Володимир Мільчев

Запорожці у Банаті та Бачці

стан та перспективи дослідження проблеми

 

Доля запорозького козацтва після анексії Російською імперією Запорозьких Вольностей привертала до себе увагу дослідників протягом всього ХІХ-ХХ ст. Як наслідок світ побачили численні наукові дослідження присвячені висвітленню історії окремих гілок запорозького козацтва після 1775 р.

Особливо подібні студії активізувалися у останнє десятиліття, із здобуттям незалежності Україною, лібералізацією політичного життя, розвитком регіональних центрів дослідження історії Південної України. Можемо констатувати появу потужних козакознавчих центрів у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську протягом зазначеного часу. У 1992-2001 рр. було опубліковано праці таких науковців як А.Бачинського, О.Бачинської, Л.Маленко, С.Могульової, І.Сапожнікова, Р.Шияна[1]. На основі опрацювання представницького кола джерел у них ретельно досліджено історію Задунайської Січі; Чорноморського, Азовського, Дунайського козацьких військ, які були прямими нащадками Запорозької Січі.

Поруч з подібними надбаннями у галузі козакознавства можна відзначити й певну нерівномірність у висвітленні історії запорозького козацтва після 1775 р., коли окремі проблеми ще не знайшли свого дослідника. До однієї з “білих плям” постсічової історії запорожців безперечно є нетривале перебування частини запорожців у межах Військового Кордону (Воjна Краина; Militärgrenze) на півдні імперії австрійських Габсбургів, у історико-географічній областях Банат та Бачка. Причини подібної нерівномірності коріняться, насамперед, у низькому рівні обізнаності вітчизняних істориків із джерельною базою та історіографічним здобутком досліджуваної проблеми. Подібна необізнаність далася взнаки у тих нечисленних працях, що вийшли з під пера українських дослідників і призвела до певної міфологізації історії запорожців у межах Військового Кордону. Розглядові зарубіжної та вітчизняної історіографії, визначенню потенційної джерельної бази дослідження та, оскільки це можливо, деміфологізації історії запорозьких насельників Банату та Бачки і присвячено цю невелику розвідку.

Починаючи історіографічний огляд відзначимо, що поява запорожців у межах Австрійської імперії збудила неабиякий інтерес до них. Вже через 4 роки після початку переселення запорожців у Австрію у світ вийшла невеличка праця Ф.Гендльовика, офіцера австрійської служби, який безпосередньо зіткався із запорожцями під час свого перебування на Військовому Кордоні[2]. Інформацію відносно поселень запорожців власне у Банаті можна віднайти лише у третьому розділі книги Гендльовика. Два перші він присвятив екскурсові у історію Запорозької Січі та звичаїв козацтва. Однак, навіть цей невеликий шар інформації слід використовувати дуже обережно. Справа в тім, що сам Гендльовик походив із північнонімецьких земель і не був природнім австріяком. Внаслідок цього він надзвичайно слабко орієнтувався у реаліях Військового Кордону, специфіці його населення. Не володіючи ані сербською, ні тим більше українською мовами він весь час змішує відомості відносно запорожців з відомостями про побут сербських граничар. Не в останню чергу це було зумовлено генетичною спорідненістю мов, релігійної належності та способу життя козаків та граничар. Наведене ним зображення кошового отамана банатських запорожців являє собою ідентичну копію зображень граничарського офіцерства другої половини XVIII ст. Можливе пояснення можна віднайти або у несвідомій дезінформації Гендльовика, або у тому факті, що під час перебування на службі у Австрійській імперії запорожці були обмундировані за зразком граничарських полків. Втім, попри свою плутаність праця Гендльовика аж до середини ХІХ ст. була чи не єдиним джерелом з якого зацікавлений читач міг видобути відомості про банатських запорожців.

Наступна за хронологією праця, в якій було заторкнуто проблему запорожців у Банаті є книга К.Черніга, присвячена етнографічному описові народів що населяють та населяли у різні часи Австрійську імперію. Зауважимо, що у описові запорожців вона позбавлена будь яких оригінальних рис і базується на згадуваній вище праці Гендльовика[3].

З пожвавленням досліджень історії запорозького козацтва у регіональних наукових центрах в самій Україні (як в підросійській, так і в австрійській) пов’язані роботи які побачили світ на сторінках таких часописів як “Киевская старина”, “Записки Одесского Общества Истории и Древностей”, “Записки наукового товариства ім. Шевченка”.

Першим за часом появи йде невелике повідомлення В.Антоновича[4]. Як за обсягом, так і за рівнем інформативності воно не претендувало на звання наукової статті, а, скоріш за все, за задумом автора мало лише ознайомити читача з існуванням подібної проблеми, дати короткий нарис історіографії та підштовхнути можливого дослідника до більш ретельного розгляду цієї теми. Відзначимо, що це повідомлення прислужилося поставленій меті і дійсно активізувало студії з дослідження “банатської проблеми”.

Дослідження П.Іванова не стосувалося безпосередньо теми поселень запорожців у Австрійській імперії[5]. Набагато більше уваги автором було приділено розглядові історії тих гілок запорозького козацтва, які протягом останньої чверті XVIII ст. функціонували у межах Російської та Османської імперій. Однак ним було зроблено ряд цінних зауважень відносно зон виходу запорожців у Банат. На підставі аналізу положень Кючук-Кайнарджийського миру та Айнали-Кавацької конвенції він безпомилково вказав на територію Молдавського та Волоського князівств.

Здійснена М.Грушевським републікація (у перекладі) праці Ф.Гендльовика цілком вміщувалася у напрям курсу на активізацію дослідження історії банатських запорожців, започаткованого його вчителем[6]. Непересічне значення цієї розвідки полягає в тому, що вона зробила досяжною для широкого кола читачів та дослідників працю Гендльовика, яка вже давно перетворилася на бібліографічну рідкість.

Після виходу в світ праць В.Антоновича, П.Іванова та М.Грушевського і аж до кінця ХХ ст. в Україні не з’явилося жодної праці присвяченої висвітленню досліджуваної проблеми.

Певну увагу проблемі існування запорозьких поселень на території сучасної СР Югославії приділили й вчені цієї країни. Різко вирізняється на тлі всіх згаданих вище праць стаття югославського дослідника Л.Челапа[7]. Це єдина на сьогоднішній день розвідка, яку виконано безпосередньо на матеріалах архівів, а не на переказах небезсумнівної книги Гендльовика. Попри всю її новизну у висвітленні процесу запорозької колонізації на підруччю сучасної Воєводини їй притаманні і певні вади. Вади ці полягають у надмірному позитивізмі дослідника який виявився у захопленні цитуванням документів та майже повній відсутності їх аналізу. Подібні хиби були, та власне кажучи часто-густо й продовжують залишатися невід’ємним атрибутом історичних шкіл що зазнали суттєвого впливу з боку реалій соціалістичного ладу. Незважаючи на них праця Л.Челапа на сьогоднішній день залишається для українського історика чи не єдиним джерелом (звісно ж не рахуючи власне архівів Хорватії та Югославії), з якого він може дістати правдиву інформацію про обставини та умови переселення запорожців на Військовий Кордон, їх кількість, несення ними військової служби, термін перебування у межах Військового Кордону Австрійської імперії та подальшу долю. З огляду на високий рівень інформативності цієї праці актуальним є питання про її републікацію.

Історія Військового Кордону в цілому, цього геніального витвору австрійського абсолютизму, протягом всього часу його існування від початку XVI і до кінця ХІХ ст. привертала до себе увагу науковців з багатьох країн. Зі всієї його, надзвичайно широкої, історіографії ми відзначимо працю американського історика австрійського походження Г.Розенберга[8]. У ній він розглянув епізод зі вступом частини запорожців на австрійську службу у 1785 р., дав оцінку їх бойовим якостям, провів аналогії відносно історичного розвитку козацьких та граничарських спільнот у XVIII-ХІХ ст.

Активізація дослідження історії запорозького козацтва яка відбулася протягом останнього десятиріччя ХХ ст., в тому числі й історії запорожців після 1775 р., майже ніяк не проявилася у студіях з історії запорожців у Банаті. Численні довідники з історії України обмежуються констатацією самого факту їх існування і не більше. З усієї величезної кількості праць що з’явились у цей час лише у праці Ю.Мицика дотично розглянуто історію банатських запорожців[9]. Втім нового матеріалу у ній подано не багато.

Таким чином історіографію проблеми представлено нечисленними працями австрійських, американських, російських, югославських та вітчизняних істориків, які спорадично з’являлися протягом ХІХ-ХХ ст. Майже всі вони, окрім досліджень Л.Челапа та Г.Розенберга беруть за основу працю Ф.Гендльовика, а відтак за традицією повторюють помилки у висвітленні історії та розкритті особливостей побуту запорожців на Військовому Кордоні, яких припустився її автор. Крім того, історіографічний здобуток який перебуває на даний момент у розпорядженні дослідника не є достатнім для появи бодай невеликої об’єктивної розвідки, яка б могла претендувати на наукову новизну і заповнити всі існуючі лакуни.

Тобто існує потреба у опрацюванні нової концепції дослідження проблеми запорожців Банату, яка б по-перше, відійшла від стереотипів та хиб попередніх дослідників, а по-друге, базою для подальших студій вважала комплекси джерел чиє виникнення безпосередньо спричинено фактом оселення та перебування запорожців у Австрійській імперії.

Можна виокремити кілька поширених серед науковців стереотипів, які значною мірою сприяли міфологізації історії банатських запорожців вони стосуються питань відносно:

  • зон виходу запорожців у Банат;
  • умов на яких вони переселялися до Австрійської імперії;
  • місць дислокації та кількості запорожців які оселилися на Військовому кордоні;
  • часу коли вони покинули Банат;
  • чи продовжували існувати осередки запорозької колонізації у Банаті протягом ХІХ-ХХ ст.

Наявний на сьогоднішній день у нашому розпорядженні історіографічний доробок дозволяє, хоча й у загальних рисах, дати відповідь на ці питання, а також спробувати розвінчати окремі хибні постулати, які довгий час вводили та продовжують вводити у оману дослідників.

Стосовно визначення зони виходу запорожців до Австрійської імперії, то ми вважаємо, що слід погодитися з точкою зору яку виказав ще П.Іванов[10]. Згідно неї запорозькі насельники Банату належать до тієї гілки запорожців яка до 1785 р. перебувала у князівствах Молдавії та Валахії і не підпадали безпосередній юрисдикції турецького уряду, що й дало їм змогу безперешкодно виїхати до імперії Габсбургів. Подібні погляди підтверджують і документи австрійського військового та цивільного командування, які були використані Л.Челапом[11]. В них запорожці скрізь фігурують як підданці молдавського князя. У світлі цих відомостей дискусійними вбачаються твердження відносно того, що запорожці перейшли на австрійську службу безпосередньо з Задунайської Січі.

Відносно умов на яких оселялися запорожці на Військовому Кордоні у Банаті у вітчизняній історичній літературі побутує думка про те, що їм було надано широку автономію. Вважається, що вони складали окремий полк у складі граничарських полків, залишили за собою право користуватися своїми зброєю, обмундируванням та амуніцією та обирати собі старшину. Більш того декларується існування т.зв. Банатської Січі, яку весь час її існування очолювали кошові отамани.

Зауважимо, що запорожці ведучи переговори з представниками австрійського військового командування навесні 1785 р. дійсно намагалися зберегти широку автономію у системі Військового кордону, але австрійська влада погодилася лише на присвоєння офіцерських чинів невеликій кількості запорозької старшини. Втім, досить часто офіцерські повноваження ці були чисто номінальними, оскільки австрійське командування у більшості випадків головними командирами козацьких загонів призначало граничарських офіцерів, сербів за національністю[12].

Питання про існування центрального запорозького поселення, – Січі, – на теренах Військового Кордону залишається відкритим. Однак ті відомості які наводить Л.Челап, посилаючись на матеріали архіву АО Воєводини, стверджують, що запорозькі команди було розкидано по багатьох місцях у Банаті і Бачці, часто на значній відстані одна від одної, та у невеликій кількості (по 150-160 козаків)[13]. Питання про збереження запорожцями власних зброї та обмундирування відпало з порядку денного вже у перші дні по переселенню, коли з’ясувалося що у більшості козаків немає пристойної зброї та мундирів і вони самі погодилися на обмундирування за зразком граничар[14].

Зазначимо, що не слід дивуватися подібному стану речей та шукати у діях австрійського уряду відносно запорожців якогось підтексту. Існування “Банатської Січі” (у тому вигляді як воно зображується у працях вітчизняних істориків) у межах австрійського Військового Кордону наприкінці XVIII ст. було абсолютно неможливим. Серія реформ проведених князем Гільдбургхаузеном на теренах Військового Кордону впродовж 1735-1748 рр. остаточно скасувала залишки граничарської автономії та уніфікувала всі сфери життя його населення згідно стандартів, встановлених австрійським військовим командуванням[15].

Щодо місць дислокації запорожців у Банаті та Бачці, та їх кількості у вітчизняній історіографії також існує кілька стереотипних поглядів, які кочують по сторінках наукових видань починаючи з середини ХІХ ст. Згідно них запорожці у кількості 8000 чоловік мешкали у м.Сєнті та навколишніх селищах.

Дійсно саме ця цифра – 8000 козаків, фігурувала у відомостях наданих запорозькими депутатами австрійському командуванню відносно кількості запорожців, які знаходяться у Молдавії та готові заступити на цісарську службу. Саме ця цифра, з легкої руки Гендльовика, наводиться багатьма істориками як реальний показник чисельності банатських запорожців. Втім, як видно з праці Л.Челапа, австрійське командування вчинило досить жорстку фільтрацію запорожців, які прибували у межі імперії – в’їзд дозволили лише тим з них, хто спеціальними комісіями був визнаний здатним до військової служби за віком та фізичним станом; решту вислали. Не виключено також що більшість запорожців, які спочатку зажадали вступу на цісарську службу, довідавшись про кондиції австрійського військового командування, відмовилася від першопочаткового наміру. Загальна кількість козаків, які на осінь 1786 р. переселилися до Австрії, згідно відомостей наведених Л.Челапом, коливалася у межах 1000-1500 чоловік[16].

За тими ж відомостями м.Сєнта було лише збірним пунктом, де зосереджувалися запорозькі команди протягом 1785 р. для освідчення австрійськими військовими чинами та вирішення їх подальшої долі та місць дислокації. Вже починаючи з 1786 р. всіх запорожців перевели південніше, ближче до турецького кордону. Серед пунктів їх перебування згадані міста Нові Сад, Тітель, Ковель, Панчево[17]. Як видно з карти Військового Кордону у Банаті, укладеної австрійським офіцером Р.Шмідтом, станом на 1787 р. м.Сєнта, колишній шанець скасованої Гільдбургхаузеновою реформою Потиської ландміліції, знаходився у “глибокому тилу” Військового Кордону і не міг бути осередком запорозької колонізації[18].

Існує кілька точок зору на час, коли запорожці масово покинули Банат. Так, український історик Ю.Мицик вважає, що це сталося у 1811-1812 рр.[19] Югославський дослідник Л.Челап, спираючись на документи Хорватського державного архіву стверджує, що події ці припадають на час австро-турецької війни 1788-1791 рр. Впродовж бойових дій частина запорожців загинула, а частина втекла до турецьких володінь і вже у 1791 р. їх на Військовому Кордоні залишилося лише кілька десятеро літніх козаків, не здатних до військової служби[20]. Достатньо ж і вичерпно на це питання можуть відповісти лише подальші ґрунтовні студії документальних масивів з історії банатських запорожців.

Підходячи до питання про долю “запорозьких нащадків” у Бачці, зауважимо, що цей міф потрапив до вітчизняної історичної літератури завдяки посиланню зробленому В.Антоновичем на лист мешканця села Керештур (комітат Бачка) Ю.Веселовського до львівської “Просвіти”, написаний “чистою українською мовою” та датований 1878 р. У ньому йшлося про надіслання шкільних підручників українською мовою для “нащадків запорожців”, які нібито замешкують у цьому селищі[21].

Як відомо, однією з головних умов на яких запорожці перейшли 1785 року до Австрійської імперії було збереження ними холостяцького стану. Власне кажучи, це була єдина вимога козаків, якої австрійське командування дотримувалося без жодних змін протягом всього їх перебування на Військовому Кордоні. Через ці ж самі обставини навіть ті з козаків, які назавжди залишилися у австрійських володіннях, не залишили по собі ніяких нащадків[22].

Так звідки ж з‘явилися ці “бачванські запорожці”?

Справа в тому, що у середині XVIII ст. у межах історико-географічної області Бачка (західна частина сучасної АО Воєводини: з півдня та заходу обмежена р. Дунай, а зі сходу – р.Тиса), опинилася етнографічна група українців, яка не мала нічого спільного із запорозькими козаками. Нині цей субетнос відомий під назвою бачванських русинів. Цей переселенський рух було спрямовано до Бачки урядом Марії-Терезії з метою господарського освоєння області, яку не так давно було відвойовано у Туреччини. Нові насельники походили з найпівнічніших комітатів Угорщини, т.зв. Горніци (околиці м. Мішкольц). Так вже у 1740-х роках у Бачці виникло кілька русинських селищ серед яких найбільшими були Керештур (Руський Керештур) та Коцур[23]. Селища ці було засновано у північній частині Бачки, на цивільному праві, і їх населення ніколи не входило до складу Військового Кордону. Власне Керештур, на який вказано як на місце в якому мешкають “нащадки запорожців” було засновано у 1745 р. У 1784 р. тут звели греко-католицьку церкву[24].

Тобто, бачванські русини настільки сильно відрізнялися від запорожців у конфесійному, мовному та етнографічному відношенні, що навряд чи могла б відбутися інкорпорація до їх громад бодай невеликої частини козаків. Звичайно, русинська говірка могла здатися зразком “чистої української мови” галичанам (адресуємо до зразка бачванського діалекту)[25], але ж русини від цього не ставали запорожцями. Вважаємо, що ідентифікуючи себе та своїх односельців як нащадків запорозьких козаків, згадуваний вище Ю.Веселовський знаходився під впливом романтизму, притаманного частині галицьких істориків та літераторів у погляді на українську минувшину, коли навіть стовідсотковий уніат схильний був вважати себе запорожцем по крові, не особливо переймаючись такими історичними фактами, як от події Коліївщини та ін. Або ж просто прорахував, які струни у душах львівських просвітян краще зачепити аби отримати необхідну літературу.

Як би там не було, не існує жодних причин для подальшого існування міфу про “запорозьких нащадків”. Якщо окремі запорожці й залишили по собі дітей чоловічої статі, то вже наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. вони неодмінно мали розчинитися серед сербського населення південних районів Банату та Бачки. Факт їх існування могло б підтвердити обстеження антропонімічного матеріалу сербів згадуваних місцевостей.

На цьому ми завершуємо екскурс до окремих питань історії банатських запорожців. Появу більш ґрунтовного дослідження проблеми поки що унеможливлює слабкий рівень дослідженості головних масивів документальних джерел. Власне кажучи, завдання, яке стоїть на сьогоднішній день перед дослідником є доволі прозаїчним – взагалі визначитися, що ж може скласти потенційну джерельну базу дослідження.

Переважна більшість джерел до історії запорозьких козаків на Військовому Кордоні Австрійської імперії наприкінці XVIII ст., які мають бути відкриті внаслідок евристичної роботи, переховується у архівних зібраннях Австрії, Хорватії та Югославії.

Чільне місце посідають документальні масиви Військового архіву (Kriegsarchiv) Австрії у Відні. Значну частину цього зібрання становлять матеріали, що виникли внаслідок діяльності Верховної Військової Ради (Hofkriegsrat) за весь час її існування з 1556 до 1848 рр.[26] Для дослідження проблеми банатських запорожців необхідно, перш за все, обстежити документальні масиви, що утворилися впродовж 1785–1791 рр. Проведення евристичної роботи по фондах віденського Військового архіву значно спрощує наявність праць Е.Гільбранда та В.Вагнера[27]. В них віденськими науковцями було здійснено огляд картографічних та документальних зібрань Військового архіву що стосуються історії Військового Кордону.

Зібрання Хорватського державного архіву у Загребі також переховують чималу кількість джерел до досліджуваної проблеми. Слід сказати що 40 фондів та збірок цього архіву безпосередньо виникли внаслідок діяльності різноманітних інституцій Військового Кордону[28]. Для нас особливий інтерес являють документи Славонської генералкоманди. Саме у її юрисдикції знаходилась частина Військового Кордону на теренах Славонії, Срему, Бачки та частини Банату. Документальні масиви, що утворилися у процесі функціонування Славонської генералкоманди увійшли складовою частиною більше аніж до 100 архівних фондів. Найбільшу кількість матеріалів до історії поселень запорожців у Банаті, як видно із дослідження Л.Челапа, містять справи фонду № 66 зібрання Славонської генералкоманди за період 1785–1791 рр.[29]

Частину джерельної бази дослідження історії запорожців на Військовому кордоні Австрійської імперії становлять фонди архівних зібрань Югославії. Насамперед це Архів Автономної області Воєводини у м. Нові Сад. Найбільш перспективним для проведення евристичної роботи для нас є фонд “Бачванська жупанія” у справах якого переховується чимало цінних свідоцтв про кількість та географію розселення запорожців у південно-східній Бачці[30].

Певна кількість інформації з історії банатських запорожців може переховуватись у архівних зібраннях Російської Федерації. Це фонди Архіву зовнішньої політики Російської імперії та Російського державного військово-історичного архіву у м. Москва[31]. Як відомо, російський уряд наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. дуже уважно спостерігав за долею колишніх запорожців, намагаючись дипломатичними зусиллями та за допомогою своїх конфідентів схилити їх до повернення до Російської імперії. Невиключно, що документальні свідоцтва саме такої діяльності вдасться віднайти у фондах цих двох російських архівів.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що історія запорозьких козаків, які оселилися на Військовому Кордоні Австрійської імперії у Банаті та Бачці є слабко дослідженою складовою проблеми долі запорожців після 1775 р. Існуючий історіографічний доробок з даної проблематики, у переважній більшості, не є ґрунтовним оскільки не базується на достатній джерельній базі і тому не може бути використаним для створення узагальнюючого дослідження з проблеми. Неодмінно постає питання про введення до наукового обігу матеріалів архівних зібрань Австрії, Хорватії, Югославії та Російської Федерації. Подібна евристична та едиційна археографічна робота має бути конкретизована появою аналітичного дослідження з розглянутої проблеми.

 

  1. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. (До 170-річчя заснування). – Одеса: “Астропринт”, 1998; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000; Могульова С.М. Перші кроки задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Південна Україна XVIII-ХІХ століття. – Випуск 2. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1996. – С.108-115; Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. – Одесса: ОКФА, 1998; Шиян Р.І. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1998.
  2. Ausführliche und wahrhafte Schilderung der Saporoger kosaken vom Fähndrich von Händlowik, der sich geraume zeit um die Gegend der Wohnungen dieser Leute aufgehalten hat. – Pappenheim in Franckeu, 1789.
  3. Etnographie der Österreichischen Monarhie von Karl Freiher von Czoernig. – Wien, 1857.
  4. В.А. Поселения запорожцев в Банате // Киевская старина. – Том ІІ (Июнь). – 1882 (Год первый). – С. 549-552.
  5. Иванов П. К истории запорожских козаков после уничтожения Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1904.- Т. XXV.-С. 20-40.
  6. Грушевський М.С. Записки Гендльовика про банатських запорожців // Записки наукового товариства ім. Шевченко, 1911. — Т.101. — Кн.1. — С.134-143.
  7. Ћелап Л. Колонизациjа запорошких козака у данашњоj Воjводини у XVIII столећу // Зборник за друштвене науке. – № 24. – 1959. –С. 122-130.
  8. Rothenberg Gunther E. The Military Border in Croatia, 1740-1881: a study of an imperial institution. – Chicago: University of Chicago Press, 1966.
  9. Мицик Ю.А. Козацький край: нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. – Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1997.
  10. Иванов П. К истории запорожских козаков после уничтожения Сечи // Записки Одесского общества истории и древностей.-1904.- Т. XXV.-С. 28.
  11. Ћелап Л. Колонизациjа запорошких козака у данашњоj Воjводини у XVIII столећу // Зборник за друштвене науке. – С. 126.
  12. Там само. – С. 129.
  13. Там само. – С. 130.
  14. Там само. – С. 128.
  15. Rothenberg Gunther E. The Austrian military border in Croatia, 1522-1747. – Urbana: University of Illinois Press, 1960. – С. 112-123.
  16. Ћелап Л. – С. 130.
  17. Там само. – С. 129, 130.
  18. Вулетић Д. Воjна граница: кроз старе планове и графичке приказе. – Сремска Митровица: Завод за заштиту споменика културе, 1996. – С. 13.
  19. Мицик Ю.А. Козацький край: нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. – С. 15.
  20. Ћелап Л. – С. 130.
  21. В.А. Поселения запорожцев в Банате // Киевская старина. – Том ІІ (Июнь). – 1882 (Год первый). – С. 552.
  22. Ћелап Л. – С. 123, 130.
  23. Жирош Миронь Досєльованє и блуканє житєльства // http://www.rusnaci.org/
  24. Руски Керестур // http://www.geocities.com/ruskikerestur/Po_ruski.htm
  25. Жирош Миронь Досєльованє и блуканє житєльства // http://www.rusnaci.org/: “Русини (Руснaци) пeрши присeлєнци дo Бaчкeй пoxoдзa зoз нaйсивeрнєйшиx кoмитaтox Угoрскeй. Присeлєнци дo Кeрeстурa и Кoцурa приxoдзa з двox лoкaцийox: Зaкaрпaтя, з крaю мeдзи Ужгoрoдoм и Мукaчeвoм у Укрaїни, и з oкoлини Мишкoлцa у нєшкaйшeй сивeрнeй Мaдярскeй. Русини (Руснaци) у гoрнїх кoмитaтox Угoрскeй (Гoрнїци) пo єдниx aвтoрox aвтoxтoнe житeльствo, a пo другиx, вoни вєднo з Мaдярaми приxoдзa и прeвoдзa Мaдярox прeйґ Кaрпaтox и нaсeлюю шe дo Пaнoнскeй кoтлїни. Нaшo прeдки зoз Гoрнїци у пeршим шoрe прe eкoнoмски причини, у чaшe Мaрийoтeрeзиянскeй кoлoнизaциї Вoйвoдини, як Руснaци унияти зoз прaвoм шлєбoднeй сeлїдби пoчaли сцигoвaц дo Бaчки”.
  26. Kriegsarchiv // http://www.oesta.gv.at/ebestand/ekv/efr2_kv.htm
  27. Hillbrand E. Die Kartenbestände des Kriegsarchivs Wien für das Gebiet der ehemaligen Militärgrenze // Schriften des Heeresgeschichtlichen Museums in Wien. – № 6 (1973). – S. 231–253; Wagner W. Quellen zur Geschichte der Militärgrenze im Kriegsarchiv Wien // Schriften des Heeresgeschichtlichen Museums in Wien. – № 6 (1973). – S. 261-290.
  28. Hrvatski državni arhiv // http://zagreb.arhiv.hr/hr/fondovi/fs-ovi/arhiv-grad-hda.htm
  29. Ћелап Л. – С. 130.
  30. Там само. – С. 130.
  31. Архів зовнішнньої політики Російської імперії (АЗПРІ), ф. “Зносини Росії з Австрією”; Російський державний військово-історичний архів (РДВІА), ф. 428 “Австро-Угорщина” (колекція матеріалів з історії країн та держав).
На Растку објављено: 2008-01-05
Датум последње измене: 2008-01-05 13:20:23
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује