Олексій Стрижак

Серби й Україна

На одній із численних карт, доданих до знаменитого "Керівництва з географії" (його нерідко звуть і просто "Географія") александрійського вченого II ст.н.е. Клавдія Птолемея, поряд із багатьма іншими народами тогочасної Євразії було подано між Кавказом та Каспієм і сербів.Видатний учений, умістивши в центрі Всесвіту Землю та примусивши навколо неї "кружляти" понад тисячу видимих на той час зірок, зробив спробу описати й графічно зобразити частину відомої земної поверхні, прив'язавши до неї чимало топо- та етнографічних об'єктів.

До сьогодні у науці точаться жваві дискусії навколо праці Птолемея. Американський астроном Роберт Ньютон у виданій 1985 року в Москві праці "Злочин Клавдія Птолемея" зазначав, що більшість, насамперед астрономічних, спостережень Птолемея "підроблено", а основні досягнення античної науки викладено в його "Альмагесті" (так араби переробили на свій лад назву Птолемеєвої "Великої математичної побудови астрономії в 13 книгах") неповно й необ'єктивно, у вигідному для автора світлі. Аналогічні оцінки неодноразово звучали й щодо його "Географії" та інших творів.

І хоч ми не поділяємо цих крайніх оцінок, все ж хочемо критично поглянути на деякі з Птолемеєвих побудов, насамперед картографічного плану. Природа його "містифікацій" і прорахунків пояснюється рівнем тогочасної науки, нерідко фантастичними уявленнями південців про жителів і природні умови неблизької півночі. До того ж тодішні методи картографування грунтувалися на сумнівних виправленнях, проведених самим Птолемеєм у математичних побудовах попередньої доби. Страждала приблизністю й інформація про картографовані об'єкти, особливо віддалені. Важливим поштовхом до вимушених фальсифікацій була також значна динаміка етнічної, а отже, й етномовної ситуації в Євразії напередодні великого переселення народів.

Усе це, треба гадати, позначалося й на локалізації, а отже, й інтерпретації Птолемеєвих сербів, вивчення яких проллє яскраве світло також на мовно-історичні процеси в Східній Європі протягом останніх двох тисячоліть.

Схоже на те, що видатний античний географ чи хтось із його послідовників без достатніх на те підстав умістив це плем'я задалеко на сході, як на сучасні уявлення, — в Дегестані, хоч, загалом кажучи, якісь причини для цього в нього були.

Так, зокрема, доводиться інтерпретувати його карту "Tabula Asiae П", опубліковану в Західній Європі 1542 p., на якій плем'я Sirbi вміщено між p. Pa (латинська Rha — Волга) й таємничим Удоном (графічно Vdon), що нібито впадав до Каспійського (за тодішньою традицією, — Гірканського) моря.

Серед інших племен, які нібито тяжіли до Волго-Каспійської системи, зокрема десь у районі сучасного Дербента, згадуються і явно не тамтешні герри (Gerri; їх подано за сучасним прочитанням, на південний схід від сербів поблизу моря), якісь Arbali (закавказькі албанці чи хибно транскрибовані Arvali? Порівняйте в сучасній Югославії c.Vale), потім фантасмагоричні амазонки (північніше сербів, неподалік Волги; це до сьогодні дискусійне плем'я вже для Геродота було легендарним), штучно орієнталізовані (тобто "усхіднені") меланхлени, покладені поряд з реальним, але хибно зображеним у Поволжі Мітрідатовим регіоном.

Проблематичність такого прив'язування вказаних об'єктів до найбільшої ріки колишньої Сарматії очевидна. Це видно хоч би з того, що жоден з відомих Мітрідатів, як іменувався ряд боспорських, понтійських і парфянських царів, не володів землями в посушливому чи навіть напівпустельному Нижньому (як і Середньому та Верхньому) Надволжі. Інща справа — Боспор Кіммерійський, як називалася колись Керченська протока, а також благословенна Тамань (порівняйте сербськохорватське таман — темний) з багатющою Кубанню, з одного боку, й золотою південно-східною Припонтидою, — з другого. Саме тут, як і в Тавриці, вписав в історію свої імена ряд Мітрідатів, добре відомих трагічністю нерівної боротьби з римськими завойовниками та нестабільністю стосунків із сарматами, меотами, роксоланами, ревксиналами та іншими племенами циркумпонтійського світу.

