Наталія Білик

Семантика ключового знаку-символу в романах І. Андрича “Міст на Дрині” й П. Загребельного “Первоміст”

типологічні аналогії, міфологічний інтертекст

Іво Андрич – видатний сербський письменник, лауреат Нобелівської премії, творчість, якого великою мірою виступає “вузловим моментом” у загальному розвитку поетики й жанрового розмаїття літератури другої половини ХХ сторіччя [12, 108].

У цьому хронологічному періоді літературному процесу країн Південної Європи було властиве об’єктивне прагнення до висвітлення теми національної історії, а відтак – активізація в усіх національних літературах звернення до далеких і близьких історичних подій у житті народу, синтезом багатовікового історичного досвіду нації з висоти сучасності, що привело до розквіту історичного жанру в прозі. Художнє втілення історичного досвіду народу й окремої людини у межах романного жанру породжує тип твору, принциповою ознакою якого виступає особливе акцентування причетності до історії, поєднання соціально-історичної конкретності й універсальності. Відомо, що ці процеси притаманні і українській, і сербській і іншим слов’янським літературам^*. Відповідно, у цій сфері українська проза виявляє риси спорідненості з сербським красним письменством.

Зазначена спрямованість характерна для творів І. Андрича. За спостереженнями П. Рудякова, історія і людина в ній перебували в центрі уваги письменника весь час [9, 78]. Між тим, своєрідною квінтесенцією історичної прози митця виступає роман “Міст на Дрині”, який С. Корач називає одним з п’яти кращих сербських романів усіх часів [6, 571–572]^**. Н. Яковлєва вважає його однією з “головних” книг письменника, що були створені у новому для нього жанрі й стали поворотним пунктом у вирішенні ним теми минулого [12, 113–117].

Така ж орієнтованість притаманна й творчості П. Загребельного – знакової постаті української літератури ХХ сторіччя. Як відомо, романи митця відзначало поєднання сучасності з національними традиціями і подіями минулого. У руслі загального орієнтування творчої концепції митця на синтез історії та сучасності, ці риси стали домінантними, зокрема, у його романі “Первоміст”^***.

Отже, художнє втілення історичного досвіду нації у творі романного жанру виступає характерною ознакою творчості як І. Андрича, так і українського письменника П. Загребельного.

Спільні витоки і прояви звернення до національної історичної парадигми у творах письменників, власне, становлять ті передумови, які спричиняють виникнення типологічних спільностей.

Йдеться про те, що в цілому повоєнна проза в літературах слов’янських країн, поряд зі з’ясуванням однієї зі спільних проблем зв’язку людини та історії, котра в романній творчості лежить у центрі письменницької уваги, виявляла риси спорідненості у зверненні до універсальної символіки, сутність якого полягає в існуванні ключового образу, що визначає особливості ідейно-образного змісту твору, його композицію, спосіб відображення дійсності [3, 27–29].

Спільність семантичного наповнення ключового знаку-символу, який виступає структурним компонентом твору, характерна для “знакового” історичного полотна І. Андрича “Міст на Дрині” й роману П. Загребельного “Первоміст”. Висвітлення їхньої семантичної спільності становить мету статті.

Семантиці цих образів властиві спільності як у їхньому безпосередньому змістовому наповненні, так і в значеннєвих нюансах, котрі розкриваються у їхній функції на рівні змісту творів. Так, наприклад, за структурою романи І.Андрича “Міст на Дрині” та П. Загребельного “Первоміст” належать до типу, який у вітчизняному й сербському літературознавстві здобув назву “роману-фрески”^*. Його домінантна характерна особливість, за визначенням, полягає у тому, що він складається з окремих фрагментів-новел, або семантично-завершених блоків у межах спільної сюжетної канви, які набувають смислової завершеності лише у масштабах цілого. Водночас деякі з них поєднуються між собою і утворюють певну хронологічно однорідну часову площину.

Такий тип структури кожного зі згаданих творів прямо пов’язаний із їхньою сюжетно-фабульною організацією. Сюжетна лінія обох романів складається із чергування автономних сюжетних ситуацій, кожна з яких скріплюється певною ідеєю, і всі вони, нашаровуючись, поєднуються єдиною спільною віссю. У романі “Міст на Дрині” ці численні сюжетні фрагменти розташовуються за хронологією, і у переважній більшості їх дія відбувається не одночасно, а з чіткою послідовністю.

Незважаючи на невеликий діапазон сюжетного часу, саме такий тип структури твору спостерігається й у романах “Первоміст”, хоча в останньому принцип послідовності очевидно порушується і, відповідно, сюжетна організація має спорадичний характер, якому властива несинхронна (нечергова) актуалізація подій давнини, 60-х років ХХ сторіччя, періоду Другої світової війни.

У межах фрескового типу структури сюжетні лінії романів мають ще одну надзвичайно важливу спільну рису, а саме – наявність численних сюжетно-фабульних відгалужень, що композиційно узгоджуються із загальною будовою твору не у послідовному співвідношенні, відокремлено один від одного, а виступають своєрідними екскурсами і ретроспекціями, які передбачають виділення окремої сюжетно-фабульної канви певного фрагменту з відповідного іншого, а не зі спільної магістральної сюжетної лінії. І виступають не епізодичним доповненням певного сюжетного вузла, як у структурі класичного роману, а повноцінним автономним компонентом, який виконує функцію однієї з основних складових загальної сюжетної лінії.

А отже, творам Андрича і Загребельного властива архітектоніка, що виявляє подібність у вигляді поєднання низки сюжетних відрізків, віддалених один від одного часовою відстанню, іноді навіть у декілька століть. Причому кожен із них виступає автономною історією окремої людської долі, а вона протікає в окремому історичному часі.

У даному випадку йдеться про твір романного жанру, в якому наявні два або більше фрагментів, сюжетний час яких не збігається, тобто про роман у якому пов’язані різні сюжетні часи і де реалізується спроба довести та продемонструвати їх спадкову поєднаність. Такий тип, що набув значної популярності у слов’янських літературах 60 – 80-х років ХХ сторіччя – а у сербській літературі значною мірою під впливом І. Андрича, – визначається як роман “зв’язку часів” [8, 201–206]. Дійсно, у своїх коментарях П. Загребельний наголошував на прагненні “показати нерозривність часів” [4, 444].

Так, роман Андрича “Міст на Дрині” включає чотири площини сюжетного часу, котрі охоплюють три з половиною сторіччя – з XVI і до часів Першої світової війни; у романі “Первоміст” часова відстань між сюжетними площинами складає лише два покоління.

В усіх згаданих творах зв’язок часів існує як “лейтмотив… зв’язку між сюжетним часом та часом оповідача чи автора на рівні глобальних істин, морально-етичних норм та “вічних” категорій людського буття” [8, 201]. Отже, кожен з розглянутих романів утворює структуру, котра будується навколо одного спільного мотиву – своєрідного ціннісного орієнтиру.

Відповідно, передбачається, що сюжетні ланки у загальній семантичній системі кожного із зазначених творів пов’язує інтегруючий елемент, що належить до сфери змісту, або внутрішньої форми, твору. На цьому рівні типологічного висвітлення обрані твори і виявляють подібність у функції знаку-символу: у кожному з творів наскрізний, або ключовий^*, знак-символ і виступає таким єднальним елементом, що покликаний позначати вічні цінності буття.

А в його семантичній поліфонії і спостерігається більшість спільностей і аналогій.

Підкреслимо, що зазначений ціннісно-буттєвий аспект не вичерпує концептуалізації символічного змісту ключового образу. Вона поглиблена узагальненою, основоположною для локалізації ідеї зазначених творів, художньою реалізацією концепту “вічності”. У кожному з романів встановлюються її матеріальні аналоги та відповідники. А вони для порівняння з еталоном абсолютної тривалості, яким виступає вічність, добираються кожним із авторів із характеристик відповідних ознак реалії, якою позначений в романах ключовий образ-символ.

Тут слід звернутися до основних вимірів власне образу як такого у масштабах прозового літературного твору. Вони також визначаються у романах типологічними аналогіями.

З одного боку – йдеться про відтворення образу, яке виявляє в романах ознаки подібності.

У романі Андрича ключовим образом-символом, зрозуміло, виступає міст через річку Дрина. “І місто, і життя у ньому зі своїми вигадливими сюжетами, – пише Андрич, – розвивалося навколо нього” [1, 90]. Такий принцип прочитання значення камінного мосту в Андрича продиктований і його міфологічним інтертекстом. Адже у давніх сербів камінь традиційно виступав епіцентром суспільного життя, місцем громадських зборів [7, 64].

Ідентичний підхід до ключового образу-символу спостерігається у романі П. Загребельного “Первоміст”, у якому все відбувається “на мосту і коло нього” [5, 440].

З іншого боку, одним із найважливіших вимірів семантики знаку виступає кореспондування з властивостями (функцією, сутністю, якістю, генезою тощо) реалій, які, власне, і символізують у романах ключові образи. Тут також простежуються спільності й аналогії.

Йдеться передусім про буквальну функцію, окреслену в лексиконі символів як поєднання реалій, об’єктивний характер існування яких у дійсності завжди супроводжувався їх первісним протиставленням через суб’єктивність людської логіки [13, 99]. Саме його П. Загребельний визначив як “з’єднування роз’єднаності” [5, 671].

Така функція згаданих реалій для кожного з письменників очевидна: міст Андрича пов’язував у єдиному співіснуванні два береги, на яких розташувались два антагонічні світи – християнська Боснія і мусульманська Туреччина.

В такому ж функціональному полі опиняється і міст П. Загребельного, що був зв’язком двох протилежних берегів [5, 437], між якими будь-якої миті могло пролягти відчуження [5, 671].

Друге питання, надзвичайно суттєве у розумінні змісту ключового образу-символу зазначених творів, окреслюється П. Загребельним у його зауваженні про те, що “міст – це не просто кладка і з’єднання двох берегів – це ще й напрямок, і не завжди можна точно визначити, що переважає: поєднання чи напрямок руху” [5, 671]. Дійсно, за враженням І. Андрича, міст є “необхідною ланкою шляху” [1, 8], безумовним постійним засобом переміщень.

П. Загребельний розшифровує цю думку, зазначаючи, що “міст міг би називатися ще рухом” [5, 438].

Зі свого боку, питання “руху”, знову ж таки, має два трактування.

Одна з можливостей тлумачення, що її пропонують обидва письменники, має буквальний характер, адже роблячи по мосту перші кроки і приймаючи у соборі перше причастя, людина починає свій рух у великому житті. Друга, історико-філософська, виникає за умови, що цивілізація існує за законами постійного прогресу, відповідно, міст – це рух назустріч досконалості буття, собор – це, крім іншого, і рух назустріч духовній досконалості, і, в кожному з випадків маючи на меті довершеність, це, безумовно, і рух у напрямку майбуття – в історію, у вічність.

Разом з тим, подібною є не лише функція, але і нерозривно пов’язана з нею сутність реалії. Вони ж здебільшого ідентичні як для І. Андрича, так і для П. Загребельного, про що переконливо свідчать їх твори.

Пояснюючи природу свого мосту, Андрич говорить, що “сенс та суть його існування полягали в його сталості. Змінювали одне одного людські покоління, а його світлі обриси на тілі міста залишались незмінними, як обриси навколишніх гір на тлі неба… Його життя хоч і повинно було колись закінчитися, нагадувало вічність, адже йому не видно було кінця” [1, 91]. Крім того, письменник встановлює рівнозначність мосту, збудованого людиною, і явищ природи, що створені силою надлюдською і, відповідно, знаходяться поза межами людських можливостей, являють собою явища іншого порядку, належать вічності.

Ідентичне бачення реалії, що позначає ключовий образ-символ, спостерігається і у П. Загребельного. Його міст виступає іще однією нерухомістю поміж одвічного спокою двох берегів [5, 437].

Важливо відмітити, що така точка зору повністю збігається з позицією Андрича в ототожненні ним мосту з горами та небом, які не метафорично, а буквально відповідають запропонованому П. Загребельним визначенню: ростуть із землі і продовжують її. У цьому ж ракурсі П. Загребельний розглядає і свій міст, який “став набутком часу… увійшов у час, який не зникає, не має кінця, і все, чим заволодів час, живе в ньому завжди так само, як у вічних льодах просвічуються вмерзлі в них уламки дерева” [5, 675].

Такі визначення передбачають існування у плині часу явищ, які мають свій термін існування, що довший за людське життя і може дорівнювати періоду, який охоплює зміну кількох десятків людських поколінь, а тому в уявленні людини триває “вічно”. Введення людського життя як еталону часових вимірів переводить концепт вічності у сферу суб’єктивну – у поняття тривалості.

Аналогічні узагальнення з приводу реалій, якими у романах символізовані ключові образи, слід доповнити їхніми якісними рисами.

Типологічні спільності тут простежуються в авторській позиції обох письменників щодо принципової можливості продовження людського життя, безумовним атрибутом якого виступає здатність цих реалій як прекрасних витворів мистецтва, кожен із яких виступає втіленням і континуїтетом людської душі та свідомості, пережити творця. А він, уособлений у витворі мистецтва, здатен символічно перевершити смерть, тобто своє забуття на землі.

Так, наприклад, у баченні І. Андрича людина активізує свій найкращий, найцінніший потенціал і творить, доки живе, а у своїй творчості живе і після смерті, зберігши у власних творіннях все прекрасне, що було властиве її особистості. У романі “Міст на Дрині” Андрич висловлює цю думку у першому змалюванні мосту: “Поруччя в центрі здіймається вище людського зросту; зверху на ньому вмуровано білу мармурову плиту, на якій вирізьблено багатий турецький напис… Тут названо ім’я будівничого і рік побудови моста” [1, 10].

Зауважимо, що таке смислове наповнення в Андрича підсилюється сербською міфологічною традицією. Так, наприклад, камінь, а саме з нього збудований міст у романі письменника, у національному міфологічному вимірі має істотний зміст. У давніх сербів існував культ каменя, який у сучасній культурі має кілька рефлекторних ліній. Камінь, передусім, виступає вмістилищем душ померлих і втіленням душ живих людей. Крім того, він нероздільно “пов’язується” з душею і “стримує” її, не дозволяючи “блукати” й творити зло [7, 64].

Розуміння творчого начала як одвічного і невмирущого, на думку М. Слабошпицького, було характерне і для П. Загребельного [10, 92]. Воно відобразилось, зокрема, і в досліджуваних творах митця. У романі “Первоміст” письменник зауважує, що люди, поставивши велику споруду, віддаючи їй свою душу і вміння, у своїй творчій роботі – немов зернина, що кинута в землю, з загибелі своєї проростає пишним зелом: своїм умінням, своєю неперевершеністю [5, 435–437].

Таким чином, із включенням аспекту мистецтва до семантики знаків і, відповідно, виражених ними ключових знаків-символів обидва письменники у кожному з романів пропонують і спільні принципи їх тлумачення. З обраним авторами підходом символи виражають здатність народжених людиною витворів мистецтва, котрі своєю довготривалістю перевершили своїх творців, зберегти те найцінніше, що є у людині – її прекрасний, незламний дух, що, як і все прекрасне, терміну давності і меж існування не має, вознести його над звичайною тривалістю й тимчасовістю. Отже, реалія, якою виступає архітектурна споруда, – творіння неорганічне і тому тривале, – пов’язується у кожному з романів із прагненням поєднати минуле з майбутнім у вічність. Семантичну площину кожного зі знаків, окреслену співвідношенням концептів “вічність” – “мистецтво”, замикає у романах висловлена П. Загребельним думка, що навіть через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її і у цьому живе та промовляє до людей, хоче щоб її почули. Тоді – затримується час і життя стає майже вічним: вічність не в соборах – а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути! [5, 533–539].

У “генетичному” вимірі семантики символів простежується подібність між надзвичайно важливими її компонентами. Йдеться про рубіжний злам людського світоспоглядання, обумовлений як протистоянням релігійним, так і національним, котрі у зазначених творах І. Андрича та П. Загребельного осмислені як археситуація “убивства невинного”^*.

Тут в Андрича модусом виступає страта селянина Радисава. Як і більшість селян, він намагався зашкодити руйнуванню призвичаєного життєвого укладу, до якого могла призвести новобудова і поява абсолютно “чужорідного” мосту – реалізації задуму, генерованого сторонньою культурною традицією. Дійсно, із початком будівництва мосту – турецької вигадки – “на місто і на цілий край звалилася велика незрозуміла напасть, і не можна було передбачити, який буде кінець” [1, 31]. Але, на відміну від інших, Радисав вдався до рішучих дій і після кожного дня будівництва вночі розбирав зведений фрагмент мосту, був спійманий і жорстоко покараний – його посадили на палю. Коли все було скінчено, поблизу мосту з’явилась посаджена на палю людина, яка була схожа на високо підняту неприступну статую, що височить у повітрі над річкою, на самому верху риштувань, і стоятиме там віки [1.61–67]. І “ні на будівництві, ні в цілому місті не було людини, яка б не поглядала поверх цього сплетіння балок та дощок над водою туди, де на краю помосту, наче на носі корабля, виднілась самотня випростана постать на палі” [1, 65].

В такий спосіб у романі І. Андрича прозвучала думка, тотожна тій, що висловив П. Загребельний у романі “Первоміст”: “Не можна уявити жодного собору без пролитої крові”, – пояснює письменник [5, 536].

Між тим, іще одна грань семантичного кореспондування ідеї твору з концептом “вічності” через знак-символ мосту розкривається у площині міфологічній. У дискурсі слов’янської міфології міст з’єднує реальний світ із потойбічним, який за народними віруваннями ототожнювався із вічністю. По мосту за людськими душами прибували янголи, після чого вони разом потрапляли до царини вічності [11, 366].

У кожному з романів це простежується у тому, що наскрізний образ мосту в них виступає модусом магістральної ідеї позиціонування людини й вічності, ідеї пізнання через об’єктивні виміри можливостей і сенсу суб’єктивного людського існування і, у зв’язку з цим – подолання плинності людини і тривалості людства й людського духу в усіх його втіленнях і проявах.

Таким чином, наведені аналогії, зважаючи на підґрунтя для утворення типологічних ознак, засвідчують типологічну спільність романів І. Андрича “Міст на Дрині” й П. Загребельного “Первоміст” на рівні ключових знаків-символів. Зміст виявлених спільних елементів, у поєднанні з окремими трактуваннями, продиктованими міфологічним інтертекстом, увиразнюють їхню семантику, розкривають можливості глибшого розуміння. Її значеннєвий спектр розширюється завдяки виокремленню аналогії у позначенні суб’єктивних еквівалентів тривалості, якими виступають з’єднання часових площин в осяжній діахронній вертикалі, сталість архітектурної споруди, безстроковий вік витвору мистецтва. У цьому формується ракурс, що висвітлює формування у кожному з творів сутності ключового образу, підпорядкованого осягненню людського буття за допомогою категорій часу і простору, що полягає у його здатності існувати над дійсністю та часом – і в цьому символічої. Її основними ознаками виступає реалізація концепції буття, яка полягає у зверненні до структури, з’єднаної семантично спорідненими ключовими образами, символізованими реалією неорганічною і сталою – витвором мистецтва, що у своїй “сталості” може виступати еталоном у співвіднесеності концептів людини й вічності.

Такі нюанси домінанти смислової поліфонії набувають очевидної логіки у кореспондуванні з визначеними закономірностями ідейно-концептуального розвитку історичного роману в слов’янських літературах другої половини ХХ сторіччя.

1. Андрић И. На Дрини чуприја. – Сарајево – Београд, 1967; 2. Вервес Г. Д. Літератури соціалістичних країн у їх активній взаємодії // Взаємозв’язки літератур країн соціалістичної співдружності: (На прикладі літератур європейських соціалістичних країн). – К., 1981; 3. Вервес Г. Д. Українська література в загальнослов’янському контексті (До проблеми вивчення зональних художніх систем). – С. 27–29; 4. Загребельний П. А. Неложними устами: Статті, есе, портрети. – К., 1981; 5. Загребельний П.А. Первоміст // Загребельний П. А. Твори: У 6-ти т. – К., 1980. – Т. 3; 6. Кораћ С. Жена у Андрићевим приповеткама // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979; 7. Митолошки речник / Булат, Петар, Чајкановић, Веселин. – Београд: Српска књижевна задруга, 2007; 8. Москаленко В., Рудяков П. Проблема зв’язку часів у сучасному історичному романі південних слов’ян // ХІ Міжнародний з’їзд славістів: Доповіді. – К., 1993; 9. Рудяков П. М. Між вічністю і часом: Життя і творчість Іво Андрича. – К., 2000; 10. Слабошпицький М. Ф. Літературні профілі: Літературно-критичні нариси. – К., 1984; 11. Словенска митологија: Енциклопедијски речник / Толстој С., Раденковић Љ. И др. – Београд: Чигоја штампа, 2001; 12. Яковлева Н. Б. Стилевые черты современного исторического романа-эпопеи (Иво Андрич) // Художественная форма в литературах социалистических стран. – М., 1969; 13. Leksykon symboli. – Warszawa, 1992.

Білик Н.Л. (Київ, Україна). Семантика ключового знаку-символу в романах І. Андрича “Міст на Дрині” й П. Загребельного “Первоміст”: типологічні аналогії, міфологічний інтертекст // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2009. – Спеціальний випуск – с. 237–246