Володимир Чумак

Дослідження української мови в державах колишньої Югославії

Питання вивчення української мови в державах колишньої (до 90-х років XX ст.) Югославії на сьогодні залишається одним з найменш досліджених у славістичній науці. За останні 14 років, коли Україна постала на політичній карті світу як суверенна держава, ставлення до української мови як державної з боку урядових кіл теперішньої Югославії, Хорватії, Словенії, Македонії, які встановили дипломатичні стосунки з Україною, істотно змінилося. Необхідність постійного дипломатичного спілкування стимулювала темпи опанування українською мовою співробітників відповідних посольств і консульств.

У науковому світі до кінця 90-х років україномовний матеріал спорадично використовувався у сербських та хорватських славістичних студіях мовознавчого та літературознавчого характеру, зокрема це стосується доповідей, виголошених югославськими лінгвістами чи літературознавцями на таких міжнародних славістичних форумах, як, наприклад, з'їзди славістів. Однак і такі факти були швидше винятками, ніж правилом. Зважаючи на історичні реалії, югославські дослідники займалися вивченням російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів СРСР, саме російська мова була основою зіставних досліджень східнослов'янських і південнослов'янських мов.

І хоч історичні зв'язки між Україною і державами колишньої Югославії мають давні традиції (згадаємо хоча б М. Козачинського та його учнів, "Драму про смерть Уроша П'ятого", поставлену на сцені 1736 року), на дослідження української мови не зверталось належної уваги, що справедливо зазначали самі югославські науковці. Так, наприкінці XX ст. відомий сербський літературознавець Властимир Ерчич зауважив, що для сербських науковців одним із важливих завдань є правильне розуміння і співвідношення понять: український і російський[1]. Автор підкреслює, що серби є русофілами споконвіків, а зважаючи на перекручені факти слов'янської історії, подані у працях слов'яносербського історика Йована Раїча у XVIII ст., що Київ є російським містом, треба вибачити тим, хто не знає справжньої історії слов'ян.

Вл. Ерчич уперше в сербській славістиці гостро поставив питання про необхідність спеціального вивчення українсько-сербських зв'язків і виділенням їх з традиційно засвоєних у науці російсько-сербських взаємин, зауваживши при цьому, що така постановка питання аж ніяк не може пов'язуватися з поняття націоналізму, адже українці і серби мають що сказати одні одним[2]. Цікавим повідомленням автора є той факт, що в Сербії вже сформувався невеликий колектив дослідників-україністів, які усвідомлюють всю важливість проблем й поставлених перед ними завдань і поступово намагаються розв 'язати ці питання сербської славістичної науки у непростих умовах.

Дуже важливим моментом зазначеної праці Вл. Ерчича є аналіз хронологічних періодів контактування української та сербської культур і визначення основних завдань як україністики взагалі, так і сербської україністики зокрема. Автор наголошує на необхідності розмежування українсько-сербського і російсько-сербського в різні періоди контактування народів з чіткою вказівкою при цьому на конкретні імена та прізвища. Так, у період царювання Петра Першого у Російській імперії активно співпрацював з ним Феофан Прокопович - відомий український науковий, церковний і громадський діяч, який з 1716 року фактично став на чолі російської православної церкви, хоч до цього довгий час працював у освітніх закладах Києва. На думку Вл. Ерчича, не менш важливим завданням сучасної україністики є докладний інформаційно-документальний опис української друкованої книги, яка, на жаль, все ще мало репрезентована у слов'янському світі. Приємним винятком тут можна назвати працю співробітників Центрального московського Відділу рідкісних книг Т. М. Каменевої та Д. Д. Гусєвої про українську кирилицьку книгу XVI-XVIII століть[3].

На часі є також підготовка словника, енциклопедії бароко, у якій подавались би всі сьогоднішні досягнення, де можна було б знайти вичерпні бібліографічні дані про автора, його бібліографію, літературу про нього, аж до однієї єдиної публікації[4].

Заслуговує на увагу також міркування відомого сербського філолога щодо створення спеціального інформаційно-документаційного центру україністики з двома відділеннями - у Києві та в Канаді чи Північній Америці, куди б можна було надсилати всю інформацію про україністику в світі. Таким чином, вже на початку 90-х років XX ст. у сербській науці висловлювалася дуже актуальна думка про необхідність комп'ютеризованих записів та аналізу українознавчої інформації і підкреслювалася обов'язковість кількох примірників конкретних джерел чи дослідницьких студій.

Цікаво, що незалежно від думок сербського філолога до розуміння необхідності створення спеціалізованого центру з україністичних досліджень прийшли й українські вчені. Так, на початку 90-х років при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка було створено Інститут українознавства з відповідними науковими відділами, які займалися конкретною україністичною проблематикою і безпосередньо контактували з відомими науковими центрами українознавства за межами нашої країни. Складовою частиною цієї установи став відділ української мови, який очолювала доктор філологічних наук С. Я. Єрмоленко. Щоправда, у 2000 році Інститут українознавства перейшов у підпорядкування Міністерства освіти і науки України, а на його основі тепер функціонує Центр українознавства при Київському національному університеті імені Т. Шевченка, що займається суто науковими дослідженнями.

Докладно аналізуючи стан і перспективи україністичних досліджень у славістиці, Вл. Ерчич, звичайно ж, не міг не зупинитися на бароко, зокрема на особах київського митрополита Рафаїла Заборовського і сербського церковноначальника Вікентія Йовановича, який єдиний з усіх сербських архієреїв орієнтувався на Київ, а не Москву, за що був оцінений як національний зрадник[5]. Саме у співпраці митрополитів, в орієнтації В. Йовановича на українську церковну книгу, на українські друкарні й українських книжників і бачить Вл. Ерчич зародки слов'янського бароко. Як відомо, думки обох велетнів сербського й українського бароко реалізував М. Козачинський, який активно впроваджував ідеї Київської духовної академії на території сербської Митрополії, сміливо вважаючи, що бароко є і мовою, якою можна спілкуватися; український просвітитель вчив сербів не цуратися рідної мови, як цього хотів і Вікентій Йованович.

Серед нечисельних україністичних студій югославських лінгвістів помітним явищем стала і доповідь викладача Белградського університету Богдана Терзича, виголошена на науковій конференції з приводу 150-річчя кафедри слов'янської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка і 105-річчя з дня народження академіка Л. А. Булаховського[6].

Доповідач справедливо констатував той факт, що в минулому, особливо у XVIII-XIX ст., сербсько-українські зв'язки були інтенсивнішими, ніж тепер. Причини такого стану цієї проблеми різноманітні, починаючи від суспільно-політичних і до суто філологічних. Зацікавленість лінгвістичною україністикою в сербському мовному середовищі зросла після проголошення Україною своєї незалежності. Так, на початку 90-х років XX ст. у Белградському університеті для студентів-русистів було включено до навчальних планів чотирисеместрові студії з української мови і літератури як другої слов'янської мови.

Сербський дослідник передбачає, що згодом таке викладання української мови і літератури в Белградському університеті має перерости у спеціалізовані студії з україністики як основного предмета.

Слід відзначити, що цю ідею не вдавалося довго впровадити в навчально-виробничі плани філологічного факультету, і тільки в кінці 90-х років XX ст. така спеціалізація була реалізована.

Отже, головними завданнями сербської україністики на початку 90-х років XX ст. Богдан Терзич вважає необхідність активізації типологічних чи конфронтативних досліджень, що мають виявити як спільні характеристики окремих мовних явищ у близькоспоріднених слов'янських мовах, так і типологічні відмінності мовних одиниць[7].

Першочерговими ж завданнями окремих напрямків досліджень сербських лінгвістів автор вважає зіставні дослідження двох мов - сербської й української, що вимагає спеціальної фахової підготовки відповідних науковців.

Аналізуючи мовні факти споріднених слов'янських мов, дослідник наголошує, що сербські лінгвісти мають віддати перевагу тому напрямкові, який веде від українського до сербського, тобто від невідомого до відомого, хоч на практиці відбувається не завжди так.

Специфіка зіставних досліджень української і сербської мов, на думку автора, переважно зумовлюється їх праслов'янським чи спільнослов'янським походженням, що змушує використовувати особливу методологію конфронтаційних досліджень. Саме тому, вважає Б.Терзич, найкраща картина міжмовних зв'язків близькоспоріднених мов може створюватись на рівні семантичних чи граматичних категорій, способах їх вираження, що передбачають як відповідності, так і розходження. Це можуть бути, наприклад, категорії простору, часу, причини і наслідку, посесивності, особи, агентивності, означеності/неозначеності, роду, числа, відмінка, часу, виду, персональності/імперсональності, дієслівного способу, дієслівного роду, стану тощо.

Важливим моментом, що може виявитися корисним для викладання української мови у Белградському університеті, дослідник вважає тристоронні конфронтаційні дослідження на матеріалі української, сербської та російської мов. Аналізуючи здобутки сербського мовознавства з україністичних студій, ми приходимо до висновку, що для конфронтативного аналізу найкраще прислуговується лексикологічний рівень, хоч досить відомими у сучасній славістиці є дослідження української і сербської фразеології Василя Стрехалюка у Боснії[8].

Цікаво, що сербська й українська мови на літературному рівні відрізняються від багатьох слов'янських мов, зокрема від російської. Фундаментальною типологічно схожою рисою цих мов є народна мовна основа, на відміну від російської мови, яка зберегла значну кількість рис церковнослов'янської. Чимало типологічних подібностей виявляють сербська й українська мови на різних структурних рівнях і в межах певної лексико-граматичної групи слів, що виразно простежуються при їх зіставленні з матеріалом російської мови. Серед найхарактерніших з них Б. Терзич називає такі: наявність форми кличного відмінка; інфінітив на -ти; третя особа однини теперішнього часу без -т дієслів першої дієвідміни; перша особа множини в теперішньому часі на -мо; дієприслівники недоконаного виду на -учи/-ући, -ачи/-ећи; форми давноминулого часу та ін.

Інші типологічні сходження визначаються автором як хронологічно пізніші й характеризуються як позитивні у процесі вивчення української мови у сербському мовному середовищі. Серед них виділяються: дзвінкість приголосних у кінці слова; відсутність акання; тверді приголосні перед давніми голосними переднього ряду -є та -і; наявність синтетичної форми ступенів порівняння.

Вивчення української мови в сербському мовному середовищі передбачає врахування як спільних типологічних рис української й російської мов, так і деяких специфічних характеристик української мови, що не зустрічаються ні в сербській, ні в російській. До цієї групи автор зараховує прогресивну асиміляцію за м'якістю, чергування о та є з і, напівм'які приголосні як позиційні варіанти, ряд лексичних особливостей тощо.

Важливим, але, на жаль, поки що нереалізованим завданням сербської і югославської україністики, на думку Б. Терзича, залишається написання підручників з української мови, призначених для сербського мовного середовища, зокрема дуже актуальним автор вважає підготовку та видання підручників з фонетики і граматики, вибір українських текстів з літературними, культурно-історичними і лексичними коментарями, а також посібника з української мови[9]. Існує велика потреба і в перекладних українсько-сербських та сербсько-українських словниках, що були б розраховані як на студентську аудиторію, так і на широкого користувача.

Аналогічні проблеми стоять і перед лінгвістами інших самостійних держав, що входили до складу колишньої Югославії: Словенії, Македонії, Хорватії. Тому співробітництво українських сербістів, хорватистів, македоністів, словеністів з лінгвістичними колами кожної з вищезгаданих слов'янських держав залишається надзвичайно актуальним.

З лексико-семантичних конфронтативних досліджень слов'янських мов, у яких активно використовуються матеріали української мови, привертає до себе увагу стаття Л. Попович про українсько-сербохорватську міжмовну паронімію[10].

Ґрунтовно проаналізувавши основні здобутки російської лінгвістики у галузі лексико-семантичних досліджень другої половини XX ст., дослідниця констатує факт актуалізації лексикологічних студій, зокрема питань міжмовної омонімії у 50-60-х роках. Однак, трактування міжмовної лексичної омонімії як специфічної міжмовної системи вимагає на рівні конфронтативних (типологічних) досліджень наявності хоча б у двох лексичних системах ідентичних одиниць на фонетичному, графічному та акцентуаційному рівнях, що власне й формує оригінальність і неповторюваність кожної мови. Тому авторка цілком слушно згадує працю болгарського дослідника С. Чукалова, який, досліджуючи питання російсько-болгарської міжмовної омонімії, наголошує на необхідності окремого розгляду "повних чи майже повних омонімів" через "різницю флексій дієслів і прикметників, та через численні фонетичні варіації"[11].

У кінці шістдесятих років XX ст. у східнослов'янській лінгвістиці активно використовувався термін "фальшиві друзі перекладача", запропонований Р. А. Будаговим[12], однак така нова дефініція аналізованих мовних явищ так і не дала чіткої відповіді на питання співвідношення формального і семантичного на рівні конфронтативних досліджень споріднених слов'янських мов.

У 90-х роках цей термін все активніше почав вживатися в сербській і хорватській лінгвістиці, хоч паралельно використовувалися й інші найменування.

Можна погодитися з Л. Попович щодо неадекватності терміна міжмовна омонімія відповідним співвідношенням між лексемами двох різних мов, і навіть визнати як обґрунтованіший термін "міжмовна паронімія", але її думка про відсутність системи регулярних співвідношень між артикуляційними парами з диференційними семантичними характеристиками вимагає додаткової аргументації[13]. Адже сама дослідниця в подальшому викладі думок, відзначаючи відсутність у славістиці лексикологічних праць, в центрі уваги яких би перебували явища українсько-сербохорватської міжмовної паронімії, говорить про великий фонд лексики, спільний для обох мов, у яких функціонує значна кількість міжмовних паронімів[14]. Ще переконливішим фактом системності аналізованих автором мовних явищ, на нашу думку, може бути наведений у кінці праці словник українсько-сербохорватських паронімів, який нараховує 440 паронімічних співвідношень[15].

Якщо думати, що поняття системності стосується тільки обгрунтування терміна "міжмовна омонімія", то й у цьому випадку кількість одиниць не може визначати можливість функціонування певної системи у складній ієрархії мовних одиниць.

Систему міжмовних паронімів в українській і сербохорватській мовах дослідниця надалі виділяє на основі різних типів міжмовних паронімічних відношень з точки зору формально-лексикологічного і семантичного аспектів. Так, паронімічні відношення між одиницями лексичних систем української, сербської і хорватської мов можуть пояснюватися кореляціями фонетичної природи (пор. співвідношення між приголосними г (укр.) та г (с. і х.): укр. згода - с і х. згода (випадок), укр. гроза - с і х. гроза (страх) чи голосними и-и: укр. вадити (шкодити) -с і х. вадити (тягти, витягувати), укр. журити (печалити) -с і х. журити (поспішати).

Одним із різновидів фонетичних паронімічних еквівалентів Л. Попович небезпідставно вважає співвідношення йотованих голосних у сербських, хорватських та українських лексемах: укр. я - с. і х. ја - явити -с. і х. јавити (повідомити) та регулярні співвідношення між пом'якшеними л та н: укр. доля - с і х. доља (долинка), укр. баня -с і х. бања (курорт).

Переконливою є аргументація дослідниці, що більшість українсько-сербохорватських паронімів характеризується взаємодією морфемно-словотворчих засобів, зокрема еквівалентних префіксів: укр. від- - с і х. од-; укр. роз- -с і х. раз-; укр. розправа -с і х. расправа (дискусія) та ін.

Врахування дослідницею факту непослідовності використання терміна "міжмовна омонімія" при визначенні формально схожих але семантично відмінних лексичних одиниць у слов'янських мовах дозволило їй виділити кілька груп міжмовних українсько-сербохорватських паронімів із спільним семантичним компонентом: (укр. огляд -с і х. огљад, укр. милуватися -с і х. миловати се, укр. гостинний -с і х. гостински, укр. палець -с. і х. палац (вказівний палець), укр. весілля -с і х. весеље (веселощі) та формально зближені одиниці, які не пов'язані між собою семантикою: укр. освіта - с і х. освета (помста), укр. журба -с і х. журба (поспішність).

На жаль, констатуючи наявність окремих паронімічних міжмовних еквівалентів, які перебувають на межі омонімії і паронімії, Л. Попович не наводить прикладів такого співвідношення і обіцяє спеціально зайнятися цим в іншій праці[16]. Можливо, йдеться про випадки тзв. етимологічно прозорої паронімізації, що їх автор кваліфікує як слова, що мають спільне походження, але в процесі історичного розвитку почали набувати нових смислових відтінків, пор. укр. година -с і х. година (певний час), укр. байка - с. і х. бајка (казка).

У сербській лінгвістичній літературі останніх десятиліть нам не вдалося відшукати наукових досліджень, в яких би українська мова була основним матеріалом. На жаль, тільки в окремих статтях згадується про загальнотеоретичні питання, які могли б бути розв'язані за умов активного залучення матеріалів української мови, що залишається тільки на рівні побажань більшості дослідників, оскільки в самих працях не зафіксовано жодного українського відповідника. Крім кількох вже проаналізованих наукових досліджень сербських мовознавців, звертає на себе увагу єдина синтаксична праця Боголюба Станковича, який активно використовує український мовний матеріал при аналізі моделей словосполучень у слов'янських мовах[17].

Відомий сербський синтаксист вже на початку статті справедливо відзначає, що дослідження сполучуваності і словосполучень як особливої синтаксичної одиниці у славістичній науці XX ст. проводилися переважно на матеріалі окремих слов'янських мов. Поодинокі зіставні дослідження не дають належної картини сполучуваності і закономірностей утворення різних видів і типів словосполучень у слов'янських мовах, тому славістика XXI ст., на думку вченого, повинна зосередити свою увагу саме на зіставних і порівняльних дослідженнях слов'янських мов на синтаксичному рівні взагалі й на рівні синтагматики зокрема[18]. Для нас дуже важливим видається зауваження науковця щодо напрямків зіставних і типологічних досліджень "не тільки від російської до інших слов'янських мов, а також в інших напрямках, скажімо - від сербської до чеської, польської, української (підкреслення наше - В. Ч.), болгарської та ін. мов; і навпаки"[19].

Це уточнення щодо зіставних славістичних студій, в основі яких перебувала б українська мова, очевидно, наведене науковцем в результаті активного використання україномовного матеріалу на рівні словосполучень, при реалізації висловленої ним же тези, що в закономірностях утворення різних видів і типів словосполучень яскраво виявляється національна специфіка мови.

Аналізуючи співвідношення синтаксичних зв'язків, що спостерігаються в моделях словосполучень слов'янських мов, сербський лінгвіст переконливо поділяє слов'янські мови на аналітичні (болгарська і македонська), в яких домінує прийменникова синтаксична система, та синтетичні (українська та інші слов'янські мови), в яких переважає відмінкова синтаксична система. Тому дослідник вважає за доцільне при аналізі морфологічних характеристик моделей враховувати поділ слов'янських мов на аналітичні і синтетичні.

Незважаючи на те, що в різних аналізованих автором дослідженнях словосполучень на матеріалі різних слов'янських мов вживається неоднаковий поняттєво-термінологічний інструментарій, сербському синтаксистові вдається виділити ряд загальноприйнятних положень, які можуть стати основою зіставних досліджень слов'янської синтагматики. При цьому важливу роль відіграє розуміння поняття "модель словосполучення", що кваліфікується в роботі як синтагматичний тип, представлений схемою, яка інформує про семантико-функціональні відношення і морфологічні характеристики компонентів, а також передбачає список лексичних конкретизаторів у моделі[20].

Для переконливості тези про національну специфіку словосполучень у слов'янських мовах дослідник послідовно перекладає кілька нормативних словосполучень російської мови, зокрема 1. обратиться к товарищу; 2. идти к школе; 3. прийти к вечеру з моделями 1. V+0/k+Nd, 2. V+D1/ k+Nd, 3. V+Dtk+Nd, на інші слов'янські мови і встановлює відповідності у зіставлюваних мовах та специфіку окремих мов іноді навіть на фоні синтагматичних одиниць інших мов окремої слов'янської підгрупи. Саме так кваліфікуються українські відповідники до нормативних російських словосполучень: звернутися до товариша, йти до школи, прийти надвечір // у надвечір 'я, належати до гарних людей // вважатися гарною людиною[21].

На нашу думку, автор занадто категоричний у висловленому твердженні: незважаючи на те, "що українська мова відноситься до східнослов'янських мов, в жодному із зіставлюваних прикладів словосполучень немає структурної ідентичності з кореспондуючими російськими словосполученнями"[22], а польські відповідники будуть структурно ближчими до українських, ніж до російських. Мабуть, при цьому дослідником не враховується маркованість лексичних конкретизаторів у кожному окремому випадку. Ми вважаємо, що основним визначником співвідношення має бути саме кількість лексичних конкретизаторів, що дає змогу говорити про належність конкретної моделі до центру системи чи до її периферії.

До цього можна додати також інші фактори (синонімію, тенденції розвитку, стилістичні характеристики), які в різних слов'янських мовах співвідносяться по-різному.

Початок українознавчих студій на філологічному факультеті у Белграді припав аж на дев'яності роки XX ст. Зокрема, тільки у 1991-1992 навчальному році було введено чотири семестрові студії з україністики на II і III курсах навчання, де студенти-славісти вивчали українську мову на рівні другої слов'янської. Першим викладачем-україністом був відомий славіст Богдан Терзич. На жаль, з різних причин, плани розширення лекційних і семінарських занять з україністики у Белградському університеті тоді не здійснилися.

І тільки наприкінці дев'яностих років XX ст. у Сербії поруч з існуючими студіями російської, польської, чеської та словацької мов було створеногрупу студій з української мови та літератури, яку в 2000 році затвердженоновим Статутом та навчально-науковими планами філологічного факультету Белградського університету. У процесі викладання української мовита літератури брали участь викладачі Белградського університету М. Іванович, Л. Попович та викладачі кафедри русинської мови і літератури філософського факультету в Новому Саді Й. Рамаш та Й. Тамаш[23]. Крім того, після підписання відповідної угоди між університетами України та Сербії заплановано укомплектувати кафедру ще одним викладачем за контрактом з України.

Активізація впровадження українознавчих студій у Белградському університеті була обумовлена якісною підготовкою спеціалістів з сербської мови та літератури у Київському, Львівському та Одеському університетах, а також уведенням спеціальних студій з сербістики на філологічних факультетах інших університетів України.

Важливу роль при цьому відіграло співробітництво окремих факультетів Белградського університету з відомими університетами України. За кількістю спільних з українськими науковцями науково-дослідних проектів передують технологічний, медичний, математичний та сільськогосподарський факультети університетів[24].

Треба згадати, що в останній чверті XX ст. тісні наукові контакти було встановлено також між Київським і Загребським державними університетами; в результаті співпраці українських і хорватських лінгвістів вийшов у світ поки що єдиний в історії українського і хорватського мовознавства перекладний словник А. Менац і А. Коваль, яким користуються студенти-славісти[25]. Однак продовження наукової співпраці лінгвістів України і Хорватії, на жаль, у кінці XX століття не простежується.

Українознавча тематика все частіше фігурує на міжнародних симпозіумах та конференціях, які організовують Сербська академія наук та мистецтва, Матиця сербська та університети Сербії і Хорватії. Про актуальність українознавчих студій говорить зокрема той факт, що одним з редакторів відомого у слов'янському світі часопису Зборник Матице Српске за славистику з 1999 року став науковець-україніст Людмила Попович, випускниця Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Це відкрило нові перспективи українсько-сербської співпраці і можливість ширшої публікації українознавчих матеріалів на сторінках відомого міжнародного видання.

Крім того, починаючи з 1997/98 навчального року, обов'язковий курс української мови включено до навчально-наукового плану кафедри русинської мови та літератури філософського факультету Університету у Новому Саді, де студенти-русиністи складають іспит з української мови після двох семестрів лекцій і практичних занять.

Аналізуючи специфіку національної структури аудиторії (у Белградському університеті українську мову вивчають серби, а в Новому Саді - українці і русини) та тривалість курсу української мови (2,4 і 6 семестрів), відзначимо, що у процесі викладання різним групам студентів по-різному подається співвідношення рівнів опанування мови - практичного, теоретичного та теоретично-практичного. Вузівська практика показує, що засвоєння специфіки граматичних структур близькоспоріднених мов, необхідних для компаративно-контрастивних досліджень у рамках основної спеціальності, вимагає менше часу, ніж ґрунтовне оволодіння теоретико-практичними навиками.

Про парадокс провінційності української мови в свій час зауважував один з відомих перекладачів української літератури сербською мовою С. Рашкович на конференції у м. Скоп'є в 1968 році, коли наголошував на духовному багатстві і високому рівні нормативності української мови, яка сприймалася багатьма перекладачами-сербістами як "хохляцька", "малоросійська" на континенті російського літературного цілого[26].

Серед причин незадовільного стану розвитку сербської україністики С. Рашкович виділяє відсутність кафедри української мови та літератури в усіх сербських вузах, відсутність українсько-сербського словника; незадовільну укомплектованість бібліотек українським літературним фондом; неопрацьованість та несистематизованість бібліографії вже існуючих перекладів з української літератури тощо.

Мабуть, перебільшує Л. Попович, коли, говорячи про інтенсивний розвиток порівняльного сербсько-українського мовознавства, пророкує в майбутньому цій ділянці славістики в Сербії провідну роль[27]. Але не викликають сумнівів її твердження, що нагальною потребою нашого часу є створення порівняльної українсько-сербської граматики, словника, підручників для студентів-україністів, а також зіставних мовознавчих студій[28].

Виявлені нечисельні мовознавчі розвідки передусім сербських мовознавців, які торують нелегкі шляхи подолання комплексу периферій-ності української проблематики в багатоаспектних типологічних, зіставних конфронтаційних дослідженнях, проведених на матеріалі сучасних слов'янських мов, повинні стати зразком для багатьох інших славістів, які досі не зверталися до українського мовного матеріалу.

Відзначимо, що важливим етапом вивчення української мови в Сербії стало залучення україністичної тематики до наукових проектів Відділу славістики філологічного факультету Белградського університету, які фінансуються Міністерством науки і технологій Республіки Сербії. На період 1996-2000 рр. до проекту "Конфронтаційне вивчення сербської та інших слов'янських мов" було включено тему "Мовна реалізація мовленнєвих засобів у епістолярному дискурсі української і сербської мов"[29].

Основною метою цього наукового проекту, переважна більшість тем якого спрямована на вивчення типологічних характеристик сербської і російської мов, стало висвітлення релевантних структурних і функціональних аспектів сербської мови у зіставленні з іншими слов'янськими мовами і виявлення нових типологічно специфічних мовних рис сербської мови і її генетичних зв'язків з іншими слов'янськими мовами, в тому числі й з українською[30].

Наслідком виконання планових тем наукового проекту "Конфронтаційне вивчення сербської та інших слов'янських мов" став вихід у світ ґрунтовної наукової монографії викладача кафедри славістики Белградського університету Людмили Попович "Епістолярний дискурс української і сербської мов", підготовленої на основі захищеної автором кандидатської дисертації у 1997 році. Монографія вийшла в світ у 2000 році[31].

Проаналізувавши близько трьох тисяч приватних і службових листів, написаних українською чи сербською мовами, дослідниця подала детальний зіставний аналіз дискурсивних одиниць епістолярного стилю споріднених слов'янських мов як типу комунікації, що має визначену семантичну структуру, яка відображає суть співвідношення компонентів комунікативної ситуації: адресант - дія - адресат. Матеріал для дослідження обмежено рамками XX ст., причому автор цілком аргументовано поділяє його на дві частини: листування визначних чи відомих культурних діячів українського та сербського народів та листування своїх сучасників, що максимально наближує до специфіки формування і функціонування оригінального механізму діалогічної організації епістолярного дискурсу.

Монографічному дослідженню автора передувала серія статей у лінгвістичних збірниках, що дозволяло деталізувати деякі моменти комунікативної функції мови. Так, у статті Л. Попович, присвяченій типології комунікативних функцій висловлювань у сербській і українській мовах, аргументується думка, що в будь-якому процесі комунікації моделюється певний сегмент дійсності, а відношення учасника комунікативної ситуації до процесу моделювання - засвоєння готової моделі, її модифікації чи заперечення - визначає комунікативну функцію висловлювання[32].

Аналізуючи основні ситуативні моделі, які забезпечують фонові знання для розуміння дискурсу, і є особливо важливими в епістолярній інтеракції, Л. Попович в іншій статті, присвяченій розгляду питання специфіки висловлювань, які "нав'язують" спілкування в епістолярному дискурсі, наголошує, що виклад інформації в епістолярному повідомленні проходить під тиском фактору адресата - органічної складової частини комунікативної програми адресанта. Одним із важливих моментів епістолярного спілкування, на думку дослідниці, є необхідність існування спільного досвіду адресата й адртесанта, що найяскравіше виявляє себе між членами родини, старими друзями тощо [33].

При написанні цієї статті, залучивши до наукового аналізу близько 1000 опрацьованих листів різних жанрів з сербської, російської та української мов, авторка прийшла до висновку, що інформація про життя і будні автора, розповідь про конкретні події у світі спільних реалій, спогади, сповіді формують основний тематичний репертуар, який використовується в особистому інтимному листуванні.

В іншому науковому дослідженні, розробляючи теоретичні положення епістолярного дискурсу у слов'янських мовах, Л. Попович подала власну класифікацію жанрів типологічних досліджень дискурсу, моделюючи ситуацію з врахуванням співвідношення факторів адресата й адресанта в споріднених слов'янських мовах [34]. Аналізуючи метаструктуру епістолярного дискурсу, зіставляючи традиційне співвідношення між листами і екстралінгвістичними факторами, враховуючи соціальні, товариські, психологічні та інші характеристики учасників різних типів кореспонденції автор пропонує концепцію гри, як певний набір правил, що регулюють епістолярне спілкування. Це дає їй можливість накреслити рамки епістолярного дискурсу щодо інших дискурсів (реклами, газетної статті тощо), а також чітко вказати на характерні особливості епістолярних піджанрів і межі їх використання у споріднених слов'янських мовах[35].

При визначення критеріїв типології комунікативних функцій висловлювання авторка вважає недостатнім для таких досліджень групування мовних одиниць за єдиною ознакою інтенційності і віддає перевагу комплексному підходу з урахуванням всіх факторів комунікативної ситуації, яка формує комунікативну програму мовця. Як додаткові фактори, що можуть визначати тип комунікативної функції висловлювання, виділяються учасники комунікативної ситуації (іллокутивна, автоіллокутивна і загальноіллокутивна функції), а також референція висловлювання з функціональними характеристиками надання інформації, вимоги інформації і вимоги позамовної дії[36].

Зіставлення мовних засобів вираження окремих функцій висловлювання в українській і сербській мовах дозволяє Л. Попович зробити висновок про наявність спільних для обох слов'янських мов і специфічних для кожної-з них засобів, що пояснюється як різним їх вибором для оформлення висловлювання, так і особливостями формування мовної картини світу.

Таким чином, у наш час українознавча тематика все активніше використовується у дослідженнях учених-славістів, представників країн колишньої Югославії. Українська мова частіше використовується для окремих узагальнень та висновків про спільність лінгвістичних характеристик слов'янських мов, а звідси й для систематизаційних типологічних досліджень, які дозволяють визначити спільні й відмінні ознаки сербської, хорватської, македонської, словенської й української мов на лексичному і граматичному рівнях. Активізація співпраці українських лінгвістів з мовознавцями держав колишньої Югославії сприятиме поліпшенню культурних взаємин між нашими народами.

1. Ерчић Вл. О украјинистици уопште узевши, и о њој у Срба // Зборник Матице Српске за славистику, књ. 43. - Нови Сад, 1993. - С. 197.
2. Ерчић Вл. О украјинистици уопште узевши... - С. 197.
3. Каменева Т. Н., Гусєва Д. Д. Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР. - М., 1976.
4. ЕрчићВл. О украјинистици уопште узевши... -С. 199.
5. Ерчић Вл. О украјинистици уопште узевши... - С. 200-201.
6. Терзич Б. Деякі передумови зіставного аналізу української та сербохорватської мов // Зборник Матице Српске за славистику, књ. 43. - Нови Сад, 1993. -С. 153-157.
7. Терзич Б. Деякі передумови зіставного аналізу... - С. 154.
8. Терзич Б. Деякі передумови зіставного аналізу... -С. 155.
9. Там само. -С. 156.
10. Поповић Љ. О украјинско-српскохрватској међујезичкој паронимији // Живи језици. - 1991. -№ 1-4. -С. 74-78.
11. Чукалов С. Русско-бьлгарска омонимика // Езиковедско-етнографски изследования в памет на академик Стоян Романски. - София, 1960. - С. 643-657.
12. Будагов Р. А. Человек и его язьїк. - М., 1976.
13. Поповић Љ. О украјинско-српскохрватској међујезичкој паронимији... - С. 75.
14. Там само. - С. 76.
15. Там само.-С. 79-86.
16. Поповић Љ. О украјинско-српскохрватској међујезичкој паронимији... - С. 79.
17. Станкович Б. Соотношение моделей словосочетаний славянских языков //Зборник Матице Српске за филологију и лингвистику. - Нови Сад, 1997, ХІ71. -С. 177-188.
18. Там само. -С. 178.
19. Станкович Б. Соотношение моделей словосочетаний... - С. 178.
20. Там само.-С. 179.
21. Там само. - С. 180.
22. Станковим Б. Соотношение моделей словосочетаний... - С. 180.
23. Попович Л. Становлення і перспективи розвитку українознавчих студій у Сербії. - К., 2000. Окр. відбиток. - С. 1.
24. Попович Л. Становлення і перспективи розвитку... -СІ.
25. Менац А., Коваль А. П. Ukrajinsko-hrvatski ili srpski rječnik. - Zagreb: SNL, 1979.
26. Рашковић С. Путеви и раскршћа наше украјинистике и преводне књижевности са украјинског језика // Придонесот на преводот за развојот на националната книжевност. - Тетово, 1968. - С. 111.
27. Попович Л. Українознавство в Сербії: традиція і перспективи // Изучавање словенских језика, књижевности и култура у инословенској средини. - Белград, 1998. -С. 593.
28. Там само.
29. Пипер Пр. Конфронтациона проучавања српског и других словенских језика // Славистика, књ. І - Београд, 1997. - С. 125.
30. Пипер Пр. Конфронтациона проучавања српског... - С. 124.
31. Поповић Љ. Епистоларни дискурс украјинског и српског језика. - Београд, 2000. - 305 с.
32. Поповић Љ. Типологија комуникативних функција исказа и њихов језич-ки израз у српском и украјинском језику // Славистика, књ. II. - Београд, 1998. -С. 103-108.
33. Поповић Љ. Высказывания, "навязывающие" общения в эпистолярном дискурсе // Acta Universitatis Wratislaviensis / Slavica Wratislaviensia. C. - Wroclaw, 1998.-S. 179-186.
34. Поповић Љ. Концепције игре и типологија епистоларних поджанрова //Зборник Матице Српске за филологију и лингвистику, XL/1. - Београд, 1997. -С. 125-137.
35. Там само... -С. 136.
36. Поповић Љ. Типологија комуникативних функција исказа и њихов језички израз у српском и украјинском језику... - С. 108.

Українське мовознавство у західних і південних слов'ян, Київ, 2005. - с. 147-161.