Ольга Мацюпа

Дунай як часо-просторова міфологема в оповіданнях М. Павича

Кожна, навіть найменша річка, має свою історію. Однак легенди про ріки представлені переважно усною народною творчістю. Дунай – особлива річка, з якою пов’язано багато легендарних мотивів, адже вона єднає велику кількість культур, традицій, ментальностей. Кожна країна, крізь яку протікає Дунай, має свої версії легенд про цю річку, і вони, як правило, носять локальний характер, відбиток певної ментальної культури. Наприклад, в українських народних піснях, образ Дунаю носить характер символічно далекого простору, з яким пов’язане якесь зовсім інше, невідоме життя. Це ж і не дивно, адже Дунай протікає лише на невеличкій території України, але є невід’ємною частиною нашого культурного простору. Дунай є символом туги за коханою людиною, образ цієї річки є присутній у сценах прощання. Таким чином, в українському контексті, Дунай має атрибути спокою, суму, ліризму.

Зовсім по-іншому уявляють собі Дунай серби, для яких ця річка аж ніяк не є далекою, чужою чи невідомою. Однією з причин такого трактування Дунаю є географічний чинник, адже приблизно 10 % річки протікає крізь територію Сербії, а кожен житель міста Белграда, як зазначає у своїй доповіді письменник Мілета Проданович, “завжди мешкає менш чи більш ближче від берега” [1].

Для мешканців придунайських міст ця річка диктує ритм, створює неповторну картину життя, тому й не дивно, що Дунай для сербів асоціюється з гарячими, бурхливими емоціями, які щоденно супроводжують їхню непересічну пристрасну вдачу.

Слід зазначити, що Дунай має не лише фольклорне трактування, а й літературну інтерпретацію. Автор “Біографії Дунаю”, письменник Мілорад Павич взяв на себе складне завдання подивитися на цю річку в цілісності, написати не фрагментарну, а єдину історію річки, застосовуючи постмодерний прийом бачення світу, яке передбачає універсалізм образності, синкретичність. У цьому невеличкому оповіданні Павич врахував міфологічно-історичні моменти, географічні аспекти, які творять цілісну картину буття річки.

Насамперед, Мілорад Павич подає Дунай з погляду міфології, тому в нашому аналізі твору матимемо справу з міфологемою, з її легендарною біографією, міфічним розташуванням. Таким чином, спробуємо поглянути на Дунай крізь призму міфології, що й пропонує нам сам Павич.

Автор в “Біографії Дунаю” подає нам часово-просторову характеристику річки, пропонуючи свою версію хронотопу у постмодерністичному ключі. Отож йтиметься про специфічне поняття дунайського часу і дунайського простору.

Оповідання розпочинається згадкою про античне вірування, згідно з яким на усті Дунаю був розташований острів мертвих – Хад, або ж іншими словами, - пекло античної людини. За стародавніми легендами по цьому острові блукають тіні померлих, яких перевозить Харон у царство мертвих, а сторожем є пес Цербер. Таким чином, вже в античні часи Дунай відігравав велику роль у житті людей, бо він зафіксований в одному з життєво визначальних міфів Античності.

Згодом мова йде про те, що приблизно дві тисячі років тому виникло вірування, що Дунай є однією з чотирьох рік, які витікають з раю. Йдеться, безперечно, про християнське трактування раю, адже дві тисячі років виникло християнство. Згідно з цією легендою, яка швидше за все носить апокрифічний характер, Дунай тече між раєм і пеклом. Тут вбачається глибокий зв’язок між античною традицією і християнством, адже нова релігія на жодній території не утвердилася у своєму чистому вигляді. Етнолог В. Гнатюк зазначає, що у зв’язку із утвердженням християнства міфологія зупинилась у своєму розвитку, адже нова релігія намагалася викоренити віру в язичницьких богів і робила це різними способами. Найбільш дієвою виявилася заміна значення та функцій давніх міфічних богів-покровителів новими образами. [2] Як бачимо, нова релігія, асимілюючи давню світоглядну систему, значною мірою прилаштовувалася під неї, зазнаючи чимало зворотних впливів та набуваючи значного національного колориту. Цей процес тривав не одне століття і в науковій літературі відомий під назвою доби двоєвір’я. В історичному процесі дещо із старих вірувань продовжувало існувати, дещо, взаємодіючи із новою ідеологією, видозмінювалося, (при цьому могла змінювалась лише форма, а не зміст) а деякі аспекти міфологічного світогляду взагалі безслідно зникали.

У випадку оповідання М. Павича образ Дунаю поєднує античні та християнські нашарування, відображаючи таким чином історію людства.

Письменник зазначає, що люди, насамперед, відкрили існування пекла, а християнська легенда про Дунай говорить вже про наявність раю, що, очевидно є вказівкою на місію Ісуса Христа, яка полягала у спасінні людства. В оповіданні зазначено, що час прямує зі Сходу на Захід, а течія води рухається у протилежному напрямку: “Дунав тече од једног између четири хришћанска раја ка античком Хаду, што значи уз матицу времена, од нас ка најдубљој прошлости, од арханђела Михаила, који мачем тера живе из раја, ка Одисеју, који силази међу мртве, бранећи се од њих мачем“.[3] Таким чином під впливом християнства образ Одіссея заступає образ Михаїла, однак “дунайський” час фіксує і відмінності між ними: Одіссей – це наскрізь античний образ, який сходить у царство мертвих, захищаючись від них мечем, в той час, як архангел Михаїл оберігає царство живих, навіть після смерті, згідно з новою християнською ідеологією. Отож М. Павич у своєму оповіданні подає образ Дунаю під постмодерністичним, глобалістично-універсальним кутом зору, адже бачимо, що ця річка є носієм соціальної і культурної спадщини людства, відколи воно себе пам’ятає, і водночас є перспективою нашого майбутнього.

Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфічний час і міфічні герої одночасно є джерелом магічних духовних сил, що продовжують підтримувати встановлений порядок у природі й суспільстві – підтримка такого порядку також є важливою функцією, міфу, ця функція здійснюється за допомогою ритуалів. У ритуалах міфічний час і його герої не тільки зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються і актуалізуються. Про міфічний час в оповіданні Павича можемо говорити завдяки бінарній опозиції раю-пекла, які називають чіткі, але незбагненні земній людині, межі цієї реальної річки. Втім, “рай” чи “пекло” - це ті кінцеві зупинки, куди нас може завести життя, адже кожен християнин, згідно з християнським вченням зустрінеться з архангелом Михаїлом, і кожна антична людина ще за життя готувалась до ритуальної зустрічі з Хароном. З огляду на це, можна сказати, що Павич пропонує нам поглянути на Дунай, як на часово-просторову динамічну константу, що існує у людській свідомості ще з античних часів і визначає напрям нашого сучасного життя.

Бінарну опозицію рай-пекло можна розглянути і з точки зору простору. Модель буття річки Дунай містить в собі характерну міфологічну структуру простору: верх-низ, де відповідно верх є раєм, стихією неба, висоти, духу, а низ – це земна поверхня, по якій тече річка, заглиблюючись у підземне царство, низ – стихія тілесності. В оповіданні “Напис на кінському покривалі” читаємо: “Коли Адама і Єву прогнали з раю, вони, спускаючись вниз по Дунаю (одній із чотирьох райських рік), до першої ночі дійшли до місця, де тепер знаходиться Белград. У Раю вони ніколи не бачили ночі, не відчували вітру, і здивувалися сонливості і холоднечі. Зарилися по лікоть у грунт під собою і заснули вперше” [4]. Людина поєднує у собі усю парадигму міфологічного часу і простору, вони існують у її свідомості. Людина є тим центром, який синтезує реальне і нереальне, можливе і неможливе, матеріальне і нематеріальне, між якими не існує раціоналітсично-логічних розмежувань і чітких меж. Так висловлювався про давній фантастичний дискурс сербської літератури Сава Дам’янов, зазначаючи, що “натомість, усе це є частиною досконалої цілості” [5]. Таким чином можна простежити наявність фантастичної традиції в історії сербської літератури, адже давнє літературне прагнення досягти цілісності має місце у творчості зачинателя постмодерної літератури, Мілорада Павича. У своїй “Автобіографії” письменник говорить і про власну причетність до Дунаю, зазначаючи, що він сам народився на березі однієї із чотирьох райських рік.

Не у власній, а у “Біографії Дунаю” автор веде мову про територію, по якій протікає річка Дунай. М. Павич продовжує міфологізувати образ річки. Слід зазначити, що міфологізація якоїсь конкретної реалї – явище доволі складне, цей процес має свою послідовність і є досить довготривалим.

Міфологія – це система уявлень про реалії світу, які оточують людину на даному географічному просторі. Виникнення та розвиток міфології визначались, як було вище сказано, особливостями первісного мислення людини. Аналізуючи це мислення і його природу, встановлюємо по-перше той факт, що первісна людина не мислила себе як окреме творіння чи окрему соціальну одиницю, тобто вона не визнавала, не хотіла чи не могла усвідомити, виокремити свою індивідуальність з-поміж інших реалій довкілля, в яких вона вбачала неабияку схожість з собою за певними ознаками. Цей факт можна пояснити значною інтеграцією людини у природне і соціальне середовище. За словами Митрополита Іларіона, така особливість міфологічного мислення і породила “вигадливу міфологічну фантастику, яка виявляється у загальній персоніфікації, олюдненні свого довкілля, своєрідному метафоричному зіставленні реалій природної, соціальної сфер, у гео-, зоо-, та антропоморфізмі.[6]

Процес міфологізаці конкретної реалії описує М Костомаров у статті „Несколько слов о славяно-русской мифологии...”[7] Автор виділяє три кроки еволюції природного культу, які у науковій літературі отримали спеціальні наукові визначення: анімітизм (оживлення), анімізм (одухотворення) і антропоморфізм (очоловічення). У такому ключі пише і Павич, розповідаючи про Дунай, як про живу істоту, яка має усі ознаки людини, таким чином, Дунай у М. Павича – антропоморфний: річка Дунай є дитям Шварцвальду. Згодом дитя перетворюється у світловолосу дівчину, яка покидає свій дім і починає мандрувати. Під час подорожі вона втрачає невинність, а коли потрапляє до Угорщини, то взагалі втрачає стать, адже назва цієї річки в Угорщині не має категорії роду. Натомість, коли річка приходить до сербів, то отримує назву чоловічого роду, тобто стає чоловіком. Триразова статева видозміна антропоморфного Дунаю у Павича схиляє читача до думки, що автор трактує людину як істоту андрогінну. Письменник ставить акцент на єдності чоловічого і жіночого начала. М. Павич прагне досягнути єдності, цілісності образу, використовуючи постмодерністичні прийоми. За словами Алли Татаренко, “Біографія Дунаю” є не лише поетичний рух річки, яка поєднує епохи і культури, а “винятково імпульсивний ескіз постмодернічтичного ідеалу “Цілісності””.[8]

Постмодернізм як літературний напрям передбачає літературну гру та гротеск. Ці прийоми бачимо в оповіданні “Принц Фердинанд читає Пушкіна”, у якому головний герой, від особи якого іде розповідь, виявляється наприкінці першої частини Ленським із “Євгенія Онєгіна”, а після загибелі на дуелі, опиняється на австрійському березі Дунаю. Згодом читач дізнається, що у житті після смерті колишній Ленський стає спадкоємцем Австрійської корони – принцом Фердинандом, напередодні своєї смерті, адже це був 1914 рік. У цьому оповіданні Дунай постає фантастичним трансформатором часу і простору, реінкарнатором людського життя. Фантастична постмодерна література, за твердженням Сави Дам’янова, реалізується “у вигляді безкінечної гри можливостей, фікціональної комбінаторики існуючих та вигаданих культурологічно-цивілізаційних парадигм, а також модусу, який принципово руйнує і переборює логоцентризмтрадиційної літератури – отже, у вигляді першої постмодерної ARS COMBINATORIA…”[9] Тому міфологізований простір є “понадпростором” і , як і час не обмежується фізичними вимірами.

Отже Дунай у творчості Мілорада Павича – це багаторівнева та багатоелементна структура, але водночас ця річка виступає цілісною інформаційною субстанцією, яка синтезує у собі часопросторову парадигму і є дотичною до життя кожної людини.

1. Mileta Prodanović. Good times – bad times ili reka kao sudbina // Međunarodna dunavska konferencija za umetnost i kulturu (2; 2003;Beograd) Zbornik radova,st. 67 -69.
2. Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів, 2000. – С. 41.
3. Павић М. Изврнута рукавица : приче Милорад Павић. - Земун : Драганић,1996 (Београд : Култура). – 174 стр. ; 22 цм. – (Сабрана дела Милорада Павића : у 10 књига.
4. Сава Дам’янов. Антологія сербської постмодерної фантастики. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2004. – С.38 [Пер. І. Лучука]
5. Дам’янов Сава. Сербська фантастика від Середньовіччя до Постмодерну // Сава Дам’янов. Антологія сербської постмодерної фантастики. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2004. –С. 276
6. Іларіон Митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – Київ, 1992. – С. 184.
7. Костомаров Н. Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – Київ, 1991. – С. 257.
8. Tatarenko Ala. Dunav kao intimni prostor duše // Međunarodna dunavska konferencija za umetnost i kulturu (2; 2003;Beograd) Zbornik radova, st 70- 72
9. Дам'янов Сава. Сербська фантастика від Середньовіччя до Постмодерну // Дам'янов Сава. Антологія сербської постмодерної фантастики. - – Львів: ЛА «Піраміда», 2004. –ст. 283.