Олена Ткаченко

"Жінка без тілесного": образ жінки "західного світу" в історичному романі І.Андрича "Травницька хроніка"

Романи І.Андрича стали значним кроком письменника в осмисленні та аналізі історії і її визначного впливу на долі людини. Автор історичних романів стоїть на шляху пошуків тривалих цінностей та істин, постійних начал буття, неперехідних духовних та матеріальних сутностей. Як вже зазначалося, осмислення І.Андричем історії та її художня інтерпретація зумовлюють історичну концепцію письменника, особливості якої полягають у своєрідному усвідомленні взаємозв’язку історії та людини у ній. Осмислення людської долі та природи зумовлює формування концепції людини, що перебуває у органічному взаємозв’язку з історичною, але є основною у художній метаконцепції творчості І.Андрича.

Дехто з дослідників, зокрема М.Богданович, наголошували на тому, що людські долі та події, у яких вони перетікають, зумовлені не соціальними чинниками і суспільними відносинами [12, 127]. На відсутності в історичних художніх творах, у першу чергу романах письменника, конфліктів ідеологічної та політичної природи наголошував С.Пенчич [9, 311].

Ці твердження вкотре характеризують концептуальні особливості творчості митця, а саме те, що центральною у його творчості і по відношенню до історичної концепції є концепція людини. Саме людина, особистість є тією вихідною інстанцією, від якої йде письменник у своїй розмові про життя і до якої повертається. Письменник досліджує життєві події та явища з позиції людини. Історія, за І.Андричем, твориться людиною, але саме людина найбільше страждає від ходу “великої” історії. Письменник іде від життя, тому його концепція є складною і до певної міри суперечливою, як і воно саме. Його твори побудовані за принципом безперервності буття, на хронологічних взаємозв’язках подій та явищ. Але витворений Андричем світ залишається до кінця непізнаним, адже автор не ставить собі за мету узагальнення та коментування. Він не є всезнаючим автором. Хоча матеріалістична концепція є домінантною у його романному доробку, елементи лірично-суб’єктивної поетики з ідеалістичними уявленнями все ж мають місце і у ньому. Тому автор не коментує, не пропонує своє тлумачення подій та явищ, а описує їх, “пливучи” за життєвою течією. Уявлення письменника про світ і людину, його ідеї багато в чому перегукуються з ідеями екзистенціалізму, що неодноразово зазначали дослідники його творчості. Це є цілком природнім з огляду на зацікавлення у ранньому періоді творчості Кіркегором, якого вважають предтечею екзистенціалізму. Письменника цікавить передусім життя, за допомогою спостережень над явищами об’єктивного світу він доходить до універсальних узагальнень і висновків, вкотре підтверджуючи окреслену ще у ранній період творчості тенденцію до універсалізації індивідуального. А те, що висновки та узагальнення митця перегукуються з ідеями екзистенціалізму, дослідники обґрунтовують загальною тенденцією розвитку літератури ХХ століття.

Однією з таких дотичних точок стала андричівська концепція людини, яка полягає у змушеному та мимовільно визначеному існуванні особистості в “океані схожих явищ та однакових проблем минулого і сучасності” [1, 67 – 68]. Предметом творчого пошуку письменника є те, що знаходиться “на дні людської долі, поза часом і подіями”, таким чином цілком логічно пояснюється розуміння Андричем історії як легенди, зв’язку з вічністю, а людина у цій вічності цікавить письменника як основна величина екзистенціального масштабу.

Центральною у творчості письменника є концепція людини. У свою чергу, одним з найважливіших елементів концепції людини І.Андрича є образ жінки. Жіночі образи втілюють загальні особливості концепції, але разом з тим мають власні оригінальні характеристики, чим і створюють свою індивідуальність та новизну, перебираючи на себе функцію ключових для художнього вираження та осмислення концептуальних позицій загального світоглядного характеру, а надто концепції людини. Людина, яка, за І.Андричем, перебуває під тиском долі, як правило, “злої” долі, зумовленої, зокрема, історичними подіями, але невпинно сподівається на щастя, прагне гармонії, внутрішньої та життєвої. Це, власне, і знаходить своє якнайяскравіше втілення в історичних романах письменника.

Основним завданням нашої розвідки є дослідження художньої природи жіночих образів у романі Іво Андрича “Травницька хроніка”.

