Надія Пазяк

Михайло Гуць

 

Михайло Васильович Гуць – відомий український фольклорист, літературознавець, перекладач, діяч культури народився 11 червня 1930 р. в передгір'ї Карпат, в селі Янівці Долинського повіту Станіславського воєводства (нині село Іванівка Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.). Дитинство проминуло в краї, славному своєю старовиною. "Народна пісня стояла над моєю колискою, – згадує вчений. – Хата наша височіла коло самої янівської церковці. Батько був старшим церковним братом, і не раз траплялося так, що в нашій хаті панотець зимою хрестили дітей (бо в церкві було дуже холодно). А у світлиці відбувалися репетиції церковного хору і хору "Просвіти", янівська молодь грала п'єси – "Саву Чалого " Івана Карпенка-Карого, "Невольника" за Тарасом Шевченком, "Марка Пекельного" Олекси Стороженка... Немов крізь сон, знов я бачу себе малим хлопчиком на печі, який, вистромивши голову, дивується і милується святково прибраними хлопцями та дівчатами. Ах, які ж дівочі голоси були тоді – альти, сопрано... І нині вони розлягаються у моїй душі, хоч волос мій покрився сивиною, а дорогі співачки мого дитинства покінчали своє життя у снігах Сибіру і пісках Караганди ".

Янівка споконвіку була ніби неписаною культурною столицею цілої околиці. Село пам'ятало, що колись, за народними переказами, тут учителював Антін Могильницький. Усі сусідні села із своєрідною пошаною і навіть замилуванням визнавали таку делікатну окремішність села: тут по-своєму, "по-панськи" шили дівочі кожушки і бунди, чоботи "на рипах", тут були свої, особливіші взірці до вишивок, були тут і "делікатніші" звичаї, наприклад, в поливаний понеділок не жбухали на дівчат водою з коновки, як по сусідах, особливо далі у гори, а злегенька прискали хусточкою... На музики ходили не босі, як скрізь інде, а в черевичках... "Рідні простори, рідні обличчя! – згадує Михайло Гуць, – коли заплющу очі, постає переді мною рідна церковця святого Михайла із голосними дзвонами... Коли Ті будували чи перекладали у 26-м році, ходила легенда про чудо, що збудовано її з Божою допомогою і вона сама вийшла з-під землі... Так швидко було її поставлено, що всі люди чудувалися ...І тепер у ній так гарно, як у раю... як і за мого дитинства... Справді, із Божою допомогою... Пропливають перед моєю душею обличчя янівських панотців – отця Чикети, отця Левицького... Які були вони! Добрі, лагідні люди, свідомі патріоти своєї землі. Пан регент Голубовський із сусіднього села Ціневи родом, чудово грав па скрипці, вона плакала і сміялася у нього в руках... Все життя моєї Янівки пропливає переді мною... Зараз уже інший світ та інший одяг, а я пам 'ятаю, як колись гарно вишивали – нитками, хіром і позліткою... Мої мама уміли найкраще добирати кольори, від них відтак відшивали уже, переймали сусіди. Ніде по всій Україні не стрічав я таких співучих і таких побожних людей, як у своєму селі. Янівка лежить з трьох боків межи горами, а четвертий спадає у діл, і голос стелиться далеко-далеко..."

Янівка та сусідні села Рожнятівщини були сповнені старовинних сповідей про минуле ще з часів перших українських князів. У недалекому селі Илем'ї (нині Ілемні) в урочищі Нягрині мав стояти князівський замок, зруйнований монголо-татарами, а на сусідній горі – гута. У Лоп'янці мусили бути князівські солеварні. Якісь' князівські маєтки були і в сусідньому з Янівкою селі Князівському, звідки і пішла його назва. За сільськими переказами, Гуці належали до прадавніх янівських родин, жили тут споконвіку. Вся родина батька вченого – Василя Гуця – прекрасно співала і грала (на скрипці, денцівках, скосівках, згодом на баяні). Своїх властивих, янівських пісень багато знали і батько, й мати, і діти. "Ніде і ні від кого більше не чув я таких пречудових пісень, як від моїх батьків, – згадує Михайло Гуць. – Пригадую собі, як бувало довгими зимовими вечорами лущимо біб, горох, квасолю чи кукурудзу, і моя дорога, незйбутня мати, Анна, починає співати, їй вторить батько (у матері – сопрано, у батька – баритон): "Турок пан, турок пан і турецька пані од заходу сонця войну зачинали..." Це – рекрутська пісня про першу світову війну, на фронтах якої воював і мій батько. А далі ллються одна за одною: "Кувала зозуля в неділю раненько", "Чорна рілля ізорана... ", "Ой три літа, три неділі...", "Якби не мороз...", "Поза лугом зелененьким...", про Морозенка, Сагайдачного, Довбуша... Зараз усе моє життя і життя Янівки пропливає перед моїми очима, – о, яких співачок мало моє село! Як цілу душу вкладали вони у свою пісню! Чув я їх ще малим хлопчиком, а, трохи підрісши, любив гуляти дружбою на весіллях, і якої лишень краси і духовної величі пісні не раз там я чув! Чи є десь щось краще у світі за нашу безсмертну весільну драму?!"

Щасливі роки дитинства вченого перервала війна. "Ніколи не забуду того дня, коли перестав дзвонити великий дзвін із храму святого Михайла. Кажуть, янівські хлопці закопали його в землю перед приходом німців, аби не дати переплавити..." Довелося бачити на власні очі і всі страхіття війни, і жахи "червоної мітли", що прийшла після неї.

"Тих літ не забуду я ніколи, – згадує Михайло Гуць, – вони лишаться у моїй пам'яті до останньої хвилі разом з обличчями усіх тих, кого я любив і кого втратив навіки... У рожнятівській тюрмі, у камерах мучили ув'язнених за любов до України. І вдень, і вночі ревли мотори, аби не чути було криків нещасних... А останній упокій вони знаходили на рожнятівській цегельні, звідки їхні тіла витягали пси, обгризали і розтягали по місту... На наших очах вивозили цілі нещасні українські села до далекого, жорстокого Сибіру. Наші серця, переповнені жалем, обливалися кров'ю, і ми плакали над нещасною нашою долею... "

Закінчивши початкову школу в рідному селі, семирічну у Князівському та середню в Рожнятові, Михайло Гуць у 1950-му році стає студентом філологічного факультету Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича. "Буковина – то край мого серця, – згадує фольклорист. – Ми, купка товаришів, ледь не об'їздили її всю. Здається, не було такої хати, де б нам не оповідали про Довбуша і про Лук'яна Кобилицю... Мені пощастило розмовляти із стареньким правнуком великого народного ватажка – Лук'яна Кобилиці, що жив на хуторі Плоскій. Не було такої гори, що її народна уява не заповнювала б опришківськими скарбами..."Потім, після закінчення університету, записував оповіді про опришків та народні пісні у Довгополі та Конятині на Путильщині, де вчителював: "Там залишив я велику частку свого серця, – згадує вчений. – Любив дітей, і вони любили мене. І зараз бачу перед собою їхні веселі, цікаві личка: "Степанку, чого не вчишся?" – "О! Аби я змарнів!"

...Співав з ними у хорі, їздив на конкурси в район, Путилу, і в область. Ходив з ними по горах там, де бували опришки. До 100-річчя від дня народження Івана Франка мої діти зробили прекрасний альбом, присвячений його пам 'яті, і ми поїхали у Криворівню. А там говорили з людьми, які бачили і знавали Великого Каменяра". Роки були тяжкі, і доводилося бідувати: "Винаймав куток у двох старих сестер-удовиць. Хата – як грибок – була низенькою, підпертою воринням, слід було згинатися, аби не збити собі голови. Білили її тільки з одного боку, від дороги, і то на великі свята. Взимку було тут дуже холодно. Навкруг буяли предковічні ліси, а люди мерзли у нетоплених хатах. Пам'ятаю, як ходив до лісу вночі по хмиз, носив па плечах, тільки місяць світив наді мною. Мерзли діти у школі. У Селятині є таке дерево, знамените на цілий світ: вітер вирвав з корінням смереку і перевернув. Верх проріс у землю, а корінь пустив пагони. То для мене, молодого вчителя, був символ, як треба любити рідну землю... "

Із Буковини Михайло Гуць привіз до Києва грубий зшиток народних пісень, що їм, за висловом фольклориста, "мабуть, не було рівних у цілому світі".

З 1958 року він – аспірант відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (тепер Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського). З фольклорних експедицій, проведених в інституті, вчений з особливою теплотою згадує наукову поїздку в рідне село, Янівку, у 1958 році: "Пригадую: мама сидять на стільчику і чешуть коси, а їхній голос стелиться, як срібний дзвіночок, як роса по полю..." З оповідей, записаних тоді у Янівці, найбільш полонила вченого легенда про давні і теперішні часи, відгомін міфу про "золотий" вік, що чимось асоціювалася з людською долею і долею самої Янівки в ті часи: "Знищився той золотий світ, і тому пісні стали такі сумні... "

Ще студентом Михайло Гуць захопився історичними творами Михайла Старицького, а далі і його перекладами сербського народного епосу. Це наклало незгладний відбиток на подальші наукові зацікавлення майбутнього фольклориста. 1970 р. Михайло Гуць захистив кандидатську дисертацію "Сербо-хорватська народна пісня на Україні" (опублікована у вигляді монографії ще 1966 р. і високо оцінена). Керівником дисертації був видатний вчений, глибокий дослідник фольклору слов'янських народів, особливо сербського епосу, Микола Кравцов. Того ж 1970-го року побачила світ чудова збірка "Сербо-хорватські народні пісні", антологія народної поезії сербів та хорватів у перекладах Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Франка, Михайла Старицького, Максима Рильського та багатьох інших відомих українських поетів від перших перекладів сербських та хорватських пісень українською мовою аж до 60-х рр. XX ст. Взагалі ж вивченню сербського та хорватського народного епосу вчений присвятив декілька десятиліть свого життя.

Фольклористові належить і низка власних перекладів народних пісень сербів та хорватів (історичних, календарно-обрядових, родинно-побутових, балад) та глибокі дослідження особливостей їхньої поетики. "Важко назвати де якісь народи світу, щоб мали таке велике багатство епічних пісень, як серби й хорвати, – пише укладач у передмові до "Сербо-хорватських народних пісень", – і цим вони найбільше пишаються: адже в епосі – їхня історія. Часто пісня – єдине джерело для пізнання минулого життя народу. З покоління в покоління оспівують серби і хорвати своїх героїв, що боролися за во'лю рідного краю..."

Праці Михайла Гуця отримали високу оцінку в Сербії та Хорватії, багато з них було перекладено сербською, хорватською та болгарською мовами.

Цінним внеском в українську фольклористику стала збірка "Народні пісні з-над Дністра у записах Євгенії Ярошинської" (К.: Музична Україна, 1972, упорядкування, вступна стаття та примітки Михайла Гуця). Інша важлива праця вченого – "Пісні мого села", рукопис народних пісень з коментарями, записаних фольклористом від кількох поколінь своїх земляків. Аналізуючи їх, ми не можемо, зокрема, не згадати запис від Михайла Гуця чудової пісні літературного походження "За байраком байрак" (на слова Тараса Шевченка), здійснений Олександром Правдюком, відомим українським музикознавцем. Нині ця пісня загальновідома, виконується в обробках багатьох українських композиторів. Мабуть, не менш відомими із щасливої руки вченого-фольклориста стали по всій України записані в Янівці "На родині сонце гріє...", "Ой вербо, вербо кучерява...", "Стоїть дівча над бистрою водою..." та ін. А скільки ще коштовних перлин таїть у собі безсмертна душа нашого народу! Михайлові Гуцеві належить цінна розвідка, присвячена історичній народній пісні про Коваленка ("Ой у неділю рано-пораненьку..."), невідомий варіант якої він відшукав в архіві Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України.

Михайло Гуць збагатив українську фольклористику життєписами Миколи та Андрія Лисенків, Михайла Старицького, Євгенії Ярошинської, Агатангела Кримського (додаймо сюди ще й публікацію матеріалів з архіву родини Кримських та передрук численних уривків зі знаменитої "Звенигородщини...", які мають велику наукову цінність).

У царині літературознавства учений насамперед відомий як один із найсумлінніших дослідників життя і творчості Лесі Українки. Альбом "Леся Українка. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях" (у співавторстві з Н.Л.Россошинською), який витримав уже два видання, є на наш час чи не найкращим виданням такого типу з присвячених поетесі. Про це і свідчать численні відгуки на альбом, з-поміж яких згадаймо ґрунтовні рецензії Петра Хропка та Михайла Шалати. Михайло Гуць – автор альбому "Василь Стефаник". Узагалі ж, коли окинути поглядом усі наукові розвідки вченого про діячів нашої культури, відчуваєш, яку велику любов до свого рідного краю слід мати, щоб так багато зробити. Михайло Гуць досліджував спадщину Тараса Шевченка, Якова Головацького, Осипа Барвінського, Олександра Навроцького, Михайла Старицького, братів Лисенків, Юрія Федьковича, Олени Пчілки та Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Гнатюка, Агатангела Кримського, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Павла Грабовського, Сильвестра Яричевського, Філарета Колесси, Ярослава Лопатинського, Василя Шурата, Андрія Лободи, Миколи Вороного, Григорія Кузневича, братів Богдана та Левка Лепких, Максима Рильського. Окремо слід виділити розвідки, присвячені культурним діячам сучасності – Борису Кирданові, Василеві Скрипці, Федорові Погребеннику, Михайлові Іванюку та Леопольдові Ященку. Як і в часи своєї студентської молодості, коли Михайло Гуць складав словник і робив опис говірки рідного села, вчений не шкодує праці задля рідного слова (розвідки "Українська мова і світ", "Українська мова на порозі третього тисячоліття" та ін.).

І все ж таки провідною струною наукової спадщини вченого залишається фольклористика, зокрема – рідна пісня. Ще з дитинства, співаючи в різних хорах, починаючи з хору рідної янівської "Просвіти", Михайло Гуць мав змогу глибше вникнути в усі тонкощі інтерпретації народних пісень. Ученому належить низка статей про хорові колективи України і діаспори. "Волос мій припав уже снігом, – з гордістю каже фольклорист. – Однак і зараз ще я співаю, бо не можу без того жити. Складаючи шану Пресвятому Господу, співаю у церковному хорі храму святого Миколи Притиска в Києві на Подолі, складаючи шану своєму народові, співаю в народному хорі "Гомін", яким керує відомий український композитор та фольклорист Леопольд Ященко". Вчений ще й тепер не забуває пропагувати в Україні поезію південних слов'ян (розвідки про Вука Караджича, Ватрослава Ягича, Десанку Максимович).

Михайлові Гуцеві за 70. Рясний і розмаїтий науковий ужинок ученого. Як і в часи дитинства та молодості, народна пісня дзвенить у його серці: "Мені здається, що нічого в світі немає кращого за нашу українську пісню. Сотні пісень переслухав я за своє життя, мандруючи по Україні. І та краса й досі лунає у моїй душі..."

Надія Пазяк, кандидат філологічних наук, науковець ІМФЕ НАН України.

Народознавство № 62, червень 2002 р., с. 1-3.

 

Први пут објављено: 2002
На Растку објављено: 2008-02-20
Датум последње измене: 2008-02-20 21:40:29
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује