Наталія Білик

Іво Андрич і українська культура

(до характеристики українських творчих зв’язків Іво Андрича 50-60-х років ХХ сторіччя)

В статье рассматриваются архивные документы, составляющие переписку выдающегося сербского писателя ХХ века, лауреата Нобелевской премии Иво Андрича с укракинскими литературными деятелями, что представляет значительный фрагмент общей картины творческих контактов Андрича с представителями украинской культуры. Ключевые слва: литературные контакты, переписка, литературный перевод

The article shows a selection of archival documents that are the correspondence of famous Serbian writer Nobel Prize laureate Ivo Andrich with Ukrainian literature workers. Author considers this correspondence as prominent element of Ivo Andrich’s creative contacts with representatives of Ukrainian culture. Key words: literary contacts, correspondence, literary translation

Іво Андрич – видатний сербський письменник ХХ сторіччя, твори якого мали велике значення не лише для літератур народів Югославії, але і для загального розвитку епічного жанру у світовому літературному процесі. З ним – майстром реалістичної оповіді філософського характеру – пов’язані вершинні здобутки у царині історичної прози.

1961 року Іво Андрич став першим із письменників колишньої Югославії лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури, що підтвердило світове значення його мистецького доробку. Завдяки збагаченню світової літератури новими темами, мотивами та жанровими тенденціями він був визнаний однією з вершин у розвитку літератури ХХ сторіччя, а творча доля митця – “прикладом видатного письменника малого слов’янського народу, якого визнав великий світ” [5, 361].

Зростання ж художнього потенціалу кожного з письменств сприяє і його міжнародному резонансові [1, 26]. Передусім за рахунок того, що настійна необхідність безперервного розширення знайомства з усіма найбільш значущими явищами літератур інших народів, обумовлена завданнями розвитку культури, стала однією з характерних загальних тенденцій світового літературного процесу. Приналежність Іво Андрича до плеяди найвідоміших письменників як сучасної, так і всієї югославської літератури обумовила цілком закономірну появу великої кількості перекладів та широкого читацького інтересу до творчості митця.

Особисте спілкування Іво Андрича з представниками української культури у 50-60-х роках ХХ сторіччя виступає одним із найважливіших фрагментів загальної картини творчої явленості митця в українському літературному процесі, літературної та суспільної діяльності видатного сербського письменника в цілому. Саме в цей час з’являються викликані змінами соціально-політичної атмосфери нові тенденції у взаєминах між українською і сербською літературами, поновлення україно-сербських контактів, літературного взаємообміну суто наукового характеру, що позначилося на всіх сферах культурного життя – особистих творчих контактах, наукових дослідженнях, критиці, книгообміні, перекладацькій справі, що активізувало процес розвитку творчого спілкування І. Андрича з представниками української культури.

Мета запропонованого огляду – звернути увагу на ряд фактів, які свідчать про зв’язок видатного сербського письменника з життям і культурою України.

Потрібно зазначити, що одним із продуктивних шляхів налагодження творчого спілкування між митцями традиційно вважається участь у письменницьких з’їздах, наукових конгресах, конференціях тощо.

У взаєминах Іво Андрича зі сферою української культури початковим кроком був обмін письменницькими делегаціями між СРСР, а відповідно і УРСР, та СФРЮ наприкінці 40-х років ХХ сторіччя.

У перші повоєнні роки І. Андрич бере активну участь у літературному й громадсько-політичному житті. 1946 року він очолює Спілку письменників Югославії, цього ж року його обирають дійсним членом Сербської академії наук, а наступного 1947 року – членом Президії Народної Скупщини Республіки Боснії і Герцеговини [9, 77-79].

У цей час І. Андричу доводилось зустрічатися з представниками української художньої культури як у себе на батьківщині, так і під час своїх ділових відряджень до СРСР.

Андрич тричі перебував у Радянському Союзі, відвідавши міста кількох його республік, до яких входила й Україна. Перший візит відбувся у квітні 1946 року з делегацією Товариства культурного співробітництва з СРСР. Другий приїзд припадає на вереснь і жовтень 1947 року. Будучи головою Спілки письменників Югославії, І. Андрич прибув на святкування восьмисотріччя видатного азербайджанського митця Ні замі [4, 165]. Зауважимо і на третьому, кількаденному транзитному перебуванні І. Андрича у Москві, де митець зупинився по дорозі до Китая [2, 118].