Образ жінки є тим елементом поетики творів, який з огляду на свою гендерну детермінованість ілюструє конкретні аспекти художнього осмислення і вираження основних постулатів концепції людини. Художня територія жіночих образів в історичних романах Іво Андрича продовжує розвиток у площині “чоловік – жінка”, розвиваючи та доповнюючи новими аспектами осмислення і художнього вираження окреслені у ранньому творчому періоді та в оповіданнях 20-х – 30-х років особливості ідейного наповнення жіночих образів. Ще одним з елементів поетики жіночих образів романної творчості митця, що перегукується з попередніми оповіданнями, водночас набуваючи нового змісту як елемент концепції “людини в історії”, є осмислення та багатоаспектне вираження проблеми жіночої долі у контексті суспільно-історичних обставин. Коли мова йде про твори попередніх років, говоримо перш за все про боснійське суспільство як просторову локалізацію, з його усталеними законами та догматичною мусульманською мораллю. Новизна романів І.Андрича полягає, зокрема, у розробці проблеми “Схід – Захід”, і боснійське суспільство у даному разі виступає перехрестям двох світів та двох культур, плацдармом зіткнення традиції та інновацій. З огляду на це художній світ творів письменника наповнюється новими образами, образами представників західного суспільства, а також образами людей “нового часу”. І одними з найбільш ілюстративних з нової групи образів є жіночі. Галерея жіночих образів романної творчості Іво Андрича стала основою подальшої розробки вже заявлених раніше образів-типів, а також для появи низки нових, адже письменник продовжує використовувати типізацію як один з основних прийомів художнього узагальнення і в романах “Травницька хроніка”, “Міст на Дрині”, “Панночка”, “Омер-паша Латас”.

Роман “Травницька хроніка” був написаний І.Андричем на основі історичних документів, якими письменник зацікавився ще задовго до початку роботи над романом. 1924 року до рук письменника потрапила книга сербського історика М.Гавриловича “Виписки з паризьких архівів”. Саме вона, на думку переважної більшості дослідників, спричинила значний інтерес автора до історії свого народу, який пізніше втілився у написанні роману. Під час досить активної дипломатичної кар’єри Андрич перебував на службі у багатьох європейських столицях і мав можливість працювати з матеріалами фондів багатьох бібліотек та архівів. Так, у 1927 році, під час перебування у Парижі, І.Андрич ознайомився з рукописами П’єра Давида, наполеонівського консула в Боснії з 1807 до 1814 року, що зберігаються в Архіві Міністерства закордонних справ. Ще через десять років, 1937 року, у фондах Державного архіву у Відні письменник знайомиться з дописами австрійських консулів у Травнику Пауля фон Мітезера та Якоба фон Паулича. У ці ж роки письменнику стали відомі й інші джерела, які він пізніше використав у роботі над романом: журнальні публікації різних часів “Торгівля і рух Боснії за часів Наполеона” В.Поповича, “Уривки з Щоденника (Спогадів) П’єра Давида”, “Нотатки про П’єра Давида” А.Дюмена, “Біографічні й літературні нотатки про П’єра Давида” його сина Ж.Давида; книга Ш. де Фоссе “Подорож до Боснії у 1807 – 1808 рр.”, а також “Літопис францисканського монастиря у Крешері”, “Літопис брата Ніколи Лашванина” та інші матеріали, які й склали собою своєрідне значне досьє про консульські часи у Боснії і лягли в основу написання роману І.Андрича “Травницька хроніка”.

“Травницька хроніка” має підзаголовок “Консульські часи”. Роман розповідає про невеликий, але дуже важливий за значенням відрізок в історії Боснії з 1807-го до 1814-го року. Це період наполеонівських війн, коли глуха провінція Оттоманської імперії вперше стає ареною боротьби політичних інтересів європейських держав. В ті ж роки в Стамбулі здійснюється спроба зміцнити імперію, що вже похитнулася. Ситуація в Боснії визначалася, як пише Андрич, різноманітними подіями, які “насувалися з усіх боків, стикалися й кружляли по Європі й великій Турецькій імперії й досягали навіть цієї улоговини, де осідали, як намул після паводка” [2, 101]. В самій Боснії в описані роки, власне, вирішальні події не відбуваються. Вона, як і раніше, занурена в тишу й нерухомість і тільки вловлює знаки перемін, які погрожують порушити її спокій. Прибуття іноземних консулів саме по собі нічого не змінило в житті Боснії. Але воно сколихнуло жителів Травника, пробудивши в одних збентеженість, в інших – надію, тому що це була одна із безсумнівних, видимих ознак прийдешніх змін.

У “Травницькій хроніці” вперше поряд із персонажами, звичними для світу Боснії – боснійськими турками, візирями та їх свитою, всім православним, католицьким, мусульманським, єврейським населенням краю, діють представники Заходу – французький консул Давиль і його молодий помічник Дефоссе, австрійський консул фон Мітерер і замінивший його на цій посаді фон Паулич. Поєднання двох світів та двох культур розширило історичну картину роману. Французькі та австрійські дипломати виявляють різного ступеня й різного характеру інтерес до життя османської провінції. І хоча вона залишається однаково чужою для них, погляд з боку дозволяє глибше й по-новому побачити боснійську дійсність.

Дослідники творчості письменника неодноразово задавалися питанням: чому І.Андрич робить головними героями роману про Боснію іноземців, чому Травник, Боснія та боснійці стають фоном, на якому письменник веде свою оповідь, чому, маючи на меті наблизитися до сутності історичного буття Боснії, автор зображує її опосередковано, через сприйняття представниками іншого, західного світу, “чужими” очима? Відповідь не може бути цілком однозначною та вичерпною. Водночас, пояснення цьому факту може бути знайдене. Найбільш ймовірною версією може бути власне ознайомлення Андрича з архівними документами, що лягли в основу написання роману. Всі згадані вище документи розкривають перш за все постаті консулів крізь призму їх спогадів та власних повідомлень, що не могло не відбитися на художній природі твору та його системі образів. Роман “Травницька хроніка” у розумінні прямого зв’язку з історичними документами є найбільш послідовним, але творча концепція І.Андрича з концепцією людини як її центральним елементом відіграла вирішальну роль і в даному разі. Андрича як майстра слова цікавить передусім не історична правда і не буквальне дотримання послідовності викладу тих фактів, які стали йому доступні й зацікавили в процесі роботи над архівними документами, а універсальна оповідь про людину, людська історія. Тому образам консулів і надається в романі належне місце. А оповідь про Боснію через сприйняття її основних життєвих законів та суспільно-історичних умов саме іноземцями, представниками західної цивілізації відкриває нові специфічні ракурси у зображенні автором боснійської дійсності.

Оскільки головними у системі образів роману є образи представників західного суспільства, цілком природнім є те, що й жіночі образи вводяться автором з того ж культурного ареалу. Мова йде перш за все про образ дружини французького консула, пані Давиль та образ дружини австрійського консула, Анну Марію фон Мітерер. Специфіка художньої природи образів француженки та австрійки дозволяє з упевненістю надати історичному роману “Травницька хроніка” окреме місце у творчому доробку письменника з огляду на новизну у розробці не лише образів як таких, але й у створенні нових образів-типів.

Один з відомих дослідників творчості І.Андрича, Петар Джаджич, звертає увагу на аспект розробки жіночих образів, що свідчить про розмежування їх на дві групи: “фатальні жінки” та “жінки-міщанки” [11, 303 ]. Критерії, якими керується дослідник у такому поділі, дозволяють нам стверджувати, що до образу “фатальної жінки” належать жінки боснійського минулого, а до образу “жінки-міщанки” - представниці західного суспільства та жінки “нового часу”. За П.Джаджичем, коли письменник відступає від глибин боснійського світу й свідомості, образ жінки радикально змінюється. Жінка, яка належить легенді та давньобоснійському міфу помітною лінією відмежована від жінки-міщанки. Перша є таємницею, друга позбавлена будь-якого ореола таємничості. “Жінка-тіло” різко стає “жінкою без тілесного” [11, 303-304 ].

Як зауважує дослідник, це не лише два світи за природою свого існування, але і два світи самого письменника. Один світ формується духом легенди, інший створений гострим, реалістичним, переважно психологічним поступом у матеріальній тканині оповіді. Перше – це поєднання поетично-легендарної містерії з психологічним, друге – це психологічний без будь-якої містерії, опис речей зсередини, актуалізованими елементами глибинної психології.

