Марина Ковінько

Багатовимірність світу «Мансарди» Данила Кіша

Зовсім не важко заблукати на мансарді поміж сентенціями та зорями, якщо на гору вас запросить сербський письменник-постмодерніст Данило Кіш; значно важче буде спуститись на землю; і майже зовсім неможливо спробувати навести лад в оцій самій мансарді і розібратися: скільки ж вимірів і мешканців вона має, як вони пов'язані між собою і, головне, про що , власне, сам твір. Побіжно виникає ще одне, не менш важливе питання: чому «поема» і чому «сатирична»?

Це звичайна річ, коли читач намагається знайти для себе певний ключ до інтерпретації тексту і спробувати звести сюжет до логічно послідовної фабули. Але не кожен текст, тим паче постмодерний, піддається відповіді на питання що? . Натомість загострюється інша проблема – як? Тільки осягнувши оце як? , можна спробувати і вникнути до таємничого що? І навпаки.

Світ постмодерного тексту Данила Кіша – складний і багатозначний. Розглядати мансарду можна у багатьох вимірах, бо мансарда це:

• сам твір, який ми намагаємося аналізувати;
• помешкання на горищі будинку, де мешкає головний герой;
• роман, який пишеться і проживається в цих стінах (і, можливо, поза ними);
• свідомість автора цього роману;
• робоча майстерня, де втілюється задум;
• набір світів, в яких блукає герой у пошуках свого ідеалу;
• відправна точка, яка поєднує ці світи;
• символ реального життя і мрії одночасно;
• пошук діалектичної єдності форми та змісту («…може, моя «Мансарда» лише рамка. Рамка – чого?»).

Щоб хоча б якось розібратися з цими вимірами, спробуємо звернутися до однієї з центральних категорій твору – свідомості героя – і розкласти її на основні пласти. Звичайно, їх настільки багато, що аж не відомо, скільки… Але все-таки можна (і це доцільно) виділити три основні. Умовно назвемо їх: мансарда, реальність і мрія (це навіть можна спробувати підігнати під фройдистське свідоме, підсвідоме і надсвідоме).

Реальність – це світ мешканців цілого шестиповерхового будинку і мільйонів людей поза його стінами, світ від якого герой тікає на мансарду. Мрія – світ під зорями на іншому березі мансарди. Мансарда, по суті, місток, що водночас і розділяє, і з'єднує об'єктивне та суб'єктивне в житті свого мешканця. Кожен із трьох умовних пластів пов'язаний із окремим втіленням головного героя.

Світу мансарди як відправній точці свідомості очевидно відповідає нараторське Я , котре залишає власне ім'я «маленькою таємницею». Його носій постійно аналізує дійсність і перетворює гнітючі реалії в пошук ідеалу, котрий існує на рівні мрії.

У реальному світі мешкає Ігор Юрін, він же Цап-Мудрун, Козлорогий (цей колоритний перелік імен можна продовжувати), який постійно критикує і намагається схаменути захмарного мрійника із третього виміру – Орфея.

Спробуємо навести декілька фактів, котрі підтверджують, що перед нами одна і та ж людина:

• у творі постійно йдеться про роман, автором якого називається по черзі кожне із втілень героя;
• всі жінки в творі мають одне і те ж ім'я – Марія або Магдалена (справжнє ім'я Еврідіки, стриптизерка, яка є дівчиною Ігоря, дівчина Осипа, проститутка). Чи не про одну й ту ж саму особу йдеться мова? А якщо дівчина одна, то й герой – один;
• на мансарді герой постійно несподівано і нелогічно міняє оточення: то він з Еврідікою, то з Ігорем, то сам, то всі разом; напрошується пояснення – роздвоєння особистості та мрії, мрії…
• розмова «астронома» і «мандрівника» за способом її ведення та темами більше схожа на внутрішній діалог героя зі своєю совістю, з самим собою, на докори сумління, аніж на розмову двох друзів.

Очевидно, Цап-Мудрун (раціонал, мудрець, «астроном») та Орфей (лірик-ірраціонал, «сновида», «лютняр», «глобстротер») переживають і передумують одне і те ж життя, але розглядають його під різними кутами зору і дають йому різні оцінки. Адже, хоча кожен із них пише власний роман, назва у нього – одна. І тема – одна. Різниця тут власне у проблемі не «що?», а «як?». «Я, Ігоре, створив Еврідіку, я її образ виспівав!» - сповідається Орфей. У відповідь на це Ігор радить йому «облишити жарти і не простягати руки ані в тумани, ані до хмар». Своєю творчою програмою Орфей обирає «пошук ідеалу, Еврідіки. Як своєї протилежності», Цап-Мудрун обирає «піти на компроміс з ідеалом».

Можна припустити, що герой пережив нещасливе кохання, і тепер він дуже самотній. Настільки самотній, що змушений постійно вигадувати собі замість проститутки Магдалени – незвичайну, особливу дівчину Евридіку, замість самотності – хорошого друга Цапа-Мудруна, замість похмурої осені – екзотичні острови, тубільців з їх колоритними звичаями і мудрого Там-Тама, замість кав'ярні, де з горя напиваються – заклад старого Умберто з екзотичним меню. Сидячи у старому кріслі і рахуючи всіляких мишей, пацюків і тарганів, герой мріє про те, як разом з Евридікою питиме місячний мед… «Якби я не був зв'язаний з моєю мансардою якоюсь незвичайною,хворобливою пристрастю, то поселився б у цьому краї». Отже, існує і зворотній зв'язок: мансарда не лише відділяє від реального буття, вона здатна ще й повертати назад. Вона немов питає: спати чи прокинутись? За чим плакати і чого чекати від життя?

Смуток і сльози, як і решта переживань, бувають різними. Хтось плаче за мертвими дельфінами, а хтось через те, що змушений вдаряти веслом об місячне світло. І не можна казати, що чиїсь сльози гіркіші, ніж сльози інших. Дуже боляче, коли твоя прекрасна Евридіка йде і більше ніколи не повертається. Але хіба болить менше, якщо її насправді не існує, і не існувало ніколи, а ти просто її вигадав, вимріяв, виліпив зі звичайної проститутки, неначе Дон Кіхот із брудної селянки Прекрасну Даму? Хіба це пом'якшує гіркоту розлуки?

Мансарда – не проста спроба втечі від життя. Це намагання осмислити важливі питання буття, пізнати себе і, нарешті, обрати подальший шлях. Людина вагається, який світ кращий, реальніший і як, зрештою, дописати свою «Мансарду»: «описати Евридіку, виспівати пісню, гідну її імені» чи написати «розповідь про аборти Марії на ймення Цнотлива». Перед героєм постає неминучий вибір – ким бути: Орфеєм, Ігорем чи кимось третім? І він, не одразу, з великими ваганнями і постійним озиранням назад, все таки зізнається собі (чи своєму alter ego?): «…Я хочу писати книгу, Ігоре, книгу! Без Маріїних прокладок і коханців, без діалектики та етики. Навіть без Евридіки». Можливо, це одужання, спроба повноцінно жити далі? Навряд, чи може бути інший кінець твору, жанр котрого сам автор визначає як «сатиричну поему». Адже в чому тут сатира, як не у висміюванні надмірної поетизації життя, відірваності від реального світу? Пора перетворювати ся з ліричного героя на земного Ігоря Юріна. «Тільки не забудьте про цей звичайний люд, що живе під вами…» – каже сусід дядько Алек.

«Боже, я жив на мансарді, мов на зірці!», – прокидається герой – і настає «Неділя. Сонячний день». Так, сонце світить не лише у пальмових гаях Затоки Дельфінів… Настав час «спуститися з зірки» і «зблизитися з мешканцями» свого шестиповерхового будинку…

Герой завершує свою «жахливо егоїстичну книгу» - тобто нарешті переосмислює життя. Еврідіка не повернеться. Але й Цап (до речі він має ще одне ім'я – Сатана) не стане героєм. «Я його викинув». Зарано говорити, що проблеми героя – вирішено і він стане святим, перестане вплутуватися в різні історії з абортами, проститутками та пиятиками. Але він уже не зачинятиметься в своїй мансарді, тобто в собі.

«Моя «Мансарда» – лише рамка» для справжнього життя. Пора вже писати картину!!!

Марина Ковінько , «Літературна творчість», 4 курс, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка