Людмила Дядченко

Символ скелета в шафі у п'єсі Небойши Ромчевича «Провина»

Дія відбувається у 2 кімнатах, які фактично виконують роль трьох: кухня/

спальня /вітальня, де діють 2 персонажі (серед дійових осіб жінка 29-48 років та чоловік 25-50), проте фактично їх троє. Чи то символічні, чи то каламбурні імена Гоца -Браца - Аца - така собі сімейка Адамсів, хоча маємо з тексту імена матері й сина: Гордана - Сашко, тобто ці двоє більш правні, значущі. З самого початку стає зрозумілим, що Гоца та Браца живуть у " дурдомі" і говорять до малого лише тому аби не мовчати, сину мати глаголить наступне: «Ти ж знаєш, що я нікого не кохала і не кохатиму так як твого батька». Але Гоца кохалась із Брацою, коли батько хлопця вішався - така собі деталь. Мати постійно рече якісь нісенітниці в надії, що син скаже щось. А тоді їй нарешті стане легше. Я глибоко переконана, що саме через це вона так чекає слів дитини. Мова не йде про те щоби почути: «він хворий, а не сердиться на мене». Хворий! Простежимо поведінку персонажа у її вчинках з іншими: вона б'ється з таксистом, стукає пляшкою по голові якусь бабцю, що стояла в черзі, зраджувала покійного чоловіка, а теперішньому громадянському роздає ляпаси наліво й направо, і він цілком правомірно стверджує: «Якщо ти і з ним так поводилась (покійним - Л.Д.), то не дивно що він наклав на себе руки».

Підходимо до аналізу неіснуючих в реальності героїв, але тих, що домінуюче впливають на теперішнє: покійний чоловік, котрий - як з'ясувалося - теж мав коханку, вчительку фізкультури Єлену; і ненароджене немовля від Браци. Це такий собі потойбічний світ, що втручається в життя цього, це минуле, не полишивши яке, неможливо побачити майбутнє! «він мене зраджував я його зраджувала, так, сину! Батько і мати не були чесними одне перед одним»

Валіза як символ живої людини, її присутності на цьому світі. Браца приносить свої валізи. Але в шафі досі є речі померлого батька. І Браца зачиняє шафу, а валізи лишаються там до кінця твору, поза шафою. Шафа – сім'я, в якій чужому не місце: або купувати нову шафу, або лишати стару. Браца так і не поскладав речі своєї валізи у шафу цієї сім'ї. В пізніших сценах із шафи струменить світло, таке ж реальне як і Аца. Поява і зникнення хлопця фокусуються лише світловими і звуковими ефектами, в деякій мірі глядачі виконують роль сина, до якого протягом усієї п'єси звертаються головні герої. Та син тепер не помічає їх, як вони не помічали його..

Комплекс Едіпа чи то пак його матері, яка переконана: «Ми з тобою самі, а він чужинець». Гоца стає формально щасливою, коли лишається із сином одна. І ми бачимо, що й син тепер знайшов і відчув свою необхідність: він готує капусту, ходить в магазин, пере речі. «І не затримуйся ти ж знаєш як мені важко самій» - ось ключові слова твору. Третього не дано і нетреба. їм добре і так. Нарешті син відчуває себе потрібним, а про Гоцу нарешті хтось дбає. Люди переломної доби, яким не було часу на життя для себе. Засмикані і зайняті, вони створили сім'ю, де мали віддавати усю любов сину, хоча самі не мали цієї любовна тому шукали деінде. Здатися нещасним, аби тебе пожаліли інші, бо самому себе жаліти набридає, так званий комплекс жертви: «я повинна відчувати себе жертвою!» - кричить Гоца. Комплекс вини. У сім'ї, де нікому ні до кого не було діла, найбільше страждала дитина . Тепер мати серед ночі пече пироги, тістечка, нав'язується своєю увагою. Але для чого балакати дитині, якщо її думка нікого не цікавить? Лише коли він замовк, на хлопця звертають увагу! Ось як Аца її примусив помічати себе - мовчанням, тишею, яка страшніша за крик. І крадіжка кросівок теж була сигналом: дорослі я тут, бачите? Агов!

Провину відчувають,як ми розуміємо, усі учасники твору: кожен по-своєму, бо в кожного з. нас є свій скелет у шафі.