Олена Деркач

Жінка "нового часу" як елемент типологічної класифікації суб’єктів жіночої персоносфери у творах Іво Андрича

(на матеріалі роману „Міст на Дрині”)

Художня територія жіночих персонажів в історичних романах 40-х років Іво Андрича розвивається у площині „чоловік – жінка”, доповнюючи новими аспектами осмислення і художнього вираження окреслені у ранньому творчому періоді та в оповіданнях 20-х – 30-х років особливості ідейного наповнення образів. Ще одним з елементів жіночої персоносфери романної творчості митця, що перегукується з попередніми оповіданнями, водночас набуваючи нового змісту, є осмислення та новаторське трактування проблеми жіночої долі у контексті суспільно-історичних обставин. Коли мова йде про твори попередніх років, говоримо перш за все про боснійське суспільство як просторову локалізацію, з його усталеними морально-етичними нормами. Новизна романів І.Андрича полягає, зокрема, у розробці проблеми „Схід – Захід”, і боснійське суспільство у даному разі виступає перехрестям двох світів та двох культур, плацдармом зіткнення традиції та інновацій. З огляду на це, художній світ творів письменника наповнюється новими образами, образами представників західного суспільства, а також персонажами „нового часу”. І одними з найбільш ілюстративних з нової групи персонажів є жіночі, що значно розширюють типологічну карту суб’єктів жіночої персоносфери.

Жіночі персонажі у творчості Іво Андрича мають глибинну й багатогранну природу. Безперечним підтвердженням цього є образ Лотіки в історичному романі письменника „Міст на Дрині” (1943), що являє собою перехід до іншого щабля у розвитку жіночої персоносфери у творчості митця та появи образу жінки „нового часу”.

Однією з передумов, що спричиняють реалізацію новаторських характеристик персонажу, на нашу думку, є жанровий різновид твору, адже історичний роман, з огляду на часові та просторові характеристики оповіді, надає можливості якнайповнішого дослідження персонажу з точки зору ознак, що становлять для нас основне зацікавлення.

Якщо, спираючись на теорію Петара Джаджича, ми маємо змогу говорити про протилежність характеристик „жінки-тіла” та „жінки без тілесного”, містицизму та відсутності містичного [202, 303], що, зокрема, і лягло в основу розподілу образів на типи жінки „боснійського світу” та жінки Заходу, то у даному разі маємо потребу констатувати новий зріз у реалізації жіночого образу. Ми не випадково згадали про жанрову характеристику як передумову прояву нових ознак у художній природі жіночого персонажу. Маємо на увазі саме хронологічні межі оповіді в історичному романі, що віддзеркалюють перебіг боснійської та світової історії й, зокрема, зосереджують увагу на суспільно-історичних змінах, зумовлених цим перебігом. Саме суспільно-історичні зміни у боснійському середовищі, про які говорить автор, змінюють усталені життєві закони, привносять нове та невідоме у життя східного світу, що згодом змінює і його психологію.

Наприкінці ХІХ століття, точніше у його останній чверті, „життя міста біля мосту з кожним днем ставало все жвавішим, набувало облаштованості та благополуччя з їх незвіданими доти врівноваженістю й розміреністю…Далекі та невідомі міста, що велично володарювали й цим краєм, вступили тоді…в один з таких рідкісних та швидкоплинних періодів затишшя у людських та суспільних відносинах [216, 218]”. У життя боснійського містечка долітав відгомін далекого „нового світу”. Після перших років недовіри, розгубленості, коливань та нерішучості місто стало потроху звикати до нового стану речей. Люди мали роботу, заробіток, стійкий статус. А цього, як зауважує автор, було достатньо, щоб життя, у своєму зовнішньому прояві, рушило шляхом вдосконалення та прогресу.

Нове життя, яке прийшло на провінційний боснійський простір, не сприймалося однозначно вишеградцями. Воно було чимось таким, що викликало недовіру та настороженість як у християнського, так і в мусульманського населення краю. Однак, це були приховані сумніви, а життя набирало великих обертів, відкриваючи людям нові та, здавалося б, невичерпні можливості. І більшість після більш чи менш довгих коливань долучалися до нового життя, починали вести справи, набуваючи досвіду та засвоюючи сучасні погляди, що надавали більш широкий простір для особистості. Але не можна сказати, що нове життя послабило обмеженість та умовності турецьких часів, та, ставши легшим та більш гуманним, воно „з лукавою віроломністю завуалювало старі пута, не даючи їх відчути, і кожен тому відчував, що перед ним розкрилися більш світлі, багаті та різнорідні горизонти [216, 219]”. Це авторське твердження вкотре ілюструє концепцію героя І.Андрича, що є наскрізною для всієї творчості та a priori заперечує щасливе життя людини, а натомість полягає у змушеному та мимовільно визначеному існуванні особистості в „океані схожих явищ та однакових проблем минулого і сучасності [11, 67]”. Ось і в цьому випадку, коли перед людиною наче відкриваються нові можливості й перспективи, що обіцяють покращення й дають надію, це тільки видимість.

Нове життя принесло до Вишеграда конкретні зміни, які в основному стосувалися торгівлі та прибутку. До міста потягнулися ділові люди, почався лісоповал, з’явилися іноземні підприємці, інженери та майстри, відкрилися чисельні можливості приробітку та торгівлі, відкривалися магазини, невідомі досі мешканцям міста, було збудовано перший готель.

Серед іноземців, що приїжджали до цього краю зі своїми сім’ями і засновували дохідний промисел, були й польські євреї, що повною мірою привносили всі новітні віяння у провінційне життя боснійського міста. Однією з таких родин була родина Цалера, що відкрила у Вишеграді перший готель. Назву йому дав міст, біля якого він був споруджений, однак мешканці переінакшили назву відповідно до власної логіки та фактичного змісту, що в неї вкладали, та назвали його „Лотічиним готелем”. Ця назва залишилася за ним назавжди. Так сталося тому, що, не дивлячись на те, що формальним власником був Цалер, справжньою господаркою була його своячка Лотіка, як говорить автор, „молода вдова, жінка дивовижної краси з вільними манерами та чоловічим характером [216, 322] ”.

Одразу читацьку й дослідницьку увагу привертає новизна авторської характеристики жінки. На нашу думку, вона є найбільш показовою для образу жінки „нового часу”, яким, безперечно, є образ Лотіки. Знаковим є той факт, що, проводячи паралель з усіма досліджуваними нами раніше образами, маємо змогу стверджувати абсолютно новаторський підхід у створенні та розкритті образу, у наданні йому тих чи інших характеристик. І навіть якщо втілена характеристика або стверджена в образі ідея не є новою, то незмінно новим є їх трактування.

І.Андрич представляє свою героїню „осучасненою”. На таку природу персонажу впливає його приналежність до певного хронологічного періоду історії Боснії, а саме – до останньої чверті ХІХ століття з його буремними змінами, які більшою мірою стосувалися суспільного ладу. Такий зв’язок простежується у найпершій, вже наведеній нами, характеристиці героїні. Та навіть те, що жінка могла та вміла виконувати роботу, яку виконувала Лотіка, свідчить про неабиякі зміни не лише у суспільних законах боснійського містечка, але й про зміну світоглядних основ його мешканців. Водночас, достатньо сильним був багатовіковий вплив традиції, що і формував певні світоглядні переконання. Тому цілком логічним та зрозумілим є порівняння функцій Лотіки з чоловічими. Та головним у створенні персонажу є те, що автор не лише представляє свою героїню у чоловічій сфері діяльності, але і надає жінці чоловічих чеснот, що і дозволяють їй займатися цією справою. Письменник говорить про Лотіку як про жінку, що має „чоловічий характер” та „володіє чоловічою вдачею [216, 314]”. Саме ці характеристики лягли в основу віднесення Лотіки до образу „емансипованої жінки” у дослідженні сучасної андричезнавиці Тоні Ліверсейдж [113, 410].

І.Андрич ніколи не був прямолінійним у створенні певного образу чи розробці певного мотиву. Ця константа була вирішальною і у створенні образу Лотіки. Автор надає жінці характеристики, які значно розширюють „типологію персонажу”.

Лотіка є людиною широкої душі й серця. Вона віддана двом речам, які, за І.Андричем, становлять для неї сенс буття та є єдиною радістю в житті. Це її справа та її родина. Нагорі, у кімнатці другого поверху, прзначеній для обслуги, вона влаштувала канцелярію. Сюди ніхто не заходив. Саме це приміщення було „святая святих” Лотіки. Тут, у вузькій кімнаті, забитій меблями, фотографіями, золотими, срібними та кришталевими дрібницями, знаходився її письмовий стіл, на якому лежала купа паперів, розписок, рахунків, німецьких газет, вирізок з курсами акцій та бюлетенями лотерейних тиражів. Саме тут Лотіка проводила вільні години та частину свого прихованого від сторонніх очей життя, що належало їй одній.

Саме тут, як говорить автор, „у хвилини вкраденої свободи”, вона проглядала біржові зведення та вивчала оголошення, зводила рахунки, відповідала на запити банку, приймала рішення, робила замовлення, розпоряджалася вкладеннями, робила нові вкладення. Тут проходило невидиме для світу життя, що було головним змістом її існування. Тут Лотіка „знімала усміхнену маску, не боючись виявити під нею твердий вираз обличчя і суворий нерухомий погляд [216, 326]”. Звідси жінка вела переписку з численним родом Апфельмайерів з Тарнува. Лотіка керувала долею цілого десятку єврейських родин, входила у найменші подробиці їхнього життя, вирішувала питання заміжжя та одруження, влаштовувала у школи чи на навчання ремеслу дітей, відсилала на лікування хворих. Вона виступала суддею у сімейних суперечках, виводила на шлях розумного та порядного життя, водночас і створюючи умови для такого життя. Тому за кожним листом йшов грошовий переказ, що надавав можливість виконати її добру пораду, побажання, задовольнити певну духовну чи матеріальну потребу та запобігти лиху.

Здавалося б, це має віднімати усі сили. Але Лотіка „єдину радість у житті та нагороду за всі труднощі знаходила у цій своїй підтримці величезного родинного клану. І кожна нова сходинка суспільної драбини, підкорена ким-небудь з жіночої чи чоловічої половини роду Апфельмайерів, підносила Лотіку, винагороджуюючи її та надихаючи на нові звершення [216, 334]”.

Ще однією чеснотою героїні, що є однією з основних характеристик у створенні її образу та образу жінки „нового часу” загалом, є вміння знаходити спільну мову з людьми та чинити вплив на них. Лотіка є красивою жінкою. І саме в цьому контексті автором стверджується його наскрізна ідея. Але трактування її є відмінним від традиційного, коли мова йде про андричівських красунь. Краса Лотіки стає додатковою її чеснотою. У своєму „мистецтві” порозуміння Лотіка керується не лише нею, хоча краса теж відіграє важливу роль у її житті. Краса є частиною „мистецтва впливу” Лотіки. І якщо у попередній творчості краса трактувалася письменником як джерело нещастя жінки, то у данному разі вона є для неї інструментом досягнення мети та отримання власної користі.

Лотіка доволі часто стикалася із ситуаціями, коли їй доводилося випроваджувати багатих гостей, що вкінець програвалися у малому залі її готелю. Жінці доводилося і вдавалося керувати небезпечними інстинктами міських гуляк. Лотіка володіла безпомилковим секретом поводження з гостями, що, хоч і щедро сипали грошима, немало досаждали їй п’яними вихідками та нахабством. Зі всіма ними вона говорила лагідно, сміливо, дотепно, у разі потреби – запобігливо та заспокійливо. Гості, втративиши час та гроші, могли безвідмовно насолоджуватися присутністю Лотіки та „грою” власних бажань. Тільки це було постійним та незмінним. Все інше, як говорить автор, „наче і було, і в той же час ніби і не було [216, 338]”.

Для двох поколінь міських гуляк з турецьких та сербських багатіїв Лотіка лишалася блискучим, розорюючим та „холодним” кумиром, що забавлявся з їхніми пристрастями. Саме у цій характеристиці полягає відмінність Лотіки як жінки красивої від красунь боснійського минулого. Лотіка, будучи спритною, проникливою, розумною жінкою, що володіла справжньою чоловічою вдачею, приборкувала будь-який порив пристрасті то силою своєї чарівної краси, то силою лукавства й відваги, при чому з кожним зберігала належну дистанцію, що тим самим ще більше розпалювало пристрасті й робило її ще більш привабливою. Лотіка поводилася з гостями як з хворими, що страждають від нападів затьмарення розуму, давно „підібравши ключі” до природи диких поривів своїх відвідувачів.

Та попри всю непривабливість власної роботи, вона залишалася чуйною і доброю жінкою, здатною підтримати та допомогти гравцю-невдасі. Вона допомагала бідним і злиденним, непомітно та надзвичайно делікатно допомагала сім’ям, що розорилися, сиротам та вдовам з багатих домів, „сором’язливій бідноті [216, 339]”, що не насмілювалася просити і соромилася прийняти допомогу. Вона робила це так само „мистецьки”, як і керувала готелем та тримала на відстані відвідувачів малої зали, вправно спустошуючи їх гаманці.

Підводячи підсумок у створенні персонажу, письменник влучно та вичерпно характеризує чесноти Лотіки, які знову проектує у концептуальну парадигму „чоловік – жінка”, і авторська словесна формула є вираженням основоположних характеристик у створенні образу Лотіки: „Дійсно незбагненним є те, як Лотіка витримувала та справлялася із безліччю настільки різних обов’язків, що вимагали від неї набагато більше спритності, ніж та, що дана жінці, і набагато більше сил, ніж ті, що дані чоловіку. І…вона встигала справлятися з усим, ніколи і нікому не жаліючись [216, 341]”.

Іво Андрич – концептуаліст. Концептуальні особливості його творчості є незмінними та наскрізними. І у випадку створення образу Лотіки письменник був послідовним. Маємо на увазі його „концепцію героя” з неможливістю реалізації потенціалу людини як одним з основних постулатів. Як говорить сам автор, „доля відвела для Лотіки вузьке та нице поле діяльності [216, 340]”. Якби вона потрапила до інших обставин, хто знає, ким би могла стати і що дала би світу ця мудра, добра, чуйна та самовіддана жінка, „корислива і у той же час безкорисна, прекрасна та спокуслива і водночас непохитна та безпристрасна, невідома господарка провінціального готелю [216, 343]”. Припущення автора довершують картину образу Лотіки: „можливо, вона би стала однією з тих великих жінок, котрі ввійшли в історію, жінок, що керують долями прославлених родів, дворів та навіть держав, і подібно до доброго генія, приносять щастя [216, 343]”.

Підсумовуючи викладене, маємо зазначити, що образ-тип жінки „нового часу” є досить вагомим у дослідженні жіночої персоносфери творів Іво Андрича загалом і типології образів зокрема. Відштовхуючись від головного критерію типологічної класифікації – приналежності жінки до об’єктивної реальності чи то суб’єктивної реальності героя та виділення двох магістральних типів, а саме – жінки реальної та жінки ірреальної, маємо змогу зробити висновок про приналежність образу жінки „нового часу” до типу реальної жінки. У межах цього типу, що реалізується у суспільно-історичному контексті, особливого значення набуває створення та художня природа типу жінки „нового часу”, особливості якого полягають у зміні суспільної ролі жінки та поєднанні суперечливих ознак персонажа, таких як краса та безпристрасність, співчутливість та непохитність, чуйність та раціоналізм. У розробці типів вкотре нової семантичної конфігурації набуває категорія „краси”. У створенні образу жінки „нового часу” краса, втілена у жінці, трактується письменником не як недосяжний ідеал, рушійна сила чи засіб впливу, який приносить нещастя та виявляється руйнівною силою передусім для самої жінки, а як одна з чеснот, що визначають „мистецтво” порозуміння та впливу на „інших” (під визначенням „інші” маємо на увазі, передусім, „світ чоловіків”) та є інструментом досягнення власної мети й отримання власної користі. З огляду на це, тип жінки „нового часу” поляризує з образом жінки „боснійського світу” та значно оновлює і розширює жіночу персоносферу творів Іво Андрича.

1.Андрић И. О причи и причању [Текст] / И. Андрић // Сабрана дела. – Књига 12: Историја и легенда. Есеји 1. – Београд, 1978. – С. 67 – 68. 2.Богдановић М. Иво Андрић: На Дрини ћуприја [Текст] / М. Богдановић // Српска књижевна кпитика. Критички радови Милана Богдановића. – Нови Сад, Београд,1971. – С.251 – 256. 3.Богдановић М. Иво Андрић: Травничка хроника [Текст] / М. Богдановић // Српска књижевна кпитика. Критички радови Милана Богдановића. – Нови Сад, Београд,1971. – С.257 – 263. 4. Горуп Р. Читалац као критичар: Травничка хроника Иве Андрића [Текст] / Р. Горуп // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година ХХІІІ. – Свеска 21, септембар. – Београд, 2004. – С. 125 – 137. 5.Калезић С. Однос Истока и Запада у дјелу Иве Андрића [Текст] / С. Калезић // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година ХХV. – Свеска 23, септембар. – Београд, 2006. – С. 209 – 240. 6.Кољевић С. Роман као иронична бајка: На Дрини ћуприја [Текст] / С. Кољевић // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. – Београд, 1981. – С. 197 – 210. 7.Ливерсејџ Т. Женски ликови у делу Иве Андрића [Текст] / Т. Ливерсејџ // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Година ХХІV. – Свеска 22, септембар. – Београд, 2005. – С. 383 – 440. 8.Џаџић П. Иво Андрић.Есеј [Текст] / П. Џаџић. – Београд, 1996. – 397 с. 9.Andrić I. Na Drini ćuprija [Ňекст] / І. Andrić. – Sarajevo, 1980. – 369 s.

Деркач О.М. (Київ, Україна). Жінка „нового часу” як елемент типологічної класифікації суб'єктів жіночої персоносфери у творах Іво Андрича (на матеріалі роману „Міст на Дрині”) // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2009. – Спеціальний випуск – с. 257–264.