Лариса Брюховецька

Народна трагедія “Всупереч усьому”

Навесні 1972 року Юрій Іллєнко почав знімати новий фільм, який спочатку називався “Червона гора”. Дія розгортається наприкінці XVIII століття в Чорногорії, коли шість тисяч чорногорців зупинили й розгромили 30-тисячне турецьке військо. В знак перемоги на Червоній горі було споруджено цитадель.

Знімали епізод будівництва собору на Ай-Петрі в Криму. Кореспондент “Новин кіноекрана” побував на зйомках, навіть записав кілька слів, сказаних виконавцем головної ролі актором Владо Поповичем: “Спільна робота над цим фільмом принесла нам, югославським кінематографістам, величезну радість. У постаті Петра І Негоша мене привабило те, що він зумів свої ідеї донести до кожного чорногорця, зміг знайти в собі, а головне, вдихнути в інших віру в перемогу над загарбниками...” (“Новини кіноекрана”. 1972, № 7).

“Всупереч усьому” вийшов на екрани 1972 року. Це було спільне виробництво студії ім. О. Довженка з “Фільмскі-студіо”, Тітоград, Югославія.

Юрій Іллєнко працював над українсько-югославським фільмом майже відразу після тріумфу в Москві. Складний постановочне, знятий в умовах гірської природи Чорногорії, фільм вимагав максимальної концентрації сил. Режисер своєчасно завершив роботу. В Україні фільм показали єдиний раз — на прем'єрі.

Перед цим фільмом представники Голлівуду вдруге запропонували йому контракт. “Вручили особисто — коли я був у Белграді на прем'єрі “Білого птаха з чорною ознакою”. Я навіть встиг переговорити з продюсерами. Коли це стало відомо, на прийомі в американському посольстві від мене не відходило двоє чоловік у “цивільному”.

Довелося розмовляти езоповою мовою: ні, так, ні-ні. Американці цього не розуміють, але задумались... А потім я поїхав у Чорногорію на зйомки фільму “Всупереч усьому”. Там, на березі Адріатики, є містечко Баррі, а навпроти, на другому березі, італійське місто Бар. І між ними ходить паром. Якось стоїмо ми біля цього парома з Чедо Вуливичем, продюсером картини “Всупереч усьому”, і він мені пропонує: пішли, мовляв, в бар на паром, у нас є ще хвилин сорок до відплиття. Коли заходиш випити, білет не потрібен. Навіть паспорт не питають. Влаштувались ми за столиком, грошей у мене виявилось небагато — 200 доларів. Але Чедо говорить: “Тобі цілком вистачить заплатити за випивку, поки ти доберешся до того берега. Ще й на поїзд до Рима залишиться. А там підеш у американське посольство і поясниш, що в тебе є контракт. І нема проблем”.

Я заперечую: “Ні, Чедо, доп'ємо і підемо на берег. Якщо поїду в Голлівуд, дружина, зрозуміло, “вийде за іншого, забуде про мене”, як у пісні. Але що буде з моїми братами — з тим, що залишився на студії Довженка, і з молодшим, студентом ВДІКу? Я поламаю їм життя. А з літніми батьками?” Ех, знати б, що через кілька років розвалиться СРСР...” (“Бульвар”. 2002, № 2).

Сценарій фільму належав театральному режисерові, чорногорцю Ніколі Вавичу, якого захопила ідея поставити фільм про одного з найвидатніших діячів Чорногорії — владику Петра І Негоша. Рід Негошів правив цією країною з 1700 по 1918 рік. Петро І (1747 - 1830), який поєднав духовну митрополичу владу з владою світською, зібрав навколо себе розпорошені сили маленького племені чорногорців для боротьби проти могутнього сусіда-поневолювача — Оттоманської імперії. Він уславився як великий просвітитель та історик, як реформатор і державний діяч, котрий послідовно проводив політику співробітництва з Росією. Іншими словами, це ім'я святе для кожного чорногорця.

Перед творцями фільму була альтернатива — або створити традиційний костюмований фільм на історичну тему, або дати авторську версію історичних подій та історичної особи. Юрій Іллєнко, ясна річ, обрав друге: зберігаючи вірність власним мистецьким уподобанням, поставив фільм у жанрі народної трагедії, що виходить за межі “біографічного” та “історичного” жанру. Це розповідь про маленький, але відчайдушний народ Чорногорії, що тулиться в скелястих горах, де треба буквально по крихтах видобувати землю з тих непридатних для життя скель.

Іллєнко запросив для роботи багатьох зі знімальної групи “Білого птаха” — оператора Вілена Калюту, художника Анатолія Мамонтова, акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову. Він плідно використовує також знайдену в попередньому своєму фільмі атрибутику. Наприклад, дзвін. У цьому фільмі він єдине, що залишилося від зруйнованого завойовниками храму, й жінки-вдови в чорному проклинають той дзвін і закидають його камінням. У відповідь лунає музика дзвонів, музика радісна, яка символізує прийдешню перемогу народу. Одним із наскрізних лейтмотивів е стихія вогню. Ми пам'ятаємо, як горіла хата Дзвонарів у “Білому птахові”, і тут вогонь також є втіленням покарання (пожежа Йокової хати), але разом з тим він є очищенням (підпалення чумних хат). Так само пізнаваними є мовчазні люди, багатозначні погляди, голосіння, речетатив старих жінок, пишні барви, що раптово змінюються аскетичною нерухомістю.

Незвичний головний персонаж фільму — владика Петро — не вкладається в уявлення про митрополита: замість вчити свій народ добропорядності й цноті, він кидається в гріховні обійми Бояни, нареченої Никанора. Замість зміцнювти владу, він жебракує, ходить від хати до хати, збираючи гроші на побудову нового собору і цим зміцнює владу свого слова, морального авторитету. Він також продає церковні скарби, щоб за них купити хліба голодним. Замість підкоритися рішенню святого синоду, який оголошує його богохульником, він шаблею розрубує честолюбного політикана Йока і веде народ на битву з турками. “Життя цієї людини сплітається в складні й суперечливі вузли, далекі від схематизму позитивного історичного героя в уявленні шкільних підручників,” — написав, аналізуючи фільм, письменник Юрій Щербак. Але, що б не чинив Петро, він завжди залишається зі своїм народом. Він веде його за собою, долаючи страх і ненависть. Веде, всупереч знущанню, замахам на його життя. І тому є праведником.

Рецензуючи картину, Юрій Щербак писав про “вищий ступінь правди, при якому смішними і дрібними здаються ті маленькі побутові “правдинки” й “мідяки правд”, завдяки яким дехто з сучасних кінематографістів так вміло імітує життя, залишаючись на його поверхні, не досліджуючи глибинних його явищ” (“Всупереч усьому” // Поетичне кіно: заборонена школа. Збірник. К. 2001).

Зображення перемоги над турками поєднується у фільмі з етнографічним описом звичаїв, одягу, особливостей життя. Водночас у фільмі розгорнуто поетичну символіку, що виростає з народних традицій. Відтворюваний характер і авторська точка зору на зображуване тут становлять єдність, стають особливою конструкцією твору. Вперше (якщо не брати до уваги “Вечора на Івана Купала”) Юрій Іллєнко працює над матеріалом досить віддаленої історії, вперше апробує свій метод кінематографічної інтерпретації такого матеріалу. Метод базується на принципі неповторності змістовно-формальної єдності в образі, тобто в естетичному феномені, здатному при глибокому дослідженні відкрити нові горизонти людських знань. Тільки могутня творча індивідуальність спроможна створити змістовну художню форму в істинному значенні цього поняття.

У кіно велике місце належить візуальним образам, живим, здатним до саморозвитку, які мають передати загальну атмосферу твору. Юрій Іллєнко переконаний: “Мовою кіно є зображення на екрані, так само, як мовою живопису є фарби на полотні”. Він не визнає фільмів-вистав, де в потоці слів губиться зоровий ряд, а зображен ня стає сірим і нудним.

Звичайно, працювати над історичним матеріалом чужої країни, виходячи з фольклорних джерел її народу, було непросто. “Психологія, народна творчість, яка складається історично, у різних народів різна, — пояснював Іллєнко. — Під час роботи над фільмом я жив у Югославії, активно вивчав фольклорні джерела, спілкувався з людьми, одне слово, прагнув збагнути характерні особливості народу, але вже під час зйомок я побачив: щось вислизає з рук. Незважаючи на те, що Чорногорія, на основі епосу якої ми ставили фільм, розташована недалеко від нас і належить до спорідненої з нами слов'янської групи народностей, у деяких фольклорних творах цього народу (наприклад, у “Пісні про юнака”) абсолютно відмінні від наших уявлення про моральні цінності”. Тоді ж, на запитання про глядача, режисер сказав, що цінними є ті фільми, для сприймання яких потрібна певна емоційна та інтелектуальна активність. “Всупереч усьому” саме таким фільмом і був.

На МКФ у Пулі, де фільм взяв участь у конкурсі, актора Владо Поповича було нагороджено призом за кращу чоловічу роль.

Лариса Брюховецька: Кіносвіт Юрія Іллєнка, Київ, Редакція журналу “Кіно-Театр”, Видавництво “Задруга”, 2006, с. 121-125.

Лариса Брјуховецка, филмски критичар и историчар филма, професор Националног универзитета Кијево-могиљанска академија, главни уредник часописа "Кіно-Театр"