Леся Рева

Славістичний дискурс Михайла Драй-Хмари

М. Драй-Хмара (1889 – 1939) увійшов у літературу в час зміни історико-культурної парадигми, заперечення усіх попередніх традицій і канонів, у час глибокої кризи, зумовленої втратою життєвих орієнтирів, і в той же час –– нетривалого національного відродження. Друга половина 20-х –– початку 30-х років відзначається загостренням ідеологічної боротьби, ускладненням процесів літературного і мистецького життя. Г. Майфет 3 липня 1927 р. писав М. Зерову про настрої в Харкові: “Взагалі літературна ситуація жахлива…” [14, арк. 8 (зв.)].

М. Драй-Хмара належав до групи “неокласиків”, яка осібно стояла в українській літературі кінця 20-х і початку 30-х років. Вона орієнтувалася на неминущі традиції, високий мистецький рівень та зосереджену професійну роботу. “Треба прямо сказати, що досить невиразний термін “неокласики” прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів і літературознавців… Хоч і пишеться у наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ “чистого мистецтва”, заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив –– ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський”, –– писав М. Рильський [19, 84-89].

До групи “неокласиків” входили, крім М. Драй-Хмари, М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський та інші українські письменники. Саме їм М. Драй-Хмара присвячує сонет “Лебеді” (1928), в якому закликає своїх побратимів бути вірними невмирущим естетичним ідеалам:

Цей сонет викликав звинувачення і цькування М. Драй-Хмари, в якому недруги вбачали політичний наклеп проти радянської влади. Його було охарактеризовано як "бойову опозиційну вихватку проти радянської дійсности" [17, 320]. "Славіст з фаху, поет з покликання, дослідник творчости Лесі Українки в галузі української філології, Михайло Драй-Хмара був схильний "дерзать", не зважаючи ні на що, коли він уважав себе правим. В умовах радянської дійсности він обстоював право людини на індивідуальну правду. Химерна позиція" [17,320]. Серед неокласиків він вирізнявся як людина “відважно чіткого духовного національно-політичного профілю” [13, 226].

Самобутня та оригінальна творчість М. Драй-Хмари, якому притаманне всепланетарне і загальнолюдське бачення світу, глибоке проникнення в духовний світ людини, тонке спостережливе і осмислене сприйняття та відображення дійсності: “Я світ увесь сприймаю оком…Блискучий сніг, колючий вітер, думки –– натягнуті дроти. Шляхів нема, немов хто витер, –– а треба йти!” –– отримала далеко неоднозначні оцінки сучасної йому критики.

По-різному було сприйнято появу першої і останньої прижиттєвої збірки поета “Проростень” (1926). Якщо М. Рильський відгукнувся на неї схвальною рецензією: “… під обточеністю його вірша, вишуканістю рим… під усим тим “неокласицизмом” чується подих живої людини” [19, 84-89].

По-іншому оцінив книгу К. Довгань: “Уся збірка “Проростень” справляє враження якогось музею раритетів, що в ньому кілька років не палено: холодно, не все зрозуміло, хоч іноді й цікаво” [2, 121–122].

Спадщина М. Драй-Хмари –– оригінальне явище в історії українського письменства початку віку. Проте у нашому літературознавстві практично відсутні серйозні спроби осмислення феномену творчості митця. Не знайшла належного поцінування вона у 8-томній “Історії української літератури”. Лише в “Історії української літератури ХХ ст.” (Кн.1. –– К.: Либідь, 1993) творчості М. Драй-Хмари відведено більше уваги [1].

До аналізу творчості письменника зверталися С. Крижанівський [12, 3-12], В. Іванисенко [9, 235-263], І. Дзюба, М. Жулинський та інші літературознавці. Проте і на сьогоднішній день ми не маємо всебічного глибокого літературознавчого дослідження життя та творчості цього геніального майстра, значення його естетичних ідеалів, особливостей поетики, а також своєрідності індивідуальної манери митця. Недостатньо висвітлена його діяльність як перекладача, дослідника слов’янознавства тощо.

