Звонко Каранович

Психоделічне хутро

Торгуючи з Богом
я став його вуличним ділером
завжди в тій самій шкірянці
в тих самих запилених туфлях

я виріс у мороці
і дивився як блимає світло
навколо обранців
готовий був вибухнути в своєму закутку
і врятувати свою а може й твою душу
і душі всіх душ
але це вже зробив один задовго до мене
йому дали шанс а тоді розіп`яли
мені ж лишилися тільки
чотири стіни і місто
і це єдине що маю

вигнаний поміж люди
продаю
любов сліпим перехожим
симфонії з пекла
дебелих дітей
завжди голодних
проходжу
завжди тою самою вулицею
завжди в тих самих заяложених джинсах
завжди зі спеченими губами

ти мене знаєш
та ніколи не кажеш - привіт
твої груди
торкнуться мене мимохідь
твій запах
нагадає мені про марність
на твоїй футболці написано
поети
завжди заграють із вічністю

телефон дзвонить у Бога
йому ніколи взяти слухавку
пакує й розсилає страждання вірним
гуманітарну поміч святим
він справді дбає про свій
сумний цирк

я хотів сказати тобі
часом мені так самотньо
стою
дивлюсь людям просто у вічі
вони дзеркала печалі
тужливі скрипки
із сірих околиць міста

телефон дзвонить
але він зайнятий
і дозволяє подіям траплятися
так як вони трапляються
а я ношу своє
волохате серце в дерев`яній коробочці
завжди на тій самій вулиці
завжди в тому самому парку
завжди в тій самій шкірянці
з піднятим коміром

хтивість усюди
земля від такої ноші стомилася
на моїй футболці написано
лиш страждання
належить людям

завжди в тому самому парку
продаю шматок за шматочком
свого життя
завжди тим самим людям
твої груди торкнуться мене мимохідь
твій запах нагадає мені про марність
темний вир пристрасті залишається після
беззубих елегій

я сказати тобі хотів
що я звик до самотності
вона не болить
лишень жевріє
а як з`явиться пломінь пристрасті
це буде кінець
ватра - диявол
сатана з безліччю жадібних лизнів
який
особисто приходить по душу
і з нею щезає

торгуючи з Богом
зостаюсь його вуличним ділером
вигнаний поміж люди
чекаю
самотніх & зневірених
це єдина моя робота
в мене немає годинника
ні ключів
я поставив машину
стареньке авто заіржавіле
за першим сусіднім будинком
чекаю
завжди на тому самому місці
завжди в тих самих запилених туфлях
завжди із піднятим коміром
ти мене знаєш
але ніколи не кажеш - привіт

я виріс у мороці
і заздрив художникам
які із земних типів
робили істот небесних
заздрив
волоцюгам & шаленцям
вони ніколи не загравали з людьми
комунізмом & нерухомістю
ніколи не аплодували переможцям

мій парк моє місце роботи
стою й озираюся
завжди насторожений
мушу норму виконувати
мої дні
розсипані
як конфеті викинуте з хмарочоса
знаєш
все доведене до крайньої міри
коли жага стає хтивістю
а самогубство
голодом за життям

і знову подорожую крізь себе
увійшов у світ кривих ліній
мої дзеркала пейзажами стали
моя голова як і раніше єдиний мій дім

шістнадцять годин роздумів
чому всі найбільші філософи
прагнули бути поетами
у моїй кімнаті неприбраній
погнута металева тарілка
повна недокурків
і порожні пляшки від пива
чекають своїх смітників

майбутнє є світлим & нестерпним
поки повзу під стінами самоти
линуть дзвони
інколи хочу щоб хтось цілував
мої спечені губи
інколи бачу
як тіні покидають предмети

вимагатиму
скорочення робочого часу
підвищення добових
масажу ніг
мені потрібна увага
плюшевий театр із пір`ям
і високими каблуками
це
саме те що я сказати хотів

страждання не вишукане
і так важко коли ти відвернеш голову
і пройдеш повз мене
твої груди
торкнуться мене мимохідь
на твоїй футболці написане щось таке
що мене справді тривожить

ти знаєш про що я


LSD

я вийшов із квартири, в ліфті побачив дівчину в червонім пальті, як вона тремтіла в кутку, біля будинку на мене чекало червоне таксі з червоними сидіннями, надто багато червоного кольору, подумав я, сів у машину і запитав, чи можна курити, водій кивнув головою, він був поголений, вбраний у червоний джемпер і червоні штани, з радістю говорив про вогонь, який проковтнув церкву, мені здалося, що це сам диявол, я подумав, що щось справді не так, через відкриті дверцята він втягнув до машини хвоста і згорнув його під сидінням, тоді ми тихенько поїхали, значить, так виглядає диявол, подумав я, виглядає, як звичайна людина, він стискав кермо пазурами, їдучи червоною плюшевою доріжкою, якою вистелені всі вулиці, я поліцейський, сказав він, я давно за тобою стежу і знаю, хто ти такий, я курив і дивився на дірки на своїх долонях, щось тут справді не так, ця поїздка надто довго триває, я мушу негайно вийти, мушу допомогти дівчині з ліфта, мушу порятувати ще сотню душ, мушу продати ще сотню хрестів, натовп чекає мене на площі, зараз запалять сіно й дубове гілля, спізнюся, не матиму де голову прихилити.

Переклад із сербської Алли Татаренко

Звонко Каранович (Звонко Карановић, нар. 1959, Ніш) – відомий сербський поет і прозаїк. Його творчість базується на досвіді літератури бітників, традиціях кіномистецтва та поп-культури. Працював журналістом, редактором, ведучим радіопрограм, ді-джеєм, організатором концертів, 13 років був власником музичного магазину. Багато років був культовим поетом міського андеґраунду. Вважає себе поетом-марґіналом. У своїх книжках описує не красу світу, а його внутрішню пітьму.
Автор поетичних збірок "Blitzkrieg" (1990), "Срібний Surfer" (1991), "Мама меланхолія" (1996), Extravaganza (1997), "Темна магістраль" (2001), "Неонові пси" (2001), "Роздягання" (2004) та романів "Більше від нуля" (2004), "Чотири стіни і місто" (2006). Поезії Карановича перекладалися англійською, грецькою, угорською, болгарською, македонською, словенською, словацькою, чеською і польською мовами. Живе у Белграді.

Потяг 76 (Десятий рейс), 2007. Балканскьий експрес. Психоделічне хутро Вагон №1: поезія (з дозволу редакції)