Отже, якщо поставити "Мітрідатів регіон" Птолемея на належне йому місце, тобто ототожнити його з Боспорським царством із столицею в місті Пантикапей (Керч), з яким, серед інших, пов'язана діяльність Мітрідата VI Євпатора (це на його честь було названо кримську Євпаторію) чи Мітрідата VIII (помер 68 р.н.е.), то разом з тим доведеться перемістити й амазонок, котрі, за Геродотом, уперше на європейському березі висадилися неподалік м. Кремни над Меотидою (тепер Азовське море). Десь тут-таки, твердить "батько історії", вони й припинили своє існування як окремий людський колектив, пов'язавши свою долю зі скіфським юнацтвом та започаткувавши савроматський народ, на базі якого виникли пізніші сармати.

У тій же географічній зоні, але далі на північ, треба шукати й меланхленів ("чорновдягнених"), яких сучасні вчені пов'язують то з Черніговом, то з Воронежем (адже вороний — це теж чорний).

Поступово черга доходить і до сербів, які становлять одну з ланок цього етнічного ланцюжка; їх цілком закономірно розміщує на Тамані, власне південніше понизів'я Кубані, поблизу співзвучних Suruba — й Sibriapa, відомий мовознавець О. Трубачов (див. його: Лингвистическая периферия древнейшего славянства: Индоевропейцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания.— 1977.— № 6.— С.15).

На цьому фоні, зрозуміло, що й Птолемеєві герри є не що інше, як герри Геродота, яких "батько історії" розміщував у районі царськоскіфських курганів Північного Надчорномор'я.

Якщо це так, то й уже відомий нам Vdon є не що інше як російський Дон або знаменитий Дін українських пісень і народних дум, канонізований у такій формі генієм Т. Шевченка.

Схоже на те, що Птолемей (або його спадкоємець-картограф) користувався матеріалами, де фігурував і Танаїс, як називали Дін за скіфської доби, і Донъ (як його стали звати після сарматської колонізації). Так, з нашого погляду, прояснюється одна з білих плям Птолемеєвої (чи пост-Птолемеєвої) картографії, виниклих на базі дезідентифікації річки, назва якої пережила динаміку Донъ (звідки "У Донъ", графічно Vdon) > Дін.

Запропонована надкубанська локалізація сербів, котрим судилося звідти виемігрувати, не могла не бути пов'язаною з Доном, у басейні якого здавна фіксувався й один із водотоків під назвою Хорватос.

Забігаючи трохи вперед, наведемо тут думку одного з найвидатніших славістів XIX ст., П.Шафарика, стосовно проблем, які нас цікавлять. "Заслуговує на особливу увагу, — пише він, — що ім'я сербів, котре тепер носять деякі відгалуження слов'янського племені, які живуть у верхній і нижній Лужиці (в оригіналі: "в Лузаціи." — О.О, на нижньому (очевидно, краще "середньому". — О.С.) Дунаї й Саві, в колишньому Іллірику, було перед тим спільним або для всіх народів цього племені, або ж, у крайньому разі, для їхньої більшості. Ім'я це збереглося від найдавнішої старовини: ще з Плінія (79 р.н.е.) і в Птолемея (бл. 175 р.) знаходимо його в цій корінній, своєземній формі, які, серед інших народів, згадують і сербів між Волгою, Меотійським м[орем] і Доном... Більше в жодному стародавньому джерелі не зустрічаємо імені слов'ян, принаймні такого чистого, такого вочевидь ясного, в зв'язку з чим ніяк не можна сумніватися в його старожитності" (Шафарик П.И. Славянские древности. — М., 1837. - Т.1.— Кн.1.— С. 169-170).

