Олена Ткаченко

Художня інтерпретація архетипу фатальної жінки у творчості І.Андрича

(на матеріалі оповідання “Анічині часи”)

Статья посвящена рассмотрению типологических особенностей женских образов в прозе Иво Андрича, в частности, архетипа роковой женщины. Ключевые слова: образ женщины, образ-тип женщины, архетип роковой женщины, проза.

The research is devoted to investigation of the typological features peculiar to the female characters in the prose heritage of Ivo Andric and the fatal woman as one of the archetype. Key words: female character, female character type, fatal woman archetype, prose.

Художній образ у творі є найзначнішим елементом для вираження та розуміння етичних, естетичних, ідейно-тематичних та інших характеристик твору. Зокрема, це зумовлено епічною природою оповідання, що надає можливість якнайширшої реалізації образу. Це дає підставу для утворення і, відповідно, дослідження цілої галереї жіночих образів у прозових творах Іво Андрича, зокрема, оповіданнях 20-х – 30-х років, що набувають типологічних ознак.

Чи не найбільш показовим у створенні образу жінки у творчості Іво Андрича є оповідання “Анічині часи” (1931). У цьому творі образ жінки постає як один з образів-типів, а точніше архетипів творчого доробку письменника. Мова йде про архетип фатальної жінки, що сформувався ще в усній творчості багатьох народів світу, перейшовши згодом до писемної літератури. І.Андрич у художній реалізації цього архетипу відмовляється від традиційного демонізму та яскравого романтичного забарвлення на користь реалістичної мотивації думок та вчинків героїні. На думку Станко Корача в андричівському розумінні фатальна жінка – “це поєднання зла в людині і в усьму навколо неї з красою, яку ця людина випрмінює й відчуває навколо себе” [3, 551]. За класифікацією образів-типів Драгана М. Єремича образ Аніки належить до негативного образу розпусної жінки, жінки-бунтівниці. На нашу думкую, це потребує глибшого дослідження, власне причин, “розпусти й бунту” головної героїні.

Аніка, головна героїня твору, - донька вишеградського пекаря. “Як вона народилася й підростала, ніхто точно не пам’ятав” [8, 64]. Але одного разу “при виході з церкви всі звернули увагу на пекарську доньку. Ще нещодавно худа й сутула, вона, залишившись такою ж стрункою, побілішала обличчям, випрямилася й округлилася за зиму” [8, 65]. Таким чином, І.Андрич вводить до свого творчого “світу” образ ще однієї жінки-красуні. У ньому втілюється та стверджується вкотре наскрізна ідея краси. Але письменник у творі пропонує дещо інакше її трактування.

Якщо досі ми визначали найголовнішою у дослідженні образу жінки категорію краси, то оповідання, яке стало предметом нашого розгляду, надає змогу виокремлювати та застосовувати у вивченні художньої природи образу жінки категорію сили краси. Саме сила Анчиної краси є новаторською площиною в авторській розробці образу, а також проблематики та ідейно-образного змісту “жіночих” творів. І.Андрича.

Оповідання “Анічині часи” належить до так званих “боснійських оповідань”. Ця приналежність визначає місце дії, яке перегукується із локалізацією в одному з попередніх творів – “Кохання у містечку”. У свою чергу, визначене письменником місце дії спричиняє характер проблематики твору. Маємо на увазі, насамперед, проблему відчуження героїні від жорстокого світу провінційного містечка. Андричівські героїні-красуні завжди з’являються раптово, але ця поява запам’ятовується оточуючому середовищу надовго та назавжди змінює їх життя. Саме так з’являється Аніка. Автором одразу наголошується її відмінність від інших, що є важливим та вирішальним у подальшому розгортанні дії та створенні образу аспектом: “…вона раптово подорослішала, та ще й так, що відрізнялася і образом, і вбранням від інших жінок” [8, 66], “у містечку, де чоловіки й жінки схожі один на одного як вівці, буває так, що випадок принесе одну дитину, як вітер сім’я, що пророщується та визирає з-поміж інших, викликаючи нещастя і збентеження, поки його не зірвуть і не повернуть таким чином порядок у містечку” [8, 69].

Ніхто не пам’ятає, як Аніка народилася та зростала і тільки коли подорослішала, стала для оточуючих реальністю : “Здавалося, наче вона приїхала з іншого міста, з чужого світу” [8, 65]. “Чужа” - стає основною, апріорною ознакою героїні. З одного боку сприйняття Аніки як чужої для містечка спричинене її власними чеснотами, з яких основною є краса, а з іншого – ознака чужості успадкована дівчиною від її матері, яку батько, Марінко Крноєлац, привів “зі світу” і яку “світ” містечка “не любив та не цінував”. Анічина мати мала щось “відмінне, чужинське та лякливе у поведінці” [8, 65]. Відмінність та чужість донька успадкувала від матері, Анічина краса збурює душу, як не може цього зробити жодне зі створінь, що схожі між собою; а окрім того оточуючих бентежить винятковість та непересічність дівчини, виокремлення її з існуючого порядку.

Краса Аніки усвідомлюється оточуючими та нею самою. Аніка провокує в “інших” появу настороженості та упередженості, появу яких спричиняє явище колективного зла. Але автор іде далі у розробці цієї проблеми. Окрім усього іншого, Аніка викликає в оточуючих ще й ненависть, оскільки, користуючись силою власної краси, що здатна підкоряти собі думки і вчинки людей, починає діяти, керуючись власними бажаннями та ставлячи під удар усталений порядок речей, що сформувався під впливом традиції та часу. Таким чином, у андричівському трактуванні жіночої краси визначається ще одна парадигма – краса – ненависть. Саме про ці дві домінантні категорії говорить Драган Стоянович, один з дослідників-андричезнавців, що присвятив увагу вивченню категорії краси у творчості І.Андрича [7, 116].

Усвідомлюючи силу своєї краси та ступінь влади, яку вона надає, не задовольнившись місцем у структурі суспільства, яке за законами середовища було їй відведено, Аніка кидає виклик світові. Засобом реалізації цього виклику стає її краса. Ці часи надовго запам’яталися під назвою “Анічиних”, а розпочалися вони тоді, коли вона “відкрила свій дім для всіх чоловіків” [8, 83].

“Анічині часи” закарбувалися в історії містечка, перетворившись на легенду для прийдешніх поколінь. Така трансформація та легенда як якісно новий рівень оповіді про Аніку повністю відповідає концептуальним підвалинам творчості Іво Андрича, зокрема особливостям концепції буття, у якій легенда посідає окреме місце як основна сутність, як те, що цікавить автора передусім.

Отже, Аніка стає жінкою-відступницею. Але причиною цьому є не лише “бунт” Аніки сам по собі, адже важко уявити, щоб до такого кроку людина не була чужою світу, у якому існувала, а світ не був чужий людині. Таким чином краса жінки у даній ситуативній моделі є фатальним викликом, і для тих, хто її споглядає, і для жінки самої. Аніка викликає у мешканців містечка люту ненависть, “відкривши дім чоловікам”, які “помалу утворили під ним цілий табір” [Andrić 2000, 85]. Письменник не оминає увагою мешканців цього табору а також життєвий устрій містечка в цілому, ще до того, як Аніка порушила цей устрій. “Світ” містечка зображується позбавленим людськості, а його мораль є мораллю вузькою та поверхневою, адже вона не припускає розуміння справжніх причин чиєїсь поведінки та істинного сенсу чийогось життя.

Образ Аніки та втілена у ньому ідея краси розробляються письменником у концептуальній парадигмі “чоловік – жінка”. Але якщо у попередніх творах, зокрема в оповіданні “Шлях Алі Джерзелеза”, жіночі образи були покликані розкрити художню природу образу головного героя, то в оповіданні “Анічині часи” природа образу жінки-головної героїні створюється посередництвом образу чоловіка, а саме –Михайла. Заглиблення у співвідношення образів “Аніка – Михайло” дає змогу розглянути найгостріші питання екзистенції, як у психологічному, так і в етичному аспектах [7, 127], та пояснити одну з можливих причин тих драматичних подій, що закарбувалися в історії містечка як “Анічині часи”.

Краса у творах І.Андрича у більшості випадків існує нерозривно із коханням. Краса спричиняє кохання та облагороджується у ньому, тобто у житті, сповненому коханням до іншої людини. Бажання присвятити свою красу у коханні до чоловіка має й Аніка, але це кохання має бути великим та винятковим, оскільки вона відчуває себе винятковою істотою. Коли Аніка зустрічає Михайла, вона розуміє, кому саме хоче присвятити свою красу та кохання. Михайло є чужинцем у містечку, чим, зокрема, й притягує до себе Аніку, що теж відчуває себе чужинкою. Аніка вирішує, що належатиме йому, та, зрештою, дає йому це зрозуміти, запрошуючи на зустріч сходу сонця вранці Юр’ївого дня. Відповідь, яку дає чоловік, багато у чому спричиняє зміну свідомості героїні та розвиток наступних подій: “якщо буду живий” [8, 81]. Саме таку відповідь Михайло дає тому, що жінка у його свідомості нерозривно пов’язується зі злочином та провиною. Герої Андрича діють в жорстокому світі, змагаючись не лише із зовнішнім злом, але й із злом всередині них самих. Михайло не може позбутися жахливого спогаду, який безупинно його переслідує. Колись на його очах, його ножем, кохана ним жінка вбила свого чоловіка. Михайло ж з випадкового свідка перетворився на співучасника злочину. “Тримай йому ноги!”, - наказала вона тоді. І досі він задається одним й тим же запитанням, яке не відпускає його від минулого, а навпаки, стає все більш значущим: чи тримав він, чи це йому тільки здалося? Він змінив місце проживання й рід заняття. Здавалося б, зміна простору й нове життя сприяють загоєнню старих ран. Але вони знову відкриваються після погляду в Анічині очі, в яких він побачив таку ж безодню жіночої душі, як і в очах колишньої коханки. Аніка, не знаючи істинну причину відмови Михайла, сприймає це як власну провину.

Краса, яка за переконанням письменника, має створювати, виступає у даному разі руйнівною силою. Ця невідповідність має силу неминучості. Аніка, не розуміючи, не маючи можливості зрозуміти, що не дає змоги Михайлу відповісти на її пропозицію, а з іншого боку – екзистенціально повністю вписуючись у нереалізовані стосунки, передісторію яких вона не знає, відповідає на Михайлову образливу відмову, абсолютно неприйнятну для її гордості, власною розпустою, глибоким самооскверненням, яке й вона відчуває таким. Цим самим вона карає чоловіка, що відсторонюється від неї. На образу та наругу потрібно відреагувати. Аніка реагує тим, що “відкриває дім” іншим чоловікам. Після невдалої спроби бути Михайловою, Аніка вирішує, що замість цього буде належати всім. Навколо неї створюється “табір”, у якому, хоча б потенційно, кожен сподівається на “дотик до краси”, навіть тоді, коли це зовсім неможливо. Відкриваючись Михайлу і помилково тлумачачи відсутність взаємності, жінка-красуня відкривається кожному, будучи замкненою у своїй образі, з якої проростає презирство, розпуста, зухвала безсоромність, марна влада над кожним, хто підкоряється їй, але й відчай через програну, нереалізовану красу власного можливого, кращого, справжнього життя, що є зворотнім боком затамованого гніву.

Після невдалої спроби реалізувати кохання Аніка залишається сам на сам з нарцистичною одержимістю собою. Краса слугує їй “інструментом” виявлення сили та отримання влади над чоловіками. Вона не лише “продає” свою тілесну красу, але й, що є найстрашнішим, піддає важким випробуванням душі тих, хто її кохає. Жінка перетворила своє життя на безперервне вираження влади над тими, хто зачарований, збентежений або роздратований її красою та її статусом “публічної” жінки. Удача певний час супроводжує Аніку, вона здійснює всі свої задуми. “Вишеградська повія”, як вона себе називає, за допомогою краси отримавши владу над усім чоловічим населенням містечка, починаючи з місцевого блазня і закінчуючи начальником поліції, підкоряє собі Вішеград. Сила впливу її вроди стає такою, що чинити опір їй не може ніхто. Вона спрямовує цей вплив навіть проти “представників бога на землі” – священників – і знову перемагає [5, 21 ].

Відчуття такої сили не приносить Аніці щастя. Перебуваючи на вершині своєї влади, після численних перемог, здавалося б, у цілковитій недоторканості та могутності жінка говорить: “Добру справу зробив би той, хто вбив мене” [8, 115]. Свідомістю героїні осягається драма власної екзистенції. Жінка почувається самотньою, абсолютно розчарованою та зневіреною.

“Часи Аніки” закінчуються її смертю. Вбити її, і таким чином звільнитися від впливу “безодні жіночої душі”, яку він бачив в очах своє коханки Крстиніци та в очах Аніки, вирішує Михайло. Оскільки розправа з колишньою коханкою вже неможлива, він хоче реалізувати її з Анікою. Але Михайла на крок випереджає Анічин брат Лале. Аніка гине не від руки людини, охопленої темними земними пристрастями, а від руки людини божевільної і тим самим невинної, думки і почуття якої знаходяться по інший бік узвичаєних, “нормальних” людських оцінювань та сприйняття.

Трагедія Аніки полягає у тому, що виклик, який вона кидає світові, виявляється заважким передусім для неї. Спроба героїні використати власну красу як “інструмент” помсти не приносить їй ані задоволення, ані щастя. З точки зору І.Андрича призначення краси полягає у тому, що вона є силою, що створює, а не руйнує. Для чоловіка, що тягнеться до жінки як втілення Краси, Краса є запорукою гармонії. Жінка має ініціювати та створювати гармонію за допомогою краси, підтримуючи таким чином порядок речей у світі. Аніка ж свідомо порушує цей порядок, не утворюючи новий. З іншого боку, краса має викликати почуття кохання, бути захищеною ним, наповнювати його у самовіддачі і наповнюватися ним. Коли ж відбувається протилежне і замість кохання всюди панує лише ненависть, це свідчить про глибоке моральне падіння світу. Однак сила, що рухає Михайлом у його бажанні вбити Аніку – це не ненависть. Розправа, до якої він відчуває поклик, має на меті позбавлення його від провини, але так само і позбавлення Аніки від провини та повернення порядку речей у світі.

Ідея краси продовжує розроблятися письменником, але невпинно еволюціонує та має неочікуване трактування. Аніка безперечно красуня, але вона носить у собі власне зло, яке до того ж зазнає впливу зла зовнішнього світу. Якщо б не було її краси, не було б й того коловороту зла, в якому вона загинула, і тому здається, що ця краса вабить зло до себе. Вона для кожного є господарем, тільки не для себе самої, бо не може жити за вимогами розуму й власної волі, бо вона є явищем, яке знаходиться поза логічними категоріями. В образі головної героїні Андрич поєднує дві крайності людського життя, красу й зло, які за І.Андричем є наскрізними онтологічними поняттями. Краса як онтологічне поняття нерозривно й діалектично пов’язана з іншим, протилежним за своєю природою поняттям зла. Причому, краса спричиняє та провокує зло зовнішнього світу, яким у даному разі виступає забобонність все того ж провінційного містечка, що у свою чергу призводить до продукування зла внутрішнього, призводячи, таким чином, до фатального перебігу подій. Краса Аніки, з огляду на свою силу, здатна керувати світом, світом чоловіків, яких вона заворожує. Але керувати власною долею героїня не може, її краса існує сама по собі, вона не може існувати за правилами й вимогами розуму та волі, бо є явищем, що не підпадають логіці.

Аніка б повністю відповідала архетипу фатальної жінки, якби не сказала вже після своїх перемог : “Добру справу зробив би той, хто вбив мене” [8, 115]. Автор не вдається до аналізу внутрішнього світу героїні з усіма переживаннями, стражданнями від безвихідного становища й неможливості щось змінити. Ці внутрішні процеси не мають у творі зовнішніх проявів, але попри це, вони існують і ми здогадуємося про них. Тому постає одне з актуальних питань, що відбиває загальні закономірності творчості митця у тенденції до взаємозв’язку та взаємодії суперечливих поглядів, - чи не є Аніка образом-типом не лише фатальної жінки, але й жінки-жертви? На нашу думку, відповідь є стверджувальною.

У оповіданні “Анічині часи” Іво Андрич намагається проаналізувати найглибші й найсуттєвіші мотиви, які є рушійними у розробці концептуальної парадигми “чоловік – жінка”, які рухають жінку й чоловіка один до одного й один проти одного. Це відношення може бути драмою, боротьбою, протистоянням. Іноді це протистояння обертається коханням, інколи – ненавистю й огидою, а іноді – стражданням. Глибина цього непорозуміння, за І.Андричем, вражає тим, що немає жодної надії на вихід з даної ситуативної моделі. І цим, власне, визначається фаталізм як одна з підвалин не лише створення образу жінки та згаданої опозиції, але й усієї концепції творчості письменника.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Богдановић М. Иво Андрић // Српска књижевност у књижевној критици. Књижевност између два рата. – Београд, 1972. – С. 99 – 125; 2. Глигорић В. Читајући Андрићеву приповетку „Аникина времена“ // Глигорић В. Књига и живот. – Београд, 1976. – с. 137 – 146; 3. Кораћ С. Жена у Андрићевим приповијеткама//Зборник радова о Иви Андрићу. – Београд, 1979. – С. 549 – 583; 4. Костић Д. Свет апсурда. “Аникина времена” Иве Андрића // Свеске Задужбине Иве Андрића, Година ХХV, свеска 23, септембар. – Београд, 2006. – С. 275 – 298; 5. Рудяков П.М. Ідея краси-гармонії й образ жінки у творах Іво Андрича. Публічна лекція, виголошена з нагоди 50-річчя з дня народження та 25-річчя науково-освітньої діяльності автора 4.12.2006 року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – 35 с.; 6. Стојадиновић Д. Трагични лик жене у делу Иве Андрића // Стојадиновић Д. Мудростими тајне у делу Иве Андрића. – Приштина, 1980. – С. 141 – 167; 7. Стојановић Д. Лепота и мржња. Аникина времена Иве Андрића // Свеске Задужбине Иве Андрића, Година XVIII, свеска 15, октобар. – Београд, 1999. – С. 116 – 162; 8. Andrić I. Priče o ženi samoj sebi neznanoj. – Beograd, 2000. – 271 s.

Олена Ткаченкко. Художня інтерпретація архетипу фатальної жінки у творчості І.Андрича (на матеріалі оповідання “Анічині часи”) // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2008. – вип. 7. – с. 501-507

На Растку објављено: 2009-12-12
Датум последње измене: 2009-12-12 20:15:06
Спонзор хостинга
"Растко" препоручује

IN4S Portal

Плаћени огласи

"Растко" препоручује