСТЯ та НЕЩАСТЯ для сербської мовної особистості.

Отже, головною причиною того, що люди змушені час від часу переживати якісь страждання, сербська мовна особистість уявляє дію вищих сил (долі, Бога, Сатани і т. ін.), часу або звичайних закономірностей життя; іншими причинами є кохання, погані якості або вчинки інших людей, власні помилки й недоліки, необхідність "розплатитися" за здійснення амбіційних бажань або за погані вчинки тощо; страждання інших є причиною для переживання.

Наслідки таких емоцій можуть бути для індивіда як негативні (душевна травма, біль, смерть, подружня зрада), так і позитивні (зміцнення духу, створення творів мистецтва, радість, яка прийде після горя).

Зовнішні прояви емоцій Срећа та Несрећа у сербській лінгвокультурі можуть читатися з обличчя (очі, окремі риси обличчя). Ними також можуть бути сльози, або емоції можуть бути приховані за посмішкою.

Серед рецептів зменшення страждання від нещастя знову ж таки вважається полегшення, яке принесе доля або плин часу. Також це можуть бути близькі, кохані люди, присутність яких підтримує у важку годину, і індивідуально орієнтовані, цілеспрямовані дії самого індивіда. Таким чином сербська мовна особистість у нещасті постає як відносно активна по відношенню до формування власного життя; хоча вона і вірить у вищі сили, однак не завжди підкоряється їм.

Аналіз образного компоненту концептів показав, що ЩАСТЯ може бути для сербської мовної особистості не лише емоцією, а й таким, що уподібнюється людині, вищим силам, може набувати характеристик людини, або ж певних предметів, тобто неістот тощо.

Оскільки дослідження здійснювалося на матеріалах сербських народних казок та коригувалося даними психології та культурології, можна стверджувати, що воно дає є в загальних рисах більш-менш істинний образ концептів Срећа та Несрећа у ядерному, інваріантному аспекті. Однак, звичайно, дослідження на цьому не можна вважати завершеним, і багато цікавого може відкритися вченим у подальших студіях різноманітних його варіантів.

 

Список використаної літератури

1. Антологија народних приповедака. / уредио Војислав Ђурић. – Београд:2009.- 404с.

2. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / Пер. с англ. А. Д. Шмелева под ред. Т. В. Булыгиной. - М.:"Языки русской культуры", 1999. - 780с.

3. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. - М.: Русские словари, 1996. – 416с.

4. Веселовский А.Н. Разыскания в области русского духовного стиха. ХІІІ. Судьба-Доля в народных преданиях славян // Сборник Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук, СПб: 1890, т.46.

5. Воркачёв С. Г. Концепт счастья: понятийный и образный компоненты // Известия АН. Серия лит. и яз. - 2001. - N1. - С. 64-72.

6. Воркачёв С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: становление антропоцентрической парадигмы в языкознании // Науч. докл. высш. шк. Филол. науки. - 2001. - N 1. - С. 64-72.

7. Воркачев С. Г., Кусов Г. В. Концепт `оскорбление' и его этимологическая память: http://tpl1999.narod.ru/WebTPL2000/VorkachevKusov

TPL2000.htm

8. Воркачев С.Г. Концепт счастья в русском языковом сознании: опыт лингвокультурологического анализа. Краснодар, 2002.142 с.

9. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу. - К.: Логос, 2004. - 284 с.

10. Голубовська І. О. Мовна картина світу як об'єкт лінгвістичного вивчення // Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія: Зб. наук. праць: У 2 ч./ Упоряд. В. Ф. Чемес - К.: 2001. - Ч.1. - С. 252-258.

11. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / Пер. с нем. - М.: ОАО ИГ "Прогресс", 2000. - 400 с.

12. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. - М., 1984. - 403 с.

13. Демьянков В.З. Когнитивная лингвистика как разновидность интерпретирующего похода // ВЯ, 1994, №4, с.17-33

14. Додонов Б.И. Эмоция как ценность. – М: 1978.

15. Еникеев М.И. Психологический энциклопедический словарь. – М.: ТК Велби, изд.Проспект, 2008. – 560с.

