Зоряна Гук

Постмодерністська інтерпретація міфу про Геро і Леандра у романі Мілорада Павича “Внутрішня сторона вітру”

Після серії спроб експериментів зі структурою літературного твору – написання роману у вигляді словника (“Хозарський словник”, 1984) та у вигляді кросворду (“Краєвид, мальований чаєм”, 1988) сербський письменник Мілорад Павич у наступному романі “Внутрішня сторона вітру” або “Романі про Геро і Леандра” (1991) не перестав вдосконалювати свою оригінальність у створенні нових структурних моделей письма й вирішив надалі змінювати літературне діяння (письмо-читання), використовуючи для цього увесь постмодерністський інструментарій.

Оригінальність принципу організації структури нового твору реалізовується через створення роману-клепсидри, поділеного навпіл приблизно на дві рівні частини – жіночу (про Геро) і чоловічу (про Леандра), що надруковані навперехрест. Такий поділ зумовлений античним міфом, який автор заклав у структурну модель.

М.Павич використовує в інтертекстуальній тканині своїх текстів не лише вже існуючі міфи як енциклопедії архетипів, але й сам стає міфотворцем. У книзі “Коротка історія Белграда”(1991) та в оповіданні “Атлас вітрів” письменник розповідає свою версію міфу про аргонавтів, які пливли Дунаєм та Савою, досліджує “життя” ріки в оповіданні “Біографія Дунаю”, а в оповідання “Запис на кінській попоні” включає міф про походження Белграда і Земуна, в якому відображено біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю.

В античному міфі у жрицю Афродити Геро закохався юнак Леандр, який щоночі перепливав протоку задля зустрічі з коханою. Геро жила в Сесті, а Леандр в Абідосі, ці міста знаходилися по різні боки Гелеспонта (Дарданелли), що значно ускладнювало зустрічі закоханих. Геро запалювала для Леандра ліхтар, який освітлював йому шлях у темряві. Але однієї ночі вітер під час грози загасив Герин ліхтар, її коханий втратив орієнтир і втопився, а вона на світанку, побачившии мертвого Леандра, сама у відчаї кинулася в провалля. Закоханих знайшли разом, поєднаних смертю, біля кам’яної вежі.

Античний міф про Геро і Леандра пронизаний метафорами, які символізують трагічність кохання. Історію цього кохання оспівав Мусей Граматик у V-VІ сторіччі в короткому епосі “Геро і Леандр”, взявши за основу грецький міф.

Міф є одним із найпоширеніших термінів структуралістичних досліджень. Нортроп Фрай, відомий канадський літературознавець, один із представників архетипної моделі аналізу літературних текстів, що розглядає міф як структурну основу літератури, у своїй праці “Архетипний аналіз: теорія міфів” розглядає архетипну побудову твору, теорію архетипних значень. Наприклад, архетипні метафори “шляху” або дороги, які пов’язані з процесом шукання (лабіринт чи заплутаний шлях, образ загубленого напряму), метафори простору (архітектурний образ споруд, що піднімаються вгору). Символіка води у міфах часто зосереджена на неприборканій річці, яка відокремлює чоловіка від жінки, натомість, душа часто зображається під час переправи через воду і гине, бо світ води – це світ смерті. Усі символи Н.Фрай поділяє на чотири головні фази, чотири пори року – це типи для чотирьох пір дня (ранок, полудень, вечір, ніч), чотири аспекти водяного циклу (дощ, фонтани, річки, море або сніг), чотири періоди життя (молодість, зрілість, старість, смерть) тощо [7, 168]. Аналізувати літературний твір треба цілісно, щоб вловити його архетипну будову.

Мілорад Павич використовує барокові емблеми (вітер, вода, дзеркало), одна з яких є ключовою у назві роману і тлумачиться наступним чином: “Внутрішня сторона вітру – це та, яка залишається сухою, поки вітер дує крізь дощ” [4, 7]. Образ води змальовується в романі у вигляді акватичних дзеркал – Охридського озера, протоки біля Ґалліпальського півострова, Сави та Дунаю, які мають здатність відображати символи міфологічної архітектури (вежа, що її збудував Леандр, віддзеркалювася одночасно у двох річках), а також створювати власний рукопис – водопис рік: “Існує щось на кшталт водопису річок. Кожна вода має своє рукописання: ріки виписують якісь слова і залишають повідомлення, які бачать тільки птахи з висоти” [4, 53].

У структурній антропології французького дослідника Клода Леві-Строса при аналізі міфу важливими є бінарні опозиції та їх розв’язання. В постмодерністському міфі про Геро і Леандра присутні бінарні опозиції: чоловіче/жіноче, тіло/душа, смерть/вічність, минуле/майбутнє, день/ніч, схід/захід тощо. Головна бінарна опозиція жіноче/чоловіче розв’язується через звернення до андрогінії (андрогіни – двостатеві істоти, боги, які поєднували у собі чоловічі і жіночі статеві ознаки та були символами досконалої істоти). Сербські літературні критики Міодраг Радович та Ясміна Михайлович називають роман “Внутрішня сторона вітру” андрогінним романом, посилаючись на міф про андрогіна з “Бенкету” Платона [3, 325]. Мілораду Павичу вдалося створити єдину текстуальну структуру у вигляді клепсидри за допомогою міфічної андрогінії. В прозовій структурі роману “Хозарський словник” бінарна опозиція жіноче/чоловіче репрезентувалася в окремих примірниках твору жіночому і чоловічому, що відрізняються одним абзацом у словниковій статті про дослідницю хозарського питання Дороту Шульц. У андрогінному романі в рамках єдиної текстуальної конфігурації відбувається змішування, взаємопроникнення елементів для утворення нової, цілісної основи постмодерністського міфу про Геро та Леандра.

Двосторонній роман “Внутрішня сторона вітру” є наочним прикладом двокнижжя, простір твору піддається деконструкції, однак організація структури, що за задумом повинна являти собою формальну єдність форми і смислу, забезпечує внутрішню єдність конструкції. Принцип клепсидри, яка є символом “пересипання” часу та сенсу, реалізований автором за допомогою античного міфу. М. Павич у своєму першому романі “Хозарський словник” згадує про львівську клепсидру: “Ночами з тої полиці було чутно незвичний шум, який виходив зі словника Даубмануса, а певні щоденникові записи, написані в той час у Львові, кажуть про те, що в Лексикон Даубмануса був вбудований пісочний годинник, зроблений якимось Нехамою... Клепсидра, яку він поставив в оправу книги, була невидимою, але під час читання в повній тиші можна було чути, як тече пісок. Коли пісок переставав текти, книгу необхідно було перевернути й продовжити читати в зворотньому напрямку, від кінця до початку, і тоді її таємний зміст відкривався” [5, 14-15]. У романі “Внутрішня сторона вітру” зміст одної частини під час читання пересипається у іншу, а послідовність залежить від того, з якої оповіді читач починає читання – жіночої чи чоловічої. Кожна частина є самодостатньою, але її зміст відкривається тільки тоді, коли обидві поєднуються в одну цілісність. Структура клепсидри в такому разі набуває відповідного змісту, пов’язує дві складові авторської інтерпретації постмодерністського міфу про Геро і Леандра. В античній легенді їх розділяло море, а у постмодерністському вимірі – час. Радача Чихорич у романі висловлює припущення: “Може це були хвилі часу, а не моря, те, що відділяло Геро від Леандра. Може, Леандр пропливав через час, а не через море” [4, 66]. Герої роману “Внутрішня сторона вітру” Геронея (Геро) Букур і Радача Чихорич (Леандр) розділені хвилями часу, що походить із смерті, до того ж вічність і час мають здатність перетинатися: “Якщо ми усвідомимо, що вічність сходить наче Боже благословення, як різновид світла, яке не старіє, за висловом візантійських монахів, а час приходить від Сатани, який є ліворуч від храму, тоді збагнемо, що у відповідному місці може трапитися “золотий перетин” вічності і часу” [4, 40]. Головні герої Геро та Леандр не перетинаються у часі, їх відділяє двісті років. Використовуючи шлях змішування різних часових планів, автор проектує один окремий час, час самого тексту, який створює враження безчасовості. Зустрічаються герої тоді, коли їх об’єднує смерть. Кожному з них свого часу пророкували смерть. За пророцтвом Леандрові повинні були відтяти голову шаблею, бо у нього “гарна, довга, лебедина шия, створена для жіночих рук і шаблі”. Такою смертю, не зовсім типовою для ХХ ст. помирає Геро. Леандра чекає смерть, якою за переказами помирають усі в родині Геронеї, від вогню о дванадцятій годині і п’ять хвилин. Закохані обмінюються смертю навзаєм, адже існує переселення душі та переселення смерті, вони поєднуються в ній у постмодерному тексті. Йдеться не тільки про смерть головних героїв, але й про вихід із смерті у сон, який стає життям. Адже з роману довідуємось, що сни тривають після смерті, їм властива реінкарнація, внутрішні мандрівки у снах є досконалішими, і тільки душа може рости після смерті. Бароковий мотив смерті, запозичений автором, трансформується у постмодерністському дискурсі і відіграє у творі важливу роль. Геро створювала палімпсестовий текст, вписуючи свої оповідання, які ніхто не бажав надрукувати, у твори, над перекладом яких вона працювала і в такий спосіб у різних виданнях мала надруковану цілу книгу власних оповідань. У перекладене оповідання Анатоля Франса вона вписала наступні рядки: “... час приходить зі смерті. Бо поки існуватиме смерть, існуватиме й час. Коли зникає смерть, не буде більше й часу. Отож, смерть, мов павук, випрядає наш час. Бо якщо життя там, де зупинився час, у теперішню мить, тоді смерть в області крізь яку час тече” [4, 41]. Проблема часу і вічності – одна із найважливіших проблем у постмодерністському тексті.

Автор створює розповідь про чоловічу і жіночу смерть, проектує дві моделі долі – чоловічу й жіночу, як переплетення протилежностей. Звертаючись до античної міфології, до християнських мотивів, чудес, вводить у текстуальну тканину улюблені фантастичні символи ночі, сновидінь, два відчуття часу, вічності, життя. Зважаючи на особливу роль сновидінь у прозі Павича, можна постулювати, що йдеться про оніричну фантастику, в основі фантастичного дискурсу якої є сни. Ключова роль у романі-словнику М.Павича належить снам та ловцям снів Коену, Бранковичу і Масуді, які мають здатність проникати в чужі сновидіння і довідуватись про невідоме, бачити чужу смерть. У жіночій частині роману “Внутрішня сторона вітру” Геро вирішує записувати свої сни в книгу за всіма правилами подвійної бухгалтерії, калькулювати їх і в такий спосіб створює “лінгвістику сновидінь”, “лексикон слів, ужитих під час сну” та “граматику снів”. Один із теоретиків постмодернізму Жак Дерида розглядав фройдівські концепти письма та сліду у дослідженні “Фройд і сцена письма”, де висловив наступне твердження: “... він (З.Фройд) розглядає сновидіння як своєрідне потайне письмо, в якому кожен знак перекладається за допомогою певного усталеного ключа на інший знак, значення якого добре відомо” [2, 421]. З. Фройд вважав письмо сновидіння – особливою моделлю письма, так званим психічним письмом, оригінальною й первісною продукцією, явищем суто індивідуальним з власною лексикою і синтаксисом. Тому кожен, хто бачить сон, винаходить свою власну граматику, бо зміст сновидіння має інший смисл у кожної особи, зважаючи на її індивідуальність, а також залежить від контексту. Оскільки існує багатоголосність різних елементів сновидіння, його слід фіксувати, саме цим займається героїня роману, укладаючи власну “граматику снів” та “лінгвістику сновидінь”. Подібні твердження стосовно тексту висловлював також Жак Лакан, який заклав основи постструктуралістського неофройдизму та створив його лінгвоорієнтований варіант. Він є автором тезису про те, що сновидіння структуровано як текст, а сам сон уже є текстом.

Структура клепсидри забезпечує нові можливості для функціонування фантастичного матеріалу. Фантастика в контексті постмодерного письма Павича у романах “Хозарський словник” та “Внутрішня сторона вітру” стає інтегральним елементом, який забезпечує єдність інколи достатньо різнорідних текстуальних фрагментів. Часово-просторові ігри, які є особливо популярними для сучасної фантастики, динамізують текстуальний простір. Дослідник фантастичного дискурсу у сербській літературі С. Дам’янов називає процес функціонування фантастичного елементу у поліфонічній прозовій структурі романів “Хозарський словник”, “Краєвид, мальований чаєм”, “Внутрішня сторона вітру” – “постмодернізацією фантастики”, а самого М.Павича вважає автором, який у сербській прозі двох останніх десятиліть найінтенсивніше розвиває фантастику як жанр [1, 66-67]. Окрім цього, М.Павич у дослідженні “Народження нової сербської літератури”, зважаючи на специфіку сербської передромантичної літератури, ввів термін “фантастика з ключем” стосовно тексту, який формується за неміметичною моделлю, але закінчується у раціональному ключі. Європейські письменники-романтики використовували цей вид фантастики у своїх творах, зокрема, Я.Потоцький у романі “Рукопис, знайдений у Сарагосі”. Не випадково саме цей, один із найбільш показових фантастичних романів, згадується у постмодерністській інтерпретації міфу про Геро і Леандра.

На рівні з фантастичним елементом у романі присутні елементи постмодерністського історизму, які свідчить про те, що Милорад Павич створює свої тексти, опираючись на ґрунтовні знання з історії, богослов’я, літератури, фольклору. У чоловічу частину роману “Внутрішня сторона вітру” увійшло оповідання “Запис у знаку Діви” зі збірки “Залізна завіса”(1973), головний герой якого Радача-Мілько Чихорич за життя був мандрівним музикою, монахом та будівничим. Родом із Герцеговини Радача належав до патаренів, тому не зміг одразу прийняти монаший чин. Патарени і катари в Сербії та Боснії були послідовниками богомильського руху, створеного у Х ст., що походить від імені болгарського священика Богомила, який уперше представив тези цього єретичного вчення дуалістичного характеру. Про зацікавлення М.Павича богомильським ученням свідчить його “Оповідання про богомилів” та історичні постаті, які мали певну дотичність до богомильської ересі. Зокрема, в оповіданні “Корчма “Під сімома грудьми” згадується Козьма Пресвітер, життя і творчість якого припадає на останню чверть Хст. Він є автором “Слова на єретики”, у якому гостро критикує кожен пункт вчення Богомила, як докази наводить цитати зі святого письма, оповідання з історії церкви, перекази. Вчителем головного героя Андрії Хрса (Малоншича, Срблі) виступає Іван Італ – відомий візантійський філософ, який пропагував аристотелізм і був засуджений за цю єресь до страти.

Незважаючи на “боснійську віру”, Радача Чихорич відмовляється від богомильської єресі, обирає християнство, стає ченцем, приймаючи ім’я Іриней Захумський, вирішує будувати храми. Споглядаючи ікону Богородиці з дитям, на якій Іван Хреститель підтримує ніжку дитяти, він усвідомлює, що безперервна лінія руху поєднує руку святого з Ісусом та Богородицею, погляд якої звернений на людину. Ця безперервна лінія, замкнене коло нагадує вже монахові Іринею Захумському єдину відому йому грецьку літеру Θ (тета), з якої починається слово Богородиця (Теотокос). Ставши зодчим, монах, утікаючи, споруджує п’ять храмів на честь Богородиці, за схемою грецької літери Θ, що складають “запис у знаку Діви”. Такий символічний образ – це возвеличення Богородиці “візантійцем” Милорадом Павичем. Життєвий шлях Радачі Чихорича-Леандра являє собою безперервну лінію втечі, автор описує ідею мандрів, аскетизму, чернечої суворості й творчості.

Оповідання “Запис у знаку Діви” як і інші твори М.Павича пронизане багатою християнською, а особливо візантійською символікою: хліб, вино, свіча, сіль, риба, човен, грецьке письмо, рукописи, ікони, іконостаси, храми, монастирі, серед яких найпочесніше місце займає сербський монастир на святій горі Афон Хіландар. Роль цього монастиря в сербській історії та культурі є неоціненною, насамперед тому, що хіландарська бібліотека є найдавнішою національною бібліотекою сербського народу. І як бібліотека, і як культурна скарбниця Хіландар є релігійною і національною інституцією, яка ніколи не призупиняла своєї просвітницької місії. Розповідаючи про духовні скарби власного народу, візантійську традицію сербської православної церкви, М.Павич сприяє відродженню сербської духовності. Автор сам себе іменує “візантійцем”, пише, що у нього візантійські корені, тому цікавиться сербською і грецькою старовиною, а також усіма іншими культурами східного християнства, які виникли на цього ґрунті. Літератор Чарлс Симич знаходить цьому наступне пояснення: “Багато сербських письменників включно з Павичем хотіли встановити зв’язок із тим, що, як вони вважали, було їхнім духовним та інтелектуальним першоджерелом, із простором, який вони називають “Візантія”. Я поставив це слово в лапки, оскільки вони відшуковують не стільки історичну Візантію, а міфічну, ту, яка прихована в розповідях і піснях. Міф, а саме він є для Павича єдино важливим, це розповідь про походження, розповідь про богів та напівбогів, про створення світу та його жителів. Міф – це словник, енциклопедія архетипів, які визначають історичні і духовні виміри даного народу” [6, 325-326].

У Леандровій частині роману “Внутрішня сторона вітру” письменник відтворює ще одне оповідання про зодчих – “Боротьба півнів” з його збірки оповідань “Коні святого Марка” (1976 р.). Головні герої роману “Внутрішня сторона вітру” – Радача-Чихорич-Леандр (представник “візантійської школи”) та Сандаль Красимирич (“представник швейцарської школи”) одночасно споруджують дві вежі над Дунаєм – південну і північну. Автор створює метафору про змагання представників двох архітектурних шкіл – західної та східної, проводить паралелі між двома митцями і цивілізаціями. Символічно, що Леандр посвятив свою вежу на день святого Івана Предтечі, а ікону, на якій була намальована відрубана голова Хрестителя, носили довкола вежі. Це нагадування про захоронення ікони в монастирі Богородиці Захумської і Θ – запис у знаку Діви. Наприкінці цієї частини роману М.Павич створює перспективу прострово-часової картографії за допомогою запису на мідній гравюрі круглої сунії: “... на зовнішній стороні круглої сунії була намальована мапа світу, неба і землі, мапа всього видимого і невидимого простору...” [4, 108]. На внутрішній стороні Леандр відчитує запис, що прослідковує історію і долю Белграда, свою долю він бачить у долі цього міста.

У жіночій частині роману “Внутрішня сторона вітру” Милорад Павич перекроює, ремоделює, реорганізовує малі наративні одиниці та створює нову інтертекстуальну тканину, поліфонічний текст, витканий зі слідів оповідань “Яйце”, “Варшавський кут”, “Смерть Євгена Фоса”, “Обід по-польськи” зі збірки “Російський хорт” (1979). Внутрішню архітектурну єдність забезпечують об’єднавчі фактори (взаємна реінкарнація чоловічих і жіночих снів, смертей, часово-просторові ігри). Головна героїня Геронея Букур, укладаючи граматику снів, забуває про утворення форм теперішнього і минулого часу дієслів. За таких умов часова відстань між Геро та Леандром у двісті років нівелюється, оскільки сни – це майбутнє, у снах немає минулого часу. Поєднує міфічних закоханих вічність. Письменник використовує мотив “успадкованої” родинної смерті, що чекає на Геронею, проте вона помирає так, як напророкували Леандрові. Виразними об’єднавчими концептами чоловічої і жіночої частин роману є текстуальні відсилання до античного міфу (Геро задає своєму учневі перекласти з французької рядки давньогрецької поеми “Про Геро і Леандра”, в Італії намагається відвідати театральну виставу “Любов і смерть Геро і Леандра” за твором Мусея Граматика).

Авторська текстуальна технологія передбачає створення тексту-палімпсесту на основі використання “старих”, вже написаних наративних одиниць, які моделюються, дописуються, розширюються, створюючи новий, інтертекстуальний масив тексту. М. Павич вдається до продуманого стратегічного ходу – використання у рамках нової текстуальної структури роману симулякрів, слідів вже відомих оповідань, які гармонійно вплетені у нову тканину тексту і є яскравим доказом його інтертекстуальної архітектури. Дещо модифіковані давніші фрагменти оповідань узгоджуються, взаємодіють з новоствореними, бо це зумовлює внутрішня конфігурація тексту. Цитування (автоцитування) елементів власних текстів у нових текстуальних структурах свідчить про надзвичайну динамічність наративних одиниць у корпусі прози М.Павича. Твори цього автора є прикладом подвоєного письма, такого, що саморозмножується, кожна написана ним книга множить наступні книги, відбувається своєрідний полілог текстів. Репродукція оповідань із попередніх збірок та їх монтаж у новий роман, прозовий палімпсест – одна з визначальних характеристик наративної стратегії сербського письменника.

Отже, у поетиці М.Павича особлива увага приділяється створенню нової текстової конфігурації, внутрішня організація елементів якої дозволяє реорганізовувати текст як об’єкт читання, а процес читання зробити інтерпретативною діяльністю. Трансформація прозової структури, що виростає з інтертекстуальності, покликана забезпечити розгортання варіантів вибору для читача, втягнути корелята у гру, організовану автором, прагненням якого є подарувати для кожного читача власний краєвид читання. Якщо текст є інтертекстуальним, то і сам акт прочитання стає інтертекстуальною діяльністю. Владна присутність автора у текстуальній тканині стирається, натомість, читач частково перебирає на себе функції суб’єкта-творця як причини буття твору. Суб’єкт процесу читання повинен володіти синтетичною активністю, щоб об’єднати жіночу і чоловічу частини роману “Внутрішня сторона вітру” задля цілісної рецепції твору. Читач отримує можливість комбінувати, узгоджувати текстуальні елементи, впізнавати вказівники, що вказують на способи відношень та взаємодії між новими текстами і тими, що їм передували, досліджувати гру зв’язків, повторень, трансформацій, а також формувати великий нерозривний текст. М.Павич намагається підвищити статус читача, переконати його в тому, що за умови “уважного читання” текст стає продуктом його інтерпретативних стратегій. Автор повинен задовольнити “горизонт очікування” адресата, включити його у текст, активізувати, оскільки комунікація між текстом і сприймачем є успішною за умови читацької активності, яку стимулюватиме текст. Метою такої стратегії є усвідомлення читачем власної ролі у прочитанні твору та включення його у текст. Активізація процесу читання, створення його необмежених перспектив, перетворення читання у креативний, творчий процес, який передбачає проінформованого, уважного, “ідеального” читача є імперативом у наративній стратегії Павича-постмодерніста.

1. Дамјанов С. Постмодернизација фантастике код Павића // Савремена српска проза. Павић и постмодерна. Зборник № 5. - 1994. – С.63-69; 2. Дерида Ж. Письмо та відмінність. – К., 2004. – 602 с.; 3. Михајловић Ј. Унутрашња страна ветра или роман о жудњи за целином // Књижевност. - № 3-4. - 1992. – С. 523-527; 4. Павић М. Унутрашња страна ветра или роман о Хери и Леандру. - Београд, 1992. – 115 с.; 5. Павич М. Хозарський словник. - Львів, 1998. – 279 с.; 6. Пијановић П. Павић. - Београд, 1998. – 406 с.; 7. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. - Львів, 2002. – 832 с.

Зоряна Гук. Постмодерністська інтерпретація міфу про Геро і Леандра у романі Мілорада Павича “Внутрішня сторона вітру” // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. Збірник наукових праць. – Киів, 2008. – вип. 7. – с.352–361.