Метою даної студії є окреслення духовно-інтелектуальних вимірів творчості М. Драй-Хмари як епохального явища в літературному житті України 20-30-х років минулого століття. Особлива увага звертається на розкриття смислу і значення славістичної спадщини вченого. Методологічною основою нашого дослідження стали студії письменника, присвячені питанням слов’янознавства, які з психологічної та філософської точки зору розкривають сутність творчого доробку науковця, визначають його характерні риси.

Сучасники досить стримані були в характеристиці творчості митця. Частіше спинялися на літературних здобутках М. Зерова та П. Филиповича… Навіть портретні характеристики відповідали способові його життя. На диспутах та так званих літературних судах в Кам'янець-Подільському інституті, де М. Драй-Хмара був професором, лишився спогад від його виступу: "Був це… порівняно молодий чоловік… Середній на зріст, північної конституції, в темньосиньому костюмі, в білій сорочці з краваткою…, ясний шатен (якщо не блондин), з приємним усміхненим обличчям. Говорив спокійним, "професорським" тоном. Спочатку дав короткий, але блискучий огляд української літератури за останнє передреволюційне двадцятиліття… Далі дав загальну характеристику європейського інтелігента ХХ віку, як суспільного типа, що в різноманітних образах, виступаючи в найдраматичніших ідейних, суспільних ситуаціях, владно опанував твори найвидатніших світових майстрів слова. Підкреслив, що сила Винниченкового таланту і значення його в тому, що саме він блискучим відтворенням цих типів з української передреволюційної дійсности… підтягнув українську літературу до загальноєвропейської проблематики" [11, 169].

За цієї доби –– кінець 90-х –– початок 900-х років –– поезія і наука, література і літературознавство, творчість і наполеглива кропітка праця в архівах та бібліотеках існували окремо. Свобода натхнення була приналежністю поетів, дисципліна розумової праці –– приналежністю вчених, професорів університету. Це були два способи ставитись до письменства, чітко відокремлені один від одного. Поети творили, учені досліджували їх творчість. Професорові так само не годилося бути поетом і вченому писати романи, як єпископові грати у футбол [3, 275-276]. Саме в цей період починає виокреслюватися постать М. Драя, відомого пізніше як М. Драй-Хмара. Поет стає ученим. Поезія перетворюється в науку. Поети обертали свою поезію в суб'єкт духовних поетичних студій ( Б. Якубський, В. Петров, С. Маслов…). Поезія і наука зближалися. Поети-модерністи 90-900-х були автодидакти [3, 277].

Вступивши 1910 р. до Київського університету на історико-філологічний факультет, він відвідує семінарій російської філології проф. В.М. Перетца і вже 1911 р. друкує першу наукову працю –– "Интермедии І-ой половины XVIII в. в рукописи собрания П.Н. Тихонова Петербургской публичной библиотеки" [16, 91-93].

Через два роки, 1913, М. Драй-Хмара, як здібний студент Київського університету та Слов'янського товариства ––“Семінарія”, їде в закордонне відрядження, де він працює в бібліотеках та архівах Львова, Будапешта, Загреба, Бєлграда, Бухареста, студіює слов’янські мови та пише дослідження про хорватського письменника А. Качича-Міошича, за яке отримує золоту медаль університету. Не випадково взявся за дослідження творчого доробку великого хорвата. Залюбленість у слов'янський фольклор, в українську народну пісню, з якої як витоку, починалося все українське письменство, знаходження спорідненості хорватського з українським, захопило молодого дослідника.

А. Качич-Міошич (бл. 1702-1760) –– чернець-францисканець. Відомий як збирач сербо-хорватського фольклору. Основна його праця –– “Razgovor ugodni naroda şlovinskoga”, відомий під назвою "Пісенник" –– на матеріалах минулого, викладений у формі популярної історії, в циклі пісень. Відомо, що при житті чернець був викладачем в монастирі св. Лаврентія в Шибениці. Частина пісень внесена ним у збірник без змін, а частина –– твори самого Качича-Міошича у дусі народних пісень, з невеликими прозовими екскурсами. З 261 пісень –– бл. 20 є його твори. Ще при житті автора вийшло 3 видання "Пісенника" (1756-1759), пізніше –– бл. 30 видань, які користувалися великою популярністю на південно-слов'янських землях.

Найвидатнішим наслідком діяльності Семінару (1904-1914) було виховання нового покоління вчених, яке пізніше, в наступних десятиліттях репрезентувало обличчя української науки й залишило в ній багато вартісних та грунтовних праць. Проте в оцінках тогочасної літератури молодим літературознавцям доводилося переборювати застарілі підходи, засвоєні в семінарі, або самостійно шукати адекватного методу. Це видно хоч би з того, що майже ніхто з учасників семінару В. Перетца не виступав у літературній критиці. А окремі з них, як-от майбутні “неокласики” М. Драй-Хмара, О. Бургардт та П. Филипович наполегливо шукали власну наукову модель знання, не задовольнившись тим, що одержали в семінарі [17, 17].

1915 р., закінчивши університет, М. Драй-Хмара готується до професури на кафедрі слов’янознавства. Проте з неспокійною обстановкою на фронтах країни, університет евакуювали до Саратова, а М. Драй-Хмару –– до Петербурга, в університет, де він опинився під опікою акад. О. Шахматова та І. Бодуен де Куртене. Тут він зійшовся із земляцтвом –– українським студентством, брав жваву участь у його діяльності. Взагалі ідейна атмосфера петроградської української студентської громади назавжди визначила світогляд М. Драй-Хмари –– українського вченого і поета.

В 1917 р. він повертається в Україну, де відновлює свою працю в Київському університеті. В 1918-23 рр. –– працює на кафедрі слов’янознавства Кам’янець-Подільського університету професором-славістом, редагує “Записки Кам’янець-Подільського університету” (1919-20), співпрацює з І. Огієнком.

В 1923 р. після повернення до Києва, працює на кафедрі українознавства Медичного інституту, кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській Академії наук, у Комісії по складанню словника нової української мови, Комісії дослідження історії української мови (спільно з акад. А. Кримським редагує науковий збірник), водночас викладає в Сільськогосподарському інституті, в польському педагогічному інституті, працює в Науково-дослідному інституті мовознавства та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

З 1 грудня 1929 р. за постановою конкурсної комісії ВУАН М. Драй-Хмара виконує обов'язки штатного наукового співробітника Комісії дослідження історії української мови.

Перелік посад, які займав М. Драй-Хмара, дає уявлення про величезну роботу вченого та його участь у розвитку науки і освіти, а також про розмах культурного будівництва в 20-30-і роки в Україні. Проте, на жаль, це продовжувалося недовго. В 1932-33 рр. починається розгром української культури і планомірне знищення національної інтелігенції.

3 лютого 1933 р. за звинуваченням в причетності до контрреволюційної діяльності, М. Драй-Хмара був заарештований.

Після звільнення з в'язниці він ніде не міг влаштуватися довше, ніж на місяць-два: викладав українську мову на курсах інструкторів політехнічної праці (з 1 липня по 25 серпня 1933), працював професором української мови в заочному секторі педагогічного інституту. В серпні 1934 р. він прочитав курс яфетидології на курсах перекваліфікації учителів-мовників середньої школи.

4 вересня 1935 р. за шпигунство, терор, які він рішуче заперечував, М.Драй-Хмару вдруге заарештовують Засуджений до 5 років виправних таборів. В 1938 р. йому додають ще 10 років –– за участь в антирадянській пропаганді в таборі. Ув'язнення відбував на Колимі "Поета й ученого заставили відмивати від піску зернятки золота, яке в країні цінилося вище, ніж золото поезії й науки" [15, 322]. Помер він від ослаблення серцевої діяльності.

Ще надіючись на об’єктивність і справедливість правосуддя, М. Драй-Хмара пише заяву, в якій заперечує страшні, надумані звинувачення в свою адресу. С. Єфремов у своєму “Щоденнику” занотував: “… заява Драй-Хмари, що оправдується з приводу своїх віршів, які хтось пояснив контрреволюційно, виглядає вже як фарс. Але не сміятись хочеться, на ці лакейські фарси дивлячись, –– о ні, не сміятись!.. Жити од них не хочеться. Бо вже все життя, цілком і суспіль, цими фарсами запаскуджено” [7, 748].

Реабілітований 1956 р.

Бурхливий розвиток літературного життя в 20-30-ті роки не обійшов письменника. І хоча він писав у своєму щоденнику : “ Я не вріс в свою епоху…” [21, 41], –– М. Драй-Хмара намагався знаходити шляхи корисного застосування свого таланту, професійних знань на службі своєму народові. Не беручи активної участі в поточному літературному процесі, хоча його стаття “Нотатки про чеський переклад поезій Павла Тичини", який відіграв певну роль у світоглядній і творчій еволюціі М. Драй-Хмари, а також стаття “Нові матеріали до життєпису В. Чумака”, свідчать про пильну увагу до того, що відбувалося в сучасному йому літературному середовищі. В статті "П. Тичина. "Соняшні кларнети": Вид.3, яка була видрукувана в газеті "Більшовик" (1925. –– 22.04), почасти знаходимо сповідальні слова про те, що найбільше його хвилювало: "Тичина –– поет, що досяг чи не найбільше з усіх українських поетів у формальному відношенні. В ідеологічному ж відношенні –– це найтиповіший представник інтелігентської безсилости, невміння організувати свою волю в єдиному напрямку, нездібности до постійного, несхибного пориву… Блукання поміж релігією, українською національною романтикою та чистою поезією, без натяку на ідеологію (що й є справжнім мистецтвом для легкої розваги буржуазії) –– усе це треба визнати й, якщо шукати десь виправдання Тичини як громадянинові, то, звісно, не в "Соняшних кларнетах", а в пізніших його творах" [4, 357].

Досліджуючи еволюцію української мови, М. Драй-Хмара пише статтю "Чому Донбаському пролетареві треба українізуватися?", де йшлося про різнобарвність рідної мови, її ритмомелодику [20]; а в статті "Основні етапи в розвитку української пожовтневої літератури" дослідник простежує найзначиміші, на його думку, етапи становлення нової української літератури, відзначаючи: "Література ця почалася з 1919 р., в Києві, де виходив журнал "Мистецтво", навколо якого гуртувалися мало не всі київські письменники. Виходили ще "Зшитки бібліотеки" та газета "Боротьба", на чолі яких стояли В. Еллан та Г. Михайличенко…”[4, 333-336].

В колі досліджень М. Драй-Хмари –– славіста за фахом–– завжди були питання слов'янознавства. Йому належить цикл лекцій із слов'янознавства, прочитаних на історико-філологічному факультеті Кам’янець- Подільського університету. Розділ посібника “Українці” було складено на основі записів студентів факультету, опублікованому у "Виданнях Видавничого відділу ради студентських представників”. –– К., ПДУУ. –– 1920.

У зв’язку зі статтею "Űber die heutigen Voraussetzungen der russischen Slavistik" Р. Якобсона, видрукуваної в журналі "Slavishe Rundschau" (1929. –– №8), де йшлося про занепад славістики в Україні, М. Драй-Хмара пише працю “Проблеми сучасної славістики”( “Пролетарська правда”. ––22 груд. –– 1929. –– №295. –– С.6), в якій говориться про І-ий Конгрес слов'янських філологів, що відбувся в Празі 1930 р., і мав за головну мету організувати методологічні розроблення питань славістики, він підкреслював, що робота радянських вчених, що були на цьому Конгресі, гостро відрізнялася від роботи закордонних своїм спрямуванням, яке наближалося до марксистського, тоді як мало не сотня доповідей закордонних учених мала на собі всі ознаки еклектизму та архаїчних способів. Делегат від України С. Пилипенко відзначав, що "славістичні дисципліни до певної міри підупали на радянському терені". Наголошував він на обмеженому числі славістичних кафедр в університетах, а також –– гострому зменшенні кількості фахівців, вказував на необхідності заснуваня Інституту славістики, який би мав всесоюзне значення. Боляче сприймаючи відірваність української науки від світової, М. Драй-Хмара писав: "Справді, розквітає русистика, україністика та білорусистика. Та ще й орієнталістика. Що ж до славістики, то вона не має певної системи, певних методологічних принципів. До якоїсь міри можна говорити про розвиток у нас слов'янського мовознавства (праці Щерби, Грунського, Дурново, Трубецького, Булаховського та ін.), та поза цим, у нашій славістичній науці немає нічого грунтовного й визначного... Через те, що ми серйозно не вивчаємо слов'янських дисциплін, через те, що ми щільно не зв'язуємось на науковому грунті з нашими найближчими західними сусідами, розвиток нашої науки, української, російської й білоруської, багатий реквізит нових ідей, наші методологічні досягнення й проблеми, –– все це проходить повз культурне життя наших слов'янських сусідів, не запліднюючи його сім'ям нової, свіжої доктрини. Отже, ми повинні вивчати західно-слов'янську культуру, виходячи з наших власних інтересів”.

Наша славістична наука носила епізодичний характер, –– стверджував М. Драй-Хмара. Ми не мали своєї школи, цільового спрямування, оскільки цю науку ніхто не підтримував. За старих часів керівні кола ніколи не розуміли значення славістики і не прислухалися до її потреб. Власне, в царській Росії славістики, як такої, й не було –– була… тільки "слов'янська фразеологія" (за Р. Якобсоном)…Слов'янське культурне життя треба вивчати, беручи його не лише в генетичному, а й у функціональному аспекті. Такі слов'янські питання, як солідарність, зближення або конкретні стосунки між двома слов'янськими народами, можна абстрагувати цілком від генетичних дослідів, розглядаючи їх як цільові поняття. Ми серйозно не вивчаємо слов'янські дисципліни, не зв'язуємося з нашими західними сусідами. Важливо вивчати впливи… Часом пам'ятати, що неслов'янські впливи сильніші за слов'янські. Тут "генетична проблема має поступитися перед проблемою функціональною". Найголовніше в галузі слов'янських взаємин –– з'ясувати, який внутрішній зміст має запозичення, яку роль воно відіграє з погляду тієї системи, що запозичає, і як саме обробляє ця система запозичений матеріал. Без цього наука про впливи –– звичайнісінька каталогізація запозичень, купа мертвого матеріалу, та й годі. Тільки іманентне вивчення художніх форм та їхньої еволюції може дати плідні наслідки, а спроби трактувати запозичення як гетерогенний елемент заздалегідь засуджені на неуспіх.

Тільки з погляду теоретичних інтересів славістики генетичні проблеми можуть ще мати якесь місце в славістичній науці. Але практичні інтереси вимагають обмеження історизму, що неподільно панує в царині славістики й до наших часів. В Україні, –– говорить М. Драй-Хмара, –– славістика завмерла зовсім. У Києві, Донбасі слов'янських дисциплін немає зовсім в жодному науковому закладі, окрім маленького осередку при кафедрі мовознавства. А в Академії наук немає комісії, яка б досліджувала культурне життя західних і південних слов'ян. В ІНО є тільки курс церковнослов'янської мови, який потрібний як підсобна дисципліна для студентів, де вони могли б почерпнути відомості про сучасне життя слов'янських народів. М. Драй-Хмара звертає увагу на основні завдання, що потрібно виконати найближчим часом, а саме:

утворити в Академії наук комісію для вивчення культурного та соціально-економічного життя слов'янських народів, де вивчали б мови, літератури, етнографію та історію західних слов'ян не тільки з генетичного, а й з функціонального погляду;

Це все хоч якоюсь мірою може заповнити ту прогалину в нашому культурному житті, про яку знають і говорять наші сусіди, –– підсумовує М. Драй-Хмара [5,6].

М. Драй-Хмара виявив унікальні знання з етнології, етнографії, археології, історії, географії… “Якби доля була до нього милосердною і він зміг би ці концептуальні принципи і проблемно-тематичні тези розгорнути на весь історико-етнологічний простір фактографії, ми б сьогодні мали фундаментальну працю, присвячену слов'янознавству”, –– пише М. Жулинський [3, 12].

Інтереси М. Драй-Хмари –– дослідника охоплювали широке коло явищ слов'янських літератур. Він пише передмову “Творчі шляхи Казиміра Тетмайєра” до збірки поезій К. Тетмайєра “На скелястім підгір’ї” (К.: Книгоспілка, 1930), рецензію , яка з’явилася в 1931 році у збірнику “На мовознавчому фронті”на загальний курс польської мови Л. Абрасимовичевої та А. Федорова “Ogolŏlny kurs języka polskięgo”, та рецензію на працю "Сербські народні приповідки" В. Чайкановича –– 29 рукописних збірок, що зберігаються в архіві Етнографічної комісії Сербської Академії в Белграді.

Він залишив по собі грунтовні літературознавчі праці, які так чи інакше торкалися проблем слов'янознавства. Особливе місце в його дослідженнях займає творчість Лесі Українки. Монографія “Леся Українка. Життя і творчість” (1926) стала явищем у вивченні спадщини геніальної поетеси. Робота відкривала нові сторінки біографії, говорила про роль у формуванні світогляду письменниці М. Драгоманова, про історичні і загально-політичні обставини, почасти про світовий літературний контекст, які впливали на мотиви творчості Лесі Українки. Концепція духовності поетеси в монографії М. Драй-Хмари спирається на національні імперативи, християнські ідеали, народно-поетичну творчість і світове мистецтво. Саме в цьому не лише національна, але й загальнокультурна світова цінність її творчості, –– підкреслював дослідник. Ретельністю, академічною скрупульозністю відзначаються і його праці “Бояриня”; “Ів. Франко і Л. Українка. (З полеміки 90-х років)” (1926); “Поема Лесі Українки “Віла-посестра” на тлі сербського та українського епосу”(1929).

Свій внесок Драй-Хмара зробив і в шевченкознавство, написавши статтю “Генеза Шевченкової поезії “У тієї Катерини хата на помості” (1930).

В 20-х роках минулого століття Книгоспілка здійснила серію видань класичної літератури. 28 травня 1926 р. Україна відзначала 10-ті роковини від дня смерті І. Франка. До ювілею було підготовлено збірку творів великого Каменяра.В статті "Франкові роковини та видання класиків взагалі", видрукуваній в "Комуністі" (1926. –– 14.02), –– М. Драй-Хмара пише про відбір поезій І. Франка М. Зеровим, в якому відчувається прагнення "найменше показати поетову революційність". М. Драй-Хмара вказує: "Ми не будемо перелічувати тенденційно відібраних поезій Франка, в яких не видна грандіозна постать цього вождя –– предтечі працьовної класи. Оддати Франка препарувати назадникам, як вони намагаються захопити й наших класиків, –– це великий урон для республіки працюючих" [4, 375].

З великою увагою М. Драй-Хмара стежить за розвитком білоруської літератури. В 1920 р.він пише статтю з нагоди 25-ліття літературної діяльності Янки Купали (Глобус. –– 1930. ––№12). З гарячою симпатією ставиться він і до М. Богдановича. М. Драй-Хмара здійснив переклад його поезій, написав вступне слово та нарис "Життя і творчість Максима Богдановича" [6], що став передмовою до українського видання творів білоруського письменника. Він пише також рецензію на двотомник його творів "Твори М. Богдановича у виданні Інституту Білоруської літератури". В цій рецензії М. Драй-Хмара залишається вірний своїм уподобанням; він зосереджує свою увагу на висловлюваннях М. Богдановича щодо особливостей поетики творчості українських письменників. Він говорить про значення творчості М.А. Богдановича (1891-1917) –– білоруського поета, перекладача, критика, історика літератури. Одного із основоположників нової білоруської літератури й творців білоруської літературної мови. Чому творчість М. Богдановича так схвилювала М. Драй-Хмару?

Дозволимо собі зробити припущення, що не тільки ці факти зумовили взятися за перо, досліджуючи творчість брата-слов'яна. Можливо, їх спільним інтересом до давньої літератури? 1910 р. М. Богданович зробив вільний переклад уривка "Слова о полку Ігоревім" –– "Песня про князя Ізяслава Полоцкага" (опубл. у журналі "Беларускі календар "Нашай нивы" на 1911 год"), точно передавши ідею та художні особливості твору з приміткою:"Слово о полку Игореве" напісана… у даỹнейшай заходнерускай мове, з якой пайшла наша беларуская мова". Чи міг цей факт зацікавити М. Драй-Хмару? Звісно, міг. А також відповідності спорідненого літературно-естетичного кредо білоруського письменника, що відповідало творчій манері М. Драй-Хмари.І ще: звернення до витоків, до народного епосу у творчості М. Богдановича, і пошук спорідненого з українським. Імпонують М. Драй-Хмарі ідеологічні погляди М. Богдановича, який говорив, що білоруська культура не те саме, що великоруська. Перша має пріоритет над другою. Підносячи високо білоруську культуру, він мав на увазі її демократичність.

В оцінці того чи іншого письменника М. Богданович, як і М. Драй-Хмара, відзначав те основне, що складає основу творчості будь-якого талановитого майстра. Так, говорячи про Янку Купалу, він підкреслив: найголовніше, що він вимагав від літератури, це - щоб вона ближче стояла до народної культури, не пориваючи водночас зв’язків з Європою.

Можна погодитися з думкою М. Жулинського, який відзначав, що об’єктом досліджень М. Драй-Хмари ставали особистості, творчість яких найбільш імпонувала його естетичним поглядам: у творчості М. Богдановича, К. Тетмайєра “… вирував емоційно-бурхливий дух естетичного новаторства, спровокований внутрішньою бунтівливістю, пориванням здолати традиційні форми і вирватися на широкий простір повсякчасного дерзання і самовідкриття” [8, 12].

Особистість М. Драй-Хмари як літературознавця-славіста знайшла своє відображення і в його епістолярній спадщині [20, 41].

Наукова творчість М. Драй-Хмари, естетична платформа якого продовжувала кращі традиції вітчизняної філологічної науки, характеризувалася прагненням до виваженості думки, перевірки фактів, узагальнень, докладності і насиченості конкретним матеріалом та широтою його аналізу.

Проблеми людини та історії, пошук свого місця в світі –– наскрізні в наукових студіях письменника. Найвищим ідеалом для нього ––була українська духовність, а осягнення її –– метою наукових пошуків.

Історія кожного народу знає ряд постатей, які відкривали свій народ, свою літературу для світу, –– і навпаки, відкривали літературу інших народів, збагачуючи українську культуру шедеврами світової класики. Таким був і М. Драй-Хмара. Як і М. Рильський, М. Зеров та інші неокласики, М. Драй-Хмара, знавець багатьох європейських мов, багато сил і таланту віддавав перекладацькій діяльності. Його переклади з російської мови творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Соллогуба, А. Фета, І. Буніна…, з білоруської –– М. Богдановича, з польської –– А. Міцкевича, з чеської –– Й. Гори…, що продовжували традиції І. Франка, Лесі Українки мають непересічне значення.