16. Еренков Н.В. „Етика праці середнього медпрацівника”. - К: 1987. - ст. 59

17. Етимологічний словник української мови // Т2. – К:1985. – с. 107

18. Заяц И.Г. Особенности вербализации эмоционального концепта "горе" в средневерхненемецкий период: http://zhurnal.ape.relarn.ru/articles/20

06/101.pdf

19. Иванов П.В. Народные рассказы о Доле // Українці: народні вірування, повір’я, Демонологія. – Київ: 1991, 344-363 стр.

20. Изард К.Э. Психология эмоций: СПб., 1999.- 464 с.

21. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. - М.: Наука, 1987, 262 с.

22. Красавский Н. А. Концепт `ZORN' в пословично-поговорочном фонде немецкого языка: http://tpl1999.narod.ru/WebTPL2000/KrasavskyTPL

2000.htm

23. Крючкова Н. В. Концепты возраста (На материале русского и французского языков) : Дис. ... канд. филол. наук : 10.02.19 : Саратов, 2003 252 c

24. Маслова В.А. Когнитивная лингвистика: учеб. пособие. – 3-е изд.. – Минск: ТетраСистемс, 2008, 272 с.

25. Нешев К. Этика счастья. М., 1982.

26. Падучева Е. В. Феномен Анны Вежбицкой // Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. - М., 1996. - С. 5-32.

27. Паршова Л. А. Понятие эмоционального концепта в лингвистической парадигме: www.lib.surgu.ru/docs/konf2/lingvistika.doc

28. Поповић Љ. Језичка слика стварности: когнитивни аспект контрастивне лингвистике. – Београд: Филолошки факултет, 2008. – 308 ст.

29. Пропп В.Я. Морфология волшебной сказки. Исторические корни волшебной сказки. – М: 1998. – 512 с

30. Прохоров Ю.Е. В поисках концепта. – М.: Флинта, 2009. – 176с

31. Речник српскохрватскога књижевног језика. – Матица српска. Нови Сад:1973.- с. 659

32. Ристич С. Реч. Смисао. Сазнае. – Београд: 1999. – 276 ст.

33. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии – СПб.: Питер, 2001. – 720 с

34. Русакова И. Б. Концепты “счастье” - “несчастье” в лингвокультурном содержании русских пословиц. Автореф. канд. филол. наук.. – М: 2007

35. Селігей П. О. Внутрішня форма назв емоцій в українській мові // Мовознавство. - 2001. - N 1. - С. 24-33.

36. Селігей П. О. Про походження і смисл терміна внутрішня форма мови // Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія: Зб. наук. праць: У 2 ч./ Упоряд. В. Ф. Чемес - К.:2001. - Ч.2. - С. 351-357.

37. Семчинський С. В. Загальне мовознавство. Видання друге, перероблене і доповнене. - К.: АТ "ОКО", 1996. - 416 с.

38. Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона. М., 1983.

39. Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. Опыт исследования. - М.: Школа "Языки русской культуры", 1997. - С. 40-76. http://philologos.narod.ru/concept/stepanov-concept.htm

40. Татаркевич В. О счастье и совершенстве человека. – М: 1981.

41. Философская энциклопедия: В 5-ти томах. М., 1960-1970.

42. Философский энциклопедический словарь. М., 1983

43. Філософський енциклопедичний словник, ред.. В.І. Шинкарука. – К.: 2002.

44. Чудотворни прстен: најлепше српске народне приповетке / уредио Веселин Чајкановић. – 2 изд. – Ниш: 2002. – 356 с.

45. http://anc-greece.narod.ru/greki/protagor.htm

46. http://psihosite.hut.ru/0201.htm

47. http://studentam.net.ua/content/view/2121/83/

48. http://www.ukrkazka.com/

49. http://www.confcontact.com/2009fil/6_volkova.htm

50. Skok P. Etimološki rječnik hrvatskoga ili srpskoga jezika, t. 1-4, Zagreb, 1971-1974, JAZU.

51. The Construct Validity of Ryff's Scales of Psychological Well-Being (SPWB) and their Relationship to Measures of Subjective Well-Being // Social Indicators Research. Volume 57, Number 2.- Netherlands: 2002. – р.171-190

На Растку објављено: 2010-07-05
Датум последње измене: 2010-07-05 12:41:40
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује