Іван Лучук

Деякі аспекти осмислення мистецтва поетичного в сербській та українській ліриці

(Васко Попа та Богдан Бойчук)

В одному з інтерв’ю, що кануло в хащах Інтернету, Богдан Бойчук відзначив, що саме мені вдалося напрочуд влучно визначити сутність його поезії. Він мав на увазі мій коротенький “дивопортрет” біля його добірки в моїй антології “Дивоовид”: “Будь-який набір традиційних тем можливо висвітлити в оригінальний, нетрадиційний спосіб. Для цього вистачає лише бажання та відповідного таланту. А теж для цього має визріти пора, коли передчуття чогось подібного витає в повітрі, очікування розпливається ароматами, потреба осідає росою й конденсується у словах. Поет ловить ці подуви фібрами своєї свідомості, вдихає їх на повні груди, вхмеліває від них, танцює від щастя і починає співати свої пісні, які не схожі ні на що попереднє. Так ламаються традиції та народжуються міфи” [6, с. 306]. Чесно кажучи, цей пасаж був навіяний визначенням сербського поета Васка Попи, яке майже підсвідомо сплило із покладів моєї пам’яті. Сам Васко Попа писав таке: “Слова у вірші творять замкнене коло. Видно, що вони танцюють у колі, але не видно, навколо чого вони танцюють. Це слова у вірші творять картину джерела, з якого вони витекли і до якого тягнуться” [16, с. 136]. Таке переплетення і спонукало мене об’єднати Васка Попу та Богдана Бойчука в одному сюжеті.

До творчості сербського поета Васка Попи я маю сентимент ще зі студентської лави, коли обрав її предметом своєї дипломної роботи. Васко Попа (1922-1991) заслужив багато високих оцінок. Наприклад, поет і критик Александар Петров писав: “Васко Попа належить до найбільших поетів, які будь-коли писали сербською мовою, і є одним із найвидатніших представників модерної поезії у світі” [15, с. 195]. Дебютував поет збіркою “Кора” (1953). Потім вийшли збірки поезій “Лихо-поле” (1956), “Довколишнє небо” (1968), “Вертикальна земля” (1972), “Вовча сіль”, “Плоть”, “Дім на дорозі” (всі три – у 1975), “Розріз” (1981). Васко Попа відомий і як упорядник своєрідних антологій: народної творчості “Золоте яблуко” (1958), поетичного гумору “Громовик” (1960) і поетичних сновидінь “Опівнічне сонце” (1962). Поезії Васка Попи властиве філософське заглиблення в морально-етичні проблеми буття, гуманістична спрямованість, оригінальний сплав новітніх мистецьких тенденцій із фольклором і міфологією [9].

Коли сербського поета Бранка Мільковича (1934-1961) в інтерв’ю спитали, хто є найбільшим сучасним сербським поетом, він відповів: “Безперечно, Васко Попа” [1, с. 249]. І справді, сербську лірику другої половини ХХ століття важко собі уявити без Васка Попи, можна сміливо заявити, що він є одним із найвидатніших її представників. Сербська критика не зразу одягнула на поетову голову лавровий вінок, його з самого початку ганили, навіть більше того – звинувачували у плагіаторстві й аполітичності [13, с. 74-75]. Першим на захист поезії Васка Попи виступив критик Зоран Мишич [8, с. 359], і відтоді стало рахуватися поганим тоном негативно висловлюватися на адресу поетової творчості.

Попри своє етнічне румунське походження, Попа витворив універсалії балканського міфологізму саме на сербському матеріалі. Варто зупинитися бодай на одному показовому прикладі. Серед сербів доволі поширеним є ім’я Вук (вовк); згадаймо хоча б основоположника сучасної сербської літературної мови Вука Караджича. У доробку Васка Попи є не лише збірка “Вовча сіль”, але й поетичні цикли “Поклоніння кульгавому вовкові”, “Вовча земля” та “Сліди кульгавого вовка”. Вовк був верховним поганським божеством сербів, а за міфологічними уявленнями – сербський народ був вовчим плем’ям. Підтвердження цьому знаходимо навіть у давньоукраїнських апокрифічних пам’ятках: “Куманинъ пардусъ, българинъ быкъ, сръбинъ влъкъ” [10, с. 263]. Елементи міфу про кульгавого вовка зустрічаються також у легендах, пов’язаних із особою сербського середньовічного діяча Сави Неманича, чия роль є вельми значною в створенні й утвердженні Сербської держави та церкви. Васко Попа наче перехрещує історичну символіку з міфічною, реконструює минуле за допомогою давніх міфів. Віктор Шкловський свого часу писав: “Міфи знаходяться в пам’яті людини, як інструменти в кузні: для роботи, а не для зберігання. Міфи відбираються за принципом вибудовування нової естетичної структури...” [12, с. 299-300]. Із елементів естетичної структури Васка Попи витворюється специфічний авторський балканський міфологізм. Подібним чином можна виділити хоча б суматризм сербського ж письменника Мілоша Црнянського чи сарматизм німецького письменника Йоганнеса Бобровського.

Одним із головних у творчості Васка Попи є цикл “Ігри”. Це ціла панорама екзистенційних ситуацій, відношень і взаємозалежностей, організована навколо метафори гри. “Ігри” входять у систему якихось невинних, ностальгічних асоціацій з дитинством, фольклорним ліризмом. Це – архітектура кругового пекла, сконструйованого з уламків і залишків іграшок. Кінець ігор завжди показаний як безглуздя, порожнеча. І що характерно, кожен із гравців згоден, а можливо, і чомусь змушений грати до кінця. “Ігри” – за словами сербського поета Івана В. Лалича – це “пекло без бунтівника” [8, с. 366]. Натомість сербський літературознавець Славко Леовац писав, що в циклі “Ігри” йдеться про “вічну потребу людини у грі, щоб грою виразити і свій вибір, і поклик душі” [14, с. 264]. Хоч би там що, а цикл “Ігри” – це протест проти безсилля перед смертю, протест, виражений через іронію. Крім усього, в цьому циклі не наскрізною червоною ниткою, але таки проходить мотив осмислення мистецтва поетичного. Адже якщо поезію трактувати як гру (як ігри чи ігрища – у множині), тоді це буде щонайсерйозніша гра, життєвий вибір, світоглядна самопосвята. Гравцем є поет, а всі ті ігри є так чи інакше виявом і вираженням його мистецтва поетичного, його таланту, вправності та інших не менш важливих властивостей чи чинників.

Для поетичної мови Васка Попи властиве також певне дитяче ставлення до світу, доволі щире, але й заодно обережне. Сербський дослідник Бранко Попович виділив три творчі потуги, які начебто складають триєдину сутність його поезії: “1) нейтральний поетичний суб’єкт, дещо наївний і по-дитячому мрійливий; 2) ясновидющий дикий предок; 3) цивілізований сучасник, на межі відчаю через усвідомлення всіх своїх переваг і вад” [17, с. 249]. Поетові філософські погляди найцілісніше виражені в циклах “Кість кості” й “Орлець”. Семантичний аспект поезій із згаданих циклів базується на персоніфікації неживого, того, що раніше належало до живої матерії. Поет залишається послідовним у наданні неживому властивостей живого. Наприклад, орлець (кварц, кремінь, родоніт), або “камінь-істота”, як назвав його сербський поет Міодраг Павлович, спроектований не лише сам на себе, а й на нас усіх. Цей камінь – орлець – ми сприймаємо як істоту виняткової чистоти та досконалості. Різні релігії по-різному висвітлюють суть цього каменю. Що стосується поезії Васка Попи, то він відштовхується, либонь, від того значення орлеця, яке надають йому мусульмани. Вони рівно опівдні, за вимогами свого ритуалу, вмиваються. Якщо цього не можуть здійснити у відповідному місці, то шукають будь-яке підходяще для здійснення обряду місце, але найохочіше вибирають для умивання чисту протічну воду. Вважають, щоб вода у своєму природному плині перейшла через три орлеці на дні річки, і тоді вона, попри будь-яке забруднення, стає чистішою від джерельної. Серби мають повір’я, за яким орлецеві властива зцілювальна сила. На те місце, де вкусить бджола, треба прикласти вологий орлець, щоб воно не спухло. Орлецю приписують силу оберігати від усього злого. Використовують його і як талісман. Орлець зашивають у пелюшки немовляти, він приносить щастя і в ньому знаходять притулок душі небіжчиків. Хворого купають у воді, в якій переночували два орлеці, вийняті матір’ю або сестрою з дна річки. Те, що ці орлеці дістають з води до світання і з заплющеними очима, вказує на повір’я, що в них перебувають душі небіжчиків. Важкохворого так вводять у стан мерців, щоб потім його звідти вивести [19]. Але попри ці незвичайні свої якості, орлець, як і людина, не може перемогти законів об’єктивного світу і мусить їм підпорядкуватися.

Стосовно циклу “Кість кості” (в якому теж певним чином заторкується осмислення мистецтва поетичного, адже ті розмовляючі кістки можуть сприйматися і як творці поезії, і як поетичні твори) дозволю собі маленький мемуарний відступ. Навесні 1990 року у Львові проходив перший фестиваль “Вивих”. Ще перед його офіційним відкриттям у Львівському університеті проходила Кирило-Методіївська славістична конференція. Я там виступав із доповіддю про Васка Попу, і на завершення прочитав щойно перекладений цикл “Кість кості”, який закінчується словами: “кукурікає з нас кукуріку”, – останнє слово я зімітував під пташиний спів. Таким чином я наче випередив відкриття “Вивиху”, адже зразу після доповіді пішов до Львівського театру імені Леся Курбаса на “Пельмені Мельпомені”, які теж були наче преамбулою до першого “Вивиху”, який розпочався щойно наступного дня.

Поезія Васка Попи має, за словами Міодрага Павловича, “циклічну організацію” [18, с. 295]. Поезії творять цикли, цикли – збірки, а збірки створюють єдину мозаїчну картину. Не буде помилкою сказати, що Васко Попа писав не окремі вірші та книги, а одну-єдину книгу, яка постійно поповнювалася новими відкриттями, на які поет був такий щедрий, і стала окрасою сербської лірики.

Осмислення мистецтва поетичного у творчості Васка Попи проілюструю п’ятим віршем із його циклу “Верни мені мої шматочки” (переклад мій):

Ляльки як атрибути гри (поетичного сприйняття довколишнього світу) можуть бути потрактовані як витвори, породжені натхненням, що є плоттю та кров’ю поезії. Поет вдається до найрізноманітніших засобів, аби їм було добре, не шкодуючи не лише праці, а й фігурально елементів власного тіла. Ця “гарна забава” і є власне творенням поезії, розкритим для реципієнтів секретом мистецтва поетичного.

Тепер про Богдана Бойчука. Він народився 11 жовтня 1927 року в селі Бертники (нині – Лісове) на Тернопільщині. Автор поетичних збірок “Час болю” (1957), “Спомини любові” (1963), “Вірші для Мехіко” (1964), “Мандрівка тіл” (1967), “Вірші вибрані й передостанні” (1983), “Третя осінь” (1991), “Вірші кохання й молитви” (2002), поем “Земля була пустотня” (1959), “Подорож з учителем” (1976), збірки п’єс “Дві драми” (1968), романів “Дві жінки для Альберта” (2002), “Над сакральним озером” (2006), книжки “Спомини в біографії” (2003) та кількох неопублікованих романів (“Підглядник і його краєвиди”, “Аліпій II і його наречена”, трилогія “Паноптикум Ді Пі”). Його поетичні збірки друкувались англійською, польською, румунською й російською мовою. Перекладає з англійської та іспанської, зокрема твори Хуана Рамона Хіменеса, Семюеля Беккета, Стенлі Кюніца, Дейвіда Іґнатова. Переклав англійською мовою твори Богдана-Ігоря Антонича, Івана Драча, Бориса Пастернака. Упорядкував “Зібрані твори Олекси Стефановича” (1975), “Зібрані твори Богдана Кравцева” (1978, 1980, 1994), “Спомини” Йосипа Гірняка (1982). Співупорядник двотомної антології сучасної української поезії на Заході “Координати” (1969, спільно з Б. Рубчаком), антології української модерної поезії в діаспорі “Поза традиції” (1993, спільно з І. Макарик, Д. Струком, І. Фізером). Належить до Нью-Йоркської групи українських поетів, Об’єднання українських письменників “Слово”. Живе в Ґлен-Спей (США) і Києві.

Зверну увагу на деякі аспекти осмислення мистецтва поетичного у творчості Богдана Бойчука, яскравого представника української лірики другої половини ХХ століття, та й актуального літературного процесу також. Сам Бойчук так формулює, на його погляд, чи не основну проблему сучасної української поезії: “Проблема в тому, що українська мова надто мелодійна, надто лірична, надто співуча й гладка і, як багатьом видається, найкраще нібито надається для творення поезії. На жаль, воно не зовсім так. Українська мова прекрасно надається для версифікації, а не для творення поезії. Бо цією мовою надто легко писати, і вона не чинить достатнього опору поетові. А це дуже важливо. Найчастіше написана в регулярній ритмічній схемі й римована строфа діє як поезія сама по собі – своєю мелодійністю, легкістю та ліричністю. Хоч поезії там нема й краплини (а це пособляє графоманським витворам). В результаті майже половина сучасної української поезії – це менше або більше вишукана версифікація. Друга велика частина твореної сьогодні поезії – це менший чи більший компроміс між версифікацією і поезією. І навіть у добрій регулярній поезії відчутний негативний вплив залегкої та замелодійної мови” [4, с. 57]. Керуючись власним визначенням, що тепер “цілий світ майже суцільно пише верлібром або прозопоезією” [4, с. 57], Б. Бойчук у вірші “Поезія” дає таку образну дефініцію:

Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.
І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме свідомість:
ти живеш [5, с. 22].

Із цим поетичним визначенням можна погоджуватися або не погоджуватися, можна його заперечувати чи відстоювати, але це є авторова візія, реалізація його священного права виражати свої думки та відчуття у властивий йому спосіб. У передмові до антології “Поети Нью-Йоркської групи” Олександр Астаф’єв так визначив головні особливості мистецтва поетичного Богдана Бойчука: “Від першої до останньої збірки поет залишається вірним головним засадам своєї поетики: використовує символіку як головний принцип організації художнього світу, акцентує увагу не на чуттєвому сприйманні, а на ідеї арбітральності, спонукаючи читача щоразу по-новому об’єднувати в одне ціле різні змістові площини (“У бур’янах сміється жовтими зубами осінь. Наїжилися солом’яні хати... крізь жовч проходять люди...”). Перед нами взірець “магічної” метафори: реалії людського (“жовті зуби”, “жовч”) по аналогії співвіднесені з осінню; образ постає як результат анатомічного абстрагування, відхилення від картини природи. Така поезія творить свою магію на взірець того, як анімізм намагався налагодити зв’язок з персоніфікованими духами. У даному випадку образ буквальний стає магічно-символічним” [2, с. 28-29]. Щоб краще зрозуміти ставлення Бойчука до поезії загалом, до поетів, що відійшли (і тим самим до мистецтва поетичного самого автора), варто звернути увагу на його вірш “Дивися в обличчя мертвих поетів”:

де витикаються вилиці
де западаються ями очиць
дивися в порожні роти
де вапніють на яснах слова
дивись в черепи
де булькочуть застиглі води
дивися в обличчя поетів
бо треба збагнути очі

треба збагнути вуха

треба торкнути волосся без шкіри

треба пропхатись крізь мертві обличчя поетів
треба пройти до несутности крови
треба спинитись на другому березі костей
щоб бачити їх
як тиснуться в пам'ять з одчаю
з богами
з жахом голих жінок
з дивоквітами марень
тиснуть слова
щоб просвердлити діри крізь смерть
а ти
дивися в їхні обличчя
обмацуй ситих жінок
давися хлібом [5, с. 197]

Можна сумніватися, чи це світоглядна позиція, чи часткова. Як казав сам Богдан Бойчук в інтерв’ю Анатолієві Щербатюкові для “Іншої літератури”: “Мотив сумнівів – це категорія метафізична, і тоді починається пошук і певне прояснення” [3]. Прояснення знаходимо хоча б у такому переосмисленні деяких аспектів мистецтва поетичного, висловлених Бойчуком: “...як казали американський поет Стенлі Кюніц чи польський поет Єжи Плютовіч, поезія починається там, де є щось із міту, з магії, з молитви чи сну, – навіть у буденних речах, у щоденностях, які описуються” [4, с. 58]. Не випадково, либонь, тут згадано американського поета, адже саме у вірші “Стенлі Кюніцу за чаркою” Бойчук узагальнено осмислює мистецтво поетичне:

Пиймо наші роки,
пиймо за наші роки!
Бо торкати поезію,
це торкати нерви часу.
Бо торкати – це чути
мозок і жовч людини,
це розтинати жили
і сочити рядками кров [5, с. 207].

Як і у випадку з Васком Попою (“Верни мені мої шматочки”, цитований п’ятий вірш), тут теж задіяні, так би мовити, частини тіла (“мозок і жовч”, “жили”). І це не випадково, адже автор відчуває поезію всім своїм єством, відчуває навіть тілесно: не лише всіма фібрами своєї душі, але й усіма елементами свого тіла. Попа перетворює “зуби свої на дичину”, а Бойчук “сочить рядками кров”, що й перехрещується на якихось майже позауявних образних рівнях.

Особливості поетичного слововислову Богдана Бойчука так охарактеризувала Людмила Касян у статті до вісімдесятилітнього ювілею поета: “Автор практикує різноманітну поетику: регулярний вірш, напіввільний ритмізований, піврегулярний вірш, верлібр – із надзвичайно різноманітною ритмічністю, прозопоезією. Його текстам властива лексична економія вислову, висока емоційна напруга. У концепції дійсності Б. Бойчука світ різнобарвний, мінливий, увесь час у русі, пристрастях, пошуках і втратах” [7]. А сам поет, хоч і доволі різко ставиться до певних виявів мистецтва поетичного, висловлює свої широкі погляди: “...дотримуюся думки, що поет повинен послуговуватися всіма існуючими формами вислову чи творити власні форми, залежно від стану душі, настрою чи вимоги самого вірша під час творення” [4, с. 57].

У віршах і Васка Попи, і Богдана Бойчука слова “танцюють у колі” навколо ватри, яка хоч мимохідь кидає світло на мистецтво поетичне кожного з них зокрема, частково висвітлюючи їхнє бачення й осмислення мистецтва поезії.

1. Аjнштаjн се може препевати: Разговор с песником Бранком Миљковићем поводом његове две наjновиjе књиге песама: “Порекло наде” и “Ватра и ништа” // Миљковић Б. Песме. – Београд, 1965. – С. 249-255.
2. Астаф’єв О. [Передмова] // Поети “Нью-Йоркської групи”: Антологія / Упорядники О. Г. Астаф’єв, А. О. Дністровий. – Харків: Веста; Ранок, 2005. – С. 3-42.
3. Богдан Бойчук: “Не бачу нікого в Шевченківському комітеті, хто б знав і розумів світову літературу” / Розмовляв А. Щербатюк // www.inlit.com.ua/node/3582.
4. Бойчук Б. Декілька думок про поетичну мову в українській поезії // Маґістеріум. – 2005. – Вип. 21. Літературознавчі студії. – С. 57-58.
5. Бойчук Б. Третя осінь: Поезії. – К.: Дніпро, 1991.
6. Дивоовид: Антологія української поезії ХХ століття / Упорядкування, передмова, довідки про авторів І. Лучука. – Тернопіль, 2007.
7. Касян Л. Духовна траєкторія Богдана Бойчука (штрихи до образу з нагоди 80-річчя) // Українознавство. – 2007. – № 3(24) // www.ualogos.kiev.ua/category.html?category=2&number...
8. Лалић И. В. Поезиjа Васка Попе // Савремена поезиjа. – Београд, 1973. – С. 358-378.
9. Лучук І. Поетичні “Ігри” Васка Попи // Всесвіт. – 1989. – № 12. – С. 50.
10. Перетц В. Слово о полку Ігоревім: Пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку. – К., 1926.
11. Попа В. Верни мені мої шматочки / Переклав І. Лучук // Ї: Незалежний культурологічний часопис. – 1999. – № 15: Югославія. Косово. Европа. – С. 138-145.
12. Шкловский В. Тетива: О несходности сходного. – Москва, 1970.
13. Џаџић П. О “транспортовању” // Савремена поезиjа. – Београд, 1973. – С. 72-80.
14. Leovac S. Poezija Vaska Pope // Savremenik. – 1964. – № 3. – S. 257-270.
15. Petrov A. Vasko Popa // Popa V. Pesme. – Beograd, 1978.
16. Popa V. Izvor žive reči // Popa V. Kora. – Beograd, 1969.
17. Popović B. Umetnost i umeće Vaska Pope // Savremenik. – 1975. – № 10. – S. 247-254.
18. Rosić T. Neživo u svojstvu živog // Savremenik. – 1975. – № 10. – S. 286-295.
19. Srpski mitološki rečnik. – Beograd, 1970.

In the article the question is creation of the Serbian poet Vasko Popa and the Ukrainian poet Bohdan Boichuk. On material of creation of each of these two authors some aspects of comprehension are partly lighted by them the arts of poetic.

Key words: art of poetry, Vasko Popa, Bohdan Boichuk, Serbian lyric, Ukrainian lyric

Лучук Іван Володимирович, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

iluchuk@gmail.com