Отже, хочеться закінчити розповідь про М. Драй-Хмару словами акад НАН України, Героя України І. Дзюби: “Сумлінна й напружена культурницько-освітня та науково-дослідницька літературознавча праця Драй-Хмари… засвідчувала щире бажання його бути корисним своєму народові, своєму часові…” [1,5].

Актуальність дослідження полягає у створенні нового підгрунтя для подальших інтерпретацій творчості письменника, літературознавця – славіста.

1. Дзюба І. Літературно-мистецьке життя: 10-і –– 30-і роки; Художній процес: 20-і –– 30-і роки; Поезія...; М. Драй-Хмара // Історія української літератури ХХ ст.: В 2 кн. ––Кн.1. –– К., 1993. –– С. 80 – 749; 2. Довгань К. [Рецензія] // Життя й революція. –– 1926. –– №10. –– С. 121 – 122; 3. Домонтович В. Болотяна люкроза //Безсмертні: Зб. спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару /Ін-т літ. ім. Мих. Ореста. –– Мюнхен, 1963. ––334 с.; 4. Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина /НАН України; Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка НАН України; Українська Вільна АН (США); Упоряд.: Гальченко С., Ріпенко А., Томчук О.; Прим.: Гальченка С., Костюка Г. (США). –– К., 2002. –– 592 с.; 5. Драй-Хмара М. Проблеми сучасної славістики // Пролетарська правда.. –– 1929. –– 22 груд. –– С. 6; 6. Драй-Хмара М. Твори М. Богдановича // ФР НБУВ. –– Ф.Х. –– №17307; 7. Єфремов С. Щоденники: 1923. –– 1929. ––23 берез. ––К., 1997. –– С. 748; 8. Жулинський М. Шлях із неволі, з небуття // Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. –– С. 12; 9. Іванисенко В. М. Драй-Хмара // Письменники Радянської України. –– Вип. 14: 20-і –– 30-і роки. –– К., 1989. –– С. 235 – 263; 10. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія: 1917-1933. –– К., 2001. –– С. 226; 11. Костюк Г. М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара // Безсмертні… –– С. 169; 12. Крижанівський С. М. Драй-Хмара, поет і перекладач // Драй-Хмара М. Вибране. –– К., 1969. –– С. 3 – 12; 13. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія: 1917-1933. –– К., 2001. –– С. 226; 14. Майфет Г.Й. Зерову М.К. [Лист з Полтави до Києва]. 3 липня [19]27р. // ІР.НБУВ. –– Ф. ХХХV. –– № 514. –– Арк. 8 (зв.); 15. Міяковський М. Наші дні // Драй-Хмара М.: Літ.-наук. спадщина /НАН України; Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка НАН України; Українська Вільна АН (США); Упоряд.: Гальченко С., Ріпенко А., Томчук О.; Прим.: Гальченка С., Костюка Г. (США). –– К., 2002. –– C. 322; 16. Перетц В.Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Санкт-Петербург (февраль, 1911) // Университетские изв. –– 1912. –– Июль. –– С. 91 – 93; 17. Петров В. Неоклясики // Безсмертні: Зб. спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару / Ін-т літ. ім. Мих. Ореста. –– Мюнхен, 1963. –– С. 320; 18. Поліщук Я. Літературний пейзаж, писаний чаєм: Про дискретність формального методу // Філологічні семінари: Художня форма. - Вип.8. –– К., 2005. –– С.17; 19. Рильський М. Про двох поетів // Життя й революція. –– 1926. –– №8. –– С. 84 – 89; 20. Томчук О. Духовний простір особи автора в епістолярній спадщині М. Драй-Хмари // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. - Вип. 21. - Ч.1. –– К., 2005. –– С. 302 – 313; 21. “Щоденник” Михайла Драй-Хмари: 1924-1928. –– 3. 01. 1925 // Слово і час / Підготовка текстів С. Гальченка; комент.: Г. Костюка. ––1990. ––№1. –– С. 41.

Леся Рева. Славістичний дискурс Михайла Драй-Хмари // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2008. – вип. 7. – с. 483–494