Отже, легенда і містерія як основоположні елементи у формуванні образу жінки боснійського минулого заміняються психологізмом жінки західного суспільства та нового часу, що знайде своє вираження і у розробці образів жінок у романах “Травницька хроніка” та “Міст на Дрині”. Художня природа образів пані Давиль та Анни Марії фон Мітерер набуває нових характеристик, у порівнянні з попередніми образами. Але вони містять особливості, що безумовно підпадають під концепцію людини І.Андрича та дають змогу виокремлювати типологічні характеристики з яскраво вираженими індивідуальними елементами.

Одним з показових образів роману є образ пані Давиль, дружини французького консула. Вона є представницею західного суспільства, що з огляду на обставини, які від неї не залежать (і в цьому письменник послідовний щодо концепції людини), опиняється в чужому суспільному й культурному просторі. Приналежність до іншого, чужого для Боснії простору визначає особливості природи образу, і автор у цьому випадку знову послідовний. Маємо на увазі те, що образ пані Давиль є цілком самостійним і самодостатнім з точки зору художньої форми та позбавленим лірико-містичних характеристик, замінених натомість психологічними, з точки зору змістового наповнення. Характерною особливістю є те, що психологізм виражається не через глибокий авторський аналіз психології героя, не через його самоаналіз, а через його дії і вчинки, а аткож поодинокі спостереження та описи автора, зокрема описи зовнішності.

Пані Давиль опиняється на чужій для неї території, у чужому просторі. Вона позбавлена звичного життя, власного коріння, яке, за І.Андричем, є обов’язковим для кожної людини. Єдиний вихід і єдиний порятунок пані Давиль знаходить у житті задля родини й домашнього вогнища. Автор зауважує, що “її життя було фанатичним, але розумним та витривалим служінням дому та родині. Цьому служінню були присвячені її думки та її відчуття, а її тонкі, завжди червоні і на вигляд слабкі руки, які ніколи не відпочивали, справляючись з роботою так, наче вони зі сталі” [2, 51]. Як тільки родина поселяється у великому незатишному консульстві, вона починає свою наполегливу роботу, яку, наперекір практичним труднощам, присвячує перетворенню чужого простору у справжній французький дім: “Оздоблений та чистий дім виглядав повністю зміненим. Відгомін кроків по дому не був неприємним, як раніше. Кухня зроблена від самого початку. Все помалу набувало ознак французького життя, поміркованого та розумного, але багатого істинним задоволенням” [2, 52]. Пані Давиль на основне завдання свого життя покладає всі сили, що дозволяє, з огляду на досягнутий нею результат, стверджувати її сильною жінкою, здатною на втілення докорінних змін в ім’я поставленої мети. Це становить сенс її життя, сенс, який вона сама для себе визначила й ствердила. Сильною жінкою пані Давиль стверджує й сам автор, говорячи про невідповідність її зовнішності та внутрішнього світу: “Пані Давиль була блондинкою, маленькою та худою. Під рідким волоссям, піднятим у зачіску поза всіма модами, було маленьке, живе обличчя здорового кольору, з правильними рисами та синіми очима з металевим блиском. За її, на перший погляд, непривабливим та неважливим виглядом крилася розумна, твереза, проворна жінка сильної волі та невтомного тіла” [2, 51].

І.Андрич посередництвом образу пані Давиль стверджує одну з досить нових характеристик художньої природи образу – силу жінки. Така ознака вже була стверджена письменником у створенні образу сірійки з оповідання “Тулуб”. Але якщо виявленням сили сірійки було звернення до бога у момент між життям та смертю, то сила пані Давиль є якісно іншою характристикою, що в даному разі виражається за допомогою дієвості. Водночас, проводячи паралель між сутнісними та формальними ознаками образів, у даному разі соціально-культурною приналежністю, маємо можливість стверджувати силу та дієвість як домінантні характеристики для жінки-представниці західного суспільства, що дозволяє нам виокремити та проілюструвати образ-тип жінки-міщанки. Разом з тим, у типологічних класифікаціях, здійснених дослідниками творчості І.Андрича, зауважуємо деякі розходження щодо віднесення даного образу до конкретного типу. Це, на нашу думку, пояснюється загалом художньою природою творчості письменника, у якій окремо взятий образ є надзвичайно глибинним та набуває нових, нерідко суперечливих ознак. Свого часу Драган М. Єремич, здійснюючи типологічну класифікацію жіночих образів, звернув на це увагу, зазначивши, що кожен з жіночих образів характеризується різноманітними ознаками [6, 240]. Так, один жіночий образ може, хоча б деякою мірою та з певних кутів зору, задовольнити всі умови для окремих типів жіночих образів і вписатися в кожен з наведених дослідником типів. Багато інших жіночих образів Андрича можуть належати до двох чи трьох типів. Це означає, що типологія образу, яку ми знаходимо в письменника, не вміщена в межі однієї чіткої формально-логічної класифікації, а охоплює всю широту життя, яке надихнуло митця на створення всього багатства й різноманіття його жіночих образів. Таким чином, можемо віднести образ пані Давиль до типів жінки-міщанки, жінки-матері та жінки-господині, оскільки образ вміщує в собі відповідні характеристики.

Абсолютно протилежним за своїми домінантними характеристиками є образ Анни Марії фон Мітерер, дружини австрійського консула. Характерним є те, що образ австрійки більшою мірою, ніж образ француженки, реалізовано у площині “чоловік – жінка”. Образ пані Давиль в даному розумінні побутує у межах відношення “чоловік – дружина”, яке тотожне з поняттям дому та домашнього вогнища, що є для неї сенсом буття та єдиною можливою територією для самореалізації. Звідси й домінантні характеристики, що визначають приналежність образу до типів жінки-матері та жінки-господині. Образ австрійки є протилежним за своїми характерними особливостями. Його ми, так само, як і попередній, відносимо до жінки Заходу. Образ австрійки є також самостійним та непідпорядкованим іншим, зокрема, чоловічим образам у своїй художній реалізації. Однією з домінантних рис, що дозволяє класифікувати даний образ як приналежний до типу жінки-міщанки, є дієвість.

Порівняно з образом пані Давиль, у якої дієвість теж є засобом самореалізації, але нерозривно пов’язана з силою волі, що спрямовує цю дієвість у напрямку влаштування реального життя своєї родини, дієвість Анни Марії фон Мітерер підпорядкована прагненню самореалізації та заповненню душевної порожнечі. Але вона не приносить бажаних для героїні результатів, оскільки скерована неврівноваженістю, надмірною емоційністю, непослідовністю та не має логічного зв’язку з подіями навколишньої дійсності. Дисгармонія внутрішнього та зовнішнього світів героїні зумовлює психологізм образу, що вирізняє типи жінок західного світу та жінок “нового часу”. Як зауважує автор, “потрясіння та хвилювання були її істинною стихією” [2, 153]. Власні прагнення, сподівання, марення вона вважає справжнім життям, а реально існуючі обставини, сприймає неадекватно, відсторонено. Для удаваної самореалізації їй необхідний стан постійного натхнення. Анна Марія перебуває у неперервному пошуку чогось, що могло б її надихнути. І найчастіше джерелом цього натхнення є закоханість. Оскільки одним із засобів реалізації образу в тексті є коментар автора, він має місце в даному разі: “Ця нещасна “польсько-угорсько-віденська мікстура”, як назвав пані Мітерер комендант земунського гарнізону, страждала через надлишок фантазії і від хворобливої, нездоланної, невситимої потреби натхнення. Пані фон Мітерер надихалася музикою, природою, нездоровою філантропією, старими фотографіями, новими ідеями, Наполеоном або чимось іншим, що є поза нею та її колом, що є протилежним до її сімейного життя, доброго голосу та авторитету її чоловіка. Ця необхідність натхнення у житті пані Мітерер дуже часто пов’язувалася зі швидкоплинними та дивними коханнями” [2, 96].

Як зауважує Драган М. Єремич, якщо в багатстві й різноманітті жіночих образів Андрича шукати одну єдину нитку, одну основу, то нею буде кохання [6, 240]. В одному з розділів “Травницької хроніки” автор говорить, що кохання – “це одна з життєвих сил, які вирують в нас та поряд з нами, які нас підносять, женуть вперед, зупиняють або збивають з ніг” [2, 153]. Саме ця сила, яка “з`являлася й там, де їй зовсім не належало бути і де через виникаючий опір вона ніяк не могла ствердитися” рухала Анною-Марією фон Мітерер, яка спрямувала весь свій заступницький запал, на який тільки була спроможна, на молодого капелана і діяла з тією напівматеринською, напівзакоханою увагою, яка так легко бентежить та може завдати прикростей і більш холоднокровним та досвідченим чоловікам.

Коли мова йде про образ Анни Марії фон Мітерер, насамперед стверджуємо те, що кохання для героїні існує доти, доки триває її власне хворобливе захоплення та піднесення як самореалізація й самоствердження водночас, що переривається, в одному випадку втручанням ззовні, і в іншому – розчаруванням від споглядання не уявної, а справжньої сутності об’єкта захоплення й закоханості Анни Марії. Героїня віддається своєму піднесенню повністю, діючи активно й наполегливо, що в очах оточуючих та насамперед об’єкта устремлінь героїні виглядає руйнівною силою: “Вона втручалася в його домашні справи, в розклад його часу та облаштування церкви. А молодий монах дивився на неї як на видіння, несподіване й прекрасне, занадто прекрасне та значуще, щоб він міг радіти йому без болю…В її присутності він тремтів, як в лихоманці. А пані фон Мітерер з насолодою дивилася на худі тремтячі руки та обличчя монаха, що вмирав від сорому через те, що він не міг стримати свого тремтіння” [2, 154].

Від цього справжнього нещастя молодого капелана рятує втручання капелана Колара, що розуміє справжню мотивацію меценатства дружини австрійського консула і дає їй зрозуміти відсутність потреби монахів у допомозі, переводячи її запевнення та розмірковування про церкву та народ на жарт. Таким чином молодий капелан, як говорить автор “врятувався від того, що для Анни Марії було лише тільки грою, а для нього істинним нещастям. Цим одночасно закінчився й релігійний етап у травницькому житті пані фон Мітерер” [2, 155].

Піднесення та захоплення австрійки закінчується також розчаруванням через усвідомлення нею різкого розходження між власними уявленнями та реальною сутністю чоловіка, в якого вона в даний момент закохана: “Через якусь фатальну та нездоланну потребу ця жінка холодного тіла та розпаленого розуму надихалася час від часу молодими людьми, зазвичай молодшими за себе, вірячи завжди, що в цьому чоловікові, в якого вона передбачала сильний дух, хоробре серце та чисті почуття, вона знайшла омріяного чоловіка та споріднену душу. І по тій же фатальності, це постійно були молоді, завзяті й обдаровані чоловіки, що, власне, виявляли до неї інтерес, але досить недовгий, швидкоплинний та одноманітний, який би виявили до будь-якої іншої жінки, що зустрілася б їм на шляху та не чинила опору” [2, 116]. Не можемо не зауважити те, що ця цитата з Андричевого роману є ілюстративною не лише з точки зору підтвердження визначених внутрішніх констант героїні, але й з погляду власне авторської характеристики домінантнох ознак образу Анни Марії. І.Андрич дуже промовисто називає її жінкою “холодного тіла та розпаленого розуму”. Це саме ці авторські характеристики, які, вочевидь, були основними у типологічному поділі Ісідори Секулич та Петра Джаджича на образи-типи “жінка-тіло” та “жінка без тілесного” [11, 302], і лягли в основу поділу, який ми зазстосували у дослідженні.

Автор щоразу відстежує весь шлях, що його проходить Анна Марія від початкового натхнення, крізь перший контакт, у якому б неминуче з’ясувалася вся різниця між її піднесеним та духовним захопленням і справжніми намірами чоловіка, до відчаю та розчарування, які переживала героїня. “Кохання” (автор навмисне подає слово в лапках, підкреслюючи суб’єктивність та перенесення значення поняття, що ним виражається) перетворюється на ненависть та огиду до недавнього ідола, до себе, до кохання та до життя взагалі. “Всі мене хочуть, а ніхто мене не кохає” - скаже героїня. Це твердження найбільш конденсовано ілюструє психологізм образу, що виражається через дисгармонію внутрішнього та зовнішнього, та вкотре підтверджує основні постулати концепції людини І.Андрича.

Закоханості, у яких відчуває потребу та які намагається реалізувати Анна Марія, визначають, зокрема, розвиток образу в площині “чоловік – жінка”. Досить показовим з точки зору психологічної природи образу, є те, що до означеної площини не належить відношення “чоловік – дружина”, оскільки для Анни Марії це є реальністю, суперечною до її уявної й бажаної самореалізації. Нагадаємо, ці дві площини у реалізації образу пані Давиль були тотожними. У даному разі консул фон Мітерер щоразу є спостерігачем “хвороби” дружини, він займає очікувальну позицію: “…було неважко побачити, що відбувається з його дружиною, і наперед передбачити весь перебіг хвороби: захоплення, натхнення духовним відношенням, розчарування від грубого чоловічого бажання чуттєвого контакту, втеча, криза, відчай…і в кінці забуття й знаходження нових предметів натхнення та відчаю” [2, 212].

Отже, для дослідження образу Анни Марії ключовим і вихідним поняттям є “натхнення”. Героїня відчуває нездоланну потребу знайти когось або щось з реального оточуючого світу для реалізації своїх потреб, керованих власним внутрішнім світом. Закоханість є лише одним із способів реалізації цих потреб. На її місці може бути захоплення будь-чим, що видається героїні необхідним, і в кожному разі автор підкреслює хворобливість її захоплення та піднесення: “Цього літа Анна Марія раптово повернулася до своєї давньої пристрасті: любові до тварин. На кожному кроці знаходили свій вихід її надмірні й нездорові жалощі до упряжної худоби, собак, котів та рогатої худоби” [2, 232].

У своєму бажанні натхнення та піднесення героїня настільки самовіддана, що їй чуже почуття хоча б часткової стриманості, і це яскраво ілюструється тоді, коли вона всю свою енергію спрямовує на церковну доброчинність: “І в тій справі, яка б мала бути корисною та богоугодною, Анна Марія не вміла триматися міри” [2, 153].

Найвищий пік її натхнення був викликаний одруженням Наполеона: “Заручини та вінчання австрійської принцеси Марії Луїзи з Наполеоном були для Анни Марії предметом великих збуджень” [2, 253]. Досліджуючи цей кульмінаційний момент, Тоні Ліверсейдж проводить паралель між образом Анни Марії та образом пані Боварі з її дівочими мріяннями про життя вищих кіл Парижа. [7, 416 ] Це не єдина спільна риса – вони обидві мають фальшиве ставлення до дійсності, не одна не робить жодної спроби реалізувати ті можливості, які їм надає дійсність, кожна має по одній дитині, але жодна не виказує зацікавленості та уваги до неї. Анна Марія має досить специфічне ставлення до своєї доньки. На відміну від пані Давиль, яка не уявляла життя без дітей, вона сприймає дитину як абсолютно чужу й чужорідну істоту. З одного боку, ми можемо це пояснити надзвичайно гострим відчуттям дитини всього неістинного й нещирого та страхом Анни Марії перед “викриттям” її власною донькою. Але це не єдине пояснення. І.Андрич ні в чому не є прямолінійним та одноманітним. Кожен образ, кожен мотив та ідейний елемент має свої нашарування. В даному разі письменник розробляє мотив швидкоплинності фізичної краси жінки, який знаходить своє якнайповніше вираження в оповіданні “Жінка на камені”: “Анна Марія не любила дітей, так само як пані Давиль не могла навіть подумати, що хтось може бути байдужим до них. Час, проведений у товаристві дітей, Анна Марія вважала втраченим. В присутності дітей її мучили якесь безкрайнє спустошення і туга. Ці ніжні дитячі тіла, які ще ростуть, відштовхували її як щось незріле й викликали в неї відчуття фізичної недоладності й незрозумілої боязливості” [2, 264]. Вона сама, не знаючи чому, соромилася цього відчуття й приховувала його під солодкими речами та бадьорими окликами, з якими завжди зверталася до дітей. Але глибоко в собі Анна Марія ненавиділа й побоювалася дітей, цих малих людей, “які дивляться на нас своїми великими новими очима, пронизливо й запитливо, і, як судді, холодно й суворо” [2, 265].

Отже, однією з основних характеристик художньої природи образу Анни Марії фон Мітерер є домінація внутрішнього світу героїні над законами реального життя. Вона постійно живе у несправжньому світі мрій. Вкотре і чи не найяскравіше це підтверджується у романі з приїздом нового австрійського консула фон Паулича. Анна Марія марно, на свій превеликий жаль та здивування, намагається справити враження на цього холоднокровного елегантного чоловіка. Сцена від’їзду родини фон Мітерер з міста, коли Анна Марія “бачить саму себе” очима фон Паулича, доки їде вздовж прірви, однозначно стверджує майстерність письменника у проникненні в сентиментальну жіночу душу: “Саме це від неї і саме стільки матиме цей байдужий, полярний чоловік! Лише її тусклий образ на горизонті й останнє, зверхнє послання її віяла, що невмолимо зникає та йде! З тими думками вона піднімалася по краю берега і крокувала так, наче йде по великій глибокій сцені. А внизу з долини лише її чоловік помітив її зелене віяло на березі й посилав йому занепокоєні погляди, у той час як консул, не помічаючи нічого під богом, прощався з ним найкрасивішим та найввічливішим чином” [2, 313] Саме ці рядки найбільш точно відкривають невідповідність, що існує між світом мрій Анни Марії та реальним світом.

Маємо зауважити, що і цей образ є багатошаровим. Йдеться про вже згадану раніше типізацію жіночих образів Андрича. Зокрема, Драган М. Єремич зауважує, що Анна-Марія одночасно є жінкою-сном для Дефоссе; жінкою-розпусницею, бо постійно фліртує; жінкою-месницею, бо, незадоволена шлюбом, намагається зіпсувати життя чоловіку своєю поведінкою; жінкою-матір`ю і господинею, яка дбає про добробут своєї родини; жінкою-мученицею, тому що є жертвою свого чоловіка та його обмежених здібностей і вузьких поглядів; жінкою-трудівницею, яка всіма силами намагається допомогти чоловікові в його нелегкій місії в Боснії [6, 240].

Специфіка художньої природи образу, за І.Андричем, полягає в тому, що один образ вміщує в собі різноманітні, нерідко суперечливі ознаки й характеристики. З огляду на це один образ можемо віднести до кількох типів одразу, беручи до уваги ті чи інші особливості та ідейне наповнення. Без сумніву, образ Анни Марії, маючи всі вищезгадані характеристики, відноситься до перелічених типів. Але ми, зосереджуючи увагу на дослідженні специфіки художньої природи жіночих образів у цілому творчому доробку письменника, визначаємо найбільш важливі домінанти художньої природи образу, що дозволяють визначити новизну у створенні образу, чим у даному разі є глибокий психологізм, який виражається у дисгармонії між внутрішнім світом мрій героїні та дійсним світом.

Отже, особливості художньої природи образів пані Давиль та Анни Марії фон Мітерер полягають у приналежності їх до образу-типу “жінки-міщанки” та приналежністю їх до “західного світу”. Ці образи поляризують із образом жінки “боснійського світу”, оскільки позбавлені таких характеристик як таємничість, містичність та легендарність. Художня природа образу жінки "західного світу" визначається глибоким психологізмом, авторським заглибленням у внутрішній світ героїнь, психологічною мотивацією тих чи інших вчинків, а також дієвістю як основною з характерних ознак. Образи продовжують розвиток у традиційній для концепції площині “чоловік-жінка”, але у їх розробці відсутня ідея краси, що у данному разі є рознівальним критерієм в опозиції “жінка боснійського світу – жінка Заходу”.

1. Андрић И. О причи и причању//Сабрана дела. – Кн. 12. – Историја и легенда: Есеји 1. – Београд, 1978; 2. Андрић И. Прича о везировом слону // Nemirna godina. – Beograd, 1963; 3. Бандић М. Иво Андрић: Загонетка ведрине. – Нови Сад, 1963. – С.15; 4. Вучковић Р. Приповетке и романи Иве Андрића // Андрић И. На Дрини Ћуприја. – Сарајево, 1984 – С. 28; 5. Јеремић Д. Човек и историја у књижевном делу Иве Андрића // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979 - С. 158; 6. Jeremić D. Žena i ljubav u delu Iva Andrića // ”Savremenik”. - ą 10. - oktobar, 1960; 7. Ливерсејџ Т. Женси ликови у делу Иве Андрића // Свеске 22. – Београд, 2005; 8. Матвејевић. П. Андрићеве Ћуприје и наше Дрине // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 187; 9. Пенчич С. Тургенев и Андрич // IX Международный съезд славистов: Резюме докладов и письменных сообщений. – М., 1983; 10. Рудяков П.М. між вічністю і часом: життя і творчість Іво Андрича. – Київ, 2000; 11. Џаџић.П. Иво Андрић.Есеј. – Београд, 1996; 12. Bogdanović M. Stari i novi: Sabrane kritike. – Beograd, 1961. Knj.III; 13. Jeremić D. Žena i ljubav u delu Iva Andrića // Savremenik. - ą 10. - oktobar, 1960.

Олена Ткаченко. "Жінка без тілесного": образ жінки "західного світу" в історичному романі І.Андрича "Травницька хроніка" // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2006, вип. 6. – с. 292-305.