Деян Айдачич

Назви водяних демонів у польській романтичній літературі

В работе представлены различные названия и образы водных демонов в польской литературе эпохи романтизма в произведениях А. Мицкевича, А. Э. Одиньца, Ю. Б. Залеского, В. Вольского, А. Грот-Спасовского, Я. Барщевского, А. Беловского, Р. Зморского и др. Ключевые слова: водные демоны, польская литература, романтизм

The article presents names of water demons in the Polish literature of romanticism in the works of A. Mickiewicz, A. E. Odyniec, J. B. Zaleski, W. Wolski, A. Grott Spasowski, A. Bielowski, J. Barszczewski, R. Zmorski and others. Key words: water demons, Polish literature, romanticism

У літературі раннього романтизму німецькі письменники балад наприкінці XVIII та початку ХІХ століть ввели в літературу образ утоплениці із народних вірувань, пояснюючи її самогубство відчаєм через кохання без взаємності. Цей образ невдовзі став дуже популярним й у інших літературах та інших літературних жанрах, особливо у театральних виставах та музично-сценічних творах. Образ утоплениці-водяного демону з’являється під впливом провідних європейських літератур і в слов’янських літературах, а в них, завдяки ще живій власній фольклорній спадщині, він легко поєднується з народними уявленнями про напівлюдські, нечисті створіння, що живуть у воді.

Зацікавлення народною культурою стало потужнішим у ХІХ столітті і в поляків, про що більш детальні відомості надають історії передкольберзької польської фольклористики. Спочатку оголошення про збирання народної творчості написав Х. Колонтай (1802). Від імені Вільнюського університету та Товариства варшавських друзів науки, у часописі “Nowy Pamiętnik Warszawski”, видано інструкцію Т. Чацького про збирання матеріалу про народні забобони. Проте ці ініціативи не мали великого відголоску, а значно ініціювала пробудження любові до народного багатства та давніх передхристиянських вірувань робота Зоряна Доленги Ходаковського “O Sławiańszczyźnie przed chrześcijaństwem” (1818). А для літератури ще більш важливим був полемічно заданий, проте мирно викладений текст “О klasyczności i romantyczności tudzież o duchu poezji polskiej” (1818), де поет, професор та критик Казимір Броджинський заклав ідею спирання сучасної польської літератури на народну традицію.

При розгляді можливих та бажаних напрямків розвитку польської літератури дійшло до зіткнення прихильників класицизму та романтизму, а якщо розглядати крізь призму двох літературних поколінь, предметом дискусії стало ставлення до поганських старожитностей. У той час, коли класицисти виступали за алегоричне сприйняття надприродних створінь за зразком античних та французьких поетів, але проти народних забобонів, польські романтики, на чолі із Адамом Міцкевичем, хотіли створіння із народних вірувань включити у сучасну польську літературу. Вони під впливом іноземних романтичних зразків з одного боку сприйняли фантастику, а з іншого, у свої твори упровадили дияволів, русалок, відьом, утоплениць та інші нечисті сили, надаючи таким чином нового вигляду літературним і фольклорним зразкам.

У Польщі літературні твори з фольклорно-демонічними мотивами з’явилися раніше від книг та часописів із відповідними записами народної творчості. Тому принцип входження уявлень про створіння із народних вірувань у літературу був трохи іншим, ніж, скажімо, у сербській літературі, у якій письменники могли спиратися на вже видані та прославлені записи Вука Караджича. Ще однією особливістю, характерною для появи демонічних мотивів у польській літературі – лідери ядра романтизму, беручи у географічному сенсі, народилися на кордонах польського культурного простору, у Литві та Україні. Цей факт призвів до появи міфологічних уявлень із культури народу, з якими поляки були сусідами на тих просторах. Після зменшення інтересу до фольклорних мотивів у результаті поразки повстання 1830 року, почалась друга хвиля використання демонічних мотивів у пізній романтичній літературі, що найдовше тривав у Галичині, тоді у складі Австрії, а відповідно пізніше, Австро-Угорщини.

Польські автори літературної фантастики XIX століття не завжди користувалися лише польськими народними віруваннями – іноді вони своїх героїв, зображених за близькими сюжетами, називали якимись іншими іменами, проте пристосовували до польського духу чужі фольклорні сюжети та образи. Так, у літературі польського романтизму, досить рідко зустрічаються літавиці, стригоні, утоплениці, демони, типові для польського етнічного простору, а помітною є поширеність демонів, які пов’язуються зі східнослов’янськими віруваннями – русалки, упирі (вампіри). Тут увагу буде зосереджено на назви водяних нелюдських та напівлюдських створінь.

Демони, пов’язані із водою у польських віруваннях та легендах носять різні назви, проте найчастіше з’являються наступні: topielec та topielica, а рідше wodnicy – wodnice, pływniki, у той час, коли зі слов’янського сходу прийшла назва русалка. Русалки у польській народній культурі – це не старомодне і зовсім не поширене явище. Дослідник польської міфології, Александар Брюкнер вважав, що вони прийшли зі сходу [1, 307].

Ні русалки, ні утоплениці...

Балада “Свитезянка” (Świtezianka) Адама Міцкевича, що була видана у його першій ліричній збірці “Poezje” (1822, цикл “Ballady i romanse”), що швидко стала дуже популярною та зробила Міцкевича лідером польських романтиків. У баладі, що була написана 21 серпня 1821 року, розказується про юнака, що заприсягся на вірність привабливій жінці з озера, проте й порушив присягу, після чого його очікує покарання – осліплення, смерть та страждання на тисячу років. Міцкевич в жодному місці у віршеві героїню не назвав ані русалкою, ані утопленицею. У примітці до назви “Свитезянка” автор вказав, що це чудесне створіння Ондіна чи Німфа. Ця примітка мала б направити читачів на водяні створіння північної та класичної старогрецької міфології, у той час, коли пов’язування героїні із назвою озера Свитязь, прозоро виявлене бажання представити створіння зі своєї, місцевої народної традиції. Голос поета відає, що вона – кохана юнака – „Pewnie to jego kochanka”, проте коли намагається визначити природу цього створіння-жінки, в нього немає тієї впевненості, з якою він представляє їх любовні стосунки, навпаки, з’являються здогади та сумніви – передусім у формі запитання – хто та дівчина, а потім у відповіді поета – що він цього не знає: „Kto jest dziewczyna? – ja nie wiem”. Він не знає, звідки “дівчина” прийшла і куди йде. Невизначеність, якої поет послідовно притримується, змушує читача з більшою обережністю визначити природу цього створіння. До цього додаються і порівняння, з якими він описує: “Jak mokry jaskier wschodzi na bagnie / Jak ognik nocni przepada”. Міцкевич старанно уникає міфологічно визначати назву створінню, яке затягує невірного коханця до озера. Після затягнутого деталями опису покарання невірного юнака у піні озера, вночі під сяйвом місяця, поет згадує про присутність ще двох тіней і на деякий час повертається до визначення героїні в якості дівчини: „Jest to z młodzieńcem dziewica” , ůоб потім ще раз засумніватися у своєму твердженні: „A kto dziewczyna? – ja nie wiem”. Незважаючи на те, що Міцкевич не дає визначення створінню-жінці, історики літератури цю баладу часто визначали, як русальську баладу. Іноді потрактовувачі тексту прибігають до своєрідної релятивізації цього прикметника, ставлячи слово “русальський” у лапки.

У баладі Міцкевича “Свитязь” (Świteź), у ввідній історії, глухої ночі, у час, коли лише найсміливіші можуть піти до озера, коли сатана посилає своїх бісів, стаються чудесні речі, про які народ вигадує історії, група людей направляється до озера, щоб перевірити це та сітями спіймати дивовижне створіння. У неточному визначенні невідомого створіння із озера, воно передусім назване страшилом (straszydło), а наступне враження пом’якшене: „Powiem jednakże: nie straszydło wcale, / Żywa kobieta w niewodzie”. Ćінка з кораловими вустами та білим волоссям людям, що її схопили, розповідає епічно розмальовану повість про напад Русів на Туханове місто, що за молитвами безсильних мешканців, затоплює озеро, та про чудесне перетворення жінок та дітей перед нападом ворогів на приозерні трави.

У своїй першій збірці Міцкевич видав і баладу “Рибка(Rybka), про покинуту дівчину, яка нещасна через те, що коханий залишив її вагітною заради багатої, стрибає у воду. Перед тим, як покінчити із життям, дівчина із берега озера звертається: „Siostry moje, Świtezianki”. Вірний слуга приходить на берег озера з дитиною, що плаче без матері, і кличе Крисю, а вона з’являється у вигляді рибки. Коли скидає з себе луску, рибка перетворюється на дівчину із рум’яними щічками та грудьми, як яблуками, а нижня частина залишається риб’ячою. Вона заколихує дитя, поки воно не заспокоюється, і залишає у кошику. Слуга приносить його кожного вечора та ранку, проте одного дня, коли його хазяїни йдуть на озеро, їх чекає помста. Слуга застає їх розкидане вбрання та закам’янілі тіла, та відносить назад дитину утоплениці, сміючись диким сміхом.