За цієї нагоди письменник відвідав Київ. Факт відвідання Києва у межах державного візиту діячів культури згадує, зокрема, російський андричезнавець О. Романенко [11, 465]. І хоча перебування в Києві було короткочасним, воно передбачало творче знайомство і спілкування у межах візиту з представниками української культури, серед яких – літератори, що зустрічали делегацію сербських письменників.

Крім того, створенню передумов для особистого та творчого спілкування сприяло відвідування українськими діячами культури СФР Югославії. Вони також розпочалися з другої половині 40-х років ХХ сторіччя.

Серед офіційних візитів окрему увагу слід звернути на закордонні поїздки представників українського письменства, які відбулись у другій половині 40-х років ХХ сторіччя.

Перший візит було здійснено протягом вересня–жовтня 1945 року М. Рильським у справах підготовки Слов’янського конгресу, що мав відбутися наступного року в Бєлграді [10, 266-269]. У грудні 1946 року М. Рильський у складі радянської делегації письменників перебував у Югославії на Всеслов’янському конгресі. Разом з видатним українським літератором від імені України у заході брали участь О. Корнійчук та С. Ковпак. Спеціальним кореспондентом на конгресі був Я. Галан.

Наступна поїздка до Белграда відбулася через п’ять років. У 1962 році М. Рильський разом з А. Малишком і групою радянських письменників вчетверте відвідав Югославію.

Ці заходи мали неперебутнє значення для забезпечення двосторонньої поінформованості сербських і українських літературних діячів про їх письменницьку діяльність і досягнення. А саме така обізнаність виступає вагомим імпульсом, потенціалом для встановлення безпосередніх творчих контактів між митцями.

Так, наприклад, глибоким і постійним був інтерес до Югославії і, зокрема до Сербії, М. Рильського. Подорожуючи її мальовничими землями, письменник відмічав своє захоплення країною, віддавав належне величезному творчому потенціалу сербського художнього слова і вболівав за можливість якомога ширшого знайомства з ним українського читача. У своєму “Югославському зошиті” він писав: “Відомі у нас знамениті сербські епічні пісні <…> українські переклади їх, що вийшли з-під пера Старицького; дехто чув про великого словенського поета Прешерна, а дехто й читав його в російських перекладах…; ну ще дехто знає дещо, – але цього мало до смішного” [3].

Обізнаність і прихильне ставлення втілились у знаках уваги і вшанування, котрі, як бачимо, не були випадковими. Не дивно, що на знак своєї пошани і прихильності М. Рильський надсилає одну зі своїх останніх книг видатному представникові сербської літератури – І. Андричу.

В матеріалах “Задужбине Иве Андрића” у місті Белграді зберігається персональне повідомлення І. Андричу від М. Рильського. В особистому архіві письменника знаходиться переклад російською мовою “Вечірніх розмов” М. Рильського із дарчим надписом автора: “Иво Андричу с глубоким уважением. М. Рыльский. 19.VI.1964 г.” [18, 90].

Плідними були творчі контакти, що розвивались на перекладацькому ґрунті. І. Андрич широко спілкувався з українськими письменниками, які працювали над перекладами його творів.

В особистому архіві митця, який зберігається у “Задужбини Иве Андрића” у м. Белграді, зібрані не згадувані раніше в Україні матеріали з листування між І. Андричем та С. Паньком, членом Спілки письменників України, перекладачем, якому належать україномовні версії двох романів Іво Андрича: “Міст на Дрині. Вишеградська хроніка” та “Проклятий двір”.

Листування тривало одинадцять років. Його становлять п’ять листів і три телеграми, якими обмінялись літературні діячі. Серед знаків пошани й поваги, якими, зокрема, були привітання із днем народження, адресовані І. Андричу, є і відповіді митця на них.

Перше повідомлення з Ужгорода, датоване 15 серпня 1957 року, супроводжувало надіслані Андричеві примірники його романів, опублікованих в Україні у перекладі С. Панька [17, 1]. Слід окремо зазначити, що при першому ж спілкуванні перекладач наголошує на своєму високому поцінуванні таланту І. Андрича: “Переводил я Вас с большим удовольствием и любовью, – пише С. Панько. – Высоко ценю Ваш самобытный оригинальный талант, Ваш искренний, настоящий гуманизм”.

У своїй відповіді від 6 вересня 1957 року Андрич підкреслює своє дружнє ставлення до С. Панька [17, 2]. Як можна побачити з листа, І. Андрич мав намір надіслати С. Паньку книгу своїх нових оповідань, тільки-но вона вийде друком, що засвідчує його прихильне ставлення, професійну довіру до українського літературного діяча і, безумовно, готовність до сприяння у розширенні популяризації сербської культури в Україні. Сам С. Панько, описуючи згодом у статті, опублікованій в українській періодиці, свої враження від заочного спілкування з І. Андричем, казав: “Після виходу в світ згаданих книжок Іво Андрич написав мені теплого листа, в якому щиро подякував за популяризацію видавництвами нашої країни його книг, а також творів його колег-співвітчизників” [7].

У листі, направленому І. Андричу у березні 1964 року [17, 8], С. Панько повідомляє про стан роботи над українськими перекладами творів митця. Літератор засвідчує своє бажання зустрітися з І. Андричем, а також давнішню мрію побачити сербську землю і просить митця посприяти реалізації цих намірів, що демонструє цілком дружній тон у спілкуванні між літераторами. “З 1956 року, коли я перекладав роман-хроніку “Міст на Дрині” та повість “Проклятий двір”, – згодом згадував С. Панько, – мені дуже хотілося побачити автора цих творів” [8, 97].

1968 року у складі делегації літераторів СРСР С. Панько виїхав до Югославії для участі у V Міжнародному симпозіумі письменників у Белграді. На сербській землі відбулась особиста зустріч митців, якій С. Панько присвятив велику статтю під назвою “Сербські зустрічі”, що була вперше опублікована у друкованому органі Національної спілки письменників УРСР – газеті “Літературна Україна” – у 1968 році [7].

Незважаючи на те, що майже десять років тому почалося спілкування між І. Андричем і С. Паньком, ця була їх перша безпосередня зустріч. Про її подробиці можна дізнатися зі статті С. Панька, котра у різних редакціях, поряд зі згаданим первинним варіантом, мала кілька перевидань: під назвами “Югославські зустрічі” 1971 року [8], “Нобелівський лауреат” 1974 року [6].

За словами С. Панька, то була дружня розмова людей, пов’язаних спільною справою в ім’я людини й людства. Принципово важливою для змалювання повного враження виявляється окрема, присутня у всіх варіантах публікації, думка про І. Андрича як про “автора відомих в усьому світі творів” [7], “уславленого письменника, в особі якого не тільки Югославія, а й уся світова література має великого гуманіста, співця людяності” [6, 54].

Отже, переглянуті опубліковані дані засвідчують інтенсивне професійне й товариське спілкування І. Андрича з представником українського літературного середовища С. Паньком. Як можна побачити, не всім планам літераторів судилося здійснитися, але цілком очевидною є взаємна повага митців і їх зацікавленість у спілкуванні та плідній співпраці.

Велике значення мали присвяти, адресовані видатному сербському письменникові іншими відомими українськими літераторами, авторами перекладів творів митця.

Одна з присвят була адресована Андричу заслуженим діячем науки і техніки України, членом Національної спілки письменників України І. Ющуком – автором другої редакції перекладу українською мовою роману “Міст на Дрині” та перекладів понад двадцяти новел видатного сербського письменника.

До кореспонденції увійшли тексти перекладів новел І. Андрича “Обличчя”, “Шляхи”, “Мости”, “Краєвиди”, “На камені, у Почителі”, “Вино”, а також літературно-критичний огляд творчості митця під назвою “Співець людяності”, опубліковані у журналі “Всесвіт” 1968 року [12].

Іще одна присвята належить відомому українському ученому-славісту, члену Національної спілки письменників України З. Гончаруку, яким була перекладена українською мовою лірико-медитативна проза Андрича. Ним був надісланий митцеві переклад фрагментів твору “Ex ponto”, що вийшов друком на сторінках журналу “Всесвіт” у 1969 році [13]. На публікації – присвята від автора перекладів із висловленням шанування видатного сербського письменника.

Тут не можна обійти увагою постійне бажання й неодноразові спроби залучити митця до літературного й культурного життя України, визнання того, що його життєвий і творчий досвід міг би допомогти у заповненні тих лакун, які утворились у вітчизняній культурній сфері, особливо у зв’язку із руйнівними наслідками війни.

1962 року Ю. Назаренко від імені українських громадських організацій звертається до І. Андрича з проханням щодо підготовки оглядів з нагоди трьох визначних подій у культурному житті України [16].

Популярність письменника в Україні яскраво ілюструють незгадувані раніше листи до І. Андрича від мешканців різних українських міст, прихильників його творчості. Викликає інтерес кореспонденція Ігоря Казимірова, надіслана митцеві з Києва протягом 1971 – 1972 років [14]. Киянин запрошує митця відвідати Київ, просить книгу із дарчим написом, вітає із новорічними святами.

Окремої уваги заслуговують листи студента Львівського університету І.І. Саліка з м. Городок УРСР [15]. У першому з них, датованому 6 вересня 1963 року, він звертається до митця із проханням надіслати з автографом одну з його книг в оригіналі [15, 1-2]. У наступній кореспонденції від 18 травня 1964 року І.І. Салік зі словами глибокої поваги до мистецтва І. Андрича виражає побажання: "Будьте так добры и подпишите для моей коллекции свою "Барышню" [15, 4]. Зважаючи на те, що згаданий роман на той час, як, власне і досі, не був перекладений українською мовою, сказане засвідчує широкий інтерес і значну обізнаність української творчої молоді щодо літературних здобутків І. Андрича. У листі, надісланому 5 червня 1964 року, автор виявляє своє шанування творчості Андрича і висловлює клопотання щодо передачі для перекладу українською мовою однієї-двох книг письменника, в якому тоді було зацікавлене одне з провідних українських видавництв – "Дніпро". До кореспонденції входить і листівка. В ній автор звертається до Андрича як до "великого письменника і великої людини" [15, 5-7].

Отже, підкріплені взаємними відвідинами країн, українські зв’язки Іво Андрича у 50-60-х роках ХХ сторіччя найбільшого поглиблення набули завдяки листуванню. Ним, безумовно, не вичерпується тема особистих та творчих контактів письменника з представниками українського культурного середовища. Характер спілкування І. Андрича з його представниками продемонстрував безумовне вшанування творчої постаті митця, яке виступає підтвердженням визнання письменника на українських теренах, засвідчив інтерес українських громадян до творів І. Андрича і прагнення сприяти поширенню його мистецької концепції у сфері української культури, представила широкому українському загалу творчу постать митця.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вервес Г. Д. Українська література в загальнослов’янському контексті (До проблеми вивчення зональних художніх систем): Доповідь на VIII Міжнародному з’їзді славістів (Загреб – Любляна, вересень 1978 р.). – К., 1978; 2. Ђукић Перишић Ж. Иви Андрићу, с поштовањем (посвете у Андрићевој личној библиотеци) // Свеске задужбине Иве Андрића. – Бр.11. – Београд, 1995; 3. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів та текстології, ф. 137, оп. 1, спр. 49; 4. Јевтић Б. Белешке о Иви Андрићу // Свеске задужбине Иве Андрића. – Бр. 5. – Београд, 1988; 5. Константинович З. Художественное наследие Иво Андрича как посредник между славянским и неславянским миром // Славянские культуры и мировой культурный процесс. Материалы международной научной конференции ЮНЕСКО, 28 сентября – 1 октября 1982 г. – Минск, 1985; 6. Панько С. Нобелівський лауреат // Панько С. Дороги, друзі… Нотатки письменника. – Ужгород, 1974; 7. Панько С. Сербські зустрічі // Літературна Україна. – 1968. – 24 грудня; 8. Панько С. Югославські зустрічі // Всесвіт. – 1971. – №7; 9. Поповић Р. Балкански Хомер или живот Иве Андрића. – Београд, 2002; 10. Посудневська Т. В., Пащенко Є. М. Українсько-югославські літературні контакти (1945–1970) // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті. – У 5-ти т. – К., 1987. – Т. 2; 11. Романенко А. О жизни и творчестве Иво Андрича // Андрич И. Мост на Дрине: Повести и рассказы. – М., 1985; 12. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Ęutija 23. – Ľed. 649; 13. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Ęutija 23. – Ľed. 650; 14. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Кutija 43. – јed. 2484; 15. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Кutija 43. – јed. 3942; 16. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Ęutija 47. – Ľed. 3248; 17. Аrhiva Srpske akademije nauka i umetnosti. – Fond “Ivo Аndrić”. – Кutija 48. – јed. 3552; 18. Popović R. Ivo Andrić: Život. – Beograd, 1988.

Білик Н.Л. (Київ, Україна) Іво Андрич і українська культура (до характеристики українських творчих зв'язків Іво Андрича 50-60-х років ХХ сторіччя) // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. – Киів, 2008. – Ювілейний випуск (до 120–річчя з дня народження). – с. 267–274.

На Растку објављено: 2009-12-15
Датум последње измене: 2009-12-15 06:57:33
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује