Вук Стефанович Караджич (Сербські казки)

Ведмеденко

Пішли я кось жінки з села в гори шукати дику марену[1]. Блукаючи в горах, одна з них відбилася од гурту і набрела на печеру. Звідки вискочив ведмідь, схопив її і заніс у печеру. Жила вона там з ним і народила сина. Коли хлопчик трохи підріс, мати вибігла потай з печери і втекла до своєї хати. А ведмідь приносив усяку їжу і сам годував дитину, як це робила раніше й мати.

Коли хлопчик вже чимало підріс, почав він благати батька, щоб відпустив його з печери у світ. Ведмідь став його від того відговорювати, кажучи, що він ще молодий і несильний, а у світі чимало є лютих звірів, що звуться людьми,– вони можуть його вбити.

Син, здавалось, заспокоївся і залишився в печері.

Та за якийсь час він знову зажадав іти у світ. Цього разу ведмідь ніяк не зміг його відрадити. Підвів він сина до бука, що ріс поблизу печери, і каже:

– Зможеш вирвати з землі цього бука – відпущу тебе у світ, якщо ж не зможеш,– ще сидітимеш біля мене.

Хлопець обхопив бука: потягнув туди, потягнув сюди, але не зміг витягти. Так і вернувся з батьком до печери.

Коли згодом хлопець знову зажадав іти у світ, ведмідь і на цей раз вивів його з печери і каже:

– Спробуй-но, чи висмикнеш зараз бука з землі.

Хлопець обхопив бука і висмикнув. Тоді ведмідь його навчив, щоб він позрубував гілля з бука, закинув стовбур на плече, як кий, та йшов у світ. Хлопець так і зробив.

Мандруючи отак по світі, зайшов він у поле, де сотні орачів землю поміщицьку орали. Підходить вій до них і запитує, чи не дадуть вони йому чого попоїсти. Ті відказують, щоб трохи почекав: зараз їм привезуть обід,– а там, де досить їжі для сотень людей, вистачить і для нього.

Поки вони отак говорили, показалися вже й вози, і коні, і мули, і осли, на яких везли обід. А як привезли обід, Ведмеденко й каже, що все це він з'їсть сам. Орачі здивувались:

– Як ти можеш з'їсти стільки, адже ж їжі привезено для кількох сот людей?

Він знову твердить, що з'їсть усе, і побився з ними об заклад: якщо не з'їсть, то віддасть їм свого кия, якщо ж з'їсть, то вони віддадуть йому залізо з усіх своїх плугів.

Посідали обідати. Ведмеденко як почав трощить – все з'їв, навіть було замало. Тоді орачі зібрали з плугів усе залізо і позносили на купу. А Ведмеденко зсукав кілька беріз, позв'язував ними залізо, настромив на свого кия і, закинувши на плече, пішов до коваля, щоб з того заліза викував йому булаву на кия.

Коваль взявся за роботу, але йому здалося, що заліза забагато. От він сховав його майже половину, а з решти абияк збив булаву. Ведмеденко відразу побачив, що булава зроблена не з усього заліза та ще й не так, як треба.

От насадив він булаву на кия і, щоб випробувати, чи міцна вона вийшла, кинув її в небо, а сам став під нею навка-рачки і підставив спину. Булава впала на спину і, на ковалеву біду, розлетілася на куски.

Тоді Ведмеденко розмахнувся києм, вбив коваля, пішов до його хати і знайшов усе сховане залізо. Заніс його з тими кусками від булави до другого коваля і попросив скувати йому булаву на кия. Але додав, щоб і не здумав хитрувати, а з усього заліза викував добру булаву, якщо не хоче, щоб і з ним було так, як і з тим, першим, ковалем. А цей уже чув, що скоїлось.

Ось зібрав коваль усіх своїх підмайстрів, збили вони все залізо докупи і скували таку булаву, якої ще ніхто в світі не робив. Насадивши булаву на кия, Ведмеденко, щоб знову випробувати її міць, кинув у небо і став під нею навка-рачки. Цього разу булава не розлетілася, а легко відскочила од спини. Випростався Ведмеденко і сказав:

– Отепер булава добра! – Закинув її на плече і пішов.

