Бранко Чопич

Гостроколючка стає героєм

Гостроколючка, малий войовничий їжачок, потрапив у полон. Одного разу, надвечір, його зловили малі діти, в самій глибині тернових кущів, де він мешкав разом із своїми батьками. Марно батько радив йому:   

– Гостроколючко, сину, вирушай на лови тільки тоді, коли літатиме кажан, і коли листя присмерком стане сірим. Інакше тебе зловлять діти, які зі своїми батьками живуть там, внизу, у кінці дороги в дивакуватому кублі, яке цілий день димить.

Це його добрий батько Живий Будяк мав на увазі дім, який знаходився при дорозі.

Того фатального надвечір’я нетерплячий Гостроколючка ще зовсім рано, одразу після заходу сонця, висунув свій вологий носик з-під однієї висячої гілочки терену. Кажана не було, а листя, ще темно-зелене, тремтіло на вечірньому вітрі.

“Кажан, напевно, заснув, а листя грається з вітром, і забуло змінити колір”, – подумав собі їжачок і спустився у поле нижче терносливу.

І тут його біля самої дороги зловили діти, які повертались з пасовища, женучи перед собою стадо овець.

Його зачинили у дворі зі свійськими птахами, який був загорожений таким міцним парканом, що марною була будь-яка спроба втекти.

Тут його першим помітив пихатий півень, який як раз збирався іти до пташатнику спати.

– Охо-хо, звідки ця миша отут? – прокукурікав він звисока. – Шуруй звідси надвір, доки я тебе своїми кігтями…

І він, надувшися, попрямував прямо на бідного їжака, який весь зіщулився від страху перед таким силачем. Але коли півень підійшов зовсім близько, він раптово застиг, насупився, розвернувся, й поспішно закрокував назад до курятника, бурмочучи собі під ніс:

– Звідки тут з’явилися колючисті миші?.. І так важко жилося, а тепер… Лишилося тільки, щоб щоб ще прилетіли крилаті лисиці, і, це… кінець світу вже тут.

– Ти диви, злякався мене, хто б міг подумати! – задоволено подумав Гостроколючка. – Виходить, я-таки щось важу! Треба мені тепер бути хоробрішим.

Свійські птахи швидко всі полягали спати, і невеличке подвір’я опустіло й оніміло. Один кажан пролетів низько над самим парканом.

– Час нічного лову, – сумно згадав Гостроколючка і пішов роздивлятися свій новий притулок.

Бідним був його новий світ: просторий курятник, два коритця для води, одна мірка для пшениці, перевернута і пуста, і зовсім у кутку купа старої цегли. А коли зовсім спустилася ніч, до того ще й долучилося десять тисяч зірок та кривий місяць, але й це не могло втішити маленького полоненого. Зірки всю ніч мерехтіли, і, мабуть, про щось розповідали, але малий їжак не тямив їхньої мови. Мову зірок, напевно, знала тільки мудра сова, яка мешкала в дуплі дерева понад тереном.

Перед світанком Гостроколючці снилося, що в нього виросли крила, і він втік із рабства; а вранці їжачок прокинувся дуже сумним.

– Що це за плаксулька згорбився за коритом? – презирливо зашипів на нього гусак, похитуючись на ходу, подібно до білого пернатого човна.

– Подруго гуско, зараз побачите, що із ним зроблю я, Хитайло Мудрий!

І гусак, який насолоджувався своїм геройством перед слабшими за себе, підходив до малого їжака із високо піднятою головою; але ледве гусак ступив два кроки, їжачок настовбурчив усі свої голки і зайняв бойову позицію.

– Я Гострокол, син Живого Будяка, славетного їжака, який знищив стільки змій, скільки колючок на його тілі. Гей ти, нахабний пернатий м’ячу, я покажу тобі, що я гідний син свого хороброго батька!

Осоромлений гусак був вимушений тікати, а малий герой задоволено подумав:

– Батьку мій, ти далеко від мене, але принаймні можеш бути за мене щасливим! Я гідно і хоробро себе показав, хоч я ще й молодий.

Те саме сталося і з індиком та качуром, які були такими ж базіками та гордіями, як і гусак, щоправда не настільки  дурними.

Досить швидко майже весь двір сповнився розповідями про страшне колюче створіння, яке нагнало переляку на всіх місцевих мешканців. Півень опустив свій гребінець, індик перестав чепуритися та набундючуватися, а гусак та качур більше не розповідали про свої геройства на річці. Один лише скромний сивий голуб, коли почув про нового мешканця двору, злетів зі стріхи із зернятком у дзьобі.

– Вітаю тебе, дорогий госте! Чи не бажав би ти пригоститися зернятком? Чи ти з далеку? Ох, як мені шкода, що ти не маєш крил і не можеш злетіти до мого гнізда, аби побачити двох моїх прекрасних новонароджених пташенят!. Вчора вони тільки вилупилися, і від радості я летів через поля, як навіжений, та ледве не втрапив у засідку для перепілок! Прекрасні дітки, тільки-от боюся змій… Минулого року одна змія забрала в мене чудове пташеня…

У бідного птаха при цій згадці на очі навернулися сльози, і він замовк.

– Змія, кажеш? – запитав вражено їжачок. – Моє плем’я – великий ворог змій. Коли молодий їжак вбиває свою першу змію, його проголошують дорослим їжаком та справжнім героєм. Ох, як би мені хотілося б зустрітися зі змією, нехай би я і загинув!

Після цієї першої розмови голуб та їжак відразу заприятелювали, і цілий день розповідали одне одному все, що знали про цей розмаїтий світ.

По перших сутінках голуб відлетів спати, а їжак поплентався вздовж паркану. Коли він дійшов до одвірки, його серце збуджено забилося. Одвірка була відчиненою і перед ним була свобода. Він швидко проліз через отвір, перебіг трасу і як тільки вліз у траву, почув тихе шарудіння. Це була змія.

Довга і темна, поблискуючи очима, вона повільно протяглась по траві, похмуро бурмочучи:

– Горобці на галявині говорять, що голубка з голубом народили двох малят. Ох, який це буде ласий шматочок! І минулого року я в них з’їла пташенят…

Вже наперед насолоджуючись здобиччю, вона і не помічала їжака, згорненого у високій траві поблизу неї. І тоді, коли її довге тіло протяглося зовсім близько, їжак на мить випнув очі, міцно вкусив зміїний хвіст і згорнувся у клубок, виставивши наперед всі свої голки.

Здивована змія стала немов божевільною – почала кидатися, кусатися, скривавлюючи губи об гострі голки. Кидалася разом з їжаком туди-сюди по траві, шиплячи так страшно, що вранішні купальські квітки тремтіли, ніби їм було холодно. Нарешті, обколена і втомлена, змія напівмертвою розпласталася у траві, і їжак її без жалю задушив.

Побитий і скривавлений, зі здобиччю перед собою, Гостроколючка кидає погляд на подвір’я, в якому знайшов собі хорошого друга. Його серце водночас наповнилося і гордістю, і тугою.

– З Богом, голубе, дорогий мій друже! Я врятував твоїх дітей і став героєм. А зараз йду до своїх показати здобич батькові. І ще раз, з Богом, мій крилатий друже!

Малий сірий голуб його не чув. Він, дуже щасливий, спав поряд зі своїми пташенятами. А молодий їжак зі змією в зубах поспішав через дорогу в ніч до своїх тернових кущів.

Переклад студенток 3. курсу сербської філології Інституту філології КНУТШ