Відійшовши, очевидно, в IV ст. рівнобіжно з гуннами, сарматами та ін. племенами Надмеотиддя в західному напрямі, серби протягом V-VI ст. стають відомими в межиріччі Лаби (Ельби) й Сали (Заале) як одне з найзахідніших слов'янських племен, поряд з ободричами, вільцями, лужичами, мільчанами тощо. (Див.: Atlas zur Geschichte.— Gotha; Leipzig, 1976.— Band 1.— S.20). Інша частина сербського племені пішла за Дунай, де вона стане документально відомою трохи пізніше. Це була, на думку О.М.Трубачова, реконкіста, тобто відвоювання своєї ж слов'янської прабатьківщини, яку цей автор шукає на середньому Дунаї»

Тривале перебування сербів під сильним іранським, грецьким, романським, фрако-іллірійським, кельтським, а їхніх полабських родичів ще й германським, інослов'якським та іншими впливами наклало на їхні мови значний відбиток, який позначився й на їхньому етноніміконі (сукупності етнічних назв). Так, що стосується полабських сербів, вони ж тепер (сербо) лужичани, то їх фіксують ранньосередньовічні пам'ятки у формах: Serviti або Cerveti .(IV ст.н.е.); Surbii (VII ст.), Suurbi (VIII ст.); Sorabi, Siurbi, або Surbi, чи Surpe та Surfe; Sarove; Soavi, замість Sorav (IX ст.), й под. У безпосередніх сусідів-німців вони відомі ще під назвою венедів, а найчастіше — сорбів (Sorben), хоч середньовічні автори зрідка іменували їх ще й гуннами та сарматами, переносячи зозла назви тих тимчасових військово-політичних угруповань, до яких вимушено належали серби, в систему етнонімії. Земля полабських сербів, за П.Й.Шафариком, у тих же пам'ятках звалася ще: Sirbia (933 p.; пор.Птолемеєві Sirbi), Zurba (1040 p.; пригадаймо Трубачових Suruba на Кубані), Zribia (XI ст.; Sibriapa була відомою на Передкавказзі), Zwurbelant (1136 p.; -iant тут із нім. Land — земля); provincia Sarbiensis (XI-XII ст.) та ін.

Самі ж себе серболужичани звуть сербами (один — Serb, збірне — Serbjo), а свою мову сербською або, спрощено, — серською. Інші слов'яни називають їх ще лужичанами (за ім'ям країни, де вони поселилися), а їхню мову ділять на два діалекти — верхньо- й нижньолужицький, на основі яких виникли дві відповідно,літературні мови. Тут не можемо ще раз не підкреслити, що одним із варіантів назви мови серболужичан є "серська". Річ у тому, що в глибоку давнину сербів деякі античні письменники звали ще спрощено (?) Serri, наприклад, відомий римський вчений і державний діяч Пліній Старший (23 чи 24 — 79 рр.н.е.) у контексті, де слідом за цим варіантом ішло означення Cephalotomi, транскрибоване з грецького kе о — головорізи. Це дало О.М.Трубачову привід пов'язувати форму Sirbi з індоарійським словом siras — голова (принаймні за уявленням жителів Азово надчорномор'я).

Свою ж чисто наукову етимологію він будує, ув'язуючи між собою назви і сербів, і хорватів, що пройшли поряд через усю свою історію, як два брати-близнюки.

Річ у тому, що у водозборі Азовського моря, власне, в басейні Дону-Танаїсу, крім сербів, жили й хорвати, про що свідчить не тільки згадана вище ріка Хорватос, але й схожі місцеві імена людей.

Відповідаючи скептикам, які сумнівалися в "ідентичності" античних сербів із сучасними і називали такий збіг назв "випадковим", О.М.Трубачов писав: "Чому... тоді заодно не вважати "випадковою" й вражаючу схожість іншого слов'янського етноніма... Xъrvati з іменем власним (Танаїсь, II-ІП ст. н.е.)... Чи не забагато випадковостей? Явно іранське ім'я... (пор. авестійське haurvatat — цілісність...) не зустрічається... ніде на захід від Танаїсу)". Те саме значення вчений вбачає й у слові, порівнюючи його з давньоіндійським sarva — цілий, весь (перехід s > h — типове явище для іранських мов, які виділилися з індоарійської). До висновків, що назви сербів і хорватів взаємопов'язані, приходили й деякі інші вчені, хоч їхня аргументація й була зовсім інакшою.

Та чи тільки в басейні Дону-Танаїсу й Меотиди-Азов'я жили в давнину серби й хорвати?

До карти, приписуваної Птолемею, додано список поселень, серед яких нашу увагу привертають нез'ясовані ще Sarum, Serimum і Sarbacum, більш відомі українським читачам як Cap, Серім і Сарбак (Сарвак).

Можливо, найлегше серед них піддається поясненню остання назва. Це випливає з того, що форми із компонентом Sarb, як це видно з вище наведеного словосполучення provincia Sarbiensis, тобто сербська провінція, добре відомі на сербсько-лужицькій території, а стосовно суфіксальної частини — й на сербськохорватській. Ідеться про зближення його з назвою поселення Srbac, виявленого в районі Дервента, що належить до республіки Боснія й Герцеговина у Югославії.

До речі, чи немає часом історичного зв'язку між югославським Дервентом і надкаспійським Дербентом, мимо якого проходили шляхи, що вели на Закавказзя й Середній Схід?

Srbac Боснії й Герцеговини (а заодно і його відповідник, Птолемеїв Sarbac — um (перекладається українською мовою як сербець, тобто невеликий серб, і може розглядатися своєрідним протиставленням до якогось просто серба. Як не дивно, але й у сучасній югославській топонімії, і в топонімній системі стародавньої Сарматії такі протиставлення зафіксовано. У СФРЮ це назва населеного пункту Srb, засвідченого в Хорватії (Srb — Srbac). Що ж до сарматської топонімії II ст.н.е., то ми вбачаємо в парі Sarbac (серб — сербець).

Адже Птолемеїв Sarum є не що інше як "спрощений" варіант первинного *Sarbum. Про можливість такого перетворення говорить, наприклад, уже згадане нами серболужицьке Sarove, похідне від *Sarbowe — сербове, або по-сучасному — серби (та сама словотвірна модель, що й в архаїчних східнослов'янських етнонімах: жидове — євреї, козарове — хозари, ляхове — поляки, русове — руси та ін.).

Утрата губного приголосного звука, співвідносного з v, відбулася, треба гадати, й у назві Serimum. Це своєрідна паралель до знайомого нам Serri, вживаного Плінієм Старшим замість *Serbi, та мова серська — із сербська: У сербськохорватській мові відомою є також заміна одного носового приголосного (п — укр. н) іншим (т - укр. м). Що це так, видно на прикладі з тієї самої мови: песма (в "ікавштині" має бути пісма) — українське — пісня.

Де ж шукати аналізовані Cap, Серім і Сарбак (Сарвак)? Птолемей у своїй "Географії" так відповідає на це питання: "По ріці Борисфен: Азагарій (Азазарій) ) 56°—50°31', Cap 56°—50°15', Серім 57°—50°, Метрополь 56°30'— 49°30', Ольвія, або Борисфен, 57°—49°... По рукаву... Борисфена: Ліїн город 54°—50° 15', Сарбак (Сарвак) 55°—50°, Ніосс 56°—49°40'.

З усіх названих тут наддніпрянських поселень початку нової ери тепер абсолютно надійно локалізується лише одна Ольвія (біля с. Парутиного Очаківського р-ну на Миколаївщині). Із значною долею ймовірності ототожнюють і Метрополь з городищем поблизу м.Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Що ж до Сару й Серіму, то їх логічно треба шукати десь далі на північ.

Можна також із значною долею ймовірності припустити, що кожне з наведених К.Птолемеем поселень було на той час своєрідним центром певної етнічної колонізації (на півдні — грецької, римської чи змішаної зі скіфською, сарматською та іншою). Що ж до поселень із назвами на Сер(б) — Сар(б)-, то тут траба гадати, переважали носії слов'янської, насамперед тогочасної сербської або й хорватської мов. Залишається нез'ясованим, наприклад, коли і як виникла назва р.Хорватки (найменування річок зберігається дуже довго), вона ж Ховратка (-адка), що перетинає однойменне село на Васильківщині (недалеко від Києві) й упадає до Стугни, правої притоки Дніпра.

Розміщення Птолемеєвих міст, зазначає відомий український історик та археолог М.Ю.Брайчевський, подано дуже точно — за градусами (й мінутами інколи) довготи й широти. І коли б цим свідченням "можна було довіряти, локалізація згаданих пунктів не викликала б жодних труднощів і в такому разі на місці Києва довелося б поставити Сар, яклй, згідно з твердженням географа, знаходився при перетині паралелі 5"15' і течії Дніпра. Але, на жаль, цифри ці не мають з дійсністю нічого спільного... Безперечно, "Географія" Птолемея є дуже цінним джерелом; не слід лише вимагати від неї більше того, що вона може дати" (Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ.— К., 1963.— С.51-52).

І все ж, незважаючи на свій скепсис, проникливому вченому важко розстатися з заповітною мрією розшукати в темряві віків хоч якусь указівку історичних, фольклорних та інших джерел на глибинне коріння (добре засвідчене археологічно) української столиці, тим більше що, виявляється, інтригуюче ім'я Cap носив також один герой стародавнього північноєвропейського епосу, представник племені росомонів (цю етнічну назву, що взяла участь у формуванні етноніму Русь, пов'язують з назвою річки Росі, верхня частина водозбору якої межує з басейном ріки Стугни, серед приток котрої є й річка Хорватка).

Росомонів добре знає готоаланський історик Йордан, який жив у VI ст.н.е., а в своїй праці "Про походження та історію готів" змальовує й події IV ст., коли "вождь готів Германаріх, замислившись "з приводу приходу гуннів" (375 р.н.е.), "в гніві за підступну втечу однієї жінки з цього (росомонського. — О.С.) народу, що прозивалася Сунільда (вона ж Сванхільда. — О.С.), від чоловіка", наказав її прив'язати до диких коней і розірвати на частини. За це брати Сванхільди Cap і Амій (ім'я останнього нагадує назву м.Амадоки, розміщеного, за Птолемеем, по сусідству з м. Саром) "проткнули Германаріху (цей антропонім розшифровується, як "правитель германців".— О.С.) бік мечем".

Сам же Сванхільдин чоловік — росомон утік від готів до гуннів. Цікаво, що практично всі згадані тут народи першої половини І тис.н.е. знайшли своє відбиття в гідронімії Східної Європи. Крім сербів і хорватів, до яких ми будемо повертатися ще неодноразово, варто назвати сарматів (р.Сарматка є в гідроніміконі бас.Міусу, що належить до водозбору Меотиди, назва якої походить від етнічного імені меотів). Водотік Росомоновку виявлено аж у системі допливів однієї з рік верхньої Оки, куди, очевидно, відійшла частина населення Середньої Наддніпрянщини. Річка Готища належить до лівобережного Надприп'яття, де вона плине паралельно з Вислицею; а готи до Дніпра ішли з берегів Вісли. Що ж до гуннів, то вони лишили, очевидно, по собі найменування водойми Гунище, зафіксованої в колишньому Переяславському повіті (за Птолемеем, гунни в II ст.н.е. жили на території суч. Лівобережної України).

Та не тільки етнічні назви доби, що передувала великому переселенню народів, зберігає мова української землі, вона так чи інакше тримає в собі й імена багатьох персонажів місцевої праісторії.

Річ у тому, що германське ім'я Сванхільда є не що інше, як переклад росомонського антропоніму Либідь, котрий М.Ю.Брайчевський пов'язує з німецьким Schwan, англійським swan і датським svane — лебідь. Ім'я ж Либеді — Лебеді сьогодні відоме в усьому світі в зв'язку з відзначенням 1500-ліття Києва, заснованого, за літописом, її братами Києм, Щеком і Хоривом.

Указаний випадок із Сванхільдою (Либіддю), за М.Ю.Брайчевським, варіюється й у скандінавській "Волсунга-сазі", народноепічному творі, де ця особа виступає дочкою Йонака, ім'я якого пов'язують із слов'янським (українським) словом юнак (у сербькохорватській мові јунак — це герой, молодець). Йонак, крім того, мав трьох синів Хамді(ра), Серлі та Ерпа; з яких ім'я першого пов'язують з німецьким Hammer — молот (у нього вкладено ту саму "ідею", що й у слово Кий: корінь, належний і дієслову кувати). Третій антропонім (Ерп) віддалено нагадує ім'я Хорива.

Що ж до слова Серлі, то воно заслуговує на окрему увагу. Як твердить сага, Сванхільда, видана за Йормунрека (перекручене Германаріх) і запідозрена в невірності, була розтоптана, за наказом свого володаря, кіньми. За це Германаріхові

Сванхільдині брати відсікли руки (виконавець Хамдір) і ноги (Серлі; ім'я походить від Плінієвого етноніма Serri серби(н); r — l у наслідок десиміляції; до речі, змішування цих плавних звуків — типове явище для ряду мов).

Уже М.Ю.Брайчевський відзначив спорідненість власних імен (resp. географічних назв) із компонентом Сар-//Сер-, не наважившись, однак, запропонувати їхню етимологію. А вола напрошується сама.

Як відзначалося, Cap і Сарбак є структурнофонетичними похідними від Srb — серб, а Серлі (із Serri (й Серім) *Serbin від менш деформованих (у плані вокалізму) їхніх слов'янських паралелей. Увесь фольклорно-історичний фон цого ономастичного комплексу свідчить про глибинний зв'язок сербів і росівро-сомонів: чоловіком Сванхільди-Либеді "Юнаківни" був росомон, а братом — Серлі (тут, до речі, можлива також етимологія: Serlil від Serbji).

Якщо міста Серім і Cap було засновано, за Птолемеем, над Дніпром-Борисфеном, то де шукати Сарбак? Його видатний александрійський географ уміщує над "рукавом" цієї ріки, під яким, судячи з його карт, треба розуміти сучасний Південний Буг. До речі, саме сюди в Надбужжя, за О.М.Трубачовим, ішов сильний сербський етнічний потік із Тамані, через Керченську протоку, степовий Крим і Перекоп. Далі Надбужжям і Наддніпрянщиною він закономірно виходив у басейни як Дністра, так і Прип'яті та суміжних територій.

Не дивно, що на цій трасі є чимало географічних назв, похідних від слова серб (рідше хорват). Деякі з них могли виникнути й досить пізно. Йдеться про найменування, пов'язані з так званою Новою Сербією, адміністративно-територіальною одиницею на Правобережній Україні, створеною 1752 р. царським урядом на базі сербсько-угорських переселенців під керівництвом полковника І.С.Хорвата з колишньої Австрії, а також із

Слов'яно-Сербією, заснованою через рік на частині сучасних Луганщини, Донеччини й Полтавщини на основі сербських військових загонів, очолених полковником Р.Прерадовичем та І. Шевичем.

Але є також цілий ряд назв річок, населених пунктів цієї групи, які датуються часами значно давнішими.

Маємо на увазі найменування р.Сербень, або Сербии, правого допливу р.Ворони, яка за допомогою річок Бистриці-Надвірнянської й просто Бистриці справа котить свої води до Дністра на Івано-Франківщині. Цей гідронім, очевидно, вказує на тих сербів (чи одного з них), що проходили тут на шляху до т.зв. Білої Сербії й, за словами візантійського імператора X ст. Константина Багрянородного (Порфирогенета), тривалий час (принаймні до VII ст.) жили в країні "Бойки". Вітчизняній же історіографії більш відомі (білі) хорвати, яких знає ще автор "Повісті временних літ" у ролі то противників, то союзників Володимира Святославовича (помер 15.VII.1015 p.), хрестителя Русі.

Зарубіжні видання картографують білих хорватів над верхнім Дністром, біля витоків Пруту й порівняно недалеко від джерел Тиси, датуючи їхнє перебування тут VII-VIII ст., що, мабуть, не зовсім точно: полабські серби й хорвати, яким належало пройти звідси далеко на захід, досягли берегів Лаби й Сали не пізніше VI ст. Отже, в Карпатах вони повинні були бути приблизно в V ст.

Очевидно, з перебуванням сербів у Поліссі пов'язане виникнення на Житомирщині таких назв населених пунктів, як Серби, Сербинівка, Сербо-Слобідка та ін., хоч установити точно, коли вони тут з'явилися, поки що важко. Легше дійти висновку, що місцева система власних географічних назв, маючи глибоке коріння, разом з тим указує на помітні номінативні, а часом і ширші мовні зв'язки із сербськохорватським та серболужицьким світом.

Щоб не бути гоослівними, вкажемо хоч би на те, що, здається, тільки в Югославії є точний відповідник назві Житомира. Ідеться про хорватський Zitomir.

Учені вже давно б'ються над з'ясуванням походження найменування літописного Вручии, тобто сучасного Овруча тієї самої області. А воно дуже легко пояснюється із теперішнього сербськохорватського вруhu — гарячий (чи не вказує воно на наявність десь тут у Поліссі гарячих джерел?). Поліський Малин дублює Malin у тій же Хорватії. Своїх родичів у Югославії мають імена житомирських сіл Болярка, Бараші, Радичі, київського міста Білої Церкви (до речі, в СФРЮ є також свій Kijev, дві Kijevci, п'ять поселень під назвою Kijevo, одні Kijani й под.), подільського міста Вінниці, львівського Галича, карпатської Чорногори і т.ін. Та не тільки власні географічні назви України мають сотні своїх відповідників над Адріатикою, не менше відповідників є і в загальних словах української мови. Ми ж наведемо лише кілька прикладів. Так, слово гуня (за М.Фасмером — сіряк), очевидно, пройшло той же історичний маршрут, що й самі серби та хорвати. Є воно в нас і в них (у формі гунь), у наших "сусідів росіян і словаків, потім у чехів, поляків, словенців і болгарів. Воно є запозиченням із давньоіранської мови. Пригадаймо ще слово хорвати. Місцем слов'яно-іранських контактів, найімовірніше, був азово-чорноморський регіон.

Розійшовшись, серби, сорби й роси (росомони — це германізований витвір того самого кореня) розвивалися кожен по-своєму. Майбутні українці, наприклад, — у тісному взаємозв'язку з поляками, білорусами й росіянами. Але сліди сербо-сорбо-роських взаємостосунків проглядають до сьогодні в лексиці, фонетиці, граматиці.

Вабити (у цьому спільному для українців, сербів і хорватів слові привертає увагу непом якшеність приголосних перед и), важити (мати вагу), ватра (вогонь), видра, вилиця (у сербськохорватській, власне, вилица — рос.челюсть), вишня, гай, ґазда, гаснути, гинути, голота, гуска, дихати, дід (лише в так званій "ікавштині" дид, в інших говорах дед), (без приглушення останнього приголосного, також важливо, що в обох мовах клична форма — друже), жвакати, заскочити (оточити), збірка (збирка, зван (як в українському: "Хто зван, той і пан"), злочин, квочка, кила (грижа), комин, корисна (корисна; привертає увагу спрощення групи приголосних стн > сн), крин (діалектне лілія), крок, лагодити, лаяти, лико, людство, люлька, масна (у сербськохорватській наголос на першому складі; однак, спрощення стн > сн для обох мов обов'язкові), мливо, мочар, муляти, напад, наступ, нема (знову наголошення й тривалість голосних відмінні, але структура слова загалом тотожна, отже, слово виникло ще до роз'єднання відповідних народів), неук, нужник, обрис, окраяти, онде (там), очі (графічно очи), паша (пасовисько), плахта (скатертина), плетиво, плинути, пльунути (плуну-ти), послуга, праля, пузо (сербсько-хорватські словники дають лише пу-зити — повзати, яке проливає світло не тільки на етимологію українського іменника, але й на ті закономірності, завдяки яким він виник), сало, себе (читається без пом'якшення приголосних), сирник (сирник — рос.ватрушка), слина, снага, сукня, тин, тло (в обох мовах — до тла), торба, туга, хтів (у сербськохорв. хтио; привертає увагу альтернативне розв'язання проблеми оформлення фіналів слова, розвиток якої на початках, очевидно, йшов в одному напрямі), улучити, ціль (циль), чин (дія), шия, шкодити, ярина (јарина) — ось лише незначна частина тих слів, які й за своєю вимовою, й за місцем наголосу (крім указаних випадків), і за значенням дуже близькі, якщо не тотожні, в обох мовах. Ще більше, звичайно, в них таких слів, що різняться всіма цими характеристиками, як і неповторних, оригінальних лексем.

Понад дюжину однотипних фонетичних, морфологічних та інших мовних особливостей нарахував у зіставлюваних мовах один мовознавець. Ряд мовних рис об'єднує між собою українську, білоруську, сербсь-кохорватську й серболужицьку мови. Безперечно, чимало є особливостей, які поширюються й на інші мови.

Можливо, до найважливіших і досить несподіваних знахідок на цьому фоні належить виявлення в Білорусії гідроніма Сорбля, як називається права притока р.Бродні, що справа вливається до Березини, правобічного допливу Дніпра (між іншим, існує здогад, що Березина — це народно-етимологічна видозміна слова Борисфен). До найбільш переконливих етимологій назви Сорбля належить перш за все та, яка виводить її із Sorbja — сербська, тобто належна сорбам, а сорбами, як уже відзначалося, ще й дотепер німці називають серболужичан.

