В’ячеслав Левицький

На рингу з Гелловіном

Про настання української весни з сербським письменником Драґославом Михаїловичем

Передчуття несподіваного прийому; жага прозорого подиху; дзенькіт гонга, що у відтінених обрисах скидається на гарбуз... – із такої манливої загадки розпочинається одне з найзахопливіших тренувань сучасного українського читача. Хай у сказаному й відлунює легке «природниче» перебільшення, одначе мовиться про твір зі справді чемпіонською літературною репутацією, а також про мистецтво уникати перешкод.

Нещодавно, всупереч настирливим заморозкам, в українському перекладі з’явилася книга класика сербського модернізму Драґослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи». Для київського видавництва «Факт» цей черговий томик «Exceptis excipiendis» іронічно переосмислив звичаєву послідовність підносити примхливу городину, адже два роки тому у згаданій серії вже з’явилися «Вишивані гарбузи» О.Захарченко. Весняна ж інтрига криється в іншому.

По-перше, в нашій літературі всесвітньо відомий твір «прийнявся», випередивши інші східнослов’янські культурні терени. Причому йдеться не тільки про переклад, але й про дві вже захищені кандидатські дисертації, присвячені роману Д.Михаїловича.

По-друге, вихід роману сприяв постанню обнадійливого та взірцевого досвіду українського прочитання. Так, воно вже передбачувано розпочалося з масштабної презентації у книгарні «Є». Згодом же в Інституті філології КНУ імені Т.Шевченка відбувся міжнародний круглий стіл «Сербський письменник Драґослав Михаїлович / Српски књижевник Драгослав Михаиловић», де разом із українськими, сербськими, данськими та італійськими дослідниками-літераторами (Д.Айдачичем, А.Татаренко, П.Рудяковим, М.Ачимовичем-Івковим, М.Пантичем, П.Якобсоном, П.Лазаревич ді Джакомо та ін.) брав участь і сам митець. Першу половину засідання, що вміло суміщало наукову прозірливість із форматом розкутого майстер-класу, було цілковито зосереджено на єдиному творі, актуальному в пору цвітіння. Щодо наймісткіших висновків, то вдаватися до “аналізу одного тексту” тепер, за визнаної всіма множинності інтерпретацій, виявилося неймовірно важливо. Це ж як у самих балканських «... Гарбузах»: передчуття несподіваного прийому; жага прозорого подиху; дзенькіт гонга...

78-літній Д.Михаїлович – автор прозових збірок (зокрема «Фреде, на добраніч», «Вінок Петрії», «Схопи зірку, що падає», «Полювання на блощиць», «Безплідна осінь», романів «Люди в чоботях», «Горить Морава», «Третя весна»), збірки драм «Утаємничення в роботу», резонасної книги документальної публіцистики «Голий острів», низки сценаріїв, літературознавчих студій, статей, оглядів; член Сербської академії наук і мистецтва.

Епічна сповідь «Коли цвіли гарбузи» (1968) здобула розголос уже незабаром по написанні: над нею та її сценічною адаптацією нависла заборона режиму Й.Броз Тіто фактично аж до 1984 р. Причиною стали згадки у творі про Другу світову війну та Інформбюро, неоднозначні, фонові, але, водночас, подібні до тіней лихих забобонів у історії загибелі сім’ї головного героя. Їхній контекст поглиблює біографія самого письменника, що відбував ув’язнення у рідній Чупрії та Крагуєваці (місто, яке в іншому - трагічному - фокусі 1940-х нам більше відоме з хрестоматійної поеми Б.Олійника «Урок»). А ще гімназистом опинився в таборах на згаданому Голому острові.

Ім’я Д.Михаїловича пов’язують із укоріненням у новітній сербській літературі неореалістичної стилістики, й саме ця, як може здатися, більше дослідницька, ніж творча деталь, неодмінно зацікавить доскіпливого українського читача. Починаючи від нашої шкільної програми до найскрупульозніших енциклопедій постійно переконуємося: таке «нео-», схоже, додає до художності реалізму значно менше, ніж хист конкретного письменника. В.Винниченко, В.Підмогильний, Є.Плужник, Гр.Тютюнник, Л.Костенко у відповідному плані модерні – кожен по-своєму, – тільки стримана відмова од галасливих поєдинків із мистецькими цінностями ще ХІХ ст. не завжди втамовує заграву загальних «обріїв сподівання».

Воднораз, у балканському світі латинські морфеми стають хіба кремезними якорцями, якими втримано місткіше поняття-відповідник неореалізму – «проза нового стилю». Ним поставлено за мету вимогливо переосмислити низку вже утверджених форм на противагу й “усезагальному” соцреалізму, й естетським течіям. Ідеться і про конкретний часовий відтинок – 1940-і – 1970-і рр., – щабель одного з «утрачених поколінь», якими повниться модерна історія слов’янських літератур. Він, на відміну від блискотливого «цивілізаційного гедонізму» (І.Негришорац) раніше «українізованих» Д.Кіша, Б.Пекича, М.Павича, Ґ.Петровича, нашому широкому загалу читачів майже не відомий.

За словами М.Василишин, перекладачки роману Д.Михаїловича, більшість повоєнних письменників пройнята невичерпним трагізмом, увагою до маргінального, низького, потворного. Тепер наратор із певністю «опускається в підземелля сучасного міста, у пекло сучасного світу, шукаючи й висвітлюючи шокуючі картини, на які, зазвичай, ніхто майже не звертає уваги. Це світ покидьків суспільства, вбогих, потвор, які живуть лише для того, аби більше було живих, існують у тіні чужого успіху, як і їхні перекошені «курники» у тіні світлих хмарочосів..., гниють, як велике, живе сміття... на периферіях, в будах, борделях, притонах і на сміттєзвалищах». Увінчуються схожі пошуки жорсткою «поетикою відчаю», майже антиутопічною для нашого сприйняття. Проте виключно завдяки такій опозиції «ідеалізованому часу 1950-х» розкривається патріотизм «... Гарбузів», незворотний і позбавлений пустоцвітного кітчу.

І навіть в оглянутих насуплених лабіринтах лунко вибиваються пуп’янки. В очікуванні цієї обнадійливої миті твір Д.Михаїловича де в чому перегукується із «Зав’яззю» Гр.Тютюнника, хоча... Пережити мить невідомого розквіту гарбузів центральний персонаж сербського роману Люба Сретенович готується двічі. Спершу – в бешкетному полоні своєї белградської молодості, згодом – із точки зору шведського іммігранта. «Тут є всілякі звірі, – відгукується про новий край “новий” Люба в обрамленні власного монологу, – як в якійсь резервації, навіть четники і усташі. Вже побили кілька наших».

Прохолодна, знікчемніла для самого оповідача ваговитість «больових» роздумів переростає у рвучкий хід. Як наслідок - відображення героя, своєрідного індустріалізованого Кая, розсипається на миготливі уламки. Ці загострені друзки, щоправда, хутко обертаються на пазли. В кожному з них інакше вловлюється чільний образ і закладається спільна картина: від натяку на фламандський натюрморт до рішучого конструктивізму.

«Бійня №5, або Хрестовий похід дітей» К.Воннеґута, «Механічний апельсин» Е.Берджеса, почасти «Мартін Іден» Д.Лондона – у такий масив «антропологічної» прози чутливо вживлюється й Михаїловичева історія. Віддалені, але чіпкі помилки та здобутки ідейно перетинаються, мовби гудиння, поволі вивільняючи кілька найпрозоріших ликів оповідача. Коли він уже дорослий і заразом “європейський”, пережите відкриється по-новому в руслі спраглого плекання всілякої ностальгії, подібно до Балкан – не суцільного пляжного раю, всупереч омані шведів. Утім, у полеміку втручається інший Сретенович, чиї кроки просотані острахом ціннісної (від політики до особистого життя) хисткості й – оксиморонно – її незбагненною жадобою. Він молодий, бешкетний, заледве втриманий підсвідомими вказівниками, а, отже, ще природний, налаштований на подальшу внутрішню еволюцію. Виокремлена ознака зумовлює його перебування в рамках своєрідно-визивного «роману виховання» чи й «роману помсти».

А виклик і помста розпочинаються з рукавички, кинутої місту. Вже сама назва роману навертає читача до умовних «гарбузових» теренів із-поза впізнаваних контурів урбаністики. Певною мірою, уже через це в горельєфі прикметних колізій іноді проглядається постать Ж.Растіньяка. Одну з граней Белграда середини ХХ ст. закріплено за Любою, на прізвисько Горобчик (дитинний евфемізм статевого органа), якому рідний район Душановац, прилеглий до околиць, мислиться звичним виходом на ще не остаточно підкорене привілля. Така дійсність починає прислужуватися смисловим відтінкам імені хлопця, й із війною для нього «настав рай: навколо вже почалось бомбардування, школу закрили, повертаюсь з роботи, – я навчався ремеслу, – і погнав, ніхто тебе не питає, ні де ти, ні що робиш... Багато хто і ненавидів мене. Саме через тьолок. Вони були фраєри, нема мови, і всі мали своїх тьолок. Але тоді як я мав цілий Белград, вони мали відносно вузьке поле: Душановац, Вождовац, дві-три тьолки на Звездарі, які дуже скоро переставали бути цікавими, дві-три з Каленича – і це все».

Невситимі потяги до жіночої ласки, а радше її приборкання, тут цілковито визначають Любу. Притчею во язицех є одноманітні гулянки молодика з «тьолками» в «ліску» (цинічно зменшена назва витримається протягом усього тексту). До того ж, навіть його найзапекліший супротивник, Столе Апаш, «коли роздягнеться, на Саві,... елегантний, як дівка». Видається, що окреслений Люба надто схожий на типового українського постмодерного трикстера? Ні ж бо, карнавали знечещень будуть підстýпно, а не з суто бурлескною легкістю, переслідувати Сретеновича. Врешті, й сам конфлікт зав’яжеться довкола вже непроглядного «ліска»: в ньому Столе зґвалтує сестру Горобчика...

За іншим, сусіднім, пазлом віднаходимо світ просторіший, певною мірою підкорений. Так варто сприймати вирізнення з “пропащої сили” Сретеновича нових обрисів Люби. В них із тілесною розкутістю поривається полемізувати захоплення структурованим боксом. Попри неприховану можливість «подуріти» (більшість виведених зірвиголів живе нестримною бійцівською практикою), цей вид спорту встановлює чіткі, незрушні правила для головних героїв. Вони полягають бодай у точній каталогізації ударів, у т.ч. заборонених. Настільки ж заборонених, як і звичні жорсткі залицяння. Одначе виваженість тут є ще надто парадоксальною та наївною, мов перші синці: »... Колись ще люди знали, кого вони [хлопці Апаша – ВЛ] наб’ють, тепер ковбасять всіх підряд. Більше нічого не відомо. Колись на Душановаці хапали лише лохів чи людей збоку, тепер більше ніхто ні в чому не може бути впевнений».

Звісно, «бокс такий: він може навчити добрих речей: дати відчуття, що від кожного удару не вмирають, і зробити тебе майже... мудрим, щоб ти більше не сприймав усе так, як виглядає». Цим висновком автор, по суті, передбачає певну недоосягнутість описаних реалій. Ідеться не стільки про певний «химерний» антураж (а для огляду його розмаїтих сербських версій іще необхідне ґрунтовне зіставлення з тодішньою українською прозою), скільки про приховане моральне підґрунтя. Саме поза поволокою довкола нього криється усвідомлення «втраченості» Любиної ґенерації.

Тренер Попарсич уміло дисциплінує (аж до механістичності) оповідача, котрий стає істинним месником-нокаутером лише після тривалого досвіду «техніка». Значною мірою запорукою переміни текстової “клітки” Горобчика на вимір Чемпіона, відповідно до чергового наймення Сретеновича, виявляється оглянута випрацюваність прийомів. Її навряд чи притлумлюють ув’язнення Любиних батька та брата, смерті сестри й матері. Але низки виїзних зустрічей, «стопудових приколів» задля «тьолок» («... Ті жінки дуже тупі. Через те я, певно, і прізвисько своє отримав»), зрештою, ненависть до Апаша зостаються невситимими... Де ж перебуває впродовж сповіді Люба-обачний європейський сім’янин: на рингу з власним виправданням або педантичною покутою? Така підтекстова інтрига, що довго й «технічно» триматиме читача після завершення короткого роману, очевидно, є щонайпереконливішою властивістю неореалізму.

Натяк же на відхід фіналу від безкінечного риторичного питання приховується в переломному епізоді, передбаченому назвою твору. «Я бачив. Були вони там, за ліском. В тій кукурудзі», – так несподівано перед смертю від Чемпіона згадує Столе Апаш не про банди своїх поплічників, а про цвіт гарбуза. Ця несподіванка для ще заскорузлого вуличного мислення виявляється дієвішою за всі політичні й родинні негаразди. Вона підсумовує, переборює й виправдовує їх, адже мовить про потребу розімкнених меж світу обжитого й, воднораз, прожитого обома супротивниками. Світу, керованого чи умовними «природними» кодексами, чи механістичними противагами умовності.

Пошуку в цій альтернативі тремтливої, ніби відлуння гонга, істини сприяє, зокрема, переклад М.Василишин. Мова роману, хоч іноді й викликає окремі зауваги, досягає розміреного не по-боксерськи діалогу епохи Чемпіона з сучасністю.

Врешті, терени літературного рингу таки звільняються для читача. Багатоманітність форм спілкування з ним, подана методикою Д.Михаїловича, мусить засвоюватися бодай «технічно». Чи переростуть ці прийоми в омріяні Любою «розумні війни» – питання суперечливе та відносне. Значно конкретніші – овиди Гелловіна, що крадуться назирці всілякого гарбузового квіту. Оскільки їх у бійцівському досвіді позбутися тяжко, лишається одне: чергова пройнятість раптовим, жага прозорого подиху, віддалений дзенькіт, який ледь-ледь нагадує звуки пробудження великих приспаних пуп’янків.

З дозволу автора http://www.litakcent.com/index.php?id=436