Милорад Павич

Класицизм сербсько-латинських шкіл. Літературна школа Лук'яна Мушицького

У сербській літературі класицизм проілюстрований через творчість сербсько-латинських шкіл, які з'являються на сербських теренах ще у часи Австрійської імперії (змінюючи іноді грецьку школу та грецький вплив) з тридцятих років ХVІІІ століття. Латинізм тих шкіл зумовлений двома способами і прийшов із Заходу, від австрійських, а потім і від угорських осередків (адміністрацій), та зі Сходу, з Києва із тамтешньої духовної академії, яку дуже часто відвідували і сербські студенти, і в якій навчання проводилося латинською мовою. І так під «покровством» барокової літератури починає творитися новий класицистичний художній стиль, чиї витоки також двоякі і пов'язані із відголосками візантійської гуманістичної традиції в сербській бароковій літературі, так як інтерес до античності сербська література ХVІІ и ХVІІІ століття успадкувала з лобного боку від старої сербської літератури, в той час як з іншого боку цей класицистичний прошарок з'являється в сербській літературі завдячуючи бароковому гуманізму західних провінцій та латинській традиції тих шкіл.

Із заснуванням сербсько-латинських шкіл в ХVІІІ столітті у Белграді, Карловцях, Новому Саді, Румі, Сомборі та ін., з'являються і низки підручників для цих шкіл, у яких твори руського походження поширювалися в переписах, але з'являються й друковані підручники для вивчення латинської мови – Буквар (1766), Граматика (1767), а найбільша частина потреб повинна задовольнятися друкованими підручниками цієї категорії для латинської (Реніус, Целаріус) та грецької мов. У складі такої освітньої програми сербсько-латинські школи охоплювали і цілорічне викладання з поетики і риторики, тим самим закладаючи основу нової сербської класицистичної поетичної практики і класицистичному ораторському мистецтву.

Рукописні латиномовні книги з поетики та риторики, написані латинською мовою, були підпорядковані потребам сербських шкіл, або створені за їх потреби на межі ХVІІІ - ХІХ століть, написані сербською мовою та видруковані систематично опрацювавши античні літературні першооснови. Приклади бралися із посиланням на авторів античної літератури (Гомера, Цицерона, Салустія, Цезара, Тіт Лівія, Корнелія Непота, Горація, Езопа, Федра, Теренція, Плаута, Катула, обидва Плинія, Помпонія, Валерія Максима, Аурелія, Сенеки, Марцияла, Светонія та ін.).

Коли мова йшла про поетів, то особлива говорилося про версифікацію (про метричну організацію вірша, про звуки, про квантитативну систему віршування), а коли про ораторів – про стилістику (так як риторика розумілася досить широко). Поряд з античними поетами отак через латинізм шкіл і через її систему вплинули на розвиток сербської літератури, доходить до секундарного впливу інших класицистичних літератур Європи. Так через німецьких вплив (Фос, Клопшок та ін.) з'явилися і переплелися з сербським класицизмом рефлекси із угорського, а особливо російського класицизму. Той шкільний класицистичний прошарок у сербській літературі перш за все залишає вагомі (значущі) сліди на творчості поетів рококо другої пол. ХVIII століття, які особливо з 1780 року переймають каталог античних божеств, міфологічний декор та реквізит. Це все для цих, часто анонімних поетів (чиї твори збережені у збірках так званої міської поезії) залишається на поверхні і ще не представляє справжній класицизм, хоча навіть і каталог рими поширюється завдячуючи міфологічній лексиці використаної в той час не лише у Сербії, але й у німецькому і угорському оточенні на території Австрійської монархії.

Літературна школа Лук'яна Мушицького

Друга хвиля класицистичної поетичної творчості сербської літератури пов'язана із творчістю та постаттю Лук'яна Мушицького (1777 -1837). В той час, коли Мушицький з'являється в сербській літературі, хоча б по направленню до її крила, в час, коли місце до тодішнього верховного літературного авторитету Досітея Обрадовича 1811 залишилося вакантним (вільним). Одна із перших його од, яку Лук'ян Мушицький написав у новому стилі (Алкеїв розмір) і з використанням народної мови, як варіанту вираження нового класицистичного високого стилю, з'вляється якраз після смерті Досітея.

Вивчаючи у віденському університеті філософію та право, Мушицький мав можливість займатися естетикою та поезією, відвідувати лекції провідних професорів (Шедіюс, Х.Г.Хайне, Дісен). Із творами німецької літератури від Канта і Гегеля до Гете та Гертера, французької культури, англійських, ітілійських та руських письменників, ознайомився Мушицький. І це лише частина. Саме тому Скерлич називав його «найосвітченішим письменником свого часу». Антична література була на першому місці серед захоплень Мушицького і він їх читав у грецькому та латинському збірниках. Багато часу він провів як монах, у великих суперечках із митрополитом Страмировичем, також поетом, перекладаючи письменників античності (Горація, Катула, Анакреонта, Вергілія) і, пишучи поезію, наслідуючи їх. Формально його версифікація і строфіка належить до різноманітних у контексті сербського класицизму і десяток античних віршованих форм Мушицький перейняв у свої твори і зробив власністю сербської літератури. Ліквідує риму із своїх поезій після 1808 року і починає використовувати римський розмір в них (алкейська строфа, гекзаметр, елегійний дистих, фалекійський вірш, алкманський метр, першу і другу аклепіядну строфу, першу п'ятиямбну систему і третю алкипіядну строфу). Оди, пісенні послання, елегії, епіграми та пасторальна поезія Лук'яна Мушицького були видані поступово в чотирьох книгах «Поезії» (Будапешт 1838, 1840 і Новий сад 1844, 1847). Поезія Лук'яна Мушицького мала три основні досягнення : репрезентувала собою в той час досить впливовий та імпульсивний літературний пласт; створила школу і був досить відомим у просторі і часі. Разом із своєю різноманітною версифікацією, це означало одну цілу національну програму і оди Мушицького, «Голос улюбленця народу» або «Голос шишатовачкої арфи», вивчалися на пам'ять. Цикл од Мушицького «до самого себе» представляє досить успішну збірку поезії-сповіді:

Друже! Я вже тобі на середині синя.
Повинен. Буря мені човен розкачує сильно
Але я не полишаю весел;
Відгонихвиледух.

Морська різнолика гадюка все поряд мене
Плаває; підіймає ворота; щелепи відкриває;
Грізно скрежучи зубами!
Але мене проковтнути не сміє.

Невже йому не дає Нептун; чи йому здається
Що мій дух сам бог. И слаба миша
Людська сильнішає у горі;
Січе та підіймає дух.

Цьому служить увесь світ, - отримують, губи;
Всьому причина він. Де сильніше життя,
Туди перемога спішить.
Дрімає у мирі і лев.

Його амбіція, щоб бути потрібним, щоб бути на службі щоденних потреб свого народу, сьогодні не виглядають, як колись, недоліком, натомість навпаки досягнення. Використання релятивної «чистої» народної мови в одах, введення низки нових поетичних категорій, робить Мушицького найпопулярнішим поетом сербського класицизму і його родоначальницькі відмінності безсумнівні . Поряд із цими досягненнями, Мушицький має ще один винятковий дар – дар виховувати молодших поетів, що зустрічається дуже рідко у сербській літературі до і після нього літературним молодим поколінням.

Після Мушицького і введеними його авторитетом у літературу вступили всі важливі поети сербського класицизму ХІХ століття. Разом із Стурією, до другої генерації сербських класицистів та школі Лукіяна Мушицього належать: Павле Берич (1798-1842), Йован Хаджич (1799-1869), Владислав Стоядинович Чикош (1805-1844), Василіє Суботич (1807-1869) і Стефан Стефанович (1807-1828).

Антична традиція в сербському класицизмі

Класицизм та передромантизм вперше в історії сербської книги приносяться через успадкування із барокової доби російського та німецького впливу, нові, до того не відомі (не знайомі) сербській книзі мотиви. Вперше в історії сербської літератури у ХVІІІ століття з'являється один сильний і яскраво виражений романський вплив. Спочатку він був класицистичним, а потім набув модерного характеру. Тут мова іде про впливи римської класицистичної та французької літератури.

Як вже підкреслено, сербсько-латинські школи, які переважали в середині ХVІІІ століття серед сербів під Австрією, внесли типічно класицистичну освіченість у той прошарок сербського суспільства та тодішній угорській території, яку в той період мала найбільша кількість вихованців тих шкіл. Це був громадянський (суспільний) стан. Тому стану відповідало латинське просвітництво і тому, що латинська мова у той час була офіційною мовою угорської адміністрації та права. Таким чином та генерація, яка із крила сербського громадянського суспільства ступила на сцену протягом другої половини ХVІІІ століття, носила одну класицистичну культуру пов'язану більше із латинськими, аніж із грецько-візантійськими мотивами попередніх генерацій.

Та і така публіка із карловачких, румських, петроварадинських, новосадських та інших класицистичних училищ від літератури природно почала очікувати твори, які б відповідали формуванню нового смаку. Таким чином вплив класиків, і то римських, вперше у сербській літературі дійшло до помітного вираження. Письменники, які раніше виховувались на методах російських та німецьких, на версифікації бароко та рококо України та Австрії, зараз раптом повинні були пов'язати з новими канонами смаку та поетичної практики, зумовлені класицистичним вихованням читача літературного твору, як із «римськими» прикладами його творця.

Коли на Темишварському соборі 1970 року представники сербського народу в австрійській імперії направили «адресу» імператору Йосифу ІІ, вони цього просвітленого володаря назвали «Марком Аврелієм сербським». Ця ілюзія на римського цезаря та письменника, захисника філософії та мецената освіти з ІІ століття до нашої ери, повинна була мати досить популярне значення для того часу, доступно прошаркам, які представляли собор населенню. Очевидно, що в адресі мова йшла лише про конвенцію, яка буде прийнята із більшим розумінням щодо спільної мови, про міжнародну графіку спів розуміння добре введеній та зрозумілій і тим, хто жартує. Можемо достовірно сказати, що в сербському суспільстві на межі ХVIII та ХІХ століття стала однією відома класична культура досить поширена і підтримана у середньому стані.

В середині ХVІІІ століття у рукописних збірках сербських монастирів перекладаються байки Езопа та передавали його біографію Езопа. Як випадок із збірником хоповачкого ієромонаха Спиридона Йовановича. Тоді і пізніше у Венеції у Теодосія, у Відні у Купцбека і будь-де, друкуються і книги для потреб сербів грецькою мовою, або перекладалися з цієї мови.

В часописі Орфеліна «Слов'яно-сербський журнал» («Словено-српски Магазин» Венеція 1768), зображено ясну концепцію просвітницької ідеології, яка відповідала класицистичному смаку, який з'являється разом із просвітництвом. Він мав проблеми, щоб узгодити бажання щодо направлення латинської мови на користь народного, що закладено на початку часопису, з першоджерелами, які надають класицистичну колористику багатьом сторінкам його «Журналу» (серб. «Магазин»). Орфелін тут наводить латинські «прислів'я» («unus nullus»), перекладає з латинської «Листа кесаря Диокриція до далматинського народу», яке датоване «від створення Риму 1050, прискоренням великих Богів наших, Дия, Іраклія, Йовіша і великої богині Артеміди», демонструє три підручники латинської мови (Донатів, Целаріїв та свій) і хвалить поезію Феофана Прокоповича.

В період найважливіших моментів зацікавлення античністю у ХVІІІ столітті з'являються Досітеєві «Байки» («Басни», Лейпциг 1788), де вміщено велику кількість перекладів та переробок грецьких і римських байкарів. Збільшений інтерес античністю у сербському середовищі наприкінці століття натхнений є і іншими творами Досітея у яких з'являються, особливо в «Збірці», («Собраниjе», Відень 1793) з'являється низка відгуків античної парадигматичної думки та анекдотичний матеріал запозичений у Плутарха, Аристотеля, Діогена Лаертія, Еліяна, Полієна, Зосима, Геродота, Цицерона, Светонія, Валерія Максима та інших. Багато уваги присв'ячено й літературним портретам античних особистостей, які Доситей надає у своєму творі. Факт, що зацікавлення в останні десятиліття ХVІІІ століття класицистичними письменниками зросло у сербському середовищі, може супроводжуватися записами наступного митрополита та поета Стефана Стритиміровича (1757 – 1836). У одному його об'ємному рукописному збірнику молодих років Стратиміровича залишилося багато слідів його зацікавленням античною тематикою і його виписів із книг для читання античних письменників. Вільні елементи рококо французьких галантних письменників від кінця століття змішуються із сентиментами латинської мови та доводами чи переписами оригіналу «Енеїди», «Метаморфоз», Катона, Цезаря, Сенеки, Гесіода, Аусонія, Ювенала, Лукреція, Тацита та інших. Із «Поетики» Горація зроблено три джерела, «Агамемнон» Есхіла цитований у французькому перекладі.

Певною мірою у шкільному класицизмі з'являється важливий елемент, який чітко виражений у словнику, який було опубліковано за підтримки Курцбека (Відень 1790, 1791). Тут вміщено багато розповідей із класичної міфології і пояснені багато елементів античного життя (Троя, Катон, Еол, Олександр Македонський, давні римляни, Вулкан, Цицерон, амфітеатр).

Податі і пояснення щодо античних звичаїв, як , наприклад, передбачення по літу і крику птахів та ін.

У цей час (Будим 1799) в сербській літературі з'являються перші модерні (сучасні) переклади античної філософії. З присвятою сербському молодому поколінню Дмитрій Ніколаєвич Дарвар подає перші переклади творів Кевіта (Кебета) Тиверського та стоїчної філософії Епіктета. Перший апокрифічний твір «Cebetis tabula» приписують грецькому філософу із 400 року до нашої ери Кебету Тебанському, який (посилаючись на сказанням Платона у « Федоні») був приятелем Сократа. Другий твір «Мануале», Епіктетів відомий «Порадник» (у Дарвара «Ручниця»), який зазвичай видається разом із псевдокебетом «Табулом».

На початку ХІХ століття, коли сербські публікації були чисельніші та можливості опублікування були більшими, це зацікавлення античністю ще ясніше виокремлювалось (виділялось).

У перші десятиріччя свого друкування «Літопис Матиці сербської» (1825-1835), особливо, коли його упорядником був Магарашевич (до 1829 року, долі), необхідно розглядати як класицистично-заангажований журнал, дійсними і найважливіший вісником сербського класицизму, хоча ні другі періодичні і йому подібні публікації не залишалися довго у цій орієнтації (у цьому напрямку діяльності). Це сто стосується навіть Вукового альманаху «Даниці», у якій є класицистичні першоджерела.

У четвертому зошиті «Літопису» (1826) у рубриці «Перекладачі творів класицистичних митців», перераховано більш ніж 70 книг античних авторів, які перекладені в Руській землі, що є виділено (підкреслено) як приклад. Ілюстрації та графічний реквізит «Літопису» у той час стилістично супроводжувала ось таку орієнтацію. Важливим у цьому розумінні є те, що класицистична за ангажованість «Літопису» зникає після Магарацшевича або, точніше, після перерви у виданні часопису у 1835 і 1836 роках, що в літературі взято до уваги.

Антична грецька література займала вагоме місце в сербській друкарській та періодичні літературі в перші десятиліття цього століття. Наприклад, найбільша кількість перекладних творів того часу - це безпосередньо твори Гомера. У 1832 році Петар Демелич у Будимі видає окремо переклад трьох частин «Іліади» у гекзаметру «але без цензури та спондею, якого в нас немає». А в 1833 році в «Літописі» і четверту частину, завдяки якій упорядники принесли і відповідний фрагмент в російському приспіві Гнедичева. Йован Хаджич переклав «Іліаду» у асиметричному десятерні народної поезії, але його переклад І і ХІІІ пісень з'являється лише в 1858 році у ІІ книзі «Твори Йована Хаджича». Йосиф Горянович перекладає «Війну жаб з мишами» («Літопис», 1841 рік, І). «Anacreontea» багаторазово перекладена і опублікована в «Літописі»: Лукіян Мушицький надав переклади 1825, Єфтимій Йованович 1828, Яков Живанович 1830; наступні переклади у «Голубиці» (1839, 1842, 1843, 1844). Поезію Сапфо перекладали в «Літописі» Петар Демелич з Поньова і Йован Пачич. Йован Мількович в 1814 році видав у Будимі «Життєвий та творчий шлях Езопа», дадавши декілька байок, перекладених з російської мови, та фотографією Езопа. Цікавим є переклад Євтимія Аврамовича з Ксенофонту «Ікономія» («Тогрівельні новини», Бєлград 1826).

Особливий вплив на початку ХІХ століття у сербській літературі мали твори Плутарха. Ще Досітей Обрадович був захоплювався Плутархом у своїх списках, а Вук Караджич, Джордже Магарашевич і Євтимій Іванович, пишучи (готуючи) життєписи відомих людей свого та інших народів, тримали у себе перед очима Плутархові «Порівняльні житія» («Упоредне животописе»). Євтимій Іванович, карловський священик (який носив і прізвисько «Плутарх»), видає, беручи приклад з Плутархових «Порівняльні життєписи» та на Бланшара і Шиллера, чотири книги життєписів знаменитих людей (І-1809,ІІ-1834,ІІІ і ІV 1840 і 1841) під назвою «Новий Плутарх» («Нови Плутарх»), описавши в них і життєвий шлях самого Плутарха. Схоже зробив і Вук Караджич, коли у своєму життєписі сербських повстанців дав назву «Сербський Плутарх або житія відомих людей Сербії наших часів». Переклад трьох творів Плутарха на сербську мову був виконаний дуже рано, всі три із «Етичного збірника».

Основоположник підручника з граматики грецької мови Георгій Захарієвич перекладав Плутарха дворазово: «Слово Плутарха Херонея про виховання дітей» (Будим 1807); «Дзеркало шлюбу» («Слово Геронея Плутарха про обов'язки заміжжя…з елинської на просту грецьку діалект перенесено; на слов'яно-сербську перекладено») (Будим 1808). «Геронійська спрова про виховання дітей» Плутарха у той час (Будим 1808) перекладав Йован Рукослав. У Будимі 1807 року разом із перекладом Плутарха, Зарієвич переклав і с»Слово Сократа ретора о благонравии молодості».

Також великий інтерес у тогочасних перекладачів викликали й твори Цицерона. У 1800 році виходець із самборського класицистичного кола, Ніколас Шимі завершує свій переклад твору Цицерона про дружбу («Laelius de amicita»), який під назвою «Лелій чи розмова про дружбу» було надруковано в Будапешті. Також Ніколас Шимі надрукував у Будапешті (1811) окремими виданням «Сон Сципіона» («Somnius scipionis»). Стефан Лазич перекладає трактат Цицерона «Про дружбу» в «Новинах Сербських»у 1821 році, а у «Часописі» (1827, частина І) друкує уривок під назвою «Із Цицерона: про неправду та ворожнечу». Джордж Магарашевич переклав цей же трактат і в 1826 році опублікував під назвою «Дружба»; П.Стаматович знову переклав «Сон Сципіона» («Сербська бджола» 1830, частина І). Корнелія Непту, який послугував прикладом Вуку Караджичу для написання «Сербського Плутарха» (1822 – 1829), дворазово перекладав Мілош Светич (Йован Хаджич) у часописі 1827 року.

Лукіян Мушицький перекладав Кантові сентенції в 1815 році і вони з'являються у третій книзі його «Поезії» (Новий Сад, 1844 рік). Салустія перекладав Петар Теодосієвич. Вергилієву «Енеїду» переклав Йован Хаджич(у часописі 1825 року переклав першу книгу, у 1826 році – другу, а в 1842 у виданні «Голубки» - початок). Уривок із ІХ частини переклав Дж.Шупица знову ж таки в часописі у 1831 році, а Вук Маринкович в тому ж часописі у 1826 і 1827-ах подає переклад ІІ частини. Всі ці переклади були зроблені у асиметричному епічному десятерці, лише два випадки перекладів (Хаджича і анонімного перекладача в часописі у 1826 році) були зроблені у гекзаметру.

Улюбленого поета сербсько-латинської школи, Овідія, перекладали А. Мразович та Василій Суботич. Матей Костич займався перекладом Ливія. А після Костича його перекладав Філіп Пеїч, який також перекладав байки Езопа і Федра. Великою популярністю користуються переклади Сенеки. Цими перекладами займалися Георгій Георгієвич (часопис 1825 рік), та Антоній Арновльєв (часопис 1832, 1833 роки). Епіграми Марциліана (1. «Авіта», 2. «Тіта», 3. «Еліі», 4. «Фідентіна», 5. «Сабідія», 6. «Лелія») перекладали Йован Хаджич та Матей Костич.

Разом із перекладами античної літератури класицистична культура доходила до читачів і іншими способами. Існує багато текстів античних авторів або ж просто інформації про них, їхні твори, їхню поетику та мову і в книжках іншої категорії. «Філософію моралі» було надруковано у Відні (1807) за підтримки Єфрема Лазаровича, тут наведені твори і латиномовні, і твори в перекладах. Здебільшого це трактати античних філософів. А в книзі «Співтовариство давніх богів» Єфрем Лазаревич подає коротку історію про падіння Трої і одну похвалу Сократу. У книзі Відаковича, «Кохання до молодої музи сербської» (Будапешт 1812), було надруковано одночасно листи на латинській і сербській мовах та твір Георгія Поповича «Шлях до раю», в якому було зібрано повчань філософів та інших авторів. У літературному доробку Давидовича також і літературні переклади з грецької, а у рецензії до роману Фенелона «Телемах» подає міфологічний короткий словник, завдяки яому читачі могли б дізнатися імена богів, богинь, царів, міст, річок.

В кінці кінців, необхідно зазначити, що більшість сербських перекладів античних митців, які з'являються у цей час, так і не побачили світ, як наприклад, переклад Трлаїча «Похвала Марку Аврелію».

Але не потрібно робити висновок, що класицистична культура сербського народу розвивалася, коли ми говоримо про ознайомлення з античністю, лише цим описаним шляхом – перекладами. Класицистичні письменники читали, купували ці твори в оригіналі, або ж ознайомлювалися з ними на німецькій та інших мовах. Більшість сербських перекладачів мали розлогі власні бібліотеки. Наприклад, Максим Атанацкович мав у своїй бібліотеці оригінальні твори Езопа, Цицерона, Овідія, Корнелія та інших. А темішварський єпископ П.Петрович мав «Епістолярій» Салустія, Платонові комедії, Горація у руському перекладі, Демосфенові діалоги, Курциюсову біографію Олександра Великого, «бібліотеку грецьких філософів», Сапфу, Лукреція, Сенеку і анакреотичний збірник.

Очевидно, велике захоплення античною традицією було присвячено спробами ознайомити читача та наблизити сучасності античний світ, світ стародавніх держав: Афін та Риму, які у добу європейських революцій знову здобули велике значення.

Переклад Людмили Щеголь
Из: Павић М. Историjа српске књижевности. Класицизм. – Београд, 1991.