Ще Брюкнер висловив припущення, що одним із джерел для “Рибки” Міцкевича могла буди вистава “Syrena Dniestru”. Пізніші потрактовувачі підтвердили можливий вплив переробки п’єси Ф. Кауера та С. Давидова та багато разів зіграної по польських містах “Dunauweibhen” за текстом Генслера, на музику Міллера [9, 26-27, 204]. Юліуш Клайнер, автор багатотомної монографії про Міцкевича, у своєму тлумаченні вказав на переплетення фантастики народних вірувань із любовною байкою рококо, а також на спирання у зображенні любові до напівбогинь у передромантиків у німця Віланда та полячки Мостовської [6; 1, 310].

Сюжет про самогубство зрадженої дівчини та її помсту коханцеві, якого вона затягує у воду, зустрічається і у Олександра Грот Спасовського, а у слов’янських літературах в “Утопљеници” (“Утоплениці”) Бранка Радичевича, незавершеній п’єсі Пушкіна “Русалка” та ін. Без самогубства, мотив помсти присутній у вищезгаданій “Свитезянці”. В жодній із трьох балад, в яких з’являються водяні створіння озера Світеж, Міцкевич не називає їх русалками. У “Свитезянці” зраджену коханку він називає “світежанкою” в назві, в той час, коли це ім’я у “Рибці” зустрічається у звертанні покинутої дівчини перед самогубним стрибком у воду. Невизначеності та ігри щодо природи цих створінь зустрічаються у “Свитезянці” та “Свитязі”, в яких з’являються створіння у вигляді людей, у той час, коли у “Рибці” демонічна природа зарано померлої дівчини – покійниці, яка не може змиритися на тому світові, є очевидною у її підводному житті, характері помсти та здатності до перетворення. Сам Міцкевич не дав приводу до того, щоб його балади називали русальськими, тому що жінок із озера він так не називав, проте його історики літератури згадують у контексті зв’язків фольклору та літератури, як поета русальських балад. Було б цікаво дослідити, коли балади Міцкевича зі збірки балад та романсів, виданих 1822 року, почали називати русальськими баладами.

У баладі Олександра Грот-Спасовського “Воїн” (Pancerny, 1828), що виникла за білоруськими легендами, описується вершник, що скаче вночі із Місяцем. Спасовський збільшує напруженість, готуючи появу привида (widmo) з дитиною у руці перед вершником. Голос поета додає, що здавалося, що то була утоплениця. За допомогою цього, випливає асоціація на широко відому романтичну історію про невірного коханця та дівчину-утопленицю, проте акцент тут зміщено з долі дівчини на запізніле реагування коханця. Вірш закінчується картиною покаяння знищеного та хворого чоловіка, що стоїть навколішках біля дверей церкви. Поет додає, що “той” колись кохав дівчину, проте не знає, чи любить її ще.

Менше відомий польський романтик, Ян Барщевський, автор книги літературних переробок народних повір’їв “Szlachcic Zawalnia czyli Białoruś w fantastycznych opowiadaniach”, у баладі “Рибалка” (Rybak, 1842) згадує чудо-дівчину (cud-dziewica). Веселий та щасливий рибалка після зустрічі із чарівною дівчиною з вінками квітів мріє про повторну зустріч із нею. Коли вона знову з’являється у вигляді золотої рибки – дівчини, то кличе рибалку йти за собою, вихор вибиває з рук весло, та рибалка гине. У суміші баладних та байкових мотивів, врешті-решт перемагає баладний трагізм.

Потрактовувачів польської літератури поряд із баладами Міцкевича та чудесними мешканками озера Світеж, привабила ще й фантастична господарка озера – Гоплана. Вона з’являється у другорядній, гротескній сюжетній лінії трагедії Юліуша Словацького “Баладина” (Balladyna, 1839). Гоплана живе в озері, у скляному палаці, володіє оточенням озера – птахами, веселкою, росою та квітами, на голові вона носить чорний вінок із утоплених ластівок. За природою, Гоплана не зла, проте у нападі ревнощів вона готова на все, щоб утримати свого коханого, сільського п’яницю, що не кохає її. Словацький у переліку дійових осіб на початку трагедії Гоплані дає назву із античної міфології – німфа, проте в самому тексті так її не називає. Письменник не використав жодної з польських народних назв для водяних демонів, які б могли відповідати паганській сцені подій. Якби назва “утоплениця” мало відповідала крутому характеру цієї героїні, Словацький міг би обрати якусь іншу. Сама Гоплана представлена, як королева хвиль: : „Królowa! Królowa fali. Goplana” [I, сцена 2]. Ліниві слуги, коли їй прислужуються, також називають її королевою. Дурний та лінивий чорт Хохлик, коли злиться, прозиває її відьмою (wiedźma). Пустельник, коли чує сміх у лісі, каже, що то відьма зі свитою диявола – „wiedźma goplańska z diablików orszakiem” [III, ńцена 3]. Граб’єць, не відаючи про те, що Гоплана врятувала йому життя та одночасно й закохалася у нього, каже, що бачить щось риб’яче в тій людині. Коли вона відкриває перед ним свої почуття та наміри, він стає набагато грубішим та відвертішим, і каже – „szatana żona chce być moją żoną”. Ďłзнавши її силу, бо вона перетворила його на вербу, він стає лицемірним, тож замиловано називає її „Moja najmilsza wiedźmo”, а про себе baba, zmora [III, сцена 4]. Коли Гоплана вбирає його в золото, він ще ніжніше звертається до неї – moja wiedźmo, moje szklanne dziwo. А коли отримує владу: „Aż mi lżej, że ta rybia galareta znika”. Ăенрик Маркевич у своєму огляді “Метаморфози Баладини”, про потрактування цього багатосмислового твору від перших критиків до новітніх днів, звернув увагу і на алегоричне прочитання образів цієї жанрово складної драми. Освітлюючи такі підходи до головної фантастичної героїні, автор їх вважає довільними та невдалими [8, 113].

Закохану Гоплану Словацького можна було б порівняти у російській літературі із закоханою Бабою Ягою Радищева, Катеніна та Некрасова.

Русалки

Русалки живуть у воді та душать людей чи затягують їх у воду, щоб утопити. За походженням, це душі утоплених і найчастіше описуються, як злі. У деяких записах говориться про їх красу та зелене волосся, проте є записи і з іншими описами. Іноді виявляється, що нижня частина тіла риб’яча. У байках описується підводний світ русалки, як царство розкоші та холоду. Привабливих дівчат, що заваблюють людей до води чи залоскочують до смерті, східні слов’яни називають русалками. Русалками там називають і жінок, що з того світу весною, на зелену неділю виходять на землю та у поля, затягуючи людей на той світ. Про русалок у східних слов’ян найповніше писали Дмитро Зеленін, що вважав їх незаспоєними покійницями (Умершие неестественной смертью и русалки, 1916), та Людмила Виноградова [2]. Виноградова у своїй ранній праці “Русалка в народных поверьях и в художественном творчестве (фольклорная демонология в культуре польского романтизма)” писала про зв’язки фольклору та польської літератури.

У дослідженні шляхів входження фольклорних мотивів у літературу варто мати на увазі, що письменники того часу могли знати про русалок у різних регіонах Польщі. У записах польського фольклору другої половини XIX століття, у збірниках Кольберга із Східної Польщі – Підлясся та Жешувського краю, існування русалки можна пояснити перейманням мотивів із фольклору сусідів, у чиїх віруваннях вони існували [7: 28 Maz:367; 48 Rzesz 270]. Русалки з’являються і як противні, старі баби, що нападають і навіть вбивають, як діти, так і у вигляді юних, привабливих дівчат , що заваблюють молодиків, щоб їх заласкотати. Молоді русалки можуть турбуватися про дітей, проте можуть і красти. Деякі із записів дуже сумнівні – у них русалки порівнюються із Ельфами, про них повідомляє якийсь поет, а у етнографічному описі приводяться у приклад і вірші Залеського; все це підтверджує книжний вплив на оповідача.

У польській літературі ХІХ століття часто зустрічаються русалки, незважаючи на їх відносно малу поширеність у фольклорних записах того часу. Вже щодо Міцкевича було згадано, що у трактуваннях текстів назва “русалка” та прикметник “русальський” використовується навіть тоді, коли сам письменник не давав цього імені. Літературна слава русалки у польській літературі найймовірніше могла поширитися через фольклор східних сусідів чи посередництвом впливу літературних та драматичних творів, у яких з’являються водяні жіночі демони.

