Вікторія Афанасьєва

Концепт „слова” у творах Г. Петровича та Д. Албахарі

Мотив „слова” у світовій літературі зустрічався не раз, і сам образ мав багато тлумачень. Беручи до уваги, наприклад, лише українську літературу, зустрічаємо „слово” як „розповідь” у найдавнішій літературі, „слово правди” у романтиків, „слово як голос народу” у символістів та „слово-зброя” у неоромантиків. У модерністів „слово” почало позбуватись своїх тлумачень-кліше і шукати нового сенсу, причому часто доволі неочікуваного. У світі сербської літератури ХХ століття концепт „слова” розкривався теж по-різному, отримуючи нові та оригінальні тлумачення. Модерністські пошуки загалом привели до того, що традиційні образи почали набувати окреслених форм та яскравих конотацій. Тут варто зупинитись на двох постатях сербської (пост)модерної літератури: Горан Петрович та Давид Албахарі. Не претендуючи на повноту досліджень, хочеться лише закцентувати увагу на цікавих спостереженнях.

Чому саме Петрович та Албахарі? Тому що їхні концепти „слова” видаються мені полярно протилежними і, разом з тим, яскравими. Візьмімо такі твори цих авторів, як збірку новел „Острів та довколишні оповідання” Г. Петровича та „Снігова людина” і „Німа пісня” Д. Албахарі (доступні українському читачеві).

Таку опозиційність концептів можна продемонструвати словами самого Давида Албахарі з його інтерв'ю: „Дехто намагається висловити все, в той час як інший наполягає на висловленні нічого. В такому сенсі я той інший”. І справді, Албахарі у своїх творах „той інший”, що доводить немічність слів і всесказанність тиші. У той час як Горан Петрович надає слову чітко окреслених форм, що запевняє нас не лише у його існуванні, а й у надзвичайній силі слова матеріалізовуватися; слово стає універсальним засобом буття, яке може замінити все: від предметів до відчуттів і стосунків.

Албахарі доводить неспроможність слів передати справжніх відчуттів, думок, дій. „Дурниці, як слово може стати реальністю?” – запитує він у „Сніговій людині”. „Кожного разу слова означають зовсім різне. [...] а коли ненароком прокидаєшся, то слова взагалі – щось пусте, як консервні бляшанки з-під сардин”. Слова – ніщо, і це „ніщо” – одне із їхніх значень. У „німій пісні” Албахарі доходить до крайнього прояву „безслівності”, народжуючи опозицію концепту „слова” – „тиша”, тиша, яка здатна виразити все, „кінець усього й початок усього”. „...у цій тиші має бути якесь значення...” – задумується автор, а далі стверджує: „не ви співаєте тишу... вона співає вас” – отже, тиша має вищу силу, вона сильніша за слово, за людину.

Натомість у Горана Петровича „слово” має кардинально інше тлумачення. У цьому тлумаченні Петрович вірний своєму стилю. Те, що в реальному світі залишається абстрактними поняттями, у світі Горана Петровича набуває цілком конкретних обрисів: він не лише надає цим поняттям предметності – письменник міряє ними відстань і час, надає їм конкретного побутового призначення, забирає весь пафос, змушуючи героїв постійно перейматись цими поняттями, наче це їхні побутові проблеми. Власне, концепт „слова” розкривається як дещо цілком предметне, окреслене і, разом з тим, багатозначне. З оповідання „Острів”:

«Слова його були неприємно спітнілими», «мандрівники неввічливо розкидали вздовж стежки різноманітні слова», «до узвишшя маємо п'ять розмов», «тут відстань виражається в словах», «ми мало не миттю піднялись до другої розмови», «я не готовий знову бруднити свого меча вашою маячнею» - таким бачить „слово” автор, визначаючи його роль і форму, якісні характеристики. В іншому творі («Місяць над круглою сунією») автор надає «слову» смаку: «Якою солодкою була ця розмова! Бджоли не хотіли відлітати з окремих слів, ставали вдвічі важчими від радості».

Новела „Слова” – це, мабуть, текст, що не потребує додаткових пояснень, а сам є розкриттям концепту „слова”. Слова, дещо сюрреалістично, є самодостатніми інструментами людського буття, а також можуть з легкістю замінити довколишні предмети, відчуття, дії.

„А тоді на її видовженій шиї помітив якесь незвичайне намисто... – Це, знаєте, нанизані слова...” – саме так автор підкреслює універсальність слів.

„- Скажіть! Говоріть мені щось! Говоріть... – Він почав низати слова, намагаючись вимовляти їх якомога ближче до їхнього значення...”. Для Петровича слова здатні не лише матеріалізуватися, автор витворює з них власний метасвіт – світ із самих лише слів, так би мовити, умовний світ з надписами замість звичних речей. І цей авторський світ не поступається розмаїттям справжньому, чим підкреслюється мовне багатство та словесна універсальність.

Отже, незважаючи на таке протилежне розуміння „слова” у цих авторів, вони спільні у крайності своїх тлумачень... „Дехто намагається висловити все, в той час як інший наполягає на висловленні нічого”.

Вікторія Афанасьєва, «Літературна творчість», 4 курс (2009/2010), Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка