Наталія Білик

Сюжетно-фабульні аналогії в історичних романах І.Андрича та П.Загребельного

Іво Андрич “належить до плеяди видатніших письменників як сучасної, так і всієї югославської літератури” [2, 42] і визначає цілу епоху в сербській літературі ХХ сторіччя.

У кожному з жанрів, у кожному з періодів творчості письменник звертається до минулого. Іво Андрич змальовує історію, автентичну у нормативному і достовірному відношенні, яка відтворюється через усі формотворчі елементи творів: систему образів, сюжетні лінії, інтер’єр, композицію, перенесені з давнини у наші дні. У цьому ракурсі письменник подає літературно-художню хроніку Боснії від часів турецької навали до другої половини ХХ сторіччя. Із цим концептуальним підходом митця пов’язані вершинні здобутки у жанрі історичного роману. Квінтесенцією історичної прози Андрича став “Міст на Дрині”, названий С. Корачем одним із п’ятьох кращих сербських романів усіх часів [10, 571-572].

Причина подібної ангажованості історичною тематикою, на думку Г.Вервеса, крім іншого, полягає у тому, що літературний процес у країнах Південної Європи другої половини ХХ сторіччя був позначений об’єктивним прагненням до висвітлення теми національної історії, а відтак – активізацією в усіх національних літературах, звернення до далеких і близьких історичних подій у житті народу, синтезом багатовікового історичного досвіду нації з висоти сучасності, що привело до розквіту історичного жанру в прозі. Ці процеси притаманні, у тому числі, й українській літературі. У зв’язку з цим, як стверджує дослідник, українська проза виявляє багато рис спорідненості з іншими слов’янськими літературами [3, 5-7].

У цьому контексті історизм у творчості Андрича і українських прозаїків ХХ сторіччя мав спільні витоки і прояви. Так, історичний досвід нації та особистості, художньо втілений у епічному літературному полотні, є характерною ознакою і в творчості видатного українського представника романного жанру П.Загребельного. А одними з найбільш репрезентативних в історичних романах із традиційним охопленням важливих подій у переломні епохи історії народу традиційно виступають сюжетні аналогії, виявлення яких становить мету запропонованого огляду.

Спільність на сюжетному рівні простежується, зокрема, у романах І.Андрича “Міст на Дрині” та П.Загребельного “Диво” і “Первоміст”, котрі, крім іншого, відносяться до жанрового підтипу “роману-фрески”. Сутність цієї категорії, відповідно до досліджень П.М.Рудякова, полягає у тому, що твори, котрі до неї належать, складено за принципом мозаїки – з окремих фрагментів-новел, які, разом з тим, прочитуються і набувають смислової завершеності тільки у масштабах цілого [13, 275]. Водночас, деякі з них поєднуються між собою і представляють певну хронологічно однорідну часову площину.

Мозаїчний тип структури кожного із зазначених творів обумовлює і їх сюжетно-фабульну організацію. Сюжетна лінія кожного з романів складається із чергування автономних сюжетних ситуацій, кожна з яких скріплюється певною ідеєю. Так, у романі “Міст на Дрині” ці чисельні мозаїчні сюжетні фрагменти розташовуються за хронологією, і у переважній більшості, їх дії відбуваються не одночасно, а з чіткою послідовністю.

Незважаючи на невеликі хронологічні межі, це певною мірою можна простежити і у романі “Первоміст”. У сюжеті роману “Диво” принцип послідовності наявно порушується і, відповідно, сюжетна конструкція має спорадичний характер, якому властива несинхронна (нечергова) актуалізація подій сивої давнини, 60-х років ХХ сторіччя, періоду Другої світової війни. Водночас сюжетні лінії цих творів мають надзвичайно важливу спільну рису, а саме – наявність сюжетно-фабульних відгалужень, що композиційно узгоджуються із загальною будовою твору не у послідовному співвідношенні, відокремлено один від одного, а в формі своєрідних екскурсів і ретроспекцій, котрі передбачають виділення окремої сюжетно-фабульної канви певного мозаїчного фрагменту із сюжетної канви іншого фрагменту, а не зі спільної сюжетної лінії і виступають не епізодичним доповненням певного сюжетного вузла, а повноцінним автономним компонентом, який виконує функцію основної складової загальної сюжетної лінії.

Подібне рішення у межах мозаїчної структури твору характерне для кожного iз зазначених романів. Так, наприклад, у творах Андрича і Загребельного спостерігається сюжетна організація, котра поєднує низку сюжетних відрізків – кожен з яких фігурує у вигляді автономної історії окремої людської долі, котра протікає в окремому історичному часі – вочевидь не пов’язаних жодним спільним змістом і віддалених один від одного часовою відстанню, іноді навіть у декілька століть.

Такий тип оповідної структури, що набув значної популярності у слов’янських літературах у 60 – 80-х роках ХХ сторіччя, а у сербській літературі – значною мірою під впливом І. Андрича, визначається як роман “зв’язку часів” [11, 201–206]. Підтверджує цей факт і П. Загребельний, який відмічав з приводу роману “Диво”, що у ньому “хотілося показати нерозривність часів”, а не хронологічне співставлення кількох історичних епох [7, 444]. Спроба віднайти і довести спадкову поєднаність різних часів вимагала особливого способу вирішення зазначеної проблеми. Йдеться про твір романного жанру, у якому наявні два або більше фрагментів, сюжетний час яких не збігається, тобто про роман зв’язку сюжетних часів [11, 201–206].

Так, роман Андрича “Міст на Дрині” включає чотири площини сюжетного часу, котрі поєднують три з половиною століття – з XVI сторіччя до часів першої світової війни; роман Загребельного “Диво” охоплює більш чітко розмежовані три площини сюжетного часу – Х-ХІ сторіччя, роки Великої Вітчизняної війни і 60-ті роки ХХ сторіччя, водночас, у його романі “Первоміст” відстань між сюжетними хронологічними межами складає лише два покоління.

Разом з тим, в усіх згаданих творах зв’язок часів існує як “лейтмотив… зв’язку між сюжетним часом та часом оповідача чи автора на рівні глобальних істин, морально-етичних норм та “вічних” категорій людського буття” [11, 201]. Тобто кожен із розглянутих романів утворює структуру, котра будується навколо одного спільного мотиву – своєрідного ціннісного орієнтиру.

Відповідно, сюжетні ланки у кожному із зазначених творів пов’язує стрижневий художній елемент – так званий ключовий образ-символ, котрий вводиться для уособлення вічної цінності буття. У романі “Міст на Дрині” Андрича – це міст. І місто, і життя у місті зі своїми вигадливими сюжетами, як пише Андрич, “розвивалося навколо нього” [1, 90].

Ідентична реалізація сюжету спостерігається і в романі П. Загребельного “Первоміст”, у якому все відбувається “на мосту і коло нього” [8, 440], тоді як у його романі “Диво” - стрижневим елементом виступає Софійський собор, навколо якого поєдналися три фабульні групи, означені побудовою святині, рятуванням собору від окупантів під час Другої світової війни, його збереженням у повоєнні роки. Так, наприклад, характеризуючи концепцію твору, В. Дончик зазначав, що Софія Київська виступала головною її віссю, наскрізним образом роману [5, 98].

Отже, кожна з цих реалій виступає символічним елементом внутрішньої форми, який представляє постійний і, відповідно, головний формант сюжетної лінії.

Водночас, поруч зі спорідненістю функції образів, у сюжетній організації творів спостерігається і спільність їх семантики. Так, первинне значення стрижневих реалій-символів для письменників очевидне: міст Андрича пов’язував у єдиному співіснуванні два береги, на кожному з яких розташувались два антагонічні світи – християнська Боснія і мусульманська Туреччина.

В такому ж семантичному руслі опиняється і міст П. Загребельного, що був зв’язком, як підкреслює письменник, двох протилежних берегів [8, 437], між якими будь-якої миті могло пролягти відчуження [8, 671], а собор Загребельного поєднував “нове, чуже з старим, своїм… у введенні нової віри” [6, 477], а саме – язичницьке многобожжя у єдиній монотеїстичній релігії.

Однак, йдеться передусім про загальний принцип, сформульований у лексиконі символів як поєднання реалій, об’єктивний характер існування яких у дійсності завжди супроводжувався їх первісним протиставленням через суб’єктивність людської логіки і котрий був узагальнений П. Загребельним як “з’єднування роз’єднаності” [8, 671]. Водночас, такі синтетичні споруди, – творіння неорганічні і тому тривалі, – мають змогу поєднати минуле з майбутнім.

Постійною присутністю в перебігу дії, відповідно до узагальненого П.Загребельним принципу “з’єднування роз’єднаності” [8, 671], ці синтетичні споруди, творіння неорганічні і тому тривалі, пов’язують минуле з майбутнім, а, отже, і віки історії у зміст одного роману.

Крім того, в часових вимірах, плин розрізнених і взаємопов’язаних подій, котрі відбуваються у кожному з зазначених романів навколо ключового образу-символу і ототожнюються з ним, автори прирівнюють до історії, як два типи перебігу дій – реальних і сюжетних, виводячи саму концепцію сюжету, як перебігу дій, до парадигми образів. Відповідно до зауваження П.М.Рудякоа, “у статичному просторовому образі відбивається плин часу, рух історії. Відбувається перерозподіл функцій простору та часу. Простір, всупереч своїй статичності, набуває ознак, притаманних часові як категорії динамічній, рухливій. Час змінюється у такий спосіб, що дозволяє побачити різні часові зрізи як єдине ціле” [12, 105].

Наприклад, у Андрича “між життям людей у Вишеграді і мостом встановився тісний, віковий зв’язок… отже, переказ про виникнення і долю мосту водночас розповідає про життя міста та його жителів – з покоління в покоління” [1, 20], що у комплексному розгляді утворює історичний сюжет цього соціуму.

П.Загребельний у романі “Диво” зазначає, що важко навіть згадати скільки політичних пристрастей і чвар розбилося о стіни собору, скількох бачив він можних, нападників і молільників [6, 296].

Такий сюжетно-ситуативний контекст деталізується П.Загребельним у його зауваженні про те, що “міст міг би називатися ще рухом” [8, 438], а собор, виходячи з сюжету, уособлює “вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби” [6, 293]. Так, і за враженням Андрича, міст є “необхідною ланкою шляху” [1, 8], який є безумовним постійним засобом переміщень і спрямуванням їх напрямку. Тлумачення, запропоноване обома письменниками, пов’язане з ракурсом креативно-подієвим, адже, роблячи по мосту перші кроки і приймаючи у соборі перше причастя, людина починає свій рух у великому житті і, в кожному з випадків це, безумовно, і рух у напрямку майбуття – в історію, у вічність.

Спорідненою у творах Андрича і Загребельного виявляється сюжетно-ситуативне рішення щодо виникнення ключового образу-символу. Причому, початок оповіді, як, наприклад, у романі “Диво”, може не збігатися з хронологічним початком сюжетної дії, але в усіх зазначених творах останній починає свій відлік з історії появи мосту і собору як ідейно-образної вісі твору.

У романі Андрича “Міст на Дрині” ідея мосту, як пізніше і спосіб її втілення, виникає в уяві хлопчика-серба, котрого яничарський ага забрав як “данину крові” у полон на чужину, призначаючи для служіння у османській армії. Там, каламутна Дрина, як говориться у творі, наче лезо розкраяла йому груди, обірвала шлях, на якому позаду залишилась рідна домівка, а попереду – нова батьківщина, нова віра, нове ім’я Махмед-паша Соколі, нове життя зятя султана і державного діяча. І минали роки, все забулося, але залишилося у свідомості хлопчика те хворобливе відчуття, яке спливало зі спогадами про дитинство і порон, який остаточно відірвав його від рідної землі. Тоді він вирішив знищити порон, на якому він уперше відчув ту запеклу муку і біля якого, як йому здавалось, зосереджувались людські страждання, та з’єднати два кінці перетнутого річкою його життєвого шляху – місце свого походження з місцем життя. [1, 26-27].

Водночас, у романі П.Загребельного “Диво”, видіння чарівних кольорів, що потім будуть поєднані в образ Марії Оранти – серцевини Софійського собору – промайнуло в уяві маленького хлопчика Сивоока, який у житті знав лише діда Родима – умільця, з рук якого народжувались глиняні посудини та фігурки язичницьких божків – і від нього дізнався, що кожен колір має свій сенс, і що є боги чужі і є свої. Але одного разу завітали до затишного помешкання провісники нової віри і вирішили знищити “прекрасних від Родимового вмільства перунів і ярил”.

Але захищаючи свою віру та працю і вміння, успадковане від предків, старий загинув. Так зловісна шабля розкроїла світ хлопчика, віттявши разом з Родимовою рукою і богів, і предків. Багато випробувань випало на долю малятка, який плакав на чужому шляху, різні землі побачив він, доки не удосконалив свої знання і творчий дар. І вирішив він своїми прекрасними фресками поєднати світ своїх далеких язичницьких витоків і пізнаної християнської сучасності, своїм мистецтвом доводячи, що “не вмирають старі боги, відроджуються в новій іпостасі, в новій силі й красі” [6, 477]. Ці аналогічні метафоричні епізоди являють собою ситуативний вияв ідеї, конкретизованої зауваженням П.Загребельного таким чином: “З чого починається мистецтво? Чи не з протесту?…Проти власного безсилля” [6, 239].

У цьому сюжетному вузлі простежується подібність надзвичайно важливого складового композиційного моменту. Йдеться про ситуацію рубіжного зламу людського світоспоглядання, обумовленого як протистоянням релігійним, так і національним, котра у зазначених творах Андрича та Загребельного “осмислена як археситуація “убивства невинного” [11, 106], причому глибоко символічним тут виступає її результат, фінал.

Сюжетним виявленням цього компонента у Андрича виступає страта селянина Радисава, котрий, як і більшість селян, намагався зашкодити руйнуванню призвичаєного життєвого укладу, спричиненого реалізацією задуму, генерованого чужеродною культурною традицією.

Дійсно, з початком будівництва мосту – турецької вигадки – “на місто і на цілий край звалилася велика незрозуміла напасть, і не можна було передбачити, який буде кінець” [1, 31]. Але, на відміну від інших, він вдався до рішучих дій і після кожного дня будівництва, вночі розбирав зведений фрагмент мосту, був спійманий і жорстоко покараний – його посадили на палю. Коли все було скінчено, як говориться у романі, поблизу мосту з’явилась посаджена на палю людина, яка була схожа на високо підняту неприступну статую, що височить у повітрі над річкою, на самому верху риштовань і стоятиме там віки [1, 61-67]. І “ні на будівництві, ні в цілому місті не було людини, яка б не поглядала поверх цього сплетіння балок та дощок над водою туди, де на краю помосту, наче на носі корабля, виднілась самотня, випростана постать на палі” [1, 65].

Наявність тотожного пізоду спостерігається і у романі Загребельного “Диво”, де він пов’язаний з трагічною загибеллю язичника діда Родима, який став на захист своєї віри ціною власного життя. Письменник метафорично змальовує, як “на моріжку височів горбик недбало приляпаної лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі дерев’яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? … Зроблений з двох грубих дубових брусів, скріплених намертво хитрим дерев’яним замком, він був закопаний, певно, ще глибше, ніж прах небіжчика і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорявся від споглядання чужої смерті” [6, 42].

Зі свого боку розглянута сюжетно-композиційна ситуація у романах “Міст на дрині” і “Диво” означена приналежністю до більш осяжного аспекту загальної сюжетної канви. У дослідженнях творчості Андрича вона була визначена З.Константиновичем як взаємини між слов’янським і неслов’янським світом [9, 358] що призводиться до фактичних взаємовідносин на реляції “схід-захід”.

Й.Деретич зазначає з цього приводу, що Андрич зображує Боснію як “країну на межі розділених світів” [4, 308], постійно намагаючись з’єднати її в органічну цілісність.

Підтвердження цього наявне і у романі “Міст на Дрині”. У першій главі, у якій письменник звертається до сюжетної етимології ключового образу-символу – мосту, є наявною констатація письменником власне ідеї “навіки надійно поєднати Боснію зі Сходом [1, 27], що фактично означало “зв’язок Сходу і Заходу” [1, 302]. Саме ця проблема, що втілює об’єктивний історичний фон, виступає як контекстуальний камертон, під впливом якого розвивається подієва картина твору.

Ця ідея чітко визначена й у романі “Диво”, де на метафоричних київських торжищах, що розташувались коло Софійського собору, “схід сходився з заходом, північні землі зустрічалися з південними” [6, 555]. Відповідно, у зазначених творах спостерігається введення взаємодії східного і західного світів на противагу сюжетним реалістичним і метафоричним проявам зіткнення цих двох систем світосприйняття.

Поряд з “магістральною” ідеєю безсмертя людського духу у всіх його проявах і втіленнях, у творах Андрича, як випливає з досліджень П.Рудякова, простежується властиве для сербської літератури 60-80-х років ХХ ст. повернення до визнання примату долі у житті людини [11, 112]. Модель метафоричного втілення ідеї існування вищої об’єктивної сили базується на сюжетній лінії загибелі ката, ідентичність у якій спостерігається у романах обох письменників.

У романі “Міст на Дрині” Андрич вводить у образну структуру солдата Хайрудіна, який під час повстання наприкінці XVIII ст. виконував роль ката. Це був огрядний велетень з посмішкою лагідної людини. Він припиняв життя як людей світських – розбійників і повстанців, так і людей божих – ним був страчений вишеградський священик. Володарюючи над ними, він був спритним, до дрібниць акуратним і не любив, коли хтось втручався у його “роботу” [1, 119-121]. Але він несподівано і раптово помер від чорної віспи. Так, людська фізична сила і могутність будь-якого порядку не здатна здолати вищу силу, якій підвладне людське життя. “Не людське бажання розпоряджається і керує справами світу,… діла на землі здійснюються за божою волею”, - підтверджує письменник зазначену тезу [1, 350-351].

Аналогічний сюжетний елемент спостерігається і у романі “Диво”. З опису П.Загребельного видно, що байдужий і спокійний у своїх рухах, кат сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське ремесло, але не відчував нічого, крім утоми й байдужості. І йдучи одного разу на свою чергову жертву, кат зненацька впав і помер – його здолав серцевий напад. Як можна побачити, спільність характеру і функції цих образів очевидна.

Крім того, з точки зору концептуального бачення цієї проблеми, потрібно відмітити у обох випадках саме раптову загибель персонажів, котра підкреслює те, що навіть катами, котрі тримають у руках життя інших людей, “теж керує та незрима і всемогутня сила, яка визначає життя кожного смертного на землі [6, 369].

Отже історичний роман І.Андрича “Міст на Дрині” і твори видатного представника українського романного жанру П.Загребельного: “Первоміст” і “Диво” виявляють спільні риси репрезентативних компонентів сюжетних ліній художніх творів, у висвітленні теми історичного минулого. Така спорідненість дозволяє доповнити спектр аргументів, які, поряд з безумовним визнанням національно-специфічного опанування художнього матеріалу та індивідуальною своєрідністю творчого почерку кожного з митців, засвідчують єдність корінних світоглядних й естетичних принципів І.Андрича та П.Загребельного, що, зі свого боку дає можливість ще раз проілюструвати тезу щодо близькості й спорідненості процесів, які формують і визначають історичний розвиток сербської й української літератур.

1. Андрић И. На Дрини чуприја. – Сарајево: Свјетлост – Београд, 1967. – 461 с.; 2. Библиографски подаци // Андрић И. Изабране приповетке. – Нови Сад, 1956. – С. 42-43; 3. Вервес Г.Д. Художній літопис часу // Письменники соціалістичних країн Європи і сучасний літературний процес. – К., 1982. – С. 3-11; 4. Деретић Ј. Културна историја Срба. – Београд-Крагујевац, 2001. – 336 с.; 5. Дончик В. Г. Істина – особливість: Проза Павла Загребельного. Літературно-критичний нарис. – К., 1984. – 248 с.; 6. Загребельний П. А. Диво // Загребельний П. А. Твори: У 6-ти т. – К., 1979. – Т. 2. – 575 с. ; 7. Загребельний П. А. Неложними устами: Статті, есе, портрети. – К., 1981. – 479 с.; 8. Загребельний П.А. Первоміст // Загребельний П. А. Твори: Твори: У 6-ти т. – К., 1980. – Т. 3. – С. 431–679; 9. Константинович З. Художественное наследие Иво Андрича как посредник между славянским и неславянским миром // Славянские культуры и мировой культурный процесс. Материалы международной научной конференции ЮНЕСКО, 28 сентября – 1 октября 1982 г. – Минск, 1985. – С. 357–361; 10. Кораћ С. Жена у Андрићевим приповеткама // Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 549-582; 11. Москаленко В., Рудяков П. Проблема зв’язку часів у сучасному історичному романі південних слов’ян // ХІ Міжнародний з’їзд славістів. Братислава, 30 серпня – 8 вересня 1993 р. Слов’янські літератури: Доповіді. – К., 1993. – С. 200–225; 12. Рудяков П. М. Між вічністю і часом: Життя і творчість Іво Андрича. – К., 2000. – 144 с.; 13. Рудяков П.М. Югославський роман новітнього часу // На нових орбітах: Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 250-294.

Наталія Білик. Сюжетно-фабульні аналогії в історичних романах І.Андрича та П.Загребельного // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2006, вип. 6. – с. 230-238.