Ймовірно могло бути кілька шляхів входження русалки, створіння мало представленого у національному фольклорі, у польську національну літературу – із впливу українського та білоруського фольклору на народну культуру поляків, прямо із народних уявлень Східних слов’ян та зі східнослов’янських літератур. Треба мати на увазі, що деякі польські письменники були родом із українських країв, тож у польську літературу могли ввести створіння, про яких чули ще в дитинстві. Якщо Міцкевич у своїх віршах не називає чудесні водяні створіння русалками, тоді відкривається питання, хто ж тоді ввів русалок у польську літературу. З найбільшою часткою вірогідності, можна припустити, що це був якийсь письменник зі Сходу.

Поет із України Йозеф Богдан Залеський, що народився у селі Багатирка у Київській губерній, учень базиліанської школи в Умані, разом із Гошчинським та Грабовським, авторами, що відіграють велику роль у польському романтизмові, приїхав до Варшави, як молодий поет, якому відкрилися двері літературних часописів та салонів. Залеський не написав багато віршів про русалок, проте факт, що деякі із тих віршів були свого часу гарно сприйняті, було достатньо, щоб русалки поселилися у польській літературі.

Балада “Любор” (Lubor) Залеського, видана 1822 року, була відомою свого часу. У ній поєднуються звеличування героїчних часів та дворянсько-звитяжного життя з уявленнями із народних вірувань. Розказується про старого ратника, який темної ночі їде верхи та згадує про минулі бої та забави. В думках про нові подвиги він проїжджає повз русалок, серед яких одна питається, як Люборові вдалося вижити у стількох боях. Вона каже, що настав час зімкнути повіки, тобто якщо він засне, то засне навіки. Кінь Любора намагається врятувати господаря, проте його іржання не може розбудити старого героя, і він помирає – намір русалки вдається.

Русалки з’являються кількома роками пізніше у виданій довшій поемі-фантазії “Русалки” (Rusałki, 1829). Богдан Залеський наділяє русалок надприродніми дарами, пов’язаними із небом, чарами та поезією. Поет Числав Зожа бажав, щоб русалка його перетворила у летюче створіння літавицю, щоб він міг як сокіл кружляти у безвимірних просторах. Такий великий відступ від народних уявлень пов’язаний із алегоричним сприйняттям русалки, як надлюдського створіння, що надихає поета. Русалка є створінням, що володіє світом мрійництва та розширює людський досвід та розуміння. Поет заперечує, що русалки наносять людям шкоди, каже, що для нього русалка завжди буде коханкою та богинею. Алегоричне використання образу народної фантазії зустрічається і в інших слов’янських літературах, а поема Залеського представляє собою у польській літературі один із найрозвиненіших творів того творчого напрямку. Особливу міфологізацію русалки створив Залеський, відступивши від уявлення про русалок з його першої балади “Любор”, де вони зображені, як злі та смертоносні створіння. Його новий підхід базується на відході від народних уявлень, на побудові ідеального образу та перетворенні властивостей русалки, утримуючи їх імена. Такий підхід надає русалкам статус створінь, що є добрими та прихильними до цілої групи обранців чи до цілого народу. Така ідеалізація міфологічних жіночих створінь, базується і на мотиві обраності – жінки із надприродніми силами обирають талановитого чоловіка, найчастіше митця, щоб ще більше підняти його. Подібним є і міфологічне алегоричне перетворення жіночих надприродніх створінь у романтичній літературі Сербії та Болгарії.

У вірші із змішаними алегоричними та баладними елементами “Знахарка(Czarnoksiężniczka), Богдан Залеський дівчину не відразу називає русалкою, а представляє її як квіт-дівчину (kwiat-dziewczyna). Поет розповідає про її надзвичайну пісню, що розповсюджується по цілій долині та приваблює юнаків обіцянкою, що віддасться їм: „Kto przegoni łódkę w pędzie, Raj – i w raju mnie posiędzie!”. Âона звертається до юнака та представляється як русалка, кличучи його підійти до води та полинути в її обійми, вже з обіцянкою, що її любовне почуття „Raz roztlony w twoim łonie, Na wiek wieków nie ochłonie”. Đусалка юнакові приказує, що очі та вуста не для дівчат із цього світу, та розказує про сій далекий край, золоті хмари, море та її синій край.

Dam ci kraj ten – kraj daleki:
Do lat siedmiu – lub na wieki!

У коментарі пояснюється, що вона не коханка, а муза, що вводить поета у свій світ.

Філарета, Антоній-Едвард Одинець, відданий друг Міцкевича із Вільнюса, був перекладачем та поетом. Знайомий із багатьма своїми сучасниками, Одинець з радістю та часто пише поетичні присвяти. У вірші “Русалки. Адаму Міцкевичу” (Rusałki. Do Adama Mickiewicza, 1825), він звертається до товариша, що знаходиться далеко та розповідає, що опинився у ковенській долині, прогулюючись по місцях, з якими їх пов’язують спільні спогади. Коли він сів на камінь, щоб пригадати щасливі миті, то почув голоси, змішані зі сміхом, а швидко перед ним постає кілька дівчат у білому вбранні. Поки вони наближаються до нього, одна голосно вигукує, що то Адам, і русалки починають плести вінок. Поета охоплює льодяний піт, тож він вирішує дівчатам представитися, як друг їх друга, що зараз далеко. На це йому одна русалка дає вінок із незабудок та братків, та каже поету, щоб передав йому квіти , що колись він тут збирав, від богинь долини. Із заголовком та підзаголовком – посилаючи йому квіти з ровенської долини.

Вірш Ігнатія Кулаковського “Русалки” (Rusałki. Z podania gminnego 1829) написана під впливом таємниче фатальної атмосфери “Любора” Залеського. У сутінки мати з дитиною повертається додому через житнє поле, забувши про те, там страшні русалки і тому їм загрожує смертельна небезпека. Поет перериває оповідну нитку та звертається до молодої жінки, чи вона забула, що у полі, у ту пору, можуть бути русалки. У продовженні поетичної оповіді, дитина матері описує русалок, проте вона прекрасно розуміє, що мусить рятувати як себе, так і дитину. Вітер стихає, як і пісня русалки, все стає тихим, проте, зрозуміло, що мати та дитина вже мертві.

Також і Юліуш Словацький, родом із українських країв, присвятив свої вірші створінням зі східнослов’янського фольклору. Русалка у Словацького з поеми “Змія (Żmija, romans poetyczny) – жорстока спокусниця, що від козака, що закохується у неї, вимагає все більше та більше, призводячи його врешті-решт до смерті.

На початку історіософічної поеми “Дух зі степу” (Duсh od stepu. Przygrawka do nowej poezji, 1841) Богдан Залеський розповідає про історію з прадавніх часів, переселення, до часів старих слов’янських богів та ранніх днів у новому краї. На початку поеми з’являються русалки, у якості годувальниць, що молоком пісень та молоком квітів, своїми піснями розпалюють кров. Вони – зачинательки народних пісень, що прививають любов до пісні.

У вірші “Русалка(Rusałka) Август Бєловський демонструє річку та сестер, що танцюють та співають у воді. Поет не називає ці створіння відразу русалками, а вдається до опису їх русої коси та прикрас – квітів та перлів. На горизонті з’являється мале дівча, що, зачароване піснею, наближається до сестер. Дівчинка починає тікати, а за нею, із вітром женеться русалка. Дівчинка благає русалку пустити її, кажучи про своїх рідних. Коли наближаються до церкви та перехрестя, вітер слабшає, русалка вимагає від дівчинки, щоб та відгадала три її загадки, інакше вона її залоскоче. Вона питається: що без кореня росте, що тече, що його ніщо не може втримати, що цвіте, та не має цвіту, і дівчинка відповідає, що то камінь, вода та папороть. Якщо дівчинка не вгадує відповіді, русалка її залоскочує.

Утопленик та утоплениця

Утопленик чи утоплениця (topielec, topielica) зустрічаються під багатьма іменами у польських народних віруваннях. Це створіння злі, мстивого характеру, що населяють воду, приносять людям смерть та наносять їм шкоди, зривають рибацькі сіті, забирають улов та ін. Казимір Вуйчицький утоплениць річок та озер описав, як високих, голих, із білою шкірою, у той час, коли створінням з балтійського моря приписує довгі зелені бороди та волосся. У Кольбергових записах кольори утоплеників та утоплениць та колір їх волосся різний. Утопленики та утоплениці – це душі самогубць та нехрещених, утоплеників, що померли від води – без сповіді.

В літературі польського романтизму, утоплениці з’являються лише у віршах трьох пізніх романтиків – Бервінського, Зморського та Волського – під час переспрямування до фольклорної фантастики та народної міфології протягом сорокових років ХІХ століття. Той факт, що ці письменники писали не про русалок, промовисто демонструє більшу увагу до характерних польських вірувань.

Ришард Бервінський, збирач польського фольклору, поет та прозаїк, закоханий у слов’янську старовину, послідовник ідей Зоряна Доленги Ходаковського, “останній романтик”, як пише Марія Яньон, не написав багато творів. У оповіданні “Богунка на Гоплі” (Bogunka na Gople, 1840) Бервінський самою назвою визначив демонічну природу своєї героїні. Проте вжите ім’я “богунка” не має стосунку до поширених вірувань про старих, голих жінок з великою головою та задом, що довгі груди закидають за груди (bogunka, płaczka, odmienica, babula, nocula), а представляє дівчину, що захищає озеро Гопло. Існування такого вірування підтвердив і пізніший запис із познанського краю [7, Pozn VII: 13]. Богунка у оповіданні Бервінського постає у якості захисниці старих слов’янських божеств. Вона у вигляді козулі смертю карає князя, що незважаючи на ряд застережних знаків, кинувся убити її. Оповідання має незвично довгий та фрагментарно розлитий пролог, у якому мозаїчно розташовані прозові фрагменти та вірші. У ньому зустрічається і вражаючий уривок про утоплеників:

Забудь про світ! Проте остерігайся, молодий мрійнику, щоб тебе не зачарував вплив духів та вигляд озера, чиї заспані та тихі воли спокушають відкинути буремне море життя! Там, на дні, його спокій та спочинок страшні; там тіла утоплеників засипані галькою забуття; тільки обличчя відкриті та повернуті до неба, ніби щоб ще хоч раз захотіли побачити промінь сонця. Ах! Бо найкращим життя стає тоді, коли приходить година із ним проститися.

Сторонник варшавської богеми, Роман Зморський, поет та драматург, перекладач сербської народної поезії, написав претензійну поему про юнака, розіп’ятого між коханням до простої дівчини та холодної небесної красуні. Хоча зав’язка та конфлікт стосуються людського та демонічного кохання, добра та зла, Бога та Диявола, у драматичній поемі “Леслав” (Lesław. Szkic fantastyczny, 1843/1847) Романа Зморського в епізодичних ролях постають і своріння із нижчої міфології. Бажання наголосити на уважному ставленні до початкових народних уявлень у своєму творі, поет показує як у віршах, так і в примітках до тексту, в яких іноді наводить й регіональні риси використаних вірувань. Лише у одній дії другого акту – другої ночі (II, д. 3) з’являються утоплениці із берегів Вісли. Місяць виходить та хор своєю піснею під водою закликає утоплеників й утоплениць постати:

Rosą świeci brzeg zielony,
Z lasu miesiąc wstał czerwony,
Opromienił wschód;
Skrzą się jasne gwiazd źrenice –
Hej! Topielcy, topielice,
Wstańcie z mokrych wód!

Досвідчений рибалка по тремтінню води під місячним сяйвом знає, що утоплениці близько, й не хоче ризикувати своїм життям та перевозити Леслава через річку. Він його спиняє і від наміру самому перепливати. Після розмови рибалки із Чеславом, показують утоплениць, як дівчат з довгим зеленим волоссям, що виходять на берег та там водять хоровод. У примітці до тексту, Зморський пише, що у Мазовії утоплениці мають зелене волосся, і що у цілій Польщі вірять у ці утоплені створіння, що живуть інше, безсмертне та таємниче життя, а коли вночі розпочинають свої дикі танці, то хочуть топити усіх, хто знаходиться поблизу. У дусі романтичних п’єс, де демонічні образи з’являються у якості епізодичних образів у групі, Зморський вводить чотирьох утоплениць надає їм можливість особисто представитись, розказати про свою смерть та підводне життя.

Перша утоплениця у своїй пісні говорить, що була багатою княжною у палаці поблизу річки Буг. У палаці жив молодий та красивий мисливець, тож між ними зародилося взаємне кохання. Коли батько їх побачив, то вбив юнака, а дівчина, збагнувши, що не може жити без нього, стрибнула з вікна у річку. Своє життя у річці вона змальовує як вічну молодість у глибинах “мокрих вод”. Раптом блисне місяць, при нічному сяйві на пішчаному березі вона сидить та плете зелене волосся. Друга утоплениця, колись чаклунка, лякала людей негодою, вітрами та градом, проте коли її одного разу спіймати, то вкинули у воду, де вона втопилася. Третя утоплениця розповідає про те, як її нещасна мати із нею, ще дитиною, втопилася у Віслі ще двадцять років тому. Ця утоплениця пам’ятає, як її заколисували водяні трави, а хвилі співали пісень над люлькою, проте вона жалкує, що ніколи не бачила світу: „Ja nie widzę nigdy świata, / Tylko po za ćmą!”. Ďłсля закінчення пісні четвертої утоплениці, що стосується Леслава, хід подій повертається до наближення юнака, а дія завершується погрожуючим двовіршем хору: „Dalej! Do wody, do wody! Nasz-eś, chłopcze młody!”

Влоджим’єж Вольський, письменник пізнього романтизму, також із кола варшавської богеми, більш відомий, як автор лібрето опер Монюшка “Галька” та “Графиня”, написав також баладу “Утопленик” про дівчинку, що не може заснути і каже, що її Ясек кличе. Хоч мати ї заспокоює її, кажучи, що то просто тінь, мала повторює, що Ясеку холодно на березі та вибігає із дому. Там, під місячним сяйвом вона знаходить знесиленого, блідого чоловіка, з мокрим волоссям, утопленика, що кличе її до себе. Мати біжить до річки та шукає дівчинку, проте не знаходить. Цей вірш Вольського про смерть дитини відступає від найпопулярнішого кола ліро-епічних віршів про любовні трагедії. Своїм темпом та мальовничістю він створює одну з найвдаліших балад з демонічними створіннями у рамках польського романтизму.

Отже, вузькі тематично-мотивні дослідження національних літератур, визначеного періоду надають можливість набагато точніше визначити як інтертекстуальні зв’язки всередині самої національної культури – зв’язки між усною та писаною літературою, твори різних авторів, так і зв’язки з іншими літературами. У дослідженні імен водяних демонів у баладах польських романтиків помічено, що Міцкевич не використовує східнослов’явської назви „русалки”, проте незважаючи на це усталилося називання “русальськими баладами” такі балади як “Свитезянка”, “Свитязь” и “Рибка”. Усталення назви “русалки” у польській літературі введено передусім віршами Богдана Залеського, а потім й інших, менш відомих романтичних поетів – А.Е. Одинця, А. Бєловського та ін. Використання назви “утопленик/утоплениця”, характерного для водяних демонів у польському фольклорі, зустрічається і в пізньому романтизмі – у повісті “Богунка на Гоплі” Р. Бервінського і у віршах поетів варшавської богеми – В. Вольського, Р. Зморського у драматичній поемі “Леслав”. Цей короткий огляд, зосереджений на назвах водяних демонів у польській романтичній літературі, торкається і деяких нових питань у потрактуванні як польської, так і інших слов’янських літератур.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Brückner А. Mitologia słowiańska i polska. – Warszawa, 1985. – 383 s.; 2. Виноградова Л.В. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян. – М., 2000. – 431 с.; 3. Dzieje folklorystyki polskiej 1800-1863. Epoka przedkolbergowa. Red. H. Kapeluś i J. Krzyżanowski. – 1970. – 528 s.; 4. Dźwigoł R. Polskie ludowe słownictwo mitologiczne. – Kraków, 2004. – 222 s.; 5. Janion М. Ostatni romantyk (Ryszard Berwiński) u: Biografie romantyczne. Prace wybrane. - Tom 5. – Kraków, 2002. – s. 125-168; 6. Mickiewicz. – Lublin, 1995-1997. - Т. 1-2. - S. 544–622; 7. Kolberg О. Dzieła wszystkie. – Т. 1-60; 8. Markiewicz М. Przygody dzieł literackich. – Gdańsk : Słowo / Obraz terytoria, 2004. – 266 s.; 9. Nowicka Е. Omamienie – cudowność – afekt. Dramat w kręgu dziewiętnastowiecznych wyobrażeń i pojęć. – Poznań, 2003. – 311 s.; 10. Zgorzelski Cz. O sztuce poetyckiej Mickiewicza. Próby zbliżeń i uogólnień. – Warszawa, 1976. – 415 s.

Деян Айдачич. Назви водяних демонів у польській романтичній літературі // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. – Киів, 2008. – Ювілейний випуск (до 120–річчя з дня народження). – с. 256-267.

На Растку објављено: 2009-12-14
Датум последње измене: 2009-12-14 15:24:37
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује