Наталія Білик

Про роман “Сад у Венеції” Мілети Продановича

Роман “Сад у Венеції” (Vrt u Veneciji, Beograd, Stubovi kulture, 2002, 2003. – 214 s.) представляє “інтелектуальну” прозу з елементами тріллера і фантасмагорії. У ньому поєднані історії кохання і картини суспільства, громадські настрої і особистісний ментальний і емоційний мікросвіт. У творі письменник звертається до етичного аспекту парадигми людина-громадянин-соціум-Батьківщина, для чого зосереджує увагу на тому, як Бєлград намагався завжди залишатися світом, обравши його головною “дійовою особою”. Характерн им є те, що Мілета Проданович розглядає її в естетичному полі – у мистецькому середовищі. Так, відповідно до периферійних сюжетних ліній, головні герої роману виступають носіями основних концептуальних рис колишніх ідеологій і найвагоміших соціальних прошарків: він є потомком заможних промисловців, Марселіна (скорочено – Ліна) Девелич – однолітка головного героя, спадкоємиця “білої кістки”, “блакитної крові” на дипломатичній “заквасці”, Доротея, або Дора, - представниця найсучаснішої моделі світоспоглядання. Водночас, стрижневу конфігурацію, яка обумовлює фабульний лейтмотив, герої утворюють у площині мистецтва. Вони виховувались у мікросередовищах із мистецькою домінантою (наприклад, квартира Ліниних батьків нагадувала бібліотеку, ледве пристосовану для повсякденного побуту), здобувають фах істориків мистецтва і журналістів, вони обдаровані особистості, з великим творчим потенціалом, їх життя проходить під знаком “арт”. Із мистецтвом пов'язана і наступна еміграція Ліни із Сербії початку 80-х – вона не має можливості творити на батьківщині, і її зустріч із головним героєм десять років потому: вони обидва потрапляють на мистецьку виставку, що облаштована у мальовничому виставковому саду міста Венеції, котре само по собі вважається символом мистецтва.

Дії роману розгортаються у трьох часових площинах.

Перша часова площина – це кінець 90-х років, час, коли Бєлград був розіп'ятий між великими демонстраціями і страхом перед майбутніми подіями. Головний герой і його супутниця, значно молодша за нього Доротея, живуть у Бєлграді. Одного разу в газеті він зустрічає замітку, в якій звучить відлуння його юнацьких років – прізвище товариша по музичному рок-гурту, учасниками якого вони були. Внаслідок кримінальної ситуації він трагічно загинув. Розмова з представником відповідних органів розкриває перед героєм неочікувану ситуацію: у квартирі потерпілого знайдено папку з паперами, на якій написано ім'я героя. За словами слідчого, папери, що знаходяться у цій папці, пов'язані з іншою учасницею гурту, колишньою дівчиною героя – Марселіною (Ліною). Герой отримує пропозицію піти на місце трагедії і забрати папку, на що він не погоджується. Ці події повертають його спогади до юнацьких років.

Наступну часову площину становить Бєлград кінця 70-х – І половини 80-х років – час юнацтва головного героя. До її основи покладено сентиментальну історію Бєлграда цих часів, зворушливий роман про визрівання однієї особливої генерації,що припадає на час, коли у Бєлграді з'являється нова, сучасна мистецька й урбаністична сцена і все місто стає втіленням великих очікувань. Герой і його друзі, серед яких дівчина Ліна – засновують музичний рок-гурт “ Zenith F . C .” Герой і Ліна – студенти, що готуються стати мистецтвознавцями, молоді люди, жадібні до життя та знань, не “глядачі”, а “дійові особи”, “аванпорт” у бурхливих Бєлградських подіях. Разом із його мешканцями вони потрапляють у коловорот культурних та ідеологічних потоків, які одних накріпко пов'язують із життям Бєлграда, а інших далеко відносять різними “хвилями” еміграції. Ліна здобуває грант на навчання у Гарварді – Бєлград “замалий” для неї. Деякий час по тому доходять звістки про її приїзд, але вона не повертається – емігрує.

У романі також фігурує часова площина, яка сягає часів Сербії І половини ХХ сторіччя і післявоєнної соціалістичної Югославії. У ній розповідається про молодість батьків головних героїв. Діди-прадіди головного героя були “заможниками”: спадкоємцями фабрикантів-промисловців і крупних землевласників. Його мати у першому шлюбі була пов'язана із університетським викладачем літератури. Її другий чоловік, батько головного героя, внаслідок родинної трагедії, став самотнім і вступив у новий шлюб із матір'ю героя. Проте, їхнє спільне життя тривало недовго – вони загинули через поломку підйомника на гірськолижному курорті, коли герой був іще дитиною.

Наступна часова площина окреслена початком 90-х років ХХ сторіччя. Доротея, супутниця головного героя, потрапляє до страшної аварії, з якої виходить практично без наслідків та ушкоджень, але пережитий стрес приводить героїв у “пограничну ситуацію” – викликає логічну потребу усвідомити кінченність життя, а відтак – іще раз звернутися до визначення його етичних вимірів і засад. Приблизно у той час герой отримує від Ліни запрошення на мистецький семінар “Ікона – обличчя – відбиток”, тема якого входила до кола його професійних інтересів. Одночасно герой зустрічає свого колегу, який працював із ним у мирні часи і вийшов із “державного розвалу” з певними фінансовими здобутками. Він запропонував профінансувати поїздку героя до Венеції, де він проведе професійну екскурсію для студентів, що вивчають прикладне мистецтво. Герой приймає цю пропозицію: вона збігається з його професійними планами і дає можливість зустріти там близьку колись людину – Ліну, свого колишнього однодумця, а тепер – етичного опонента, яким свідомо було обрано опозиційний статус.

У цій часовій площині події роману здобувають бінарну локалізацію: поряд із Бєлградом центром подій стає Венеція. Ліна зустрічає героя під час підготовки свого виставкового павільйона у венеціанському саду, як “давнього приятеля із Бєлграда” . Ліна (Девелич) я к Miss De Velich представляє митця Никота Сакотсарі з уявної столиці Даква вигаданої гірської країни Зухтенії ( Republic of Zukhthennia ) та його кровавий спектакль . Геро й і Ліна опинились у бурхливому світі митців і мистецтва, що тепер лишився єдиним, який їх поєднував. Під час виставки Ліна замовила запрошення до одного з венеціанських палаців на виставу англійського митця-ексцентрика, програма якої таємничо замовчувалась. Одразу після початку з'ясувалося, що за допомогою новітніх лазерних і голографічних технологій ексцентрик створює візуальні галюцинації, пов'язані з візуалізацією підсвідомого. Раптово посеред дійства почалась пожежа. Тікаючи, герой і Ліна опиняються у тупику, блукають у пошуках виходу і врятовуються, завдяки силі духу героя, що у свій час втримала його у скованому санкціями Бєлграді.

Вогонь знищує перепону “коректності” між героєм і Ліною, між ними відбувається відверта розмова про її еміграцію, про те, що було з нею на чужині і з її залишеною рідною землею.

Тему еміграції автор порушує і в сюжетній лінії Герой – Доротея, повертаючись до часової площини кінця 90-х. Після повернення із Венеції Герою доводиться періодично витримувати обговорення з Доротеєю можливості від'їзду. Це відбувається після кожного її повернення з журналістського відрядження до периферії, що наприкінці 90-х, разом із Бєлградом зазнала трагічних руйнувань. Із таких поїздок вона повертається зломленою і починає говорити про необхідність порятунку в інших, благополучніших країнах. І хоча невдовзі припиняє розмови, думок про “рятівний” від'їзд остаточно не залишає. Вона переконує героя їхати з нею, але він, попри прогнози бомбардувань, розрухи і загрози повторно пережити жахи країни у стані війни, вважає, що “хтось має лишитися і після всього вимкнути світло”. Дора залишає Бєлград миттєво – наступного ж ранку після отримання канадської візи їде до Будапешта.

А герой залишається у Бєлграді. Посеред неспокійних трагічних подій колишній слідчий передає йому вкрадені з матеріалів справи постраждалого учасника рок-гурту “ Zenith F . C .” папери із папки, на якій було написане ім'я героя.

Окреслення ідеї твору пов'язане не лише з формальним, а й ідейно-сутнісним наповненням мистецтва: воно є втіленням людської фантазії, задуму, ілюзії. Так, з боку Ліни і Дори – це “ілюзія того, що можна втекти, знайти інше місто, у якому кожне зусилля не буде прокляте, у якому серце не буде поховане”, а з боку героя – “ілюзія, що є сенс залишитися на рідній землі”, який би тягар її не спіткав. Причому, другу ілюзію автор наділяє рятівною силою, переможним потенціалом – у відповіді на головне питання твору: “куди зникла духовність і яких епілогів набули усі оповіді у позиції конструктивного скептицизму? … У час, коли поверховість є наслідком швидкості, а швидкість є вимогою епохи”. Тут мистецтво відходить на другий план: “Це оповідь не про витвір мистецтва, а про тебе…” – каже головний герой, повертаючи цю оповідь до етичного ракурсу, і замикає логічне коло роману.

Переклад роману: Наталія Білик ( Інститут філології Київський національний університет імені Тараса Шевченка )