Михайло Пантич

Чому я одружуся з фольк-співачкою

Тому що вона ніколи не чула про Лінду Хатчен. Тому що я знаю точно, вона постійно робить епіляцію ніг і носить еротичну нижню білизну від Армані, котра, як я собі думаю, не на ринку куплена. Коли мене моя теперішня дружина з розумінням і неприхованим співчуттям запитує, чому я це зроблю, а саме: чому ми маємо розлучитися і розірвати наш дуже успішний шлюб, успішний навіть за моїм найглибшим переконанням, я зазвичай мовчу і дивлюся на неї, мовчу не через те чи інше, так ніби щось приховую, але, відверто кажучи, через те, що не знаю відповіді, мовчу, бо не маю що сказати. Коли вас хтось приваблює, коли ви про нього мрієте, коли вирізаєте його фотокартки з газет і наліплюєте їх в окремі, призначені для цього зошити, коли хтось здатен півгодини слухати ваше дихання, не опускаючи телефонної слухавки, а саме так було, до нашого знайомства, про що ж тоді взагалі казати. Одного разу, тільки одного разу, я відповів, що зроблю це заради кохання, не знаю, як воно в мене вирвалося, мабуть, випадково.

– Заради кохання, – повторила моя теперішня дружина, – якщо то кохання, що ж тоді в нас. Про що ми говоримо, коли говоримо про кохання?

Боже, моя теперішня дружина настільки розумна і досконала, всі мені це говорять, без потреби, бо я мав безліч нагод у цьому переконатися, але все одно я остаточно вирішив одружитися з фольк-співачкою.

Вперше я почув її пісню в автобусі, десь у дорозі, коли їхав на південь країни. В якомусь місті, не пам’ятаю точно в якому, чи це був Алексинац чи, можливо, Куршумлія, я мав лекцію про тривіальні аспекти постмодерністської прози, і вона мені не сподобалася, я маю на увазі пісню, а не її, бо тоді ще не знав, як вона виглядає. Це ще гарно сказано, пісня була настільки огидною, що мені захотілося перервати подорож, ґречно попросити водія зупинити автобус і дозволити мені вийти, щоб негайно поїхати на санаторне лікування, о Господи з усіма святими, я мовчки проклинав усе те, на що ми приречені. Мій гнів не зменшувався, навпаки, зростав дедалі більше, бо водій, на перший погляд, зрештою, досить пристойний хлопець, наче одержимий, знову пускав одну й ту саму пісню, оту її пісню, тому я після усього цього ошелешено запитав себе, як виглядала та моя лекція про постмодерністське вживання низькоміметичних наративних моделей перед дванадцятьма зацікавленими відвідувачами у залі місцевої бібліотеки, може, це було у Бабушниці або, найімовірніше, у Гаджиному Хані. Пречудово, бо наприкінці з публіки залишився тільки організатор, довірена особа постмодерністської секти на півдні країни, наша людина, і сам письменник без читачів, у кожному місті цієї країни, якщо це країна, є принаймні один такий.

З моєю майбутньою дружиною я познайомився після її інтерв’ю у “ТБ часі”, в якому з нагоди виходу збірки гітів the best of із запланованим накладом у півмільйона примірників, де, з-поміж усього іншого, вона заявила, що особливо цінує інтелектуалів, незважаючи на їхні пересуди щодо мистецтва, яке вона творить. Я відчув, що це час, коли я маю вийти з тіні, а чому б і ні, на таке неоднозначне спонукання до дії, у мені прокинулась матінка кураж, я був власне тим, про кого вона говорила – інтелектуал, письменник, який знає своїх читачів. Я маю бороду і ношу окуляри та маю деякі проблеми з надлишком кілограмів через малорухливий спосіб життя. Ілюстрований часопис, який надрукував інтерв’ю, був переповнений її фотокартками, через них я був готовий пробачити їй все – і жахливий голос, який більше виє та зітхає, ніж співає. Але це ще не кінець, її бездоганний вигляд змусив мене сісти на сувору дієту і постійно робити jogging. Я, звичайно, не одразу почав це робити, це було б раптово і не властиво моєму характеру. Спершу я дізнався про неї все, купив усі її платівки, касети та компакт-диски і, беручи за основу press-clipping, створив її найповніший curriculum vitae. Я якось дістав номер її телефону (заплатив за це як чорт за рідну матір) і подзвонив їй. Коли вона взяла слухавку і сонно сказала: “Алло”, – я онімів, від хвилювання не міг промовити жодного слова.

– Слухаю Вас, алло, хто це, – повторила вона, а я і далі мовчав.

Моїй теперішній дружині я все розповів після того, як двічі поспіль заплатив великі рахунки за телефон. Вона хотіла йти на пошту перевірити, у чому помилка, чи часом хтось не підключився до нашого номера.

– Ні, – сказав я, – це через моє мовчання.

– Яке мовчання? – запитувала вона.

– Мовчу в слухавку, – відповів я.

– Відколи?

– Більше ніж два місяці.

– А, так, – сказала моя теперішня дружина, щоб після короткого вагання продовжити:

– Я б не хотіла, щоб ти сприйняв це як цікавість, але з ким ти мовчиш?

Звісно, я не сприйняв це як цікавість, ми ніколи не мали таємниць і таке інше, вона довідалася про все і була у відчаї, зрозуміло, і я був би у відчаї, як оце зараз у відчаї, проте з цілком інших причин, про які, якщо трохи краще подумаю, не можна нічого сказати, настільки глибоким, надмірним та незмінним є цей відчай.

– Знаєш, – сказала моя теперішня дружина, після того, як мене вислухала, – ти або божевільний, або жартуєш. Ти стільки працював над собою і тепер хочеш все зіпсувати, тепер, коли ти нарешті розкрутився. Я зателефоную Саші, Саша – це наша психотерапевт.

– Ні, – сказав я, – ніякої Саші, я не божевільний і не жартую, я обожнюю її настільки, що постійно про неї думаю.

– Ось тому тобі й потрібна Саша, – відповіла мені моя теперішня дружина, – йдеться про звичайну одержимість, найкраще було б, якби ти звільнився від того тягаря і почав думати про щось інше, скажімо, ти давно нічого не писав під своїм справжнім ім’ям.

Це точно, точніше бути не може. Настав час пригадати собі, як мене насправді звати.

І таким чином, все ж таки, незважаючи на мій, правду кажучи, все слабший опір, бо я знав, що вона має рацію, моя дружина зателефонувала Саші. Після короткої суперечки я пішов на прийом до Саші, ми розмовляли про все в загальному, але я не зміг відкритися, щось мені заважало, можливо те, що Саша не депілює ноги. Кілька днів по тому хтось подзвонив у двері нашої квартири. Два інспектори: один із пошти, а другий з поліції, повідомили мені, що з телефонного номера, який зареєстровано на моє ім’я, вже довший час когось тривожить самі знаєте хто. Ще сказали, що це їхнє перше попередження, яке не має жодних наслідків, але оскільки... Як тільки вони пішли, я зателефонував їй, я знав, що заговорю. І я заговорив.

– Якщо ти можеш мене зрозуміти, – сказав я їй одразу, – я не мав жодних лихих намірів, просто у мене зникав голос.

– Розумію, – відповіла вона, так ніби ми знайомі кілька років. – Ти не єдиний, – тільки тоді ми помітили, що розмовляємо per tu. Вона перша виправилась.

– Якщо бажаєте, я надішлю вам свою фотокартку з автографом, тільки дайте мені адресу.

Я дав їй свою адресу. Наступного понеділка, що напрочуд важливо, бо символічно означає новий початок, я отримав її фотокартку. Вона наче скульптура, у червоному блискучому шкіряному костюмі та чорних чоботях за коліно. Це було щось.

– Чи можу я вам щось надіслати? – запитав її по телефону. – Я хотів би вам щось надіслати.

– Звісно, – сказала вона, – тільки щоб це не було щось небезпечне, в наш час багато всіляких маніяків.

– Та ні, – сказав я, – ви побачите.

І я надіслав їй свою першу книгу оповідань підписану моїм справжнім ім’ям. Можливо, ви читали те, що я пишу, а не знали про кого власне йдеться. В “Експресі” мене підписують С. М. Двайт, у “Базарі” мій псевдонім – Една О’Браєн, у “Вечірніх вістях” – Д. Дж. Стівенс, а новосадський “Форум” минулого року у виданні любовних романів видав мою велику новелу “У кайданах кохання”, там я звався Ріком Роджерсом. Тираж був далеко не малий – п’ятдесят тисяч примірників. Моя ще недовго теперішня дружина постійно мене підбадьорювала, щоб я повернувся до оповідань, які під своїм ім’ям писав роками, не маючи сміливості їх комусь запропонувати.

– Твій талант заслуговує на це, – вона мені говорила безперестанно, і нарешті я піддався. Белградські “Стовпи культури” недавно видали книгу моїх оповідань “Диявол у ліфті” з рецензією Михайла Пантича, він наш колега з університету і схвально відгукнувся. У вузьких колах книжка мала успіх, однак Педжа Маркович у кінці року сказав, що продалося тільки шістнадцять примірників. Між нами кажучи, десять я купив сам, роздав своїм найближчим родичам і приятелям, вони були в захваті, хоча після цього мені нічого не сказали, але я відчув, що вони в захваті, це просто відчувається. Про решту шість мені не відомо, я б справді хотів побачити тих людей, які прочитали мої справжні оповідання, письменник розшукує шістьох осіб.

– Ваша книга просто чудова, – сказала вона мені при першій нагоді.

– Я саме хотіла познайомитися з письменником, маю на увазі такого, справжнього письменника. Може, ми б могли побачитись?

Ох, справжнє риторичне запитання. Звісно, хто б міг відмовитися від такої пропозиції. Наступного дня вона з’явилась із невеликим, вишуканим запізненням, десь після обіду біля ресторану “Російський цар”. Я вже сидів за столиком, на якому, як розпізнавальний знак, лежала моя книжка та її CD, і я міг дуже чітко бачити, як люди, поки вона повільно наближалась до мене, впізнаючи її, поверталися за нею. Вав, відпад. Її хода була неперевершеною, як у королеви естради, якою вона була насправді. За нею на відстані двох кроків йшли два її охоронці. Коротко підстрижені, з набряклими стволами під костюмами Versace, починаєш тремтіти, коли їх побачиш, просто не в силі зустрітися з їхніми поглядами. Більш ніж дві години я дивився на неї зблизька, запам’ятав кожну рису її обличчя, ледь помітну кривизну носа, глибину очей і тембр голосу, який, на диво, не був неприємним, а якраз навпаки. Тільки пізніше вона мені відкриє таємницю, що вона не співає на своїх платівках, о Всевишній, тому що у неї надто добрий голос, так, ви добре почули, надто добрий голос для співачки фольк-музики, у неї ідеальний слух, чотири академічні семестри співу соло. Ми були здивовані, з нами відбувались ті ж інверсії у двох різних напрямках.

Вона – міська дитина. Жодної пасторальної розповіді, жодного успіху за одну ніч, жодної справжньої афери, вигадана біографія була їй потрібна, бо це передбачено правилами роботи. Світ тісний, настільки тісний, що ми навіть ходили до одної гімназії, звісно ж, вона на десять років пізніше від мене, що зовсім не важливо, важливим є те, що і вона з Нового Белграда. Новий Белград не є місцем, де народжуються співачки сучасної народної музики, але ось, так трапилося. Я не маю наміру детально розповідати про те, як певне піднебесся народжує відповідний йому тип музики, ні аналізувати зміст понять сучасна і народна, я в цьому нічого не тямлю, тільки хочу сказати, що на Новому Белграді немає багато музики, є порожнистість і безгомінність. Уночі, коли стихає денний шум, складається враження, що ви у саркофазі, двадцять тисяч миль під морем. За умови, що жінка, яка спить біля вас, не хропить. На щастя, так у мене, але я все ж таки вирішив розлучитися і одружитися зі співачкою сучасної народної музики. Моє рішення є остаточним, я полишаю анонімність. Це у місті, в якому я живу, неймовірно важко, ось, наприклад, мене як талановитого і досить відомого письменника не запросили на соціалістичне святкування великого ювілею початку будівництва Нового Белграда, навіть сестри Кларич не вшанували мене запрошенням на свою постійну, ґламурну родинну урочистість, на якій роздають нагороди і за оце, і оте, хоча я старий новобелградець (з малого, мікроскопічного н ), а вони – вискочки, так би мовити, вчора приїхали в моє місто, але що ж поробиш, тепер такі часи, або ти є, або тебе немає, а те, чи ти є, чи тебе немає, ти не можеш визначити сам, а це чинить хтось, кого однозначно немає, але виглядає начебто є, уявіть собі, навіть церковна парафія не покликала мене на освячення каменю нового храму, хоч я свого часу в рубриці “Відгуки і скарги”, щоправда під ініціалами, першим звернув увагу на те, що відсутність церкви є ганебною для Нового Белграда, а окрім цього я володію і про це відомо, гм, сентиментальним правом на землю під забудову, бо згодом почали копати землю під фундамент храму точно на тому місці, де колись я підлітком ловив карасів і окунів. Тут, на Новому Белграді, світ уподібнюється до минулого, яке давно промайнуло, але ілюзії залишаються, ілюзії впливають сильніше від будь-якої реальної реальності, я це найліпше знаю, той, хто живе в ілюзіях, не має часу для інших ані для будь-чого іншого, окрім власної гордості, а всім відомо, яким є перший смертний гріх. Добре, все гаразд, я знаю, що надто захопився розповіддю, хочу сказати, розповіддю, яка не має жодного впливу на моє рішення одружитися з фольк-співачкою. Повертаюся до суті справи: те, що той, хто живе в ілюзіях, не має часу для інших, зовсім не означає, що ми з моєю теперішньою дружиною не маємо друзів, ні, маємо їх декілька. Останнім часом, відколи вони довідалися, що я маю намір розлучитися, постійно нам телефонують, розпитують про наше здоров’я, питають мене, коли з’явиться нова книга і, за плечима, співчутливо кажуть моїй дружині, що це все трапилося якось несподівано, зовсім не очікувано, ви були ідеальною парою, але, що ж поробиш, криза середнього віку, може було б добре, якби ми зустрілись і пішли кудись або провели разом вікенд, ми давно не були на нашій ділянці, ми маємо запущену ділянку у Чортановцях. Ні, ні, ні, відкидаємо ми всі пропозиції, моя дружина знає, що мені важко з усіма друзями, з якими я не маю про що поговорити, все це мені нудно: політика, масони, нації, хвороби і мистецтво, бачите, як усе це гарно звучить: хворобливий-мистецький, я вирішив, що вирішив, і крапка.

Вона подорожує Європою, а для мене і Новий Белград завеликий. Вона співає для наших людей. Привозить мені маленькі, симпатичні подарунки, чия еротична символіка з кожної нагоди стає все інтенсивнішою. Розповіла мені, що в Амстердамі, там, знизу, на тому місці, зробила татуювання одного знаку і тепер думає, кому першому його показати. Дивиться мені у вічі, коли про це розповідає. Я тремчу. Ніби ви не тремтіли б, коли вам особа, про яку мріє третя частина статево активної популяції, розповідала б щось подібне. Вона говорила тоненьким голосочком, стримано і безсоромно, кінчиками вуст.

У неділю гуляємо в парку на Усті, її охоронці мають вихідний день. Моя теперішня дружина ставиться з розумінням до тих прогулянок. У понеділок розмовляємо по телефону, обмінюємося планами на наступний тиждень. Вона має багато телевізійних зйомок, постійно подорожує, дає інтерв’ю, планує нову платівку, витягає імена щасливих переможців національної лотереї, ходить на покази мод, розмірковує, чи прийняти деякі пропозиції зніматися у фільмах. Я в основному нудьгую, ходжу на літературні вечори своїх знайомих-письменників за мовчазною домовленістю, що й вони, коли прийде на це час, з’являться на моїх презентаціях, я пишу оповідання на замовлення: як ви гадаєте, і це теж так написане? Інколи ходжу в спілку письменників і беру участь у дискусіях про захист національних інтересів. Письменники – дивні люди, вони думають, що сьогодні хтось читає.

Двічі чи тричі вона запрошувала мене у своє помешкання, щоб разом подивитися відеокліпи її нових гітів. Її квартира настільки велика, що кожен, хто вперше відвідує ці апартаменти нагорі багатоповерхового будинку, отримує план приміщень, щоб не заблукати. У рожевій вітальні є вихід на трав’яну терасу, довкола, наче восьминіг, розлягається Белград. Вона – перфекціоністка, коли розглядає фотокартки, записує зауваження на папірці, дрібним, чітким почерком, у якому збережений спогад про найкращу ученицю середньої школи імені Йосипа Броза Тіто, з часів, коли покійний президент був безсмертним. У цій ситуації вуста мають бути крупним планом, де вони знайшли цю дублерку, яка більше подібна на розмальованого слона, ніж на мене, гітарист негарно трясе головою, тут треба наголосити на сексапільності вушок, сутінки на річці треба обов’язково зняти у цілковитій темряві. І продюсеру треба сказати, щоб вирівняв баси як годиться, це не панахида, а гіт, який окупує місце номер один у гіт-параді на довше, ніж росіяни окупували прибалтійські країни. Все, що вона каже, завжди виконується. Не кричить, а ніжиться, коли говорить, кожному каже серденько і знає, що цим потрапляє в десятку. Я відкрив нову пристрасть, люблю спостерігати за нею мовчки, немовби я відсутній. Журналістам вона мене представляє як свого старого, багаторічного приятеля. Забороняє їм фотографувати нас разом. Знищує paparazzo-фотокартку нашої прогулянки на Усті. Телефонує редакторові “Фольк часопису” і каже, що зробить йому гаплик, якщо він продовжуватиме публікувати дурниці, обіцяє, що його очікують відвідини двох її качків та спад тиражів. У наступному номері виходить спростування з неймовірно схвальною рецензією її нового альбому. Я продовжую спостерігати за нею. Розповідає, що вирішила зробити ремонт у своїй спальні. Водяне ліжко, як половина баскетбольного майданчика, кошлатий килим, який підрізають раз на рік, дзеркальна стеля, video beam стіна. І усміхається. Ох, tattoo, дуже добре tattoo.

Кожного місяця ми ходимо на церемонію вручення нагороди виконавцеві актуального гіта. Переможець відомий заздалегідь. Одинадцять перемог із дванадцяти – її. Під час літньої відпустки, поки вона відпочиває на Багамах, церемонія не відбувається. Коли ми вперше йшли на “Гіт місяця”, моя теперішня дружина підготувала мені найкращий Беко костюм: їй він не сподобався. Тепер я ношу сіро-синій Cardin. Усі на нас дивляться із заздрістю. Вона знайомить мене з батьком, полковником у відставці, і матір’ю, медсестрою, яка ніколи не працювала за фахом, бо виховувала дітей. Її молодша сестра – її копія, тільки вивчає історію мистецтв і є непрактичною.

– Вона витає у хмарах, – каже мені з довірою її мати, в той час як батько рідко говорить. Він і на пенсії зберіг звичку виглядати сердитим і серйозним навіть у найліпшому гуморі.

– Спочатку нам було не дуже приємно, знаєте, ми шанована родина, всі нас знають, однак згодом ми звикли, а тепер ми пишаємося, – каже її maman, і старий полковник також гордий, лише цього не показує, вона побачила світ, а залишилася такою ж самою, його мала люб’язна дівчинка, всі старі з його товариства знають, чия вона дочка, пригадують, як, будучи підлітком, вона співала на піонерських заходах, у дикунів лук та стріли, залізниця, село, місто.

– Не бійся, – каже вона мені, поки ми куштуємо варення її мами, – я їм не сказала, що ти мій наречений. – Чи сказала?

До нашої розмови долучається її дядько:

– Слухайте, я чув, що Ви – письменник, я маю для Вас одну досконалу розповідь, чи не могли б ви написати її замість мене, я не маю часу, закінчую роман, прочитав синопсис про Радослава Братича, знаєте Братича, молодого письменника, талановитого, він мені сказав, що роман чудовий, але для вас у мене є розповідь про людину, яка за потребою може збільшуватись і зменшуватись, ви можете мені не вірити, але я знав цю людину, Ліліпут і Гулівер, залежно від ситуації, коли йому потрібно летіти літаком, він зменшується, і ніхто його не помітить, так він подорожував і в Китай, і в Японію, коли йому треба перейти річку без моста, він збільшується і переступає її...

– Не треба, – кажу я, – дякую вам, – не хочу йому розповідати, що я ghost-writer, до цього часу мої письменники вже тричі отримали нагороду часопису НІН, усі вони різняться між собою, але всі однакові, бо пройшли крізь мою малу фабрику текстів, я надаю всі послуги: від записника домашніх порад і скарги міському комунальному підприємству щодо вивозу великої купи сміття перед нашим будинком на Новому Белграді до сценарію фільму для Душана Макавеєва та роману для усіх видів нагород – аж до тієї за найгірший продукт року і за порно-bestseller.

Я схиляюсь до неї.

– Отже, неоголошений наречений?

– Так, – каже вона, – але я маю надію, що ти не ревнивий, це не включає право першої шлюбної ночі.

Звичайно, що я ревнивий, як кішка, промовив я заяложеним порівнянням, бо я не можу придумати нічого ліпшого від заяложених порівнянь, я – склад усіх вживаних метафор та метонімій, картотек чужої глупоти, ходяча іронічна колекція дурниць, постмодерніст на тривалій тимчасовій роботі у всіх відомих інших письменників, не аматорів, аматори принаймні мають сліпу любов і блаженно безмовні, а зарозумілих сірячків, тих, які сліпо дотримуються марних ідеалів, які давали натхнення всім іншим сірячкам протягом віків. Моя теперішня дружина так не думає, вона цілком довіряє всьому, що я роблю, і завжди схвалює, на кожну проблему відразу знаходить вирішення, вона ефективна і відповідальна, люб’язна і сексуально досконала, а я повна протилежність усього цього. Саша, наша психотерапевт, яка видає себе за нашого друга, проте постійно спустошує рахунок у банку, каже, що я маю проблеми зі справжнім сприйманням світу і постійно доводить, що моє уявлення про реальність іде у різнобій зі справжнім станом реальності, я це вже вивчив напам’ять, хоча не розумію, хто це визначає справжній стан реальності. Якщо трохи ліпше подумаю, чогось подібного мені навіть не потрібно, так, справді, я б не був тим, ким є, я б не продукував ілюзій постійно і не жив би завдяки цьому, тобто завдяки тому, що вигадую історії і для себе, і для інших, а як ви гадаєте, чи ця також вигадана? Ви впевнені у тому, що подумали? Я, наприклад, ні. Коли я на телебаченні дивлюся її кліпи, а це мінімум десять разів на день, обов’язково вимикаю звук, і слухаю її німу пісню. Повірте мені, вона – неймовірна, немовби впала з неба, у неї магічний рух головою, поки вона закидає волосся і, щоб не забути – має величні груди п’ятого розміру. Не відступаю, я таки одружуся з фольк-співачкою.

Інколи, сидячи в її величезній, порожній квартирі, яка за величиною як ангар летовища, і чекаю, поки вона повернеться з якогось концерту або зі студії, я думаю про наше майбутнє. І мушу визнати, ці мої думки на розум небагаті. Я знаю, чому все так. Вона живе уже в майбутньому, в її світі все на своєму місці, а я тільки відчуваю сивину і страх, страх, чи в тому її досконало впорядкованому світі знайдеться трохи простору для мене. Мені потрібно дуже мало, лише стільки, щоб я міг дихати і дивитися на неї. Тремтіння, яке я відчув, коли вперше почув Pink Floyd, це просто ніщо у порівнянні з думкою про щоденне перебування в її присутності. Я не смію навіть подумати, але все ж скажу – чи я не є просто її ілюзією, і не дай Боже це так, одним єдиним часовим інтервалом, в якому моя порожнеча заповнює повноту всіх її днів, а це ще й як потрібно, рівновага між порожнечею і повнотою, якби її не було, я не знаю, чи і ми б тоді були, ми – це та рівновага, зміна пустелі й пралісу, ми самі у собі – це довга подорож крізь пустелю й праліс... Я погоджуюся і з другою можливістю, можливо, вона є моєю чистою, кришталевою ілюзією, можливо, я створив її, бо вона мені справді потрібна. Про це Саша не може сказати мені жодного слова. Відмовляється говорити, хоче тільки, щоб я їй викладав усе, що мені спадає на думку, без автоцензури, без жодних питань і вагань, жодних дискусій, вона називає це очищенням уяви, викиданням внутрішнього змісту.

– Ох, моя люба, – кажу я їй, коли закінчується наш сеанс і мій рахунок у банку зменшується на кілька нулів, – найкращі друзі – це ті, які тобі непомітно п’ють кров, – і додаю, – знаєш, Сашо, уява, яку я маю, перевершує кожну твою дисциплінарну ідею, якщо ти хочеш мене розібрати, ти не зможеш знову мене зібрати, у тебе завжди залишатиметься надлишок деталей, якою б умілою ти не була, – я тільки промовчу про те, що було б справді чудово, коли б вона поголила ноги, вона начиталася Фройда і Полстера, але як жінка вона досить неохайна. Шкода. Одного разу, коли ми цілувалися після нашої терапевтичної зустрічі, я відчув, що у неї з верхньої губи пробиваються гострі волоски. І так закінчилася моя довіра до психотерапії.

А з моєю чарівницею я до цього часу не цілувався. Просто вдавав, що не відчуваю у цьому жодної потреби і знаходив для цього виправдання. Ніби навіщо? Коли щось, що ви обожнюєте, стає частиною повсякденності, чари втрачаються, я не знаю, де прочитав, що праля, яка пере нижню білизну своїх господарів-сифілітиків, не бачить і не відчуває краси ренесансного фонтану, в якому вона це робить. Хай там як, це розчарування мене тільки очікує і я його відсуваю якомога далі. Ремонт її спальні давно закінчений, вмонтовані камери, які будуть знімати, як ми кохаємось, потім будемо самі собі це пускати і засинатимемо з цими фотографіями. Її видавництво, я в цьому впевнений, готове заплатити гарну суму за щоденник з нашої шлюбної подорожі. Письменники, які пишуть на замовлення, а я до таких належу, готові за малі гроші, як цього разу, з усього зробити добру розповідь, можете собі тільки уявити, а що ж вийде з нашої подорожі. На обкладинці книги буде її малий, еротичний tattoo, я не знаю, що на ньому. Хай би що там було, ми не можемо помилитися, мистецтво з давніх-давен живе з постійного і невпинного відкриття інтимності. Коли ми оголюємо свою шкіру, йдемо далі, знімаємо і її. Відмінність між добрими і звичайними письменниками тільки в тому, що добрі письменники вдають, що не знають, і розповідають нам так, ніби і ми самі не знаємо, звичайні письменники роблять усе навпаки, вони нам начебто відкривають справжню істину, переймаючи на себе весь ризик, забуваючи, що нам правда не потрібна, а коли і потрібна, вона дуже проста, наприклад: я одружуюся з зіркою фольклорної музики. І що ж тут пояснювати. Хай йому грець, є що. Всі будуть щасливі: і тато полковник буде щасливий, нарешті його дівчинка здійснила його бажання, слава – швидкоминуча, знаєте, а нащадки залишаються, і газети, і радіо, і ТБ будуть щасливі, бо матимуть свіжу небуденну історію, і сестра, студентка історії мистецтв, також буде щаслива, матиме з ким розмовляти про відродження університетських візій у постмодернізмі, і мама, медсестра, і дядько, нереалізований письменник, буде світитися від щастя, бо розмови за недільним обідом стануть змістовнішими і ми матимемо перед ким показатися і, ну уяви собі, світське життя Нового Белграда стане багатшим на один успішний мистецький шлюб, я буду не в змозі ухилятися від запрошень на гала урочистості аж до балу упирів сестер Кларич, який я холодно проіґнорую, і моя теперішня дружина врешті займеться собою і зможе вибирати за власним смаком, а не за своїм характером, чого я їй від усього серця бажаю.