Ідучи отак, зустрів у полі одного чоловіка, що впріг у ралицю[2] два воли і оре. Підходить Ведмеденко до нього і питає, чи є що попоїсти. А чоловік йому відповідає:

– Зараз мoя дочка принесе мені обід, то й поділимось.

Ведмеденко став йому розказувати, як він з'їв усе, що було приготовлено для кількох сот орачів, і додав:

– А що для нас двох отой один обід?

Аж ось і дівчина з обідом. Тільки-но вона поставила обід, Ведмеденко хотів одразу ж їсти, а чоловік йому не дозволив і каже: “Ні, не чіпай, поки не перехрестишся так, як я”. Голодному Ведмеденкові нічого не лишилось, як скоритися. Він перехрестився, і почали вони їсти, і наїлися обоє, ще й чимало лишилось. Ведмеденко задивився на дівчину, що принесла обід. І така вона була ставна, здорова і гарна, що він вподобав її і питає чоловіка:

– Чи не оддаси за мене свою дочку?

А той йому відповідає:

– Радий був би за тебе віддати, але я її вже обіцяв Вусаню.

Ведмеденко на те каже:

– Ну що мені той Вусань? Я Вусаня оцією булавою!..

А чоловік відказує:

– Але й Вусань не простий, зараз ти його побачиш.

У той час знявся якийсь гомін, коли це з-за горба висунувся один вус, а у ньому триста шістдесят п'ять пташиних гнізд. Незабаром висунувся і другий вус. Аж ось і сам Вусань. Тільки-но підійшов до них, ліг ниць дівчині на коліна і наказав їй, щоб поськала йому в голові. Дівчина почала ськати, а Ведмеденко тихенько підкрався та як огріє своєю булавою Вусаня по голові! А Вусань тицьнув пальцем у те місце і каже дівчині:

– Ось тут мене щось укусило!

Ведмеденко вдарив булавою в інше місце! А Вусань знову тицьнув пальцем:

– Ось тут мене щось укусило.

Як Ведмеденко вдаряв утретє, Вусань помацав рукою те місце і сердито гукнув:

– Та чи ти сліпа? Ось тут мене щось кусає.

Тоді дівчина йому й каже:

– Ніщо тебе не кусає, то тебе чоловік б'є.

Почувши це, Вусань схопився, скочив на ноги, а Ведмеденко вже кинув свою булаву і ну втікати полем. Вусань за ним! Ведмеденко став потроху віддалятись від Вусаня, але той ніяк не хотів його полишити. Ведмеденко біг, біг отак, коли це бачить: річка, а біля неї люди на току віють пшеницю. От він до них гукає:

– Допоможіть, братці, бога ради! Ось мене наздоганяє Вусань. Що мені тепер робити? Як мені перебратись через річку?

А один чоловік простяг йому лопату та й каже:

– Сідай на лопату, я перекину тебе.

Ведмеденко сів на лопату, а чоловік розмахнувся нею, перекинув його на той бік річки, і він побіг далі.

Трохи згодом пригнався на тік і Вусань та й запитує людей:

– Чи пробігав тут такий і такий чоловік?

Вони йому кажуть, що пробігав. Вусань питає:

А як віл перебрався через річку?

А вони йому.

– Перескочив.

Тоді Вусань розігнався – геп! – через річку на другий бік і ну за Ведмєденком. Ведмеденко саме вибігав на горб і дуже захекався, а коли вибіг, побачив чоловіка на зораній ниві: висить торба иа шиї, в торбі насіння. Раз загребе пригорщу і сіє, а другий раз – усипле в рот і їсть.

От він гукає до цього чоловіка:

– Допоможи, брате, бога ради! Женеться за мною Вусань і от-от дожене! Що мені робити? Сховай мене десь!

А чоловік відказує:

– О, з Вусанем не жартуй! Але не знаю, де тебе й сховати. А йди-но сюди, в мою торбу, ховайся в насіння.

І сховав його в торбу.

Коли згодом прийшов Вусань і спитав у сівача про Вед-меденка, той відказав, що Ведмеденко недавно тут проходив і досі вже хтозна-куди зайшов. Тоді Вусань повернувся назад.

Чоловік той, сіючи пшеницю