Марія Мазур

Час і простір в оповіданнях Милорада Павича та Горана Петровича

Простір і час є об’єктом дослідження різних наук та художнього змалювання в різних мистецтвах; у художній літературі й літературознавстві ці категорії є основоположними, бо без них загалом неможливе зрозуміння художнього світу письменника. Зокрема, у сфері літературознавства, особливо ж упродовж останніх десятиліть, цікавість до проблеми не тільки не згасає, а й зростає з кожним роком: адже “художній час і художній простір – найважливіші характеристики художнього образу, які організовують композицію твору і забезпечують його сприйняття як цілісної і самобутньої художньої дійсності” [12;3]. Фундаментальними, зокрема, стали студії видатних вчених: М. Бахтіна, якому належить термін “хронотоп” (часопростір, або часово-просторова організація картини світу в літературі), В.Шкловського, О.Чичеріна, А.Гуревича, Д.Ліхачова, Т.Мотильової, Н.Копистянської, Н.Ржевської та ін. Дослідження в галузі художнього часу і простору зосереджуються у двох аспектах: 1) як загальнотеоретичне дослідження проблеми; 2) як вивчення особливостей окремого художнього твору.

Дослідження часопростору в історико-літературному аспекті дозволяє виявити своєрідність творчості окремого письменника, визначальні риси поетики автора. Сьогодні майже кожна праця, в тій чи іншій мірі, містить у собі розгляд часопросторових особливостей. Часопростір висвітлюється як чинник у створені не тільки тексту, а й підтексту, контексту, надтексту [3], як чинник психологічний, філософський, етико-моральний. Дослідники все глибше входять у взаємовідношення між простором локальним – зовнішнім і простором внутрішнім, аналізують формування індивідуального простору в дуже широкому і багатогранному культурологічному контексті [4].

Мета цієї роботи полягає у порівняльному аналізі часово-просторової організації в оповіданнях Милорада Павича та Горана Петровича, співвідношення часопростору автора й персонажа, а також у визначенні оригінальної концепції дійсності письменників.

• дослідити теоретичний аспект питання про художній час та простір та його творчу реалізацію в сучасній сербській літературі;
• простежити способи змалювання художнього простору в прозі М.Павича і Г.Петровича, засоби оперування асоціаціями в процесі створення художнього образу;
• описати організацію художнього простору за обраним об’єктом зображення;
• вивчити співвідношення реального та сюжетного часу в оповіданнях письменників.

Предмет дослідження – структура хронотопу (часопростору) в оповіданнях М.Павича і Г.Петровича як представників сучасної сербської літератури, що руйнують детермінізм класичної оповіді, перетворюючи нарацію на інтелектуальну конструкцію, монтаж, що підкреслено виражає суб'єктивну концепцію світу.

Теоретичну базу роботи складають праці згаданих вище вчених, що посвячені теоретичній проблемі хронотопу загалом та особливостям часопростору в творчості М.Павича та Г.Петровича (М.Бахтін, Н.Копистянська, Н.Григораш, С.Скварчинська, Д.Ліхачов, В.Притуляк, А.Татаренко та ін.).

Наукова новизна роботи полягає в здійсненні детального й цілеспрямованого порівняльного аналізу категорій простору й часу в оповіданнях М.Павича і Г.Петровича як конкретного виразу їхніх поглядів на світ та естетичних принципів поетики. Тут, поруч зі систематизацією та узагальненням досліджень попередників, об'єктом детального аналізу стають такі проблеми:

- художній простір у творчості М.Павича та Г.Петровича як ідейно-естетична конструкція;

- художня сиґніфікація атрибутів простору;

- загальні принципи побудови художнього часу в оповіданнях Милорада Павича і Горана Петровича.

У багатьох джерелах Горана Петровича часто називають учнем і послідовником Милорада Павича, не заперечує цього і сам письменник (див., наприклад, інтернет-інтерв’ю Ірини Анастасієвич[14]). Розглянемо творчість обох авторів не з опозиції учитель – учень-послідовник, а як спосіб вираження суб’єктивного світогляду двох видатних сербських письменників через зображення простору і часу в художньому творі.

М.Павича і Г.Петровича часто порівнюють за манерою письма. Так, до книги Павича “Железный занавес” читаємо таку анотацію:

“У збірці оповідань видатного сербського прозаїка М.Павича “Залізна завіса”… перекидається міст від повсякденності до таємничої, магічної, трансцендентної сторони дійсності, котра зазвичай надійно прихована в тіні речей” (тут і далі переклад українською – мій – М.М.)[14].

До збірки Петровича маємо відгук Тараса Паньо:

“Спогади, змішані зі снами, присмаками і забутими відтінками, сплітаються у химерне мереживо тексту Петровича. Гострі дитячі враження, повільні розповіді старих, схематичні уривки чиїхось біографій і досконалі картинки явно художніх мініатюр – усе це якось дивно, незрозуміло формує цілісний і логічний простір прожитого життя…”,а також “Його оповідання розвиваються від доісторичного, міфічного часу раннього дитинства, через багату “написану історію” середнього віку, аж до холодних старечих років чатування перед телевізором, після яких усі подорожі закінчуються” [14].

Для аналізу часово-просторової організації творів у нашій роботі ми розглянемо декілька оповідань Милорада Павича і порівняємо їх з оповіданнями Горана Петровича.

“Веджвудський чайний сервіз” (М.Павич)

“Тростина” (Г.Петрович)

Це оповідання М.Павича інтригує читача з перших рядків. Автор попереджає, що імена героїв ми дізнаємось лише наприкінці твору. Сам Павич про нього написав так: “Перше оповідання… нагадує загадку, розгадати яку можна, прочитавши останню фразу. Саме тому текст “Веджвудський чайний сервіз” неможливо прочитати двічі однаковим чином. З того моменту, коли, прочитавши оповідання вперше, дізнаєшся імена героїв, виявляєшся раз і назавжди позбавленим того неповторного смаку реальної події, яку тобі старанно намагались передати під час першого прочитання”.

Отже, на перший погляд ці два оповідання не мають нічого спільного. У Павича і час, і простір точні, визначені. Ми знаємо, де́ відбуваються події (Париж, містечко поблизу Салонік), приблизно здогадуємось, коли́ (час зимової та літньої сесій). Хронологічним порядком вирізняються і заняття головних героїв математикою, усі їхні дії вимірює годинник: “Ми займались з сьомої до дев’ятої, о дев’ятій нам приносили сніданок, потім ми продовжували заняття до десятої, а з десятої до одинадцятої повторювали вивчене”. Незважаючи на те, що конкретної дати в оповіданні Павича немає, з кожних наступних рядків читач логічно здогадується, про який саме відрізок часу йдеться (вересень, травень, січень, червень тощо).

В оповіданні Г.Петровича з перших рядків ми знайомимось з головними героями – це представники, так би мовити, різних світів. Старше покоління – дід і бабуся – діти природи, вони мешкають за містом і з певним осудом ставляться до його гамірливого життя. Натомість гості – сім’я головного героя, оповідача – представники сучасного нам покоління. Таким чином, уже на початку твору ми бачимо два світи, що паралельно співіснують в одному часі і просторі, однак при цьому в кожному з них можемо виділити свій, внутрішній час і простір. Час у Петровича не вимірюється годинами, хвилинами чи роками. Герої обідають, але це зовсім не означає, що час цієї події пов'язаний зі звичним для нас часовим уявленням про обід (від 12-ї години). Усе, що ми знаємо про зміну часу, це те, що рівень яви підіймається паралельно з розгортанням подій. Скільки минуло часу з моменту, коли дід з онуком повернулись зі сну у яву? Невідомо. “Сутінки розвіювали копиці денного світла, а замість них складали місячні промені”.

“Веджвудський чайний сервіз” М.Павича, однак, також засвідчує картину двох світів: перший належить героїні, він, за словами героя, квантитативний, але не піддається обчисленню, бо наділений такими категоріями, як одиниця, точка і даний момент; другий світ, порівняно з першим, видається читачеві справжнім, бо він реальний, у ньому є свій “буффало”, який у дечому перевершує того сконструйованого.

Певна схожість поглядів Милорада Павича і Горана Петровича на час, який вимірюється абстрактними категоріями, виражена у М.Павича в еротичній сцені, під час якої читач зустрічає “сад довжиною у дві години, де в першу годину співали птахи, а в другу спускався вечір, у першу годину цвіли фруктові дерева, а в другу вітри навівали сніг”.

Коли читач починає розглядати події оповідання М.Павича під романтичним кутом, автор розвінчує всі міфи, даючи дійовим особам імена. Після цього і час, і простір набувають іншого, значно ширшого значення, задля якого іноді треба ще раз прочитати оповідання.

По від’їзді головної героїні “Веджвудського чайного сервізу” ритм і стиль життя обох героїв повертається у своє русло. Власне точних вказівок на це у тексті немає, тут присутні лише натяки, однак їх виявляється достатньо, аби зробити висновок, що хронотоп повернувся на початок кола. Таким чином, ми виявили, що в оповіданнях “Веджвудський чайний сервіз” і “Тростина” хронотопи співіснують, переплітаються, включаються один в одного і заходяться у постійному взаємозв’язку. Хронотоп обох оповідань можна також назвати циклічним: незважаючи на те, що хронотоп життя героїні на певний час включає в себе життя героя, а в Г.Петровича, відповідно, хронотоп життя старих включає в себе хронотоп життя дітей, які приїхали з міста, по від’їзді деяких героїв у світах решти дійових осіб знову встановлюється цілісний часопростір.

“Занадто добре виконана робота” (М.Павич)

“Острів” (Г.Петрович)

Уже друге оповідання Милорада Павича суттєво відрізняється від першого. З самого початку твору автор дає значну кількість історичних фактів та посилань, наводить матеріальні свідчення. Мова йдеться про події 13-14 ст., які для історії Сербії мають вагоме значення. Паралельно з ними зображено і Павичеву сучасність – 1967 рік. Простір оповідання “окреслюється” переважно сербськими територіями того часу, монастирями в горах. Також згадується лікарня на Продромі, однак автор не надто акцентує на цьому увагу читача, тому на перший погляд може видатись, що це тільки ще один історичний штрих для увиразнення епохи.

У Горана Петровича спостерігаємо подібний часовий екскурс. Саме в “Острові” найповніше реалізуються час і простір у розумінні Горана Петровича – химерні, незвичайні, зіткані з дивовижного.

Знайомство з головними героями починається із зауваги, що на Острові вони перебувають уже дев’яте літо. На світанку читачеві відкривається незвичний простір, у якому мешкають герої: він поділений натягнутими нитками, багатий на росу та сновидіння, що “несамовито тіпалися у траві”. З перших рядків стає зрозуміло, що на цьому острові життя пливе за іншими правилами. Час і простір родини обмежуються островом, що, однак, зовсім не обмежує повноти їхнього життя.

По прибутті човна з незвичними гостями автор знову запрошує читача у власне бачення часу і простору. Човен відносить хвилями “на захід від питання”. Знову ж, немає звичних для нас мір часу, відстані тощо: “на відстані цілої помітності”, “на відстані рівно мільйона піщинок”. На жодній мапі немає цього острову, ніде не зафіксовано його координат, адже Острів створили самі герої, так само власними руками, думками, снами, мріями і уявленнями зіткали вони і свій простір, самі визначили час, у якому живуть, власноруч скасували рамки й обмеження. Таким чином, хронотоп Острову – це суцільна ілюзія, вигадка, в якому, однак, існують цілком реальні персонажі. Натомість гості, які прибули човном із загадкової каравели, “майже всі серйозно підточені часом”. З подальшого розгортання подій ми дізнаємось, що гості – представники різних епох, культур, смаків, стилів, форм правління й мислення, а отже, і різного ЧАСУ. Так, Фернандо Магеллан – представник часів Карла V (16 ст.), мовчазний гість – Наполеон Бонапарт (18-19 ст.), чоловік, який ледь не луснув від пихи, – банкір Ротшильд (19 ст.), задумливий пасажир – професор Зиґмунд Фройд (19-20 ст.), а капризна краля – зірка 20 ст. Мерилін Монро, котра “існувала у мріях чоловіків ще до того, як народилася”. Усі вони – яскраві представники свого часу, можливо, не найбільш видатні, проте колоритні, значущі і відомі широкому загалу.

Таким чином, для обох письменників характерні звернення до минулого, введення персонажів з ТОГО часу в теперішні реальні події. Однак, якщо Г.Петрович представляє читачеві вагомі історичні епохи як символи світогляду різного часу, то у М.Павича вони без сумніву наділені сильним зв’язком із сучасністю, впливають на теперішній дійсний час і знаходять своє відображення в нових, однак паралельних подіях.

Схожі риси прослідковуються і в манері зображення дійових осіб. Так, ми достеменно не знаємо, чи існував насправді Станіслав Спуд, чи М.Павич просто майстерно переплів історію з вигадкою, наділивши героя новою долею? Невідомо нам і про те, чи могли існувати герої “Острова”. Тут, однак, варто зазначити, що в зображенні головних героїв і створенні образної системи Г.Петровичу більше властиві фантастичні риси, тоді як події Павичевого оповідання більшою мірою претендують на історичну правдивість.

Незаперечну аналогію можна провести в манері зображення снів. Ця тема, розпочата Павичем, знайшла своє яскраве й ідейно більш довершене відображення в творчості Г.Петровича. Героєві М.Павича, уже літньому Спуду, доводиться лікувати молодого сина еміра. Для 90-річного лікаря тут час виступає явно негативним фактором, оскільки він створює складність для лікування і віддаляє Спуда від хлопчика. Обравши, однак, два сни, цілитель розмірковує, що “складно з власної старості дотягнутись до віку трирічного хлопчика”, та все ж він “зосередився на тому, щоб побороти час, який розділяє покоління, і відправити свій сон якомога далі в майбутнє”. У Г.Петровича сни – також сильні і цілком матеріальні. Очима гостей ми бачимо, як організовано Острів: усе стоїть на одній великій Печері, що побудована зі снів, навколо розкинувся цілий піщаний Архіпелаг, “острови множилися один біля одного у кришталевій воді…”. Простір, якого немає на картах, розгортається перед гостями і читачами в повну, насичену картину.

Таким чином, попри те, що Г.Петрович ширше доповнив тему снів як об’єкту зображення, у творчості обох письменників можна виявити подібні риси стосовно часових переміщень. Проте М.Павич використовує прийом вставних оповідань як обрамлень для передачі взаємозв’язку різних часів.

“Завіса” (М.Павич)

“Картини з виставки”, “Тростина” (Г.Петрович)

Оповідання М.Павича “Завіса” на перший погляд представляє читачеві типову картину повсякдення, а саме п’ятьох чоловіків і двох молодих жінок. Однак “одного разу з ними трапилась незвичайна історія”. З наступних подій ми дізнаємось про любовні, детективні і дещо комічні пригоди, і така “історія повторюється незліченну кількість разів”, “це продовжується роками, аж раптом сусіди цілком випадково виявляють неподалік від своїх будинків дивну завісу”.

Тут ми можемо провести паралелі з оповіданнями Г.Петровича. Наприклад, в “Картинах з виставки” також присутній елемент певної межі, порогу, що розділяє ТУТ і ТАМ. Тут усе залишається незмінним, тоді як там увесь час відбуваються метаморфози. Таким чином обидва письменники змінюють перспективу, і увага зосереджується на подіях “за межею”: якщо в М.Павича головними стають події життя сімох мешканців “внутрішнього” світу, однак зміни в середовищі, що їх оточує, також не залишаються непоміченими, то у Г.Петровича навпаки – домінуючим простором стає зовнішній, який спостерігають гості галереї з вікон.

В оповіданні Г.Петровича “Тростина” простір поділено червоною вовняною ниткою. Герої оповідання, дід та онук, бачать простір, у якому вони перебувають, поділеним на дві нерівноправні частини. Для них простір розділено уявною лінією, межею яви і сну. Так, у яві, рівень якої невпинно зростає, усе мертве, позбавлене яскравих барв, тоді як у просторі, де панує сон, світ виглядає живим, насиченим та повним. Варто також зазначити, що в оповіданні присутній такий важливий елемент організації простору як ворота – це своєрідна межа між зовнішнім та внутрішнім, а за Бахтіним – це певний поріг, переступивши який, ми переходимо із простору загального у простір локальний, вужчий і більш інтимний.

Отже, обидва письменники застосовують прийом поділу простору на дві антагоністичні частини, що представлені бінарною опозицією тут і там. Значна відмінність, однак, полягає у виборі відмінностей між двома світами, і, відповідно, двома часами, двома просторами. Милорад Павич схиляється до більш буквального, явного і матеріального зазначення межі (залізна завіса), тоді як Горан Петрович використовує складніші методи: асоціації, абстрактність, натяки.

Відмінні риси слід також зазначити в способі наділяти героїв своїх творів ставленням до оточуючого. У М.Павича зустрічаємо відверті реалістичні описи: “…Коли страх досягає своєї межі, вони кидаються на завісу, рвуть її на шматки і пожирають”. Таким чином, автор наче робить дійових осіб більш наближеними до справжніх, реальних людей, котрі мають свої вади і можуть поводитись дико і некеровано. В оповіданні Горана Петровича всі герої поводяться стримано, і, незважаючи на сильні емоції, доволі пасивно, оскільки не застосовують активних дій стосовно того, що їх хвилює: “люди жахаються тієї течії, яка невидимо, але впевнено, несучи всяку всячину, підступно перекочує час, переміщає минуле і майбутнє,… поволі розмиває береги сьогодення” і “вони лякаються простору, що просто з міста, вільно, без жодної перешкоди стелеться в невідоме, де немає ясних дороговказів, де можна заблукати у безлічі напрямків, хоча все життя зводиться до руху по колу…”. Отже, якщо герої Павича активно борються з межею між тут і там, то Петровичеві пасивно спостерігають за змінами часу й простору навколо них.

Однак, якщо в оповіданнях Г.Петровича є певний натяк на щасливе або ж нейтральне стосовно героїв завершення пригоди, у М.Павича наприкінці зустрічаємо дещо моралізаторський риторичний висновок, що ця завіса як бар’єр – неминуча, вона з’являтиметься весь час, засвідчуючи неможливість возз’єднання ТУТ і ТАМ, незважаючи на зміни часів і просторів, в яких перебуватимуть герої.

Отже, на основі аналізу оповідань Милорада Павича можемо виділити такі головні риси творчості письменника:

• історизм з його художнім переосмисленням, паралелі з сучасністю;

• містицизм, ознаки детективного жанру класичного взірця;

• еротизм, описи плотських потреб людини, недосконалих бажань, хиб;

• релігійність, наявність біблійних мотивів;

• використання сербського фольклорного матеріалу (перекази, легенди, оповідки, байки тощо);

• реалістичність зображуваного;

• складна композиція: художні обрамлення, використання вставних епізодів, історичний пролог, розвинена в самостійному руслі експозиція, коротка зав’язка і несподівані, часто вибухові кульмінація та розв’язка, гармонійне переплетення кількох сюжетних ліній за малого обсягу твору.

До найбільш виразних ознак творчої манери Горана Петровича можемо віднести:

• неспіввідносність часу персонажа і часу автора;

• оперування художніми засобами: широке використання антитези у порівняннях і описах головних дійових осіб, часті прийоми контрасту, незвичайні метафори, глибоку образність, оперування асоціаціями, використання внутрішнього мовлення;

• часові екскурси, поєднання реалій різних часів та епох, подекуди і нехтування хронологією подій з метою увиразнення об’єкту зображення.

Шляхом порівняльного аналізу кількох оповідань М.Павича І Г.Петровича можемо зробити такі висновки:

1. В оповіданнях Г.Петровича відчувається вплив творчості М.Павича, однак він не є настільки значним, щоб стверджувати наслідування творчої манери.

2. У деяких оповіданнях можна засвідчити певну спорідненість поглядів на час і простір у художньому творі, проте серед аналізованих оповідань трапляються випадки, коли не вдається виявити жодних паралелей.

3. До найбільш загальних спільних рис можемо віднести подібну суб’єктивність в оцінці ролі автора, у можливості його “втручання” в текст. Натомість деякі теми оригінальної побудови хронотопу малої прози, представлені у М.Павича, знайшли своє ширше і глибше відображення та розробку в оповіданнях Г.Петровича.

4. Ми також виявили, що головною відмінністю в організації оповідань є вибір акцентів, що супроводжують об’єкт зображення. Якщо манері Милорада Павича властива реалістичність і більша (але не завжди очевидніша) правдивість описів, то Горан Петрович бере до уваги опозицію яви і сну, або реальності та вигаданого, неіснуючого простору й часу.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Матеріали

1. Skwarczyńska S. Wstęp do nauki o literaturze. T.1. – Warszawa: Pax, 1954. – 124-138.
2. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе// Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М., 1975. – С. 234-407.
3. Копистянська Н. Надтекстовий соціально-історичний хронотоп// Античність – сучасність (питання філології). Збірник наук. праць. Вип. 1.
4. Копистянська Нонна, Григораш Наталя. Напрями вивчення часу і простору в літературознавстві слов’янського світу. Стаття надрукована в: Слов'янські літератури. Доповіді. ХІІІ Міжнародний конгрес славістів. Любляна, 15-21 серпня 2003 року. Київ, 2003.– С. 5-35.
5. Копистянська Н.Х. Ритм, простір, час у смисловому вивченні стилю в працях О.В.Чичеріна/ Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Львів, 2000. – С. 427-430.
6. Копистянська Н. Соціально-історичний час художнього твору// Біблія і культура: Збірник наук. статей. Вип. 4. – Чернівці, 2002. – С. 19-28.
7. Копыстянская Н. Хронотоп как аспект изучения жанровой системы романтизма// Zagadnienia Rodzajọw Literackich. – 1994. – Pl. 1-2. – S.119-135.
8. Копистянська Н. Хронотоп як аспект вивчення слов`янського романтизму (на матеріалі західнослов`янських літератур у європейському контексті)// Слов`янські літератури: Доповіді. ХІІ Міжнародний з`їзд славістів. – К., 1998. – С. 57-74.
9. Копистянська Н. Художній час як категорія порівняльної поетики// Слов’янські літератури: Доповіді. – К., 1993. – С. 184-200.
10. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром`як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с. С. 726-727.
11. Лихачёв Д. “Поэтика древнерусской литературы”. – М., 1979.
12. Притуляк В.Г. Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.04 / В.Г.Притуляк; НАН України. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2004. – 21 с.
13. Татаренко, Ала. Место сусрета: огледи о српској прози. – Београд: Српски ПЕНцентар, 2008. – 179 стр.
14. Інтернет-ресурси: Projekat Rastko, форум читачів.

Література

15. Павич М. Железный занавес: Рассказы / Пер. с серб. Л.Савельевой. – СПб.: Азбука-классика, 2003. – 224 с.
16. Петрович Г. Острів та інші видіння: Переклад з серб. – Харків: Фоліо, 2007. – 315 с.
17. Петровић, Горан. Све што знам о времену: изабрана кратка проза / Горан Петровић. – Београд: Народна књига-Алфа, 2003 (Београд: Алфа). – 247 стр.

Марія Мазур, Львівський національний університет імені Івана Франка