Територія, що прилягає до водозбору Сорблі, гадаємо, в минулому дозаселювалася з території сучасної України, про що свідчать такі гідроніми Надберезиння, як Рославка (пор.р.Рославка бас.Росі й с.Росла-вичі поблизу вже відомої нам підкиївської Хорватки), Сана (перекликається з назвою р.Сян, польське San, у сточищі Вісли, де поширені й надсянські говори української мови), Гутнівка (рос.Гутнивка з типовим українським суфіксом), Бруч (безафіксний паралелізм до дністрянського Збруча); Дулеба й Дулібка (власне, Дулябка, вона ж Дулябня) — похідні від назви племені дулібів, яких київський літописець ставив в один ряд із бужанами й волинянами, нащадки котрих увійшли до складу української народності, тощо.

У районі, що тяжіє до Сорблі, протікає й р.Сава (між нею й Саною плине один лиш Самостав; пор.укр. став — ставок), що повторює в таємничий спосіб у Білорусії югославську Саву, притоку Дунаю. Ми не можемо сьогодні відповісти на питання, як і коли склалися такі цікаві гідронімійні мікросистеми. Однак з певністю можна твердити, що за ними ховаються глибинні взаємозв'язки народів відповідних регіонів.

У захоплюючій праці Ференца Шебека "Варіації на тему однієї планети", опублікованій видавництвом "Корвина" (Будапешт, 1972), читаємо про столицю серболужичан — Будишин (нім.Bautzen): "Місто це - своєрідний етнографічний курйоз. Колись у тих краях поселилося слов'янське плем'я, яке аж до наших днів у суцільному морі навколишнього німецького населення зберегло свою мову й звичаї. Бауценські вулиці — невичерпне джерело для приїжджого - їхні назви, вивіски над магазинами написані двома мовами — німецькою й схожою на українську — лужицькою.

Романтичний масив бауценської фортеці зухвало нависає над крутим берегом Шпреє. Численні війни майже не зачепили його".

Серболужицька мова тепер належить до західнослов'янських, українська до східнослов'янських. Однак, на думку спеціалістів, між ними є багато спільного в генезі, що підтвердив нещодавно опублікований перший випуск Загальнослов'янського лінгвістичного атласу, присвячений долі праслов'янського голосного є (ятя). Тільки в українців, білорусів, сорбів, сербів і хорватів фіксується —мо //-mo/s/ у дієсловах типу нашого робимо, ходимо й под.Особливо вражаючим є. острівний характер багатьох рис у Лужиці й на Україні.

У плані українсько-лужицьких мовних зв'язків і паралелей дуже важливим є спостереження сучасного серболужицького мовознавця Х.Шустера-Шевця над так званим заміщу-вальним подовженням голосних о, e, пов'язуваним із занепадом редукованих ъ, ь чергуванням e — і, о — і (останнє в деяких поліських, закарпатських та ін. говірках української мови виступає як чергування о — у у відкритих і закритих складах. Виявляється, що на берегах Шпреє у верхньолужицькому діалекті (відповідно й у літературній мові) іменник nos (вимовляється як довге нус) у родовому відмінку чергується зі словоформою nosa, тобто так само, як і на берегах Прип'яті чи Тиси, де колись пройшли нащадки Птоломеєвих сербів//сорбів. Те саме спостерігаємо й у словах wos (віз) — wosa (воза), med (мед) - medu тощо. Виявлення однотипних рис у двох споріднених, але віддалених і відірваних одна від одної мов, які вже не контактують між собою про-тдягом цілого півтора тисячоліття, дало підставу цьому авторові ввести в науковий обіг поняття праверхньо-лужицької та праукраїнської мов, датованих, як мінімум, часом виникнення Києва.

Отже, порівняльно-історичне вивчення українсько-сербськохорватсько-сорбських мовних взаємозв'язків і особливостей важко переоцінити. Воно нас вводить в незмірні і таємничі глибини слов'янського етногенезу, слов'яно-індоіранських та інших взаємозв'язків, дозволяє визначити, іноді досить точно, відносний вік окремих мовних рис, діалектів і цілих мов, встановити стратиграфію лексичних, семантичних, фонетичних, морфологічних і навіть фразеологіочних іновацій та запозичень.