Тетяна Дзядевич

«Сад у Венеції» Мілети Продановича як постколоніальний текст

Спочатку варто визначитися з термінологією і окреслити риси постколоніального тексту та опозиції, характерні саме для постколоніальної літератури. Формально постколоніальна література – це література, котра з'явилася у постколоніальний період і є певним інваріантом постмодернізму. Вона відображає атмосферу, стан свідомості, так би мовити, постфактум. Це та ситуація, коли офіційного тиску з боку колишнього домінатора, на перший погляд, немає, проте ментальний вплив існує, а тому людині некомфортно у своїй країні. Присутність колишньої метрополії відчувається на сформованій свідомості населення, прочитується на багатьох рівнях буття «тут і тепер», і шляхів до якісних змін ніби й не видно. Проте це сприймається не як трагедія, або заклик до дії, а як об'єктивна даність, з котрою треба жити.

Постколоніальні студії ґрунтуються передусім на працях таких літературознавців, як Едвард Саїд, Чакраворті Співак, Гомі Бгабга, – до них звертаємося як до класиків. Для нашого, українського, контексту важливими є праці Марка Павлишина і Мирослава Шкандрія, оскільки вони першими долучили Україну до студій із постколоніалізму.

У контексті роману Мілети Продановича була би більш цікавою книжка Саїда «Рефлексії на екзиль й інші літературознавчі та культурологічні есе» (Reflection on Exile and Other Literary and Cultural Essays, 2000). Ця праця важлива для нас своїм поглядом на перебування в екзилі, на еміграції, що важливо для сюжету роману Продановича, — але про це трохи згодом.

Постколоніальні ж письменники у свою чергу можуть бути й не в контексті досліджень та інтелектуальних дискусій. Вони лише фіксують у своїх текстах конкретну ситуацію, певний стан. Тут можемо згадати тепер майже класичні твори Салмана Рушді, Тоні Морісон або того ж таки Орхана Памука.

У випадку з постколоніалізмом маємо споглядальне сприйняття дійсності, відсутність боротьби й пошуки (або відмова від цих пошуків) свого місця у суспільстві, яке на офіційному рівні нібито й отримало незалежність, проте де-факто перебуває в стані декларації права на свою самостійність і незалежність. Адже йдеться не лише про визнання нарешті здобутого статусу на світовому рівні. Йдеться про розбудову власної суспільно-політичної структури, власної культури, власної мови мистецтва і науки, що часто-густо значно важче, ніж отримання омріяної незалежності. Йдеться також і про пошук власного місця у цьому новому суспільстві, виникає проблема селекції пам'яті (а це завжди складно): що ми беремо з собою з часів колоніального минулого, а що творимо з чистого листа. Ця проблема складна як на макрорівні цілого суспільства, так і для кожної окремо взятої особистості, котра опиняється перед проблемою світоглядного відбору й переосмислення свого минулого, ревізії закамарків власної пам'яті.

Саме тому ми маємо цілий набір рис, притаманних саме постколоніальній літературі. Серед них перше, що можна виокремити, це стан тихої меланхолії і примирення з минулим і теперішнім. Відсутність ілюзій і запалу, щодо яких-небудь суспільних змін. Певна настроєвість й іронічне ставлення як до колоніального минулого, так і до постколоніального теперішнього. Якщо в антиколоніальній літературі світ поділений на «свій» і «чужий», то постколоніальна література вводить категорію «іншого», де «я» толерантно й іронічно сприймає як своїх учорашніх ідеологічних опонентів, залишаючи їм право на їхню «інакшість», так й ідейних «однодумців», розуміючи, що кожен має право на особистий простір, і не обов'язково мусить ототожнювати себе з позицією автора чи головного наратора тексту.

Роман Мілети Продановича «Сад у Венеції» можемо розглядати як постколоніальний текст, і не лише тому, що у другій частині роману постколоніальний дискурс прямо заявлений через арт-перфоменс на Венеціанському бієнале. Звісно, якщо підходити до теми формально, то маємо цілу низку рефлексій щодо постколоніального дискурсу і постколоніальних країн, котрі вкотре є об'єктом для Заходу, пов'язаних з нинішньою діяльністю Марселіни і підготовленою нею виставкою митця з маловідомої країни. Це, якщо дозволите, рівень профанного постколоніалізму, і наратор оповіді відверто над ним іронізує. Відверто — не означає грубо. Загалом, уся оповідь роману Продановича визначається делікатною іронією, яку відчитує утаємничений читач. Отже, наратор іронізує з того, як його колишня подруга робить подію з перфоменсу маловідомої країни Зухтенії. Його іронія спрямована не на саму країну і її культуру, а на моду на постколоніалізм, фальшивість підходу, коли не сам митець Зухтенії себе представляє, а успішна емігрантка сербсько-французького походження «розкручує» презентацію. І не тому, що вона дійсно переймається цим мистецтвом, а тому, що сьогодні існує мода на постколоніалізм, на нові країни, нові імена. І тут ми бачимо протиставлення (яке по-своєму є навіть абсурдним) Венеції як символу глибокої європейської традиції, закоріненої у минулому, і моди на Зухтенію, яка не може сама себе презентувати й потребує медіатора між собою і світом.

Проте заради справедливості й урівноваження автор показує нам інший бік медалі – абсурдність і антигуманістичність того ж таки західного суспільства. Суспільства знудженого й егоїстичного, позбавленого природності: суспільства, котре шукає розраду свого спліну, граючись зі смертю. На закритій вечірці для мистецького бомонду маємо цілу галерею персонажів, котрі уособлюють вершки західного мистецтва, яке саме себе прирікає на зникнення, через власну знудженість, гіпертрофований індивідуалізм, а-природність, а тому – аморальність. У даному випадку можна формулювати так: «злочин проти природи = злочину проти людства».

Проте набагато цікавіше відстежувати постколоніальні аспекти у так званому сербському контексті. І не лише тому, що Сербія нам ближча за Зухтенію, і ми можемо провести українсько-сербські паралелі, щоб з'ясувати те навантаження, що простежується завдяки поступовому зануренню у текст і нанизуванню на цей текст усіляких контекстів, котрі нам ближчі завдяки історичній детермінації.

У романі представлено два періоди сучасної історії Сербії – 1980-ті і 1990-ті роки. Проте часових площин у романі набагато більше, власне — як і географічних. Хронотоп «Саду у Венеції», загалом, є надзвичайно цікавим і складним. З одного боку, він перетинає кордони Сербії, Балкан, Європи, з іншого – завдяки тихій меланхолії наратора, — цілком і повністю зосереджений навіть не на Сербії, а на Белграді. Саме Белград є центром всесвіту для головного наратора оповіді і стає центром для нас, принаймні на час спілкування з текстом Продановича.

Для постколоніальної літератури характерне буття між… і між … Для наратора «Саду у Венеції» цей стан розбивається на багато таких меж. Між романтичними 1980-ми і цинічними 1990-ми. Між Росією і між Заходом. Між часами Візантії і між Венеціанським бієнале сьогодення…

Характерно, що дискурс Оттоманської імперії, власне — як й Імперії Габсбургів, у силовому полі яких Сербія перебувала тривалий час, на сторінках роману не прочитується. Зате унаочнюється ідеологічне протистояння силового поля Росії, соціалістичного минулого, і теперішнього імперіалістичного, анти-гуманістичного впливу Заходу. Цікаво, що Росія представлена також у двох іпостасях: маємо посилання на російський авангард, і маємо СРСР та його вплив на соціалістичну Сербію. Так само і Захід має два обличчя – скарбниця культури і Земля Обіцяна всіляких матеріальних благ і матеріального добробуту. Цікаво, що головного наратора саме друга складова цікавить якнайменше. Він живе ніби поза світом матеріальних речей – ситуація рантьє дозволяє йому бути фінансово незалежним, а тому перебувати, так би мовити, понад необхідністю боротися за хліб насущний, на відміну від інших громадян країни. Жінки у його житті є самодостатніми і не вимагають, щоб він дбав про їхній матеріальний добробут.

Роман Мілети Продановича надзвичайно інтертекстуальний, зітканий із різноманітних цитат, явних і завуальованих. Причому, цитуються тексти найрізноманітніші за своїм пафосом та інтелектуальним навантаженням. Така цитатна «всеїдність» — від філософських трактатів до рок-музики і навпаки — відображає сучасний постмодерний стан існування інтелектуала. І у той же час це віддзеркалює постколоніальний тип мислення, коли канон розхитується, а те, що було маргінальне, заборонене, приховане, виходить на поверхню, творить новий канон. Головний наратор перебуває у світі, позбавленому гармонії і єдності. Недарма на тлі юнацького захвату авангардом і постмодернізмом у різних його проявах виникає глибоке зацікавлення Візантією. Причому, не у звичному для пересічних громадян ракурсі – влада, Церква, розкіш, багатство, — а у прагненні дослідити на перший погляд senseless машини певного періоду існування певної династії. Це свого роду виклик автора читачеві. Автор грається з ним, провокуючи на інтелектуальний пошук, привертає увагу до того, що випало з інтелектуального обігу сучасних митців і критиків.

Одним із важливих мотивів роману є мотив еміграції. Цей мотив прочитується знову ж таки на двох рівнях. Еміграція у пошуках кращої долі — цей мотив пов'язаний передовсім з любовними сюжетами головного наратора. І Марселіна, і Дора залишають Белград, як це роблять багато інших людей. Як було зазначено вище, тема еміграції важлива для постколоніальної літератури. Цікаво те, що автор не дає жодної аксіологічної оцінки цьому – в умовах глобального простору кожен може обирати, де йому жити. Головний наратор попри все залишається в Белграді. На мою думку, він давно перебуває в стані еміграції. Внутрішньої еміграції, і саме тому для головного наратора твору (можна сказати — альтер-его автора) немає значення, де саме знаходиться його фізичне тіло, оскільки його душа, його свідомість живуть в уявному просторі, у світі європейської традиції, котра глибоко закорінена у візантійській культурі. Адже в умовах global village сучасного світу не особливо важливо, де перебуває наша фізична оболонка. Набагато важливіше, де наша духовна домівка. Для головного наратора «Саду у Венеції» – це світ універсальних цінностей, вибудуваний його свідомістю. Тому він і залишається в Белграді.

Від редакції: Славістичні студії, акцентовані на сербському контексті, є напрочуд плідним для міжкультурного діалогу. Сподіватися, що обговорення учасниками круглого столу різноманітних аспектів багатовекторної творчості Мілети Продановича є прологом до першої книжки його прози в українському перекладі.

13.04. 2009 ЛитАкцент: Творчість Мілети Продановича у контексті сучасної сербської літератури
http://litakcent.com/2009/04/13/tvorchist-milety-prodanovycha-u-konteksti-suchasnoji-serbskoji-literatury.html