– Я йду, – сказав я їй недавно, – одружуюсь зі співачкою сучасної народної музики, але я б хотів, аби ми залишилися друзями.

Зрозумійте мене правильно, я цілком звичайна людина, маю деякі проблеми, як і всі інші люди, депресії час від часу, кризи на роботі, страждаю від того, що перманентно бракує нових сюжетів, тому я змушений переробляти старі, не вмію давати собі ради з грошима, я непрактична людина, мені постійно бракує часу. Саша мені на все це цинічно відповідає, що на брак часу жаліються лише люди, які нічого не роблять, може, вона має рацію і, що найгірше і що водночас викликає підозри, співчуття і заздрість усіх довкола, я хочу одружитися з кимось, хто у фольклорній музиці досягнув самої вершини. Принаймні, мені буде ліпше, рожевіше і легше. Я не хочу думати про важкі і складні поняття, що є моєю професійною схильністю. Дивлячись у своє новобелградське вікно, я бачу, що надвечір’я прекрасне, чисте і ясне, небесна блакить відбивається у воді Дунаю, немовби на другорядних імпресіоністичних полотнах. Сьогодні ввечері її великий концерт, п’ять тисяч людей дивитимуться на неї, як на божого посланця. Всі квитки попередньо розпродані, але, якщо ви мене гарно попросите, може, я для вас якось знайду один, як то кажуть, коли треба, створю його, вигадаю його... Письменники, коли чогось не мають, здатні вигадати. Отже, я одружуюсь із найбільшою дівою сучасної фольклорної музики. Спробую пояснити чому.

Переклад із сербської Зоряни Гук

Михайло Пантич (Михајло Пантић, нар. 1957, Белград) – сербський прозаїк, літературний критик, професор Белградського університету, редактор видавництв і часописів. Здобув освіту в рідному місті, докторську дисертацію ("Модерністське оповідання в сербській та хорватській літературах") захистив на філологічному факультеті, де тепер викладає. На літературній сцені з`явився на початку 80-х рр. Сьогодні в його творчому доробку більше тридцяти книжок студій, есеїв, літературно-критичних статей і антологій, а також сім збірок оповідань: такі з них, як, наприклад, "Вандер у Берліні", "Новобелградські оповідання" або відзначена премією ім. Іво Андрича за 2004 рік збірка "Якщо це кохання" стали бестселлерами. Оповідання та есеї Михайла Пантича перекладені більш ніж двадцятьма мовами. З найновіших видань варто згадати капітальну тритомову "Антологію сербського оповідання" і колекцію оповідної прози письменника в чотирьох томах "Усі оповідання Михайла Пантича".

Потяг 76 (Десятий рейс), 2007. Балканскьий експрес. Чому я одружуся з фольк-співачкою Вагон №2: проза (з дозволу редакції)