Сава Дам’янов

Мемуари

[Історична фантасмагорія]

Із сербської переклала Ольга Мартишевa

Доки відомий сатирик д-р Воїслав Коштуніца писав “Мемуари” Симеона Пишчевича[1], він навіть не здогадався, що той був насправді Джакомо Казанова, також автор “Мемуарів”, більше того ­— сучасник Пишчевича! Так само й Стефан Неманя (у чернецтві званий Симеон, після смерті — Симеон Мироточивий) не мав поняття, що справжній автор його житія — відомий Данте Аліг’єрі, а не його син, розпусний принц Растко (у чернецтві — смиренний монах Сава, після смерті — Святий Сава-СЕРБСЬКА СЛАВА). Чи міг таким чином Йосип Броз Тіто знати, що його біографію напише банківський чиновник Слободан Мілошевич, а не чиновник страхової установи Франц Кафка, або чиновник світової революції Владимир Дедієр[2]?!

Космос все-таки заснований на кореспонденціях, — робить висновок на підставі попередніх фактів проф. д-р Сава Дам’янов у науковій праці “Історія як Апокриф” (відомому романі-фарсі Шарля Бодлера), або на загальній, невидимій пов’язаності речей і явищ, тобто на суматраїзмі (робить висновок знову згаданий професор, але цього разу у творі “Історія як Апокриф”, забутій збірці нахабних оповідань Мілоша Црнянскі). Проте Дам’янов, з іншого боку, уникає висновку, чому д-р Воїслав Коштуніца саме відомий сатирик, а не відомий лірик, мім чи комік: чи то через те, що він так жадібно споживає коньяк (та інші алкогольні напої), чи через те, що ще жадібніше споживає жінок (подібно до Джакомо Казанови, власного сучасника, а також сучасника Пишчевича)?! Чи він насправді “Сатир, або дика людина”, дидактично-десятистопний епос Матіє Антуна Рельковича (Свинопас, 1732 — Вівчарня, 1776)?! Чи він лише трагічний Сатир, один із найпопулярніших демонів античної міфології, фалократичний володар лісів з козлячими вухами, хвостом і ногами, розпусний  веселун, який разом із німфами і менадами супроводжує бога Діоніса?

Хоч би яка була правда, сміливо їй глянув у очі вищезгаданий принц Растко Неманич, коли під псевдонімом Карл Войтила (тобто Папа Іоан Павло ІІ) писав свій ключовий твір, автобіографічно-мемуарну прозу “Гаргантюа і Пантагрюель”. Вже на перших сторінках він описує самий Початок: слов’янські боги спали у своїх світлицях, їхні жінки ніжилися в розкішних палатах, а діти, байстрюки і домашні улюбленці байдикували в затуманених далечинах Історії. Згідно зі Святим Савою (тобто Войтилою, тобто Іоаном Павлом ІІ) на Початку було не Слово, а панувала споконвічна Гармонія, яку запліднив невимовний Хаос. З того грішного зв’язку ніхто не народився, але у ньому й не вмирав ніхто: постарілий Перун, володар громів, хропів так страшно, що гори і води відсувалися, доки його проблеми із простатою і зростаюча сенильність загрожували загальним знищенням. Уже давно він переміг свого змієподібного ворога Волоса, який ховався в камінні і рослинах, але ні люди, ні природа, ані всесвіт не стали від того кращими: що інше йому залишилось, окрім того, щоб покликати на допомогу Морену, яка прястиме нитки долі і здатна приносити смерть?!

Проте Морена покликала на допомогу Кульгавого Дідька, який у ті давні часи вештався світом, переодягнений у жінку: дехто каже, у названу сестру, вілу[3], дехто — у матінку Євросиму[4], дехто — у тітку Карлу (Бруні чи дель Понте, все одно!). Такий спокусливий — тобто така спокуслива?! — Кульгавий Дідько пердів у вітер, щоб напнути вітрила Історії, яка лише мала розпочатися і в якій він (вона?), депільований і з підстриженим хвостом почне грати вирішальну роль. Та роль вела від розпусництва богів через жорстокі війни до Нового світового порядку; значить — від його дитини Сатани (який буде, тобто яка буде, трахати самого себе в дупу і народжувати малих янголів) через “Іліаду”, “Битву на Косовому полі” і “Володаря кілець” до того лісу, в якому споконвіку байдикують Сатири. Не забуваймо: Кульгавий Дідько, хоч би й у образі звабливої Мерилін Монро, пристрасно любив дикість, з якої навіть згаданим янголам Сатани не вдавалося його витягти, хоча він — у ролі їхнього діда — дозволяв тягати себе за ніс, член, а також інші геніталії (а чому б ні?!). “Йдіть до мене, янголята, дідусь дасть кеті”, — вабив він їх, доки вони, ласі на солодощі, розкривали крила і залітали до нього в обійми подібно до споконвічних німфоманок: жоден Сатир не міг з ним зрівнятися, коли йшлося про такі “роботи”, і навіть відомий сатирик з початку цієї оповіді! Бо той не зупинявся, якщо вже одного разу почав: “Курви малі!”, — підлещувалась далі до збуджених янголів наша Баба Яга, — “хапайтеся за вуха і танцюйте — руки вгору, ноги в кишеню, голову під хвіст!!!”. Лукаве божество, звичайно, не розголошувало, про чий хвіст думає: чи то про власний, Сатани, Сатира, чи, може, про віртуальний хвіст самих янголів, віртуальний хвіст, що зветься Десятистопний епос, тобто “степ бай степ”?! Що інше залишалося дітям Сатани, янголам Божим, окрім покликати на допомогу дитя самого аятолли Хомеїнія, Сатира і сатирика водночас, автора ліричних мемуарів “11 вересня ANNO DOMINI MMI”[5], Осаму бін Ладена?!

Отож таким чином справжній Принц Темряви ступив на сторінки “Гаргантюа і Пантагрюеля” Неманича-Войтили, звідки він не хотів зникнути навіть коли Папа Іоан Павло ІІ особисто заспівав на чорній месі посеред фортечних стін Ватикана. Насправді Осама, а не Кульгавий Дідько, грав головну роль у Новому світовому порядку, доки янголята (тримаючись за вуха!) грали в команді названого кульгавого збоченця, тобто старої курви, відомої, як Баба Яга. Читач вже не на самому Початку, а в центрі грального поля: Вук Стефанович Караджич бере м’яч, йде у дриблінг і блискавично забиває гол супротивнику; ніхто серед публіки не знає серед осіб команди супротивника, але це стає несуттєвим, коли — як грім серед ясного неба! — перед м’ячем виникає штанга. Всі підозрюють Перуна, хоч він усе ще хропе на перших сторінках Савиного шедевру: масонські ложі — далеке майбутнє, Генрі Кісінджер — Present Continuous, а Володя Путін — лиш сон далеких предків; залишається тільки Казанова, також автор “Мемуарів”,  але не улюбленець ватиканського Комінтерну. Відверто кажучи, Казанова-сатирик безжально стирає жінок і стає їхнім улюбленцем, хоча це йому в очах Нового світового порядку не приносить очків: розпусні ігри ЙБТ набагато важливіші у тому контексті, із казановізмом ЙБТ (Йосипа Броза Тіто) пов’язаний із суматраїзмом як способом подорожування світом, зрештою і Всесвітом, Тіто і його біограф (Слободан Мілошевич) блукають історичною пучиною, як Дон Кіхот і Санчо Панса, лише без віслюка і списа. Отже, Кульгавий Дідько красується, перевдягнений у жінку, і пердінням напинає історичні вітрила, споконвічна Гармонія відкриває свою маленьку кішечку маленькому члену невимовного Хаосу, а Данте Аліг’єрі пише “Божественну комедію”, щоб Новий світовий порядок отримав потойбічне прикриття. Що за цей час стається із “Мемуарами” Пишчевича, написаними в Росії, коли Володя Путін був лише далеким сном своїх предків, а залишок вище згаданої (футбольної?) команди більш-менш — на лаві для запасних гравців?

Цьому питанню сміливо глянув у очі один монах, але не принц Растко-монах Сава, а вже смиренний монах Григорій, також автор “Гаргантюа і Пантагрюеля”, цього антологічного автобіографічно-мемуарного твору. Той Григорій (Распутін) був великим пустуном і приписав собі не лише згаданий твір, а й ліричні мемуари “11 вересня ANNO DOMINI MMI”, і сатиричні твори д-ра Коштуніци, і Црнянскі, д-ра Кафки, Бодлера, і навіть — на превеликий подив усіх — самого Стефана Немані, монаха Симеона (Мироточивого). Але яке насправді миро точив Распутін? Переливав із пустого в порожнє, наповнював маленькі кішечки де і кому завгодно, дрочив члени (і великі, і малі!) всім і всьому, і навіть самому Новому світовому порядку, цьому байстрюку Історії, яка розпочалася завдяки гігантському пердінню одного кульгавого збоченця (який не звався Вук Стефанович Караджич), тобто однієї старої курви (яка не звалася ні Сатана, ані Карла, ані Мерилін Монро!). Потім він так знахабнів, що викликав на двобій Сатира — дику людину, а секундантами були Кісінджер і Войтила з одного боку, і Морена з Матінкою Євросимою — з другого: вони билися хвостами і членами, змагалися-змагалися літнім днем до півдня, щоб, врешті-решт, потрахати самих себе у дупи і народити янголят, яких вони перетворять на своїх коханок. Удаваний двобій, скаже наївний читач, але далеко не все було таким чорним (білим?): зокрема, названий юнак (Распутін) надув свою всохлу вагіну і так жахливо пердів через неї, що йому рівним не було навіть те потойбічне пердіння, яке дало силу вітрилам Історії, ані попукування двох дебелих секунданток, що трахалися, як у тій народній пісні (Я її …. Вона пердить, так і є!) Що інше залишалось Сатиру-дикій людині та його секундантам, окрім покликати на допомогу одного богобоязкого чиновника світової революції — Дедієра чи Вісаріоновича, все одно?!

А той, грішний і смиренний, яким його Бог створив, описану “Божественну комедію” зразу перетворив на трагедію, ніби надаючи значення Перуновому хропінню серед споконвічної Гармонії, в якій слов’янські боги (й богині, і їхні байстрюки!) лише байдикували, спали і відпочивали у найбезсоромніший спосіб. Він мав так зробити, бо він би — коли в нього встане! — легко міг вчинити дипломатичний скандал і на смерть відтрахати обох Карл, які лукаво і зловтішно спостерігали за цією декадентською розвагою, чекаючи моменту, щоб до якогось огрядного демона слов’янської (чи то античної!) міфології скочити в ліжко і дрочити йому, дрочити, доки той начисто не відклеїться і передасть владу Новому світовому порядку!

Отже, той богобоязкий чиновник пустив усе на самоплив і крізь роздуті губи біографа Тіто (причому пристойно, на противагу непристойно надутій вагіні грішного раба Григорія!)  сказав НІ і НІ: отже, кожен живий і мертвий сатирик мав трагічно посміятися — ось рецепт для перетворення комедії на трагедію! Але й кожен сатирик — живий чи мертвий, байдуже! — стримав той сміх, як у казці, до дня нинішнього: тому сміх найвідомішого за всіх (д-ра Коштуніци) суттєво відрізняється від сміху д-ра Кафки, а про сміх інших (від Войтили, бін Ладена і аж до хтивої Мерилін) навіть годі й говорити! І доки всі вони так розбещено сміються, що відбувається з нашими “Мемуарами”, тобто чи їх автору (хто тепер ним є?) вдалося їх довести до кінця?!

На це питання найкраще міг би відповісти останній живий реіс-ул-улема, богобоязкий аятола Вісаріонович (Сталін), хоча він помер і залишив цілу світову церковну парафію у спадок молодому і смиренному монаху, тобто службовцю Хомеїнію, який — замість розгадування теологічних дилем — негайно повеселився із гарячими русалками, співухами Моренової зграї. Звичайно, йому в тому радо допомагали сатири, вокальні солісти “зграї Сатани”, але не тієї зграї, на яку одночасно накинули оком і відомий сатирик-письменник “Мемуарів”, і його товариш Володимир: Ільїч, Набоков, Дедієр, Сорокін чи Путін, навіть він сам не міг допетрати?! Тому він, все-таки, блискуче допетрав невидимий зв’язок, тобто суматраїстичну кореспонденцію між трьома (чотирма?) Йосипами: Вісаріоновичем Сталіним, Йосипом К. і Брозом Тіто; а саме: та трійця (четвірка?) подібно всім смиренним монахам на чолі із Св. Савою (Войтилою) плекали ніжні почуття до русалок, причому їм і янголи не були чужими! “Бісексуальність чи просто право сексуальних меншин?” — питав себе грішний раб Григорій (Распутін), доки йому останній живий грішний раб д-р Коштуніца із манерами порядного юриста не відповів: “І перше, і друге, брате, а може, й щось третє? Хіба тобі хіландарське миро Св. Симеона не осяяло розум усвідомленням усіх таємниць?! Хіба тобі мої, тобто Казановині, спогади не кажуть про суєтну земність нашу і ніжні почуття, які я в серці ношу?! Хіба тобі Принц Темряви — та хто б він був! — не дарував у снах дивовижні одкровення і не вказував Шлях?!”…

Так терплячий читач сягає самого кінця “Мемуарів”, або, як би сказав Симеон Пишчевич: “Сягає Самого кінця, якщо в нього не відпадуть яйця: бо в кінці читач може лизати, піднімається в нього чи не піднімається”. Масонські ложі вже давно панують Всесвітом, Осама бін Ладен завдає ударів Новому світовому порядку, а десь на останній парті — тій, що її Дон Кіхот та його вірний слуга покинули без списа в руці! — мовчать принци та монахи, володарі та їхні сини, боги та байстрюки божі. Гармонія і Хаос більше не трахаються: “Гаргантюа і Пантагрюель” грають головну роль у “Божественній комедії”, німфи й русалки-коханки відмовляються одбувати повинність, а Діоніс сердиться на зрадника Сатира, бо не може зрозуміти його політичний ангажемент.  Ще залишаються Гегель й абсолютний дух, над яким посміється одна Фальшива Карла (“ані Понте, ані Бруні, а вже шатер аги Карла Маркса” — викриє її  народна пісня!) і підштовхне великого філософа насрати в кутку приміщення, доки Гельдерлінк пише свої безсмертні оди. А що в цей час робив третій сусіда по кімнаті, Фрідріх Йозеф Шеллінг, залишається побачити у черговій серії цієї теленовели, яку підписує вже згадана одноіменна трійка-четвірка (Йосип К, Й. В. Сталін і ЙБТ), але про яку ще невідомо, чи вона є позашлюбною дитиною тієї Фальшивої Карли (плід уже описаного анального автоеротизму!), чи лиш хатнім улюбленцем Матиї Антуна Рельковича, тобто вже згаданого Сатира — дикої людини?..

1. Сербський письменник ХVІІІ ст., автор відомих мемуарів, був офіцером російської армії. (Тут і далі примітки перекладача.)
2. Югославський історик.
3. Фея, німфа у сербській міфології.
4. У сербських народних легендах і піснях — мати Королевича Марка.
5. Лат.— Рік Божий, Літо Господнє.

© Ольга Мартишева, переклад, 2006.

Всесвіт, 2009, № 5-6. - с. 111-114. http://www.vsesvit-journal.com