Ольга Мацюпа

Перцептивні особливості Дунаю в оповіданнях М. Пантича

 

Дунай як річка сьогодні не вимірюється лише географічними поняттями, а є синтезує у собі комунікативні зв’язки у сфері політики, економіки та культури. Не дивно, що Дунай має також оформлення художнього образу, який знаходить своє місце не лише у фольклорі, а і в сучасній художній літературі. Для жителів Сербії ця річка має особливе значення, вона у великій мірі задає ритм їхнього життя, є невід’ємним елементом їхньої картини світу. Тому вкрай важливим є дослідити літературне відображення річки, образ якої у найбільшій мірі і досить по-різному представлений у творчості двох сучасних сербських письменників – Мілорада Павича та Михайла. Пантича.

Аналізуючи вияв образу Дунаю в їхніх оповіданнях, помічаємо, що зображення річки є зовсім різним, що підкреслює особливість та неповторність письменницького стилю кожного з них. Отож, мабуть, єдиною спільною рисою зображення річки у двох письменників є те, що образ Дунаю міфологізується, однак, міфологізується по-різному.

На відміну від М. Павича, М. Пантич у своїх оповіданнях показує Дунай фрагментарно: письменник змальовує річку, яка просторово пов’язана з частиною міста, що зветься Новий Белград. Таким чином, мова йде про те, чим є Дунай для мешканців міста, як він формує їхню картину світу, як впливає на їхню свідомість. Дунай у М. Пантича – це своєрідна художня деталь, своєрідне земне божество локального характеру, яке завжди є присутнім, навіть без вербального вияву, в той час як у М. Павича Дунай – це наскрізний образ, який втілює філософську ідею плинності, зміни. У Мілорада Павича Дунай – це образ, який тяжіє до ідеальної цілісності, синтезує у собі часопросторову парадигму; його структура – багаторівнева та багатоелементна, але вона передбачає єдність.

Часопросторова перцепція Дунаю

У своїй доповіді на одній із конференцій сербський письменник Мілета Проданович зазначив, що кожен житель міста Белграда “завжди мешкає менш чи більш ближче до берега. Навіть, якщо його помешкання не знаходиться біля якогось з берегів, він все одно бачить річку”[1]. Присутність річки впливає на формування людської свідомості, а також на оформлення соціально створеної картини світу. Незважаючи на те, що річкові ресурси використовуються як індустріально, так і економічно, Дунай не підпорядкований людській волі, а власне, навпаки. Людське життя придунайських міст, в тому числі і сербської столиці, є підвладним ритмам цієї “багатозначної” річки.

Неспроста “співець Нового Белграду”, письменник, есеїст, літературний критик і упорядник, Михайло Пантич називає Дунай Богом: “Dunav nije reka. Dunav je Bog.” [2]

Чуттєва перцепція Дунаю

Хоча Дунай і не згадується у кожному оповіданні про новобелградське життя, читач завжди відчуває його присутність, як і майстерно приховану присутність автора. В оповідання “Mačke” (“Кішки”) герой говорить, що прагне постаріти, дивлячись на Дунай. Під час прочитання збірки М. Пантича “Ako je to ljubav” (“Якщо це кохання”) можемо зробити висновок, що побачити Дунай перед смертю мріє, мабуть, кожен персонаж оповідань. Прикладом цього може бути і те, що героїня оповідання “Žena u muškim cipelama” (“Жінка у чоловічих черевиках”) втікає з лікарні, що побачитись з чоловіком, якого, мабуть, любила усе життя, але через примхливість вдачі не пов’язала з ним своє життя. Після їхньої зустрічі вона просить провести її до лікарні, але спершу прагне побачити Дунай, мабуть, востаннє. У цьому контексті Дунай справді має ознаки божества, яке є втіленням не лише духу, а має й фізичні виміри. Така лінія спільної мрії у різних сюжетах може бути лише результатом детальних спостережень, щоб бути зафіксованою в оповіданнях.

Збірка “Ako je to ljubav” є колекцією фрагментів з буденного життя Нового Белграду. Персонажі цих фрагментарних розповідей люблять самі і є тими, кого люблять. Однак, ніхто з них не може пояснити феномен любові. Таким чином для кожного любов матиме своє визначення, свою дефініцію. У статті “Pisanje ljubavi na vodi Dunava” Алла Татаренко наводить низку таких дефініцій: “Za junake prіča ljubav je posedovanje, neka vrsta plemenite razmaženosti polnog bića čovekovog, ljubav je misliti na nekog, ljubav je teško, melanholično odmicanje od prejakog izvora svetlosti, proširivanje i produbljivanje života. Ljubav je nešto više od objašnjenja, ljubav je ono što ostaje posle svih objašnjenja. Ljubav je neka vrsta Boga, ili sama suština Boga, zračenje iz središta te večne suštine. Ljubav za svakog je nešto drugo” [“Äля героїв оповідань любов є володіння, якийсь вид благородної розпещеності людського Еросу, любов – це думати про когось, любов – важке, меланхолійне віддалення від надто сильного джерела світла, розширення і поглиблення життя. Любов є щось більше від пояснень, любов – це те, що залишається після всіх пояснень. Любов – щось на кшталт Бога, або сама Божа суть, випромінювання із центру цієї вічної сутності. Для кожного любов – це щось інше”.] [3]

Слід зазначити, що одна з вищезгаданих дефініцій “Любов – це Бог” не належить Пантичу, а є відомим висловом із Біблії (послання Св. Павла до Корентян). Очевидно, що любов як божественна ідея у свідомості людини зівставляється з ідеєю божественності улюбленої річки. Отож сприйняття Дунаю фіксується крізь сприйняття Любові. Визначальним є те, що перцепція цієї річки є чуттєвою: з нею асоціюються, як і палкі емоції, так і сфера тривожного спокою. Дунай – це річка, яка пам’ятає війни, і водночас є свідком найщасливіших моментів життя кожного мешканця берега, які пов’язані з найпрекраснішим почуттям, якщо це любов.

Отже збірка “Ako je to ljubav” не розповідає про звичне уявлення любові, з бурхливими виявами пристрасті, емоцій, любов являється у різних формах. Наприклад, в оповіданнях “Kraj časa” (“Кінець уроку”) та “Kako je Ljiljana srela đavola” (“Як Ліляна зустріла диявола”) це почуття приховане у вияві бурхливої пристрасті та ревнощів, яка може призвести навіть до фатальних наслідків, а в оповіданнях “Kratki izlet” (“Короткий відпочинок”) і “Mačke” (“Кішки”) любов є буденним виявом ідеального подружнього життя, яка зрештою набридає, однак, якщо це любов, вона нікуди не зникає, навіть якщо люди розлучаються.

Отож, Дунай є як формою, так і змістовим елементом ментальної картини світу персонажів оповідань М. Пантича - жителів Нового Белграду. Письменник відкриває нам психологічні виміри річки у невеличкому, але надзвичайно цікавому соціумі – Новому Белграді.

Інтертекстуальна перцепція Дунаю

Дунай – це образ, який присутній в кожному оповіданні М. Пантича, навіть тоді, коли немає найменшої згадки про нього. Спробуємо провести паралель образу річки на власне літературний контекст. За словами Алли Татаренко, “Mihajlo Pantić je uspeo da odabere ton kojim nepogrešivo odgovara neuhvatljivoj temi. Priča protiče kao voda Dunava, moćnog i tamnog. Uvek je tu, uvek je ista, a svaki put drukčija, osobena, sastavljena od drugih kapi” [“Ěихайлу Пантичу вдалося вибрати тон, який безпомилково відповідає невичерпній темі. Оповідання протікає, як вода Дунаю, могутнього і темного. Завжди є тут, завжди одна і та сама, але щоразу інша, особлива, завжди складається з інших капель” .] [4]

Література є невід’ємною частиною письменника, вона перебуває у ньому, тому в його оповіданнях знаходимо багато відомих цитат, які вже стають його власними думками: “Potraga za genima njegovih lektira odvešće do Biblije i Dantea, Miltona i Tomasa Mana, Borhesa i Bartelmija, ali i do paraliterarnih tekstova. [Пошук генів прочитаних ним книжок його попередників відведе до Біблії і Данте, Мільтона і Томаса Мана, Борхеса і Бартелма, а також і до паралітературних текстів ] [5]

Прочитання цих оповідань невідчутно формує мережу інтертекстуальних відношень з іншими книгами як сербської, так і світової літератури.

Зображаючи Дунай як частину людського світогляду, Пантич у такий спосіб подає річку крізь призму людської свідомості, дає нам змогу побачити перцепцію річки. У перцептивному відношенні Дунай є вмістилищем цілого емоційного спектру людини, тому образ річки має чуттєвий характер, метафорично виявляється ряді логічних дефініцій. У сприйнятті новобелградців Дунай це Бог; Бог – це Любов, отже Дунай – це Любов. Таке поняття річки є у свідомості невеличкого соціуму, отже Дунай є суспільно міфологізованим образом, а з точки зору часопросторової перцепції є невід’ємним елементом Нового Белграду, його “душею”.

  1. Mileta Prodabović. Good times – bad times ili reka kao sudbina // Međunarodna dunavska konferencija za umetnost i kulturu (2; 2003; Beograd) Zbornik radova, - 67S
  2. Pantić Mihajlo. Žena u muškim cipelama // Ako je to ljubav: Priče. - Beograd: Stubovi kulture, 2003. - S.47
  3. Tatarenko Ala. Pisanje ljubavi na vodi Dunava (Ako je to ljubav Mihajla Pantića) Mesto susreta : ogledi o srpskoj prozi Ala Tatarenko. – Beograd : Srpski PEN centar, 2008 . - S. 93
  4. Tatarenko Ala. Pisanje ljubavi na vodi Dunava (Ako je to ljubav Mihajla Pantića) Mesto susreta : ogledi o srpskoj prozi /Ala Tatarenko. – Beograd : Srpski PEN centar, 2008 . - S. 97
  5. Там само.

Ольга Мацюпа, Львівський національний університет імені Івана Франка

На Растку објављено: 2010-01-12
Датум последње измене: 2010-01-12 20:47:02
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује