Олег Павлюченко

Обмін у галузі театру, образотворчого мистецтва, музичної культури

У взаємному пізнанні українського народу і югослов'ян велику роль відігравали музика, театр, образотворче мистецтво. Знайомство українського народу з музикою і піснею югослов'ян відбувалося кількома шляхами — через наукові праці, переклади українських учених-славістів, громадських діячів, таких, як О. М. Бодянський, Ю. І. Венелин, Ф. М. Колесса, О. О. Потебня, М. Ф. Сумцов, М. Г. Халанський, І. Я. Франко; через виступи професійних югослов'янських колективів і виконавців на Україні та на “слов'янських концертах” М. В. Лисенка, Д. О. Слав'янського [1], симфонічного оркестру під керуванням В. І. Главача [2]; найдоступнішим же для народу України шляхом прилучення до югослов'янської музичної культури були виступи мандрівних музикантів із Балканського півострова, які кочували від Карпатських гір до Приазовських степів.

У свою чергу, югослов'яни мали можливість познайомитися з окремими видатними українськими виконавцями, які побували на Балканському півострові з гастролями.

Цікавою (але, на жаль, важко відновлюваною) сторінкою в історії українсько-югослов'янських культурних зв'язків є музично-театральна діяльність мандрівних музикантів і артистів. Повідомлення про їхні виступи в маленьких містечках, селах, на ярмарках не друкувалися в газетах того часу, про їх прибуття в те чи інше місце люди дізнавалися з чуток, що долинали від найближчих сусідів. Небагато збереглося згадок про мандрівних музикантів і артистів і в архівних справах, які, до речі, заводилися з метою, що аж ніяк не сприяла їхній культурній місії. Так, у 1915 р. Харківським губернським жандармським управлінням 31 серпня було заведено справу “Про з'ясування політичної неблагонадійності затриманих у Харківському повіті сербське — підданих Лазаря Двардовича, Милана Йовановича, Івана Митровича, Танко Йовановича, Митара Ілича, Милорада Васича та Милана Николича”. При обшуку у них було конфісковано сім пудів дрібних мідних і срібних монет на загальну суму 258 крб. їх звинувачували в навмисному збиранні дрібної монети з метою спекуляції [3]. А як же все було насправді, і хто були ці серби?

20 серпня біля с. Кам'яного Харківського повіту дільничим приставом була піддана обшуку група мандрівних артистів: “органістів, дресерувальників мавп і музикантів”, які за свої виступи перед народом одержували дрібні мідні, а інколи і срібні монети. Сербський табір (39 чоловік) пройшов до серпня багато сіл і містечок і не встиг обміняти дрібні монети на кредитні білети (збиралися зробити це в Харкові)[4] і, звичайно, не мав наміру займатися фінансовими махінаціями. І все-таки названі вище сім сербів були заарештовані і доставлені в губернську в'язницю.

Архівні матеріали цієї справи дають можливість довідатись про багато цікавих подробиць особистого характеру щодо учасників табору, про його маршрути, зв'язки з населенням. Група сформувалася з осіб, які виступали спочатку самостійно в різних губерніях України і за її межами. Про це можна судити хоча б з того, що не всі її члени одержали паспорти (посвідки на проживання) в одному місці. Так, Л. Двардовичу (Двор'євичу — за іншими архівними документами) паспорт видано Таврійським губернатором, І. Митровичу — Петроградським градоначальником, М. Йовановичу, Т. Йовановичу та М. Іличу — Полтавським губернатором, а М. Николичу, у якого паспорта з собою не було, — Харківським, У М. Васича, з його слів, була національна посвідка, яка зберігалась у двоюрідного брата С. Джурича.

Сербські мандрівні музиканти об'єднали своїх тварин — мавп і коней, візки, створивши, таким чином, табір ще задовго до свого затримання в Харківській губернії. У колективному проханні заарештованої сімки прокурору Харківського окружного суду зазначається: “Багато років промишляючи в Росії із своїми родинами в числі 39 душ як вуличні музиканти, маючи своїх коней і візки, ми, пересуваючись від одного міста в інше, збираючи копійки, ні в чому недозволеному ніколи помічені не були, чесною працею годували свої родини і, маючи окремо 36 виходів, в цілому щодня збирали чимало срібної і мідної монети, бо за нашу працю нам подавали тільки дрібні гроші” [6]. Всі заарештовані серби не вміли писати і читати, “а за них неписьменних розписався (у проханні. — О. П.) М. Сербула” [7].

На Україну серби прибули з різних округів, в основному Крушевацького і Аранджеловацького, але були й з інших, наприклад Подринського. Віком музиканти — від 18 до 46 років. У М. Йовановича було п'ятеро дітей, у М. Ілича — троє. Двоє сербів відслужили в армії, ще одного не призивали за віком, а решту — через хвороби. Для всіх сербів основним і єдиним засобом до існування був їхній заробіток від музичних виступів.

Кочуючи по містах України, сербські музиканти зустрічалися з гостинним, добрим простим людом, який ніс їм, може, останню, з великим трудом добуту копійчину. В мандрівних артистів складалися дуже добрі стосунки з місцевим населенням. І дружба ця пройшла перевірку у тяжкий для сербів час, коли вони сиділи у в'язниці. Багато в чому завдяки народному заступництву селян і селянок, яких викликали в Харкові як свідків, з Черемошанської волості Новосельського повіту, Чугуївської області Зміївського повіту, Добровольської волості Павлоградського повіту і Ослов'янської волості і які дали виправдувальні показання, жандармське управління було змушене відпустити заарештованих сербів, не знайшовши підтвердження своїм звинуваченням у навмисному збиранні дрібної монети [8]. За своїх чоловіків боролися і їхні дружини, які з допомогою М. Сербула, нащадка югослов'янських переселенців, писали прохання про звільнення невинних.

Торкаючися виступів цієї групи сербських артистів, відзначимо, що 17 червня 1915 р. вони розташовувались у повітовому містечку Костянтинограді (нині Червоноград), де виступали на ярмарку, який збирав завжди багато людей [9].

З музичними і цирковими номерами виступали на Україні і багато інших югослов'ян. У свою чергу, наші співвітчизники прагнули побувати на Балканах. Так, відомо, що “козак Полтавської губернії Олександр Нориць давав публічні виступи гіпнотизму і телепатії під псевдонімом Альберт Лоріць навесні 1906 р. у Белграді[10].

У досліджуваний період в українсько-югослов'янських музичних контактах значне місце займав обмін професійними колективами і окремими виконавцями. Як правило, такі концерти проходили у переповнених залах і дуже тепло зустрічалися публікою. З великим успіхом гастролював по Україні і Росії відомий оперний співак, один з організаторів Драматичного товариства в Любляні, словенський культурний діяч Йосип Нолі (1841–1902). З його чудовим мистецтвом могли познайомитися в 1880 і 1881 рр. жителі Одеси, Києва, Москви, Петербурга [11]. У Києві баритон міланського театру “Ла Скала” мав намір виступити у трьох оперних виставах, але співав тільки в “Трубадурі” Дж. Верді. В результаті заворушень у місті він був змушений припинити свої виступи [12].

Можна відзначити, що в Одесі, де починалися гастролі Й. Нолі, проходили музичну підготовку при оперному театрі деякі початкуючі югослов'янські співаки. Так, Живоїн Томич (1896–1961), який став у 1919 р. солістом Белградської опери, навчався в Одесі співу напередодні Жовтневої революції [13].

У 1896 р. у Києві, Москві, Петербурзі і Нижньому Новгороді давало концерти Белградське співацьке товариство, яке приїздило на Нижньогородський ярмарок [14]. У 1901 р. протягом трьох місяців проходив стажування у Києві в хорі Камнієвського учитель співу Радован Пекич, який звертався до Слов'янського благодійного товариства по грошову допомогу, але дістав відмову [15].

Захоплено зустрічали весною 1896 р. жителі Задара (Зари) видатну українську співачку Соломію Крушельницьку (1873–1952). 2 квітня сестра співачки Емілія писала М. Павлику, що Соломія тепер у Задарі в Далмації, “...буде там до першого травня і співає найкращі свої опери”[16].

Концерти С. Крушельницької проходили на сцені театру “Нуово”, на якій лунали арії з творів Верді, Бізе, Мейєрбера, українські народні пісні. Оцінюючи виступ співачки, газета “Rassegna teatral” писала: “Поздоровляємо її з блискучими успіхами, добре пам'ятаючи ту скромність і ніжну вроду, які роблять синьйору Крушельницьку геніальною артисткою, призначеною для великої кар'єри...” [17]

У зарубіжні поїздки С. Крушельницька брала у М. Павлика різну художню літературу, переважно вітчизняних авторів. 30 квітня 1896 р. в листі із Задара вона просила у М. Павлика дозволу затримати у себе ще на кілька днів книги Пушкіна, Некрасова і Лєрмонтова, які обіцяла надіслати йому десь 10 травня, коли збиралася виїжджати з Далмації [18].

Після Задара С. Крушельницька продовжила свої зарубіжні гастролі в Трієсті.

Відомими пропагандистами югослов'янської пісні й музики, як зазначалося вище, були на Україні хори М. В. Лисенка та Д. О. Слав'янського, які давали так звані “слов'янські концерти”, симфонічний оркестр під керуванням В. І. Главача, композитори Д. В. Сичинський та О. І. Ніжанковський, які працювали в Східній Галичині. Поширенню пісень югослов'янських народів на Україні сприяла також перекладацька діяльність Осипа і Олександра Барвінських, М. Бучинського, М. П. Старицького та ін. Значне місце в югослов'янській проблематиці І. Франка відводилося дослідженню сербсько-хорватської патріотичної пісні, де головними героями виступали гайдуки — борці за волю і щастя народу [19].

Перший “слов'янський концерт” М. В. Лисенка відбувся в Києві у 1870 р. і включав до своєї програми лише моравські пісні, але вже наступного року артисти почали виконувати сербські, хорватські, чеські пісні. У 1871–1873 рр. на концертах хору кияни могли почути згодом популярні такі сербські й хорватські пісні, як “Я сам Србин”, “Сви шайкаши одоше лако”, “Дика плава, лане моє”, “Напрей, застава славе, на бой юнашка кри” [20].

Для М. В. Лисенка слов'янська пісня значила багато. Знайомлячи з нею своїх співвітчизників, він намагався донести не тільки її самобутність, а й звертав увагу на те, що багато югослов'янських пісень близькі за типом до українських історичних дум, чумацьких пісень і навіть весільних [21]. Такого висновку дійшов композитор після відвідання Сербії влітку 1873 р. Він зазначав, що записані ним спільно з О. О. Русовим — земським статистом і етнографом — під час подорожі в Белграді й Сремі мелодії, в основному на історичну тематику, дуже подібні типологічно до українських народних творів [22].

На концертах М. В. Лисенка всі слов'янські пісні виконувалися мовою оригіналу, а для зручності слухачів давався у програмах повний їх переклад. Численні шанувальники слов'янської пісні високо відзивалися про концерти М. В. Лисенка, вважаючи їх “найкращим курсом із слов'янознавства” [23].

У 80-ті рр. великих зусиль для поширення югослов'янської пісні на Україні, запрошення на її сцени майстрів музичного мистецтва з Балканського півострова докладав А. І. Степович. Учений, громадський діяч, очолюючи в ті роки музичне товариство в Києві, написав кілька праць, присвячених творчості таких майстрів, як фундатор хорватської музичної етнографії, композитор, музичний теоретик і критик Франьо Кухач, сербський композитор, піаніст Йован Пачу.

Нарис про творчість Ф. Кухача був опублікований у 6-му випуску “Слов'янського щорічника”, а згодом вийшов окремою брошурою під назвою “Ф. Кухач і його збірка югослов'янських пісень. Нарис А. Степовича” в Києві в 1884 р. Представляючи “прекрасно обдарованого і працьовитого музиканта”, А. І. Степович пише, що він видав близько 20 музичних монографій, критичних статей, інших досліджень, близько 50 композицій, головним чином розробок народної слов'янської музики, і всі вони мають “велике значення в слов'янській музичній літературі” [24]. Особливо відзначив А. І. Степович одну з критичних статей хорватського композитора і критика, в якій давалася оцінка збірці українських пісень. Стаття була надрукована в чеському журналі “Гудебни листы” (Музична газета.–1875. — № 7–9 ) [25]. Все це, на думку А. І. Степовича, переконує, що аби вітчизняна громадськість ближче познайомилася з цим композитором, треба зробити переклади його творів із хорватської і популяризувати музичні композиції шляхом концертного виконання, а “кращий засіб для популяризації у нас слов'янських народних пісень — це ... публічне їх виконання в концертах добре організованими хорами...” [26].

У А. І. Степовича в центрі аналізу творчості Ф. Кухача, цілком природно, стала капітальна праця хорватського композитора, в якій зібрано 1600 південнослов'янських пісень. Із ґрунтовної праці Ф. Кухача насамперед виділяються ті сербські й хорватські пісні, які здобули популярність на Україні в 70-ті рр. завдяки виконанню їх хорами М. В. Лисенка й Д. О. Слав'янського.

А. І. Степович звертає увагу на ту обставину, що у 80-ті рр. інтерес громадськості України до югослов'янської пісні значно знизився через неактивність (а часом і просто бездіяльність) музичного училища з великим штатом викладачів і музичного товариства у Києві. На думку А. І. Степовича, вони “з часу свого існування майже нічого не зробили не тільки для ознайомлення... публіки з музикою, особливо народною, південних і західних слов'ян, а й для розумного і ґрунтовного засвоєння цією публікою своєї ж рідної музики — як народної, так і штучної. В усьому, що зроблено у цьому відношенні (дуже небагато) , наше музичне товариство і училище майже нітрохи не винні: все належить приватним зусиллям і почину” [27]. Цілком погоджуючись із критикою А. І. Степовича на адресу двох музичних організацій Києва, не можна не відзначити, що на зниження інтересу нашої громадськості до югослов'янської пісні у 80-ті рр. впливав і ряд об'єктивних обставин. По-перше, цей період відрізнявся від 70-х рр. тим, що югослов'яни практично не вели збройної боротьби із загарбниками, отже, відсутній емоційний настрій до сприйняття югослов'янської пісні; по-друге, в Сербії при владі опинилися проавстрійські сили, які справляли свій вплив на охолодження офіційних відносин із Росією, а це, в свою чергу, позначилося і на культурних зв'язках, призводило до апатії багатьох прихильників музичної культури югослов'ян.

Високо оцінивши збірку Ф. Кухача, А. І. Степович дає пораду не чекати, поки візьмуться до діла консерваторія, училище й музичне товариство, а спробувати через університет дістати цю книгу і самостійно ознайомитися з нею. “Я цілком впевнений, — писав він, — що це знайомство буде віддячено тією насолодою, яку принесуть прекрасні і витончені мелодії багатьох пісень збірки” [28].

Говорячи про 80-ті рр., треба відзначити, що в Києві були поновлені “слов'янські концерти” М. В. Лисенка. Скажімо, 10 квітня 1885 р. газета “Заря” повідомила про один з таких концертів, що відбувся на два дні раніше в залі купецьких зборів. Диригував сам М. В. Лисенко [29]. Відрадним явищем була й та обставина, що до югослов'янської пісні почали прилучатися інші музичні колективи міста. На народних читаннях професора М. А. Хржонщевського, присвячених знайомству з роботою Н. О. Попова про Сербію, що відбулися 6 грудня 1883 р., хор друкарні С. В. Кульженка виконав дві сербські пісні і одну чеську [30].

У листопаді 1885 р. А. І. Степович організував виступ у Києві сербського композитора, піаніста, доктора Йована Пачу. В концерті разом з сербським музикантом брали участь хор Корчак-Новицького, посилений аматорами, артисти К. Дуда, А. Музикант, Соколова. До програми концерту були включені сербські, болгарські, польські, російські та українські пісні [31].

Про сербського композитора, його виступ у Києві А. І. Степович розповів на сторінках “Известий Санкт-Петербургского славянского благотворительного общества”.

У досліджуваний період громадськість України змогла познайомитися на своїх театральних сценах з окремими творами югослов'янських драматургів. Не можна сказати, що це знайомство відбувалося повсюдно у великих містах і досить часто; скоріше — навпаки. Югослов'янським авторам було досить непросто пробитися на сцени театрів України і Росії, де переважали західноєвропейські автори. Тому кожна поява твору когось із сербських або хорватських майстрів було великою подією. Як правило, таких авторів першими відкривала для всієї країни Одеса.

В роки першої світової війни драматичний театр Сибірякова поставив в Одесі драму “Пожежа” (у автора — “Пожежа пристрасті”) тоді ще молодого драматурга Йосипа Косора, який народився в Далмації[32]. Й. Косор прийшов на сцену України і Росії (у ті ж роки | О. І. Сумбатов-Южин взявся в Малому театрі за “Непереможний корабель”; “Пожежею” зацікавився Е. П. Карлов) після великого успіху в Загребі, Відні, Празі, Мюнхені, Кельні та інших європейських містах у сезоні 1913–1914 рр.

Цікава історія перекладу “Пожежі” російською мовою, її опис автор знайшов у справі “Листи і твори Ол. Будищева”, що зберігається у фонді С. Ф. Штерна в Державному архіві Одеської області. З невеликої статті письменника Олексія Миколаєвича Будищева, яка розповідає про Й. Косора, його творчість, дізнаємося, що, відпочиваючи після хвороби влітку в Одесі на приморській дачі поета, драматурга і белетриста О. М. Федорова, він познайомився там із хорватським драматургом, якого привів одного разу сербський худйжник і поет Милитич — тоді офіцер артилерії, воював у Добруджі [33]. Постать “Косора, кремезного і дужого, з прекрасними зубами і веселими очима” приваблювала до близького знайомства, писав О. М. Будищев. Того дня на дачі був і литовський поет Юргіс Балтрушайтіс (1873–1944), який “відразу ж переклав драму “Пожежа”, і ми з насолодою читали її під гуркіт моря спекотливої літньої днини” [34].

Після цього драма Й. Косора і потрапила до одеського театру Сибірякова. Особисте знайомство з Й. Косором спонукало О. М. Будищева до більш уважного вивчення творчості хорватського драматурга. Він писав, що після зустрічі з ним під Одесою “перечитав усі п'єси цього драматурга” [35], який і в подальшому, продовжуючи розробляти соціальну проблематику, лишався на прогресивних позиціях.

Крім Одеси, Й. Косор жив певний час у Києві, а також у Москві й Петрограді[36].

Цікаво відзначити, що Одесі, точніше — подіям, які відбувалися там у роки першої російської революції, присвятив свою збірку “Пурпурне ноћи” (1914) ще один югослов'янський майстер слова Милкан Ловинац (Миливой Вукелич) [37], який був у місті, очевидно, в 1905 р.

У розвиток українсько-югослов'янських культурних зв'язків певний внесок зробили також художники і поширювачі творів образотворчого мистецтва, які влаштовували виставки-продажі картин. Між українськими і югослов'янськими художниками здавна існували тісні стосунки, які почали складатися ще з часів приїзду перших учнів-іконописців до Києво-Печерської Успенської лаври, де була іконописна школа. В ній пройшли навчання кілька десятків югослов'ян, які згодом успішно займалися не тільки релігійним, а й світським живописом.

Російські, українські і югослов'янські художники навчалися разом також у приватній художній школі, відкритій в 1891 р. у Мюнхені майстром словенського реалізму Антоном Ажбе (1862–1905). Серед учнів школи, зокрема, були словенські художники І. Грохар (1867–1911) та Р. Якопич (1869–1943), російські — Г. Е. Грабар (1871–1960), М. В. Добужинський (1875–1957), Д. М. Кардовський (1866–1943), український — О. О. Мурашко (1875–1919) [38].

Спілкування між українськими і югослов'янськими художниками відбувалося і в стінах Віденської Академії мистецтв, де вчилося згодом багато видатних сербських, хорватських, словенських майстрів. У 1858 р. туди вступив К. М. Устиянович (1839–1903), який водночас записався слухати лекції і у Віденському університеті.

У роки навчання український художник відвідував вечори у священика російської посольської церкви, який чимало зробив для розвитку російсько-югослов'янських зв'язків, М. Ф. Раєвського (1811–1884), куди приходило багато видатних слов'янських діячів — таких, як В. Караджич, Д. Стратимирович, К. Кузмані, І. Раковський, Й. Гурбан, І. С. Аксаков та ін. [39] Про свої відносини із сербами і хорватами, іншими слов'янами у Відні К. М. Устиянович згадував: “Я полюбив їх, як братів, і вони полюбили мене. Я був своїм у гурті молоді слов'янської, говорив усіма мовами, радів радістю кожного з них і жив їхніми сподіваннями” [40].

Югослов'янська тематика знаходила відбиток у творчості окремих українських художників. Так, до числа кращих портретів людей праці належить картина “Далматинка” львівського художника Т. Д. Копистинського (1844–1916) [41]. У свою чергу, українські пейзажі хвилювали югослов'янських майстрів живопису. Декого з югослов'янських художників зв'язували з Україною і родинні узи. відомого сербського портретиста Костянтина Данили (1798–1873) батько був українець, родом із Києва [42].

Художню освіту югослов'яни могли здобути, крім Києва, також в Одеській школі живопису і ліплення. У 1906 р. виявив бажання вчитися там чорногорець П. Анджелич, якому через малу кількість місць не вдалося вступити до Петербурзької Академії мистецтв [43].

Велику роль в обміні культурними цінностями, зокрема творами мистецтва, відігравали їх поширювачі, а просто кажучи, купці. 21 вересня 1891 р. газета “Киевское слово” вмістила оголошення про те, що напередодні до Києва прибув “серб Петро Цветич, досить відомий книжковий офеня в Старій Сербії і Македонії” [44], який привіз із собою для виставки-продажу картини, намальовані олійними фарбами, літографії і фотографії.

Звернення мешканця Белграда до губернатора Києва з проханням дозволити відкрити виставку в приміщенні міської думи було зустрінуто з розумінням важливості цього заходу [45], і 13 жовтня та сама газета, повідомляючи, що вона триватиме до 25 жовтня, писала: “Звертаємо увагу киян на цю виставку зображень спорідненого і братнього нам народу сербського. Вона знайомить з обличчями і героями сербської історії, а також і з історичними подіями” [46].

Петро Цветич виставив у міській думі картини і літографії: “Битва на Косовому полі” і “Лютість турків над сербами”, портрети відомих державних діячів і народних героїв середньовічної Сербії — “Сербський цар Душан”, “Чорногорський воєвода Мирко”, “Цар Лазар”, “Милан Обилич”, “Банович Страхиня”, а також фотографії короля Олександра Обреновича, його матері королеви Наталії, митрополита Михайла [47]. Згідно з повідомленням у “Киевском слове”, була ще і картина “Спалення тіла св. Сави, першого архієпископа, біля Белграда на Врачарі” [48].

Плата за вхід на виставку-продаж 20 коп. давала можливість багатьом киянам відвідати її.

Великий вибір діапозитивів для “чарівного ліхтаря” на сербську і чорногорську тематику пропонував одеситам власник фотографічної майстерні “художніх світлових картин” О. С. Соколов. Діапозитиви відбивали багато епізодів з воєнної історії Сербії і Чорногорії, знайомили з мальовничими краєвидами цих югослов'янських земель, державними діячами, воєводами, а також видами Белграда. На одному з діапозитивів була відтворена картина скульптора і графіка-ілюстратора М. О. Микешина (1835–1896) “Слов'янська мучениця” [49].

Художні твори югослов'янських майстрів продавались і на одеських базарах, куди їх привозили купці із Сербії, Далмації, інших земель.

Підбиваючи підсумки розгляду питання культурних зв'язків України з югослов'янами, слід відзначити, що в цьому процесі з обох боків брали участь широкі кола громадськості: професори і викладачі університетів, вчителі шкіл і гімназій, письменники, публіцисти, редактори і видавці періодики, музиканти й артисти, художники та ін.

Різні за своїми поглядами, вони, проте, були єдині в прагненні ближче познайомитися з культурою братнього народу і поділитися своїми досягненнями. Завдяки діяльності Слов'янських благодійних товариств Одеси і Києва, окремих представників інтелігенції народ України зміг досить широко познайомитися із своїми югослов'янськими братами, пройнятися до них любов'ю і повагою, що проявлялось особливо яскраво в роки найвищого напруження сил югослов'ян в їхній визвольній боротьбі.

1. Млада Србадија.— 1871. –10 новемб. — С. 425.
2. ДАМК, ф. 112, оп. 1, спр. 498, арк. 94–96.
3. История Украинской ССР. — Киев, 1983. — Т. 4. — С. 582, 583.
4. ДАМК, ф. 112, оп.2, спр. 120, арк. 166, 167.
5. Там же, оп. 1, спр. 498, арк. 94–96.
6. Млада Србадија.–1871.– 10 новемб. — С. 425.
7. ДАМК, ф. 112, оп. 1, спр. 442, арк. 10.
8. Там же, арк. 84.
9. Там же, арк. 86.
10. Там же, арк. 121.
11. Плачинда В. П. Павло Гнатович Житецький. — Київ, 1987. — С. 63, 67. Беренштам В. Л. (1839–1904) — громадський діяч. З полтавських дворян. Закінчив 1-шу Київську гімназію та історико-філологічний факультет місцевого університету (1862 р.). В 1865–1868рр. працював в Кам'янець-Подільській гімназії, а потім у кадетських корпусах в Києві, Пскові, куди був висланий в 1878 р., Петербурзі. З 1898 р. знову жив у Києві. Був активним діячем Київської громади, брав участь у Київському географічному товаристві (Південно-Західний відділ Російського географічного товариства), був гласним міської думи в Києві. Видав декілька робіт про Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, О. С. Лашкевича в “Киевской старине”.
12. ДАМК, ф. 112, оп. 2, спр. 91, арк. 11–118.
13. Млада Србадија.–1871.–10 новемб. — С, 425.
14. КарасевВ. Г. Сербский демократ.., — С. 11.
15. Млада Србадија.— 1871.– 10 новемб. — С. 425.
16. ДАМК, ф. 112, оп. 2, спр. 498, арк. 94–96.
17. Там же, ф. 112, оп. 2, спр. 43, арк. 24, 25 зв.
18. Цит. за: Плачинда В. П. Павло Гнатович Житецький... — С. 68.
19. Житецький Ігнат. Київська Громада... — С. 125.
20. Млада Србадија.– 1871.– 10 новемб. — С. 425.
21. Там же.
22. ДАМК, ф. 112, оп. 1, спр. 498, арк. 75.
23. Там же, арк. 88.
24. Там же, арк. 85, 86.
25. Плачинда В. Я. Павло Гнатович Житецький... — С. 66.
26. Там же. — С. 75.
27. Там же. — С. 85.
28. Багмут А. Й. Славістичні інтереси П. Г. Житецького // Мовознавство. - 1970. — № 1. — С. 29.
29. П. Остоїч — П. Г. Житецькому 15 верес. 1876 р. // ВР ЦНБ ім. В. !. Вернадського АН України, ф. 1, спр. 48697.
30. Там же.
31. История Украинской ССР. — Киев, 1983. — Т. 4. — С. 434.
32. П. Остоїч — П. Г. Житецькому 22 лип. 1876 р. // ВР ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, ф. 1, спр. 48694.
33. Там же.
34. П. Остоїч — П.Г. Житецькому 8 серп. 1876р. // Там же, ф. 1, спр. 48696.
35. Там же.
36. Там же. спр. 48694.
37. Там же, спр. 48697.
38. Там же.
39. ДАМК, ф. 16, оп.304, спр. 243, арк. 1–5.
40. Там же, арк. 9.
41. Там же, арк. 17.
42. Там же, арк. 13.
43. Там же, оп. 308, спр. 218, арк. 2, 5, 7, 8.
44. Там же, оп. 307, спр. 238, арк. 2,
45. Там же, арк. 7, 15, 16.
46. Там же, оп. 303, спр. 218, арк. 13.
47. Я. Остоїч — П. Г. Житецькому 22 лип. 1876 р. // ВР ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, ф. 1, спр. 48694; ДАМК, ф. 16, оп. 304, спр. 243, арк. 14.
48. 3аря.–1880. — 6 дек.
49. ДАМК, ф. 78, оп. 7, спр. 83, арк. 2–4, 6, 6 зв.
50. Там же, ф. 244, оп. 17, спр. 260, № 39.
51. Там же, ф. 78, оп. 7, спр. 83, арк. 6 зв., 22, 25.
52. Тамже, ф.81,оп. 59, спр. 418.
53. Там же, ф. 18, оп. 1 -л, спр. 6206, арк. 7.
54. Там же, ф. 90, оп. 1, спр. 2883, арк. 146.
55. 3аря.–1880. — 6 дек.
56. ДАМК, ф. 90, оп. 1, спр. 3387, арк. 2,3.
57. Там же, ф. 18, оп. 1-л, спр. 6206, арк. 8.
58. Там же, арк. 8, 9.
59. Там же, ф. 90, оп. 1, спр. 2883, арк. 146.
60. ВР ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, ф. X, спр. 22991.
61. ЦДІА (Москва), ф. 733, оп. 150, спр. 932, арк. 129.
62. АЗПР, ф. Слов'янський стіл, спр. 13421, арк. 1.
63. ЛДІА, ф. 400, оп. 1, спр. 1049, арк. 22.
64. ЦДІА (Москва),ф. 733,оп. 150, спр. 932, арк. 129, 140.
65. Там же, арк. 126.
66. Ф. Радченко —Т. Д. Флорінському 29 серп. (10 вер.) 1899 р. // ВР ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, ф. III, спр. 20849.
67. Чуркина И. Н. Югославянские стипендиаты Славянского учительского института в Петербурга (1866–1882гг.) Там же.— С. 125.
68. Там же.
69. Там же.
70. Там же.
71. Там же. — С. 126.
72. Там же. — С. 132.
73. Там же.
74. АЗПР,ф, Слов'янський стіл, спр. 13352, арк. 3.
75. Тамже, арк. 5.
76. Чуркина И.В. Югославянские стипендиаты... — С. 125, 132–134.
77. Там же.— С. 134, 135.
78. Там же. — С. 136.
79. АЗПР, ф. Слов'янський стіл, спр. 11092, арк. 12. — Об устройстве Славянской библиотеки при Одесском славянском благотворительном обществе св. Кирилла и Мефодия. Записка проф. В. В. Богишича.
80. Там же.
81. Там же.
82. Там же.
83. Там же.
84. С. Новакович — В. Богишичу 31 трав. 1871 р. // Неделковић Б. Переписка... — С. 42.
85. Пичета И. Факты и воспоминания... — С. 2, 3.
86. Карасев В. Г. И. X. Пичета (1844–1920) // Славяне в эпоху феодализма. — М., 1978. — С. 141.
87. Пичета — П. М. Стремоухову 17 жовт. 1867 р. // АЗПР, ф. Слов'янський стіл, спр. 12840, арк. 44.
88. Там же, арк. 44 і зв.
89. Пичета И. Факты и воспоминания... — С. 7.
90. Там же.— С. 46.
91. І. Пичета — П. М. Стремоухову 5 лют. 1868 р. // АЗПР, ф. Слов'янський стіл, спр. 12340, арк. 54, 55.
92. І. Пичета — П. М. Стремоухову 9 груд. 1868 р. // Там же, арк. 61 — 63.
93. Пичета И. Факты и воспоминания... — Харьков, 1912. — С. 66.
94. Карасев В. Г. И. X. Пичета (1844–1920)... —С. 144.
95. Там же.— С. 179.
96. Карасев В. Г. Сербский демократ.. — С. 29.
97. Див. ширше: Чуркина И.В. Югославянские стипендиаты... — С. 131.
98. Ширше про книгу Ф. Целестина див.: Чуркина И. В. Русские и словенцы: Научные связи конца XVIII в.– 1914 г. — М., 1986.

Олег Павлюченко: Україна в російсько-югослов югослов'янських суспільних зв'язках (друга половина XIX — початок XX ст.). Київ, Інститут історії України, 1992. – с. 126-135.