Вук Стефанович Караджич (Сербські казки)

Мова тварин

У одного чоловіка був чабан, який багато років вірою і правдою служив йому. Одного разу, коли пас чабан вівці, почув він у лісі якесь дивне сичання. Пішов він у той бік, щоб поглянути, що там таке. Приходить, бачить: ліс горить і у вогні сичить змій, От став чабан та й дивиться, що-то змій робитиме, бо навколо нього з усіх сторін вирує полум'я і все ближче його обступає. Раптом змій гукнув з полум'я:

– Чабане, брате, вирятуй мене з вогню! Чабан простиг змієві свою гирлигу через вогонь, а той по ґирлизі виліз – і чабанові на руку, по руці доповз до шиї і обвився навколо неї. Чабан злякався та й каже:

– Що це, лихо мені! Я тебе врятував, а себе занапастив!

Змій йому відповідає:

– Не бійся нічого, неси мене додому, до мого батька.

Мій батько зміїний цар.

Чабан почав благати змія і доводити йому, що не може залишити напризволяще своїх овець, а змій на те й каже:

– Не турбуйся анітрохи за овець, з ними нічого не скоїться, неси лишень мене якнайшвидше.

Тоді чабан пішов із змієм лісом і нарешті дістався до якоїсь брами, що була сплетена з самісіньких зміїв. Підійшов він ближче, а змій на шиї у нього як свиснув: і усі" змії на брамі вмить розплелися.

Тоді змій на шиї і каже чабанові:

– Як зайдемо у палац до мого батька, він даватиме тобі все, чого забажаєш: срібла, золота і коштовного каміння. Алє ти не бери нічого, тільки проси навчити тебе розуміти м о в у т в а р и н. Він довго вагатиметься, але таки навчить.

От увійшли вони у палац. Зміїний цар так і кинувся з плачем до сина і запитує:

– Сину мій, де ж ти був?

А той йому і розповів усе по правді, як охопило його полум'я і як його чабан вирятував з біди. Тоді зміїний цар каже чабанові:

– Проси чого хочеш у нагороду за те, що сина мого врятував.

Чабан відповідає:

– Нічого не хочу, лиш навчи мене розуміти мову тварин.

А цар каже:

– Цим я тобі не віддячу, бо як навчу тебе, а ти комусь про це скажеш, то одразу ж помреш. Краще проси щось інше – і я тобі дам, чого тільки не забажаєш.

На те чабан відказує зміїному цареві:

– Якщо хочеш мені віддячити, зроби так, щоб я розумів мову тварин, якщо ж ні, то бувай здоровий! Іншого мені нічого не треба.

І вже рушив було з місця, щоб іти. Та цар повернув його назад:

– Зажди! Іди сюди, якщо вже ти так цього хочеш. Роззяв рота.

Чабан роззявив рота, а зміїний цар плюнув йому в рот і сказав:

– Тепер ти плюнь мені.

Чабан плюнув цареві в рот, а той знову чабанові. І отак три рази. А тоді зміїний цар і каже:

– Ось тобі й уся наука: тепер ти розумітимеш мову тварин. Йди, але про це нікому ані слова, бо, якщо скажеш будь-кому, тут тобі й смерть.

Чабан пішов лісом, і, йдучи, чув, і розумів усе, про що говорили птахи і все, що є на світі,

Прийшов до своїх овець, і побачив, що всі воші цілі, та й ліг трохи відпочити. Тільки-но він уклався, як прилетіли дві ворони, сіли на дерево і почали розмовляти своєю мовою.

– Якби вітав оцей чабан, що там, де лежить чорне ягня,
є в землі погріб, повний срібла і золота...

Чабан, почувши те, пішов до свого господаря і розказав йому. А господар під'їхав возом, відкопали вони ляду від погреба і завезли скарб додому. Господар був чесний чоловік і віддав увесь скарб чабанові.

– Це, синку,– сказав він,– усе твоє багатство. Постав хату, одружись та й живи собі щасливо.

Чабан узяв скарб, збудував хату, одружився і зажив у ній, ставши найбагатшим чоловіком не тільки у своєму селі, але й в усій околиці. Мав він наймитів, багато овець, корів, коней, свиней, безліч майна і грошей.

Одного разу па різдво каже він своїй жінці:

– Приготуй вина, і ракії [1], і усяких страв. Завтра вранці поїдемо на хутір і відвеземо пастухам, хай і їм буде свято.

Жінка все так і зробила, як вій наказав. Коли другого дня приїхали на хутір, хазяїн увечері і каже пастухам:

– Тепер збирайтеся всі, їжте, пийте й веселіться, а я усю ніч сам стерегтиму худобу.

Хазяїн пішов до худоби. Коли це опівночі завили вовки і забрехали собаки. Вовки говорять своєю мовою:

– Пустіть нас у це стадо поласувати, то буде м'яса й вам.

А собаки відповідають своєю мовою:

– Приходьте, тільки щоб і ми наїлись!

А поміж собаками був один старий пес, який мав тільки два зуби в роті. Той старий пес став говорити вовкам:

– Поки маю ще два зуби в роті, ви не зробите збитку моєму господареві.

А хазяїн все те чує і розуміє. Уранці, як розвиднілось, він наказав усіх собак перебити, крім старого пса.

Пастухи почали умовляти:

– Що це ви, господарю, шкода собак!

А хазяїн їм:

– Що наказав, те й зробіть!

Та й вирушив з жінкою додому. їхали на конях: чоловік на коні, а жінка на кобилі. Кінь поскакав вперед, а кобила відстала. Тоді кінь заіржав і гукає до кобили:

– Нумо хутчій! Чого ти відстаєш?

А кобила йому:

– Е, легко тобі: ти везеш одного господаря, а я трьох: везу хазяйку, в ній дитя, та ще й у мені лоша.

Почувши таке, чоловік оглянувся і весело засміявся, а жінка помітила, що він сміється, пришпорила кобилу, догнала чоловіка і запитує його, з чого то він сміється, а він відказує:

– Ні з чого, отак собі.

Але жінці того було не досить, напосіла вона на чоловіка, щоб таки сказав їй, чого сміявся. Він почав викручуватись:

– Одчепись від мене, жінко, бог з тобою. Чого це ти! Сам навіть не знаю, чого сміявся.

Але що більш він відмовлявся, тим впертіше вона напосідала на нього. Нарешті чоловік і каже:

– Якщо скажу тобі, відразу помру.

Жінка наче і не чула того: продовжувала прискіпуватися до чоловіка і наполягала, що інакше й бути не може, що мусить-таки їй сказати.

От приїхали вони додому. Злізши з коня, чоловік зараз замовив труну і, коли труна була готова, поставив її перед хатою і говорить жінці:

– Ось зараз ляжу в труну і скажу тоді, чого я сміявся. Але тільки-но скажу, відразу ж помру.

Ліг він у труну і востаннє поглянув навколо себе. Коли це той старий пес прийшов від худоби, сів у господаря у головах та й плаче. Чоловік побачив те і каже жінці:

– Принеси шматок хліба і дай собаці.

Жінка принесла шматок хліба і кинула псові, але він навіть і не глянув на хліб. А півень підійшов і давай той хліб клювати. От пес тоді й каже півневі:

– Ненажеро! Тобі б усе їсти. Хіба не бачиш, що хазяїн зібрався вмирати.

А півень йому відповідає:

– То й нехай помирає, якщо такий дурний. У мене є сто жінок. Я їх всіх скликаю на зернинку проса, як де знайду. А коли поприходять, я його сам і склюю. Якщо котра по чне сердитись, я її зараз дзьобом, а хазяїн не може й однієї втихомирити.

Почув таке чоловік, устав з труни, взяв дубця і покликав жінку до кімнати:

– Ходи, жінко, скажу тобі все.– Та дубцем її, та дубцем: – От чого я сміявся! От чого!

З того часу жінка втихомирилась і ніколи більше не запитувала чоловіка, чого він сміявся.

1 Р а к і я – горілка із слив, фруктів.

Сербські казки // Переклав з сербсько-хорватської Петро Сигеда. Редакція перекладу і вступна стаття І. І. Стебуна, Київ, Дніпро, 1966. – 283 с.

Немушти језик, У: Српске народне приповијетке // Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, У Бечу у штампарији Јерменског манастира, 1853.