Леся Ставицька

Блудний суржик. Міф, мова, стіль

 Карапєт розмовляла не так, як усі, як багато хто – суржиком ..
(О.Чорногуз, “Аристократ із Вапнярки”)

Можливо, справжнє полювання на суржик тільки починається
(Тарас Кознарський, “Нотатки на берегах макабресок”).

Про суржик сказано і написано багато. Щоправда, не так багато, щоб серед існуючих публікацій віднайти солідну статтю чи розділ монографії (1). Але й не так мало, що спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки, судження. Для цього феномену, схоже, завузькі рамки лінгвістичного контексту і він стає черговим міфом національого етно- та мовобуття.Навряд чи знайдеться в українській філологічній та культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій , такої кількості наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний погляд на які дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінна рефлексії настільки значимі для суржику , що по суті визначають його існування як поняття, в той час, як власне лінгвальна сутність досить аморфна і розмита: саме слово у спеціальних текстах часто береться у лапки так наче слово-метафора вийшло щойно з-під пера, хоча у довідкових виданнях фігурує як мовознавчий термін. Складається враження, що лапки мусять дистанціювати автора від “нечистої мови”, хоча їх наявність розмиває сутність поняття ще більшою мірою: що це – суміш зернових, людський гібрид, мовна мішанина, мова, лайка, табу, стиль?

Образна мотивація лінгвістичного терміна суржик доволі прозора й прозаїчна: суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т.ін.; борошно з такої суміші Х елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно. Така ж, до речі, така ж безбарвна мотивація суржикової посестри – білоруської трасянки: “суміш сіна з соломою для годування худоби”.

Проте зовсім не зерново-борошняний фактор визначив біографію цього слова-поняття, а людський, той, що перебуває на периферії й не спливає негайно у свідомості при вимовлянні вголос слова, але відзначений Д.Грінченком : “Человек смешанной расы. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села”. Так, саме антропоморфна семантика дала відчутний імпульс для метафоричних парадигм і оцінок, що в той чи інший спосіб здатні модифікувати поняття “нечиста мова”. Побутування в Україні прізвища Суржик (потомок шлюбу представників різних рас) – переконливе свідчення стійкості людського, а отже емоційного фактора в побутуванні слова. Образний перифраз Ю.Андруховича - кровозмісне дитя білінгвізму - органічно вписується у антропоморфний портрет, додає до нього ще один штрих: кровозмішення від шлюбу близьких родичів - української й російської мов; “А як же суржик? Де він цей милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму?”. Ця відповідь була опублікована російськомовним журналом, а відтак російський мовний світ додав нові штрихи до антропоморфного образу суржику: “.. где он, этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя билингвизма?”(2). Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов’язане з номеном “позашлюбна дитина”. Отже, новонароджена дитина – Суржик – онтологічно за великим рахунком є незаконною тричі : кровозмішання близьких родичів, різних національностей, позашлюбне дитя.

Упосліджений гібрид , продукт зв’язку двох мов, має всі ознаки фізичного та психічного каліцтва. Мовна каліч, скалічена мова, калічений суржик – ці та інші емоційні характеристики довершено синтезує інвектива А.Окари: “Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!” (3).

Антропоморфна міфологізація простежується також по тваринній лінії. Оскільки ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в образу-відповідь – російська мова – це собача мова, то цілком закономірно, що “батьківство” суржика дає про себе знати і в шпичках мимохідь “.. й собі загавкаєш вуличним суржиком” (4). Та емоційна тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка, ні чортові шпичка), що супроводжує метамовний коментар суржикової мови інакше як рецепцією “нечистої мови” зовсім не в лінгвістичному сенсі цього слова й назвати не можна.

Суржик як метафора людського каліцтва згідно з логікою еволюції образної асоціації трансформується в метафоричний перифраз людини. Іншими словами, виникає образна паралель людина – це суржик. Справді, актуалізацію потенціалу слова суржик як оцінно-метафоричної перифрази на позначеня особи подибуємо у “Щоденнику” Олександра Довженка. Геніальна лінгвокреативна інтуїція майстра перетворила метонімічну ознаку особи “розмовляє суржиком” на містке символічне узагальнення того соціокультурного типу начальства – ворожого письменнику, як і загалом ідеалам гуманізму, добра, влади. У записах травень-червень 1942 зафіксовано еволюцію семнатики цього слова:

• Сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади. А загалом непогані люде. Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком.
• Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в без-Партійних лавах. Нехай мерзота… робить своє каїнове діло. Хай Ненавидять і плямують мене. Під моїм українським дубом їдять жолуді… свині й шакали.Може, так і треба, “бо немає господа на небі”.

А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам…

• Мине. Все проходить. Все минає. Забуду. Почну працювати, як слуга свого народу і його художник. Про нього я мушу думати, йому віддати всі рештки сили і серед нього умерти тихо. А суржики? Цур їм.

Міфологічна біографія суржика продовжується і в наш час. Серед київських студентів проводилося опитування з метою виявити асоціативне поле слова суржик. Були одержані різнотипні відповіді, серед яких домінували такі: “кумедна людина, яка не знає жодної мови”, “людина з іншої держави, яка приїхала в Україну і намагається розмовляти нашою мовою”, “кумедні спогади, щось негарне, неприємне, дурість”, “усі проблеми, які існують в нашому суспільстві”, “страх”, “трагічно”, “щось принизливе, непристойне”, “музичний інструмент”, “міст між обома мовами”, “кумедне слова; поняття змішування кількох мов можна було б назвати серйозніше”.

Абстрагувавшись так-сяк від зерново-борошняної субстанції суржику, лінгвісти зійшлися та тому , що це все-таки мова, як би сакральна риторика цього поняття у національній культурі не суперечила сутності мішаної мови і якою б асистемною та невпорядкованою була остання. Метамовна рефлексія у царині суржику негайно була спрямована у річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації . Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на адресу російської мови в Україні, яку під гарячу руку можна й суржиком охрестити : “.. псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну” ( 5) та ще журналістського іронічного дискурсу: “ Запровадити : грецьку – на Донеччині, вірменську – на Миколаївщині, польську – на Львівщині, румунську – на Буковині, угорську – на Закарпатті. У містечках центральної України слід впровадити в діловодство суржик” (6). Новітня літертатурна фантасмагорія залюбки підтримує цю ідею : “Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги – інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови” (7).

Слово, в якому закодований цілий спектр етнонаціональних, суспільно-політичних негативів наче й чинить опір сказати сказати про нього щось спокійно-виважено, до того ж, по-моєму важко абстрагуватись від звукосимволізму шиплячого ж : за даними психолінгвістики звуковий символізм приголосного приблизно такий самий, як і нечистої мови: “ поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий”.

Оцінний шлейф, що претендує на субстанціональні характеристики суржику, звичайно ж розмиває , як було сказано, його понятійну сутність, а тому й певна дражливість терміна , і певна термінологічна сваволя, настійна потреба відхреститися від “мовної нечистоти” у біографії недолугого дитяти дає про себе знати. Як результат – доволі потужний лексичний ряд , який вільно може вживатись на позначення суржику. Так, іноді трапляється язичіє, питома семантика якого “старослов’янська мова з домішками елементів російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів” та москвофільська заангажованість легко екстраполюються на українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик – язичіє до мусить завдячувати Іванові Франкові , який у відомій статті “Двоязичність і дволичність” мовну особистість Івана Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську, окреслив таким чином: “.. язикове роздвоєння, .. намаганє писати для простого люду чистою народньою мовою, але про “ висші” справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його національною мовою”.

Кровозмісне дитя живе також під псевдонімом жаргон. Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко, Юрій Шевельов мову поросійщених містян називали жаргоном (у сучасній термінології русистів – міським просторіччям). Р. Смаль-Стоцький у праці “Українська мова в совєтській Україні” тонко помітив політичний аспект суржику як мови справжньої, української у розумінні асиміляторів і народну українську мову як мову нижчевартісну, некультурну “Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися московської. Червона Москва має нову, придуману .. Кагановичами, методу “орусєнія”, вони називають московську мову на Україні й малоросійський жаргон шахт, заводів, фабрик та міста – справжньою українською мовою, а мову, справжню українську мову трудового селянина – мовою неграмотних дядьків, баби Параски, баби Палажки “.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не тому, що енциклопедія “Українська мова” таке ототожнення легалізує : “У широкому розумінні жаргон часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією”. Сучасний носій мови, і пересічний , фаховий філолог, менш за все схильний розуміти жаргон як насамперед мову корпаративну , а зазвичай механічно кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгаризм. А оскільки сам термін, та ще й з тим самим ж у звуковому складі, доволі емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості , то й механічно переноситься у площину тих явищ , лайкою яких і не назвеш, але мовною аномалією, а отже непристойністю – назвати точно можна. У розмовному мовленні професійних філологів доводилось не раз чути, як вживаний суржикізм супроводжується фігурою вибачення як кажуть у жаргоні. Що вже казати про журналістські дискурси з їх доволі характерною термінологічною аморфністю : “В Оксаниних [Забужко] русизмах-жаргонізмах – реальне життя української мови; не консервованої у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів.. (8).

Звідки родом кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик – скалічена мова українських селян - виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних та духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до “городської”, престижної мови.

Формування міської субкультури в Україні як російськомовної - явище історичне, добре відоме всім. І все ж у біографії суржику міський період досить чітко окреслений хоча б тому, що в історії Києва фігурує поняття “київський суржик”, що його уведено до “Малої енциклопедії київської старовини” (автор – А.Макаров). На початку 19 ст. Людина, яка добре знала російську літературну мову, була в Києві рідкістю. Городяни спілкувалися на українською і польською. Російська мова звучала тільки у вищому товаристві і серед чиновників на Печерську. У 1860 рр. Київська інтелігенція почала переходити в побуті на українську. Робилося це шляхом простого змішування російських і українських висловів, так що в 1870-1880рр. у будинках освічених горожан розмовляли невідомо на якій мові . Суржик – це мова міста, яке перестало бути українським, але атк і не стало російським, досить ефемерне новоутворення, яке викликає обурення українців і поблажливі посмішки справжніх “русаків”. У середині 19 ст. київська мова трохи вирівнялася, підлаштувалася під російську, але остаточно такою не стала. Українська мова майже зовсім вийшла з ужитку і стала надбанням села.

І все-таки, на нашу думку, суржик не можна вважати явищем міської субкультури хоча б із-за історичної нерозвиненості, не потужності останньої на теренах України. Селянська біографія суржика більш промовиста і продовжує писатися до наших днів.

Україномовне село прийнаймні до 19 століття не накрила хвиля тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про поширення будь-якої культури, в тому числі й російської, серед широких мас своєї людности. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Не можна не погодитись з Максимом Стріхою, який, дошукують історично-культурного коріння суржикової мови, пише: “.. до кінця дев’ятнадцятого століття .. створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. .. Тому вже наприкінці дев’ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться ) вже значною мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови. .. А з огляду на те, що до 80 відстотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику (9). Можна стверджувати, що суржик народився у селі ще до того, як його носій емігрував до міста і більш-менш успішно схрестивив свою українську (?) з російською. Отож має рацію Ю.Шевельов “Суржик уживається широко, почасти в містах, далеко типовіше – по селах” (“Так нас навчали правильних проізношеній”)..

*

Проблема асимілятивного впливу російського мовно-культурного простору завжди цікавила дослідників в плані агресивної інвазії та політичного поневолення. Беручи до уваги ці фактори, все ж не можна заперечувати органічної сприйнятливості української людності до асимілятивного мовного впливу (не тільки російського).

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання дає переконання в наявності феномену лабільності українського духовного та ментального та мовного простору. Так, Іван Мірчук у праці “Історія української культури” висуває тезу про духовну рухливість українця, що легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат – слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Ідея слабкого традиціоналізму може бути екстрапольована на вербальні аспекти етнобуття. Українців в той час, як невербальні елементи культури якраз старанно оберігаються і культивуються. Соціологічні спостереження показали, що в українців елементи ідентифікації більш виражені (приблизно вдвоє сильніше) щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; у росіян (в 1,3 – 1,5 разів сильніше) – відносно мови, літератури і мистецтва, рис характеру. Стійкість і сила самоідентифікації у мовно-ментальній площині дає підстави стверджувати загальмовану інтеграцію росіян в українському мовно-культурному просторі , що, в свою чергу, зумовлює яскраво виражений етнічний характер повсякденної мовної поведінки росіян. До речі, не тільки в українському мовному просторі; на теренах Америки чи Ізраїлю росіянин не поспішає оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів, що дає підстави деяким вченим припускати наявність етнічно-психологічної риси росіян – несприйняття інших мов. Фактор привілейованості російської мови в тутешньому мовному середовищі, очевидно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні мовної стійкості росіян. Про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі говорити не доводиться. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл, курсів по вивченню української мови, зате невербальні чинники національної самоідентифікації у його житті завжди наявні: дачу у Підмосков’ї він оформить у цілком національному дусі, з вишитими рушниками, портретом Шевченка і т.п. Самі росіяни помітили високу адаптивну можливість українця в іншому мовному просторі, що додало негативних ознак до створюваного ними національного психологічного портрета: “На базарах Волгограда […] представники українських сіл переривають спілкування на рідному діалекті при зверненні до них покупця і не реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще й момент національної непрестижності: українці і білоруси легко асимілюються в російському оточенні, вони володіють лабільною етнічною свідомістю (на відміну, наприклад, від кавказців, що мають стійкий національний тип в російськомовному середовищі).. У тій же Данилівці (Волгоградська область. — Л.С.) більшість із тих, хто володіє українським говором в офіційних документах відносять себе до росіян… тільки 3% населення відносить себе до українців, тоді як носіїв типово українських прізвищ (на –енко) значно більше (10). Етномовна стійкість українців програє порівняно з росіянами, але виражена більшою мірою, ніж у білорусів , мовна асиміляція яких зайшла далі, ніж українців.

Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної свідомості ідеально гармонують з власне лінгвальною особливістю української ментальності - рефлексивністю логосвідомості українця, яка виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати і синтезувати відкривані сутності інших мов.

Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, і все-таки зазначені особливості можуть вважатися домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто дозволяють недбале суржикізоване мовлення та й охоче переходять на російську мову.

Очевидно, не позбавлена здорового сенсу й іронічна заувага рецензента прозової збірки Лесі Демської “Місто в тіні”: “Галичани звикли недбало ставитися до мови, адже вони – істинні українці. Це східняки мусять зважати на різні “дурнички”, щоб боронь Боже, ті-таки галичани часом не назвали їх москалями. ЖАРТ! “(Книжник, 2000, №4). Пор. також соціокультурний тип російськомовного гличанина, виведений у повісті С.Пиркало “Зелена Маргарита”. Впадає в око тонко помічена така соціопсихологічна риса, яка синтезує два взаємовиключні начала: російськомовна комунікація та відчуження від російської як від іноземної мови, що свідчить про поверхове засвоєння російської, в и к о р и с т а н н я останньої : “Зеник – найгірший зразок махрового западенця, яким собі його уявляє пролетаріат на Сході, з вусами, в не надто охайних штанях і в дешевих черевиках. У Києві він живе вже давно і майже з усіма тут говорить російською.Я часто помічала таку рису у вихідців із Західної України – говорити російською з киянами. Таке враження, ніби для них це якась інша країна, де треба говорити іноземною мовою. Проте якщо западенцю сказати про таке спостереження, він образиться і почне розповідати про патріотизм Західної України і скацапілість Східної. Як ніби патріотизм усієї Західної України вибачає тупість якогось окремого її представника” (С.Пиркало, Зелена Маргарита – К., 2001 – С.11-72).

Якщо говорити про дзеркальну ситуацію мовного існування етнічних росіян на терені України, то слід констатувати їх загаль лінгвальну інтеграцію в українському мовному просторі. Проте ментальна асиміляція росіян на теренах України, здається, ні в кого не викликає сумнівів. Діє тут універсальний соціолінгвістичний закон ментальної асиміляції, а також етнопсихологічна конкретика, а саме формування на Півдні та Сході України нових субетнічних груп українського народу – переважно російськомовних, але наділених рисами головним чином українського менталітету (11). Про наділення українців на теренах Росії рисами російського менталітету говорити не доводиться. Ось такий парадокс асиметричної мовної та ментальної взаємодії слід констатувати.

Повертаючись до проблеми суржику, слід відзначити, що висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення могло й зникнути за тих умов, в яких перебувала російська мова в підрадянській Україні. Але суржик зберігся і накликав на себе зливу злісні інвектив із-за російського мовного елемента , що псує породу, але в емоційному запалі рідко кому спадає на думку, що попри довготривалий і потужний тиск з боку російської українська хай і в спотвореному вигляді у цьому гібриді все ж збереглась! Не можна не відзначити й того, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та духовно - емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту мовного існування української людини, яка переходячи на суржик, надто повільно “ сповзає ” у російськомовність , міцно утримуючи суржиково- російськомовний білінгвізм.

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову ж таки повернутись до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим щодо продукування гібридних утворень та їх консервування, про що йшлося вище. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу , ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні.

Сільськийсуржикомовець, прибувши до міста, не відчував найменшої потреби виправляти свою мову в бік правильної і престижної української. Відповідно до власних потреб він засвоював російську, розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і ,звичайно, ж у процесі тривалої мовної практики удосконалюючи український варіант російської, престижну “русскоязычную мову”, так само не відчуваючи ні найменшої потреби удосконалювати останню.

Суттєво зауважити, що принципове небажання вчорашнього селюка поліпшувати чи змінювати мовний код – це частковий вияв маргінальної психології як такої (12). Молоде селянське поповнення міст несло з собою психологію дітей “покріпаченого” селюка, який вдало позбувся повторення жебрацької долі батьків. У характері – зарозумілість щасливців, у свідомості – уявлення про себе як найздібніших, у психології – прагнення жити за рахунок інших, диктуючи їм свою волю і перерорбляючи їхнє життя на

зручний для себе манер (13). Зрозуміло, що визначена домінанта “від свого відійшов, у чужі не прийняли” цілком могла спровокувати глибокі соціопсихологічні комплекси, вперту затятість повсякденної та мовної поведінки, яка цілком могла асимілювати несуржикомовну особистість. Вищезгадана зарозумілість виявлялась в самооцінці суржикової мови як правильної, хоча такий суржикомовець міг усвідомлювати неправильність власного коду. Звичайно, подібна маргінальна орієнтація може варіюватися залежно від культурно-освітнього рівня мовця, індивідуальних лінгвопсихологічних властивостей.

Зазначу, що емігрант із глухого села , якого не торкнулась русифікація, чи україномовного регіону буде демонструвати іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома , можливо, спілкуватися українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська – українська, макаронічного мовлення залежно від того, які шматки дійсності легше втілити однією з мов. Власне суржик, тобто гібриди типу пойняв, время, січас, канєшно, согласна і под. у такої мовної особистості відсутні.

Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у товариських міжсобойчиках, між земляками, фамільярних стосунків як таких тощо. За таких умов суржик легко набував статусу у к р а ї н с ь к о ї р о з м о в н о ї м о в и в м і с т і. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації , і розмовному мовленні інтелігенції , яка може й пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень – невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації, про що писав свого часу Ю.Шевельов у статті про памфлети Миколи Хвильового “Літ Ікара” : “В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів .. Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає переключення до російської мови. Воно означає переключення на великоміський жаргон”. Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри – це реальність мовної ситуації 20-х років ХХ ст., яка на сьогодні мало змінилась, так само, як дає про себе знати брак міського сленгу. Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову, про що писав Ю.Шевельов в іншій, уже згадуваній праці, “Так нас навчали правильних проізношеній”: “Але тоді, як міський сленг націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика могли б бути протилежного характеру”. Для продукування сленгу необхідні неабиякі лінгвокреативні здібності мовця , що перетворюють розвивають і удосконалюють мовний матеріал. Риторична формула “народ – творець мови” цілком може бути спроектована у площину сленгу з огляду на те, що його поява передбачає

асоціативний розум, національну дотепності, спонтанну мовну гру , в якій народжується оригінальна номінація чи нове значення слова . Гумористична експресія суржику забезпечується виключно російським мовним елементом, а це не передбачає задоволення від мови. Тому суржик – глухий мовно-когнітивний кут щоденного мовного існування. Виключно як засіб комунікації він – безформне явище. В цьому плані А.Окара має цілковиту рацію , вважаючи суржикову “неповномовність” найвищим ступем духовного плебейства, відсутністю стилю, внутрішнього, організуючого начала, квінтесенцією душевного устрою “одновимірної” людини. Сленг, жаргон, лайка, вульгаризм – всі ці як стильово оформлені особистістю мовця сутності передбачають-таки творчість духу, своєрідну поетику вербальних і невербальних жестів. Про суржик цього сказати не можна. Без ін’єкції інших повнокровних складників недолуге дитя таки приречене на безбарвне животіння .Слід констатувати. стильову безформність суржику на комунікативно-інформативному рівні (побутове спілкування, вулична комунікація). Очевидно, ті епітети відрази і жаху, що супроводжують суржик, стосуються його стильової безформності, адже ні лайка, ні вульгаризм, попри свою мовну маргінальність, ніколи не супроводжуються характеритсиками типу мовна химера, покруч, ні Богові свічка, ні чортові шпичка і под.

Очевидно, можна говорити про “суржикову” картину світу суржикомовного індивіда, певну структуровану модель внутрішнього духовного “я”. Суржик – це несмак у стилі життя, моделях поведінки, спілкування, у світовідчутті. Модель внутрішнього простору, я як суржику, спричиняє відповідну модель реального простору, який структурується за образом і подобою внутрішнього. Таку закономірність влучно помітив Олег Чорногуз у романі “Аристократ з Вапнярки”, відтворюючи “суржиковий” ( кумедний у своїй аморфній невизначеності) стиль помешкання Карапєт: “Вони зайшли до кімнати, що мала вигляд чи то спортзали й хімлабораторії, чи то косметичного кабінету при науково-дослідному інституті, який тимчасово перебрався у старе довоєнне приміщення”. Модель простору помешкання суржикомовця легко екстраполювати на урбаністичний простір з його суржиковим каліцтвом як знаком грандіозної суржикомовної та російськомовної ( вочевидь, специфічно хохлацької) аморфності. Безбарвної, буденної, зерново-борошняної : вул.Басєйна, автобусна зупинка “ ст.М. Харьківська”, магазин “ЧЄКУШКА”, цінники “ Гірчиця “КРЕПКА”, “ КОРМ ДЛЯ ТВАРЫН ”, реклама “ Самовирівнювальні суміши для підлоги”, “ Меблі для Вашого образу життя”.

Намагання віднайти взаємозалежність між суржиковою мовою як стилем думання, світовідчуття, а відтак конструйованою в ментальності та втілюваною у матеріальному світі картиною світою визначає змістову перспективу та когнітивну цінність деяких дискурсів. Щодо серйозних наукових прогнозів щодо етнопсихологічних характристик суржикомовця, то слід виділити принаймні два.

Перше. Сутнісні соціокультурні ознаки українського етносу в універсальному історичному контексті посттоталітарної “аварійної” свідомості з притаманними їй ознаками духовної люмпенізації та специфічною формою неклічного ідіотизму як перехідною стадією від соціалізму до капіталізму. Так, Тарас Кознарський окреслює напрям саме такого підходу до вивчення суржику: “.. суржик чекає а серйозніші та різнопохідні дослідження, які допомогли б з’ясувати .. не так зникнення мовної інтерференції взагалі, як її урізноманітнення й ускладнення, особливо в сучасних умовах часто суперечливої капіталізації .. мовних і культурних ресурсів суспільства” (14). Саме у контексті широкої соціально-філософської парадигми зламу історичних епох привертає увагу соціологічний портрет української “людини кризової деструкції” (різновид “людини кризи”), як його подає С.Грабовський. Аморфність душевного устрою такого людського типу “на межі” цілком очевидна, аморфність саме такого штибу, здається додає нові штрихи до глобального аморфного устрою поросійщеної людини, про що йшлося вище: “Така людина втілює у собі парадоксальність і суперечливість української ситуації: страждає від кризи, відчуває її ненормальність, нелюдськість свого буття, закільцьованість його і безвихідь – і водночас дістає своєрідне задоволення від цієї нелюдськости, перебуває у стані ледь не наркотичного вдоволення від власного незадоволення буттям і знищення цього буття. .. така людина налаштована вже не просто на виживання, а на такий покруч, як виживання-через-руйнацію, на знищення певних сегментів соціально-культурного життя і психологічного людського єства в інших і в собі, і за рахунок цього – на виживання на рівні одновимірного буття (15) Очевидно, слід говорити про таку соціокультурну домінанту аморфності, про що йшлося вище, та знищення, яка не може не спричиняти свідомого знищення мови у собі і відсутність найменшого бажання структурувати мовну гармонійну цілісність українського чи російського мовного коду.

Друге. Однією з психологічних домінант поросійщеної людності є розгубленість (спантеличеність) (16), що легко проектується на особистість суржикомовця.

Про стилістичну аморфність епохи, що знаходить адекватну літературну форму мові слушно стверджує Олександр Ірванець у передмові до книжки Богдана Жолдака, асоціюючи душевний устрій розгубленого й переляканого українця на зламі двох епох з суржиком як мовою та літературним стилем : “В його творчості дійсно відбилась наша розхистана й неструктурована епоха. Ця розхристаність-розгубленість лякано-переляканого індивіда українського роду справді знайшла своє відображення в мові. І Богдан Жолдак .. першим це зрозумів” (17) Пор. аналогічну соціопсихологічну рецепцію феномену Вєрки Сердючки у статті Олександра Гриценка: “.. Вєрка є .. своєрідним зрізом ментальності зневіреного, внутрішньо розгубленого пересічного мешканця України, який, розлучаючись (вільно чи невільно, але майже завжди болісно) із власним минулим, радіє принаймні нагоді при цьому “розслабитись і отримати задоволення”, хоча б споглядаючи Вєрку й інші подібні шоу” (18).

Суттєво відзначити, що соцікультурний тип розгубленого суржикомовця становить художньо типізовану ознаку в літературно та сценічно втіленому типажі відповідної мовної на соціокультурної орієнтації. Ціковий психологічний контекст перемикання коду російська – суржик подибуємо у повісті Валерія Шевчука “Горбунка Зоя”. Російськомовний герой, з російською як рольовою маскою, який відчуває зверхність над україномовними товаришами, в ексистенційно й емоційно напруженій ситуації (пошук відповіді на життєво важливу проблему), з російської на суржик: “- А шо ти мінє посовєтуєш? – Олег явно переходив на суржик, а це значило, що в його проросійській бронебійності відбувається злам.”. Не можна не відзначити такого лінгвопсихологічного нюансу, що суржиковий код в даному разі якраз адекватний емоційному стану розгубленості, що зайвий раз доводить включеність суржика у відповідне концептуальне поле. Прикметним є також факт, що осягнення життєвої істини, граничної чесності із самим собою та щирості з близькою людиною персонаж повісті вербалізує українською: - Досить , - сказав він, ніби забувши свою псевдо російську мову. – Я не можу розказувать... Вибач бач... (с.41). – Бережись хоч ти. Вона, по-моєму, всіх нас на вудочку взяла. А лишився з нашої компанії ти. Чи тебе, такого мудрого, омине? (с.42).

Сказав цю фразу чистою літературною українською – певне, і справді не хотів у цей момент переді мною викалбучуватися і таки щиро дбав про мене як про приятеля, тому-то й світив так печально очима”.

*

Повертаючись до власне комунікативних аспектів суржику, не можна однак, забувати, що він як мова все ж є явищем культури і як засіб спілкування виграє порівняно з безмовністю. Суржик як форма просторіччя у міській комунікації є своєрідним знаком подолання страху перед мовою, того українського психокомплексу, на який звертали увагу дослідники: “..Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися її, убивши в собі (російськомовці), а й ті, що зберегли її у своїх родинах, у щоденній вербальній практиці (сужикомовці). Українці і далі бояться за свою мову, бояться того, що форсовано нав’язувана російська поглине її – так мати боїться за свою хвору дитину .. Не всі здатні на на жертовне спілкування із важкохворими - тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і … чужої мови” (19) Шлях втечі реально може привести і до суржику, і до російської. Суржик, у свою чергу, може трансформуватись в українську і в російську. Принаймні це те мовне середовище, комунікативна активність у якому може привести до оптимістичних прогнозів. Щоб відбулась динаміка, потрібне проговорювання цією мовою життєвого досвіду. Хоча, оптимізм в даному разі стриманий: легше перейти з російської на українську, ніж через перехідну стадію суржику, що знову ж таки зайвий раз доводить могутній консерватизм цієї мови. В усякому разі суржик розриває “заощаджену у роті німоту” і дає змогу дійти українському мовному існуванню своєї логіки, а окремому індивіду - відбутись у мові. Те, що мовець не отримує задоволення від суржикової мови зовсім не означає, що відсутня радість спілкування на цій мові. Як би голосно не звучали голоси ревнителів чистоти української мови, але страх неправильної мови укупі з тим же страхом втратити й таку мову ні до чого доброго не приведе; крім, хіба що нових неврозів і комплексів. Пересічна людина користується тією розмовною мовою, яку знає, яка міститься в її генетичному коді, не маючи на похваті україномовних зразків міського фольклору, етикетних формул, питомого (народно-) розмовного лексикону, який легко адаптується для міської комунікації і є цілком конкурентноспроможним з потужним російськомовним сленговим пресингом, який, до речі, залюбки поповнюється за рахунок українського мовного матеріалу.

Де мешкає, перебуває кровозмісне дитя? Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім’ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні , як-от у транспорті, в магазині, у черзі до лікаря. Найбільш сприятливі умови для побутування суржику звичайно ж виявляються у сімейній комунікації, яка є природним диханням людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, який може використовуватись і несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, і свідомо, як засіб мовної гри. Суржик як вияв сімейного мовного консерватизму у першому варіанті і є власне суржиком як неусвідомленим (іманентним) явищем. Це переважно мова вихідців із села у першому і наступних поколіннях, ідеальним виявом якої є сімейний тандем суржикомовного чоловіка і дружини. Світлана Пиркало у повісті “Зелена Маргарита” тонко помітила риси мовного та психологічного портрета носія суржикової комунікації такого типу: “ Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось дешеве, але “хароше”. .. Щоб зекономити на обіді , вони постійно носять з собою якісь баночки, кульочки, булочки. Всі між собою собою говорять по-російськи, а з чоловіками по телефону – суржиком. Не знаю, що це за рудимент радянської свідомості, чому вже між собою не говорити суржиком?”.

Те, що Андрієві Данилку , творцю суржикомовної Вєрки Сердючки , вдалась ця рольова маска, слід завдячувати якраз його сімейній мові. З інтерв’ю сестри Андрія Данилка: “- До речі, звідки у нього цей суржик, який одних потішає, а інших – дратує? - Як звідки? З Полтави, звичайно. Саме по мові полтавців скрізь пізнають.Андрій, між іншим, прекрасно розмоваляє і по-українськи і по-російськи. Однак вдома з нами розмовляє по-польтавськи. (“Факты и комментарии”, 15.09.2001).

До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, схильна до вживання в інший мовний образ, розширення діапазону мовних варіацій. За даними соціологічних досліджень якраз середня частота використання суржику у молоді вища, ніж у людей середнього і похилого віку, які схильні оцінювати суржик як ознаку низького рівня мовної культури. Щодо свідомого вживання суржику можна говорити і про власне мовну гру, коли молода людина прекрасно володіє іншими мовними кодами, але воліє використовувати суржик задля задоволення від власного мовлення , бо їй так цікаво, як це знову ж таки відтворено у згаданій повісті Світлана Пиркало “ Друм, відсміявшись, перепитує: - А шо торговка тьотка була? - Ну да, з сумками. А гроші в неї в лівчику оказались.

Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому так нецікаво”. Свідоме використання суржику несе в собі також комунікативно-прагматичні настанови, коли суржиком спілкуватися вигідно у певній ситуації. Вигідно із представниками старшого покоління у сім’ї, як це, приміром, описано у повісті Є.Кононенко “Земляки на чужині”:

• А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому?
• Переважно мовою національого спілкування. З українськими інкрустраціями.
• А з матір’ю? Чоловіком? Сином?

Із свекрухою, - в тон йому продовжила вона, - я общаюсь суржиком. Так вона мене луче понімає і передає восени картоплю.

Вигідно спілкуватись суржиком з бабусею-продавцем на базарі, щоб стати серед них “своїм” тощо.

Розглядаючи модус сімейних мов в українській ментальній парадигмі, слід зважати на той факт, що саме мова матері формує підвалини мовного розвитку дитини. Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує відповідний мовний режим у своїй родині. Але сила мовного впливу неоднаково позначається на різностатевих дітях. Мовна домінанта матері позначається на мові сина, а не дочки. Вийшовши за межі сімейної комунікації, одружившись, син занурюється в інше комунікативне середовище, а тому вплив російськомовної чи суржикомовної дружини цілком може знівелюваати прищеплену його матір’ю українськість. Такий сценарій мовної поведінки був відтворений Валерієм Шевчуком у повісті “Сонце в тумані”. Ставши людиною соціального дна, герой з дружиною спілкується суржиком – домінантним мовним механізмом того соціуму, соціальна маргінальність якого корелює з лінгвальною у мовній тканині цього блискучого твору. Але в розмові з матір’ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну інтуїцію персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань про суржик: “— Куди мені піти? — Куди хочиш, мама,— сказав Шурик.— Можеш по дворі погулять, на свєжім воздухі.— Що це в тебе за жаргон?— не втрималася мати. – Cотвєственний моєму пложенію, - сказав Шурик. – Битіє опріділяєт сознаніє… Здається, Шурик із матері кпив. Кинула на нього позиром, ні, був серйозний, без тієї дурної півусмішечки. .. – нам треба перемовитися, мамо, - сказав уже чистою мовою”. Звичайно, не виключений також вплив україномовної дружини, яка може асимілювати російськомовного чоловіка і дати відповідне мовне виховання дітям. Але той факт, що сила цього виховання буде позначатись не на всіх дітях однаковою мірою, а ймовірність інших асимілятивних тенденцій у подальшій долі сина досить висока не залишає особливого оптимізму щодо україномовного сімейного виховання.

Насамкінець про телевізійний суржик. Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище. Освічену україномовну людину людину цей суржик дратує із-за того маргінального мовного гумору, що постає як основний засіб плекання сміхової культури. Якщо взяти осібно феномен Вєрки Сердючки, то її знамените “СВ-шоу” із зірками російської естради переконливо, здається, довело, що суржик викликає певні емоції тільки по наш бік екрана: посміювання над суржиком або для зросійщеної людини суржик на тлі літературної російської мови ще більше підсилює зненависть до українськості як феномену другосортного. В етнічного росіянина ця мова не викликає жодних емоцій, бо сприймається ним як справжня українська мова (!), що не чинить жодних перешкод для комунікативного порозуміння, (як, до речі, не чинила б і нормальна українська), а джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове вбрання Вєри та її приколи. Джерелом сміху для відповідним чином зорієнтованого етнічного росіянина буде правильна народно-розмовна або літературна українська мова., а не суржик! (По суті навіть мовний апарат етнічного росіянина не налаштований на суржикове кровозмішання, у його питомому, українсько-російському варіанті). Саме українська мова з правдешнім інтонуванням домінує в “злих” (і доволі талановитих у своїй стилістиці зверхності) мовних портретах вайлуватих українців, що інколи з’являються в розважальних передачах “Городок”, “Джентельмен-шоу”, деяких сучасних російських серіалах. Це й не дивно, адже уявлення про нормальну українську мову як грубий жаргон (пор. ототожнення суржик – жаргон у національній науковій картині світу), що побутувало в Царській Росії, мало змінилось у сучасній постімперській свідомості.

Щоправда , російська культурна рецепція суржику виявилась доволі несподіваною і цікавою. Так, у журналі “Декоративное искусство”(1989, №12) була опублікована стаття “Поетика суржику, або котлета по-київськи” про творчість київських художників Реунова і Тистола, стилістика полотен яких, на думку автора, засвідчує своєрідний образотворчий суржик: “Суржик – це не тільки мова. Це й фальсифікована історія, переповнена штампами, це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це дівчина у вінку, це тисячі метрів полотна, витрачених на зображення “Київських схилів” і пейзажі “Мальовничої України”. .. Поетику суржику вони втілили, може, не задумуючись про це, в зображальній мові, яка за своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний суржик, бо і перший,і другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є гарантією щирості намірів художників”.

Див. також роздуми про образотворчий суржик у статті Олега Сидора-Гібелинди “Постмодерн як” (Критика, 2000. ч.3).

Кровозмісне дитя нівроку. Виживає й існує собі. Хоча вже вийшло з дитячого віку ; йдеться про дитинні, несформовані форми мови й мислення, які приречені на довічне животіння в цьому віковому й розумовому статусі, бо природний саморозвиток не для нього. Застиглий гібрид органічний у етномовній структурі України, а частнотність лінгвософських, культурологічних рецепцій цієї присутності цілком очевидна з огляду на приреченість держави на українсько-російську двомовність .

1. Як не прикро, але слід визнати, що існуючі лінгвістичні публікації про суржик не резонують належним чином у національному культурному просторі, а тому емоційний пасаж у статті Оксани Забужко є цілком виправданим : “В моїй електронній скриньці опинився інтригуючий лист: професор Єйлського університету, віломий фахівець із давньоримської культури, цікавиться, чи існують по-англійському які-небудь матеріали про українсько-російський суржик, - професор колекціонує зразки мовної асиміляції, якими, мовляв, завжди позначені в історії окраїни імперій… Довелося, згнітивши серце, відповідати шановному дослідникові імперій, що таких матеріалів, на превеликий жаль, досі нема і в нас – і не тільки по-англійському. Просто, не “емансипувалась” ще наша “окраїна”, щоб усерйоз застановитися над тим, як, власне, вона говорить. Щоб почути саму себе збоку – і вжахнутися” ( Забужко О. “Поговоримо по-креольськи?” // Забужко Оксана. Репортаж із 2000-го року: Зб. статей. – Факт, 2001 – С.76).
2. Российско-украинский бюллететнь, Москва-Киев, 2000, №6-7, с. 99.
3. Окара А. На захист російської мови // Кур’єр Кривбасу- 2001- 134 – С.5).
4. О.Забужко. Скрипаль на даху // Книжник, 2001, №1.
5. Мойсеїв І. Словерсум від Андрія // Книжник – 2000 - №8 – С.7.
6. Політика і культура - 1999 - №4 - С.19.
7. Герасим А. Одні, С. 29.
8. Чекан Олена. Комета Оксана - Книжник, 2001, №13 – С.11.
9. Стріха М. Суржик // Березіль – 1997 - №3-4 – С.136 .
10. Супрун В.М., Свободова И. Неизбывность народной речи // Res Linqnistica. Сборник статей. К 60-летию профессора В.П.Нарознака. — М.: Academia, 1999. — С. 215.
11. Слюсаревський М. Особливості етногенезу українського народу і проблема національної політики в Україні // Політологія. Етнологія. Соціологія: Доповіді та повідомлення З-ого Міжнародного конгресу україністів – Х.: Око, 1996. – С.135.
12. Шульга О.М. Соціокультурна маргіналізація в перехідному суспільстві // Динамизм социальный процессов в постсоветском обществе. Вып. 2. Ч.2: Социальные науки. - Луганск: Знание, 2001. – С.26-42).
13. Маргінали ми, браття.. Досвід життя на межі // Україна молода. 4 квітня – 2001.
14. Кознарський Т. Нотатки на берегах макабресок // Критика – 1998 – ч.5 – С.25.
15. Грабовський С. Україна. Європа. Присмерк? // Сучасність – 2000 - №12.- С.28).
16. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К.: Критика, 2000 – С. 181, 192. Культурний концепт “розгубленість”, чекає на своє дослідження з огляду хоча б на постульовану М.Шлемкевичем соціопсихологічну сутність української людини “на межі”, зафіксованій у лексичному ряді розщеплення, за-(роз-)губленість (Шлемкевич Микола. Загублена українська людина – К.: МП “Фенікс”, 1992).
17. Ірванець О. Замість прєдісловія // Б.Жолдак. Антиклімакс – К.: Факт, 2001 – С.4.
18. Гриценко Олександр. Ukrainian Contents // Критика – 1999 - №10 – С.19.
19. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність –1995-№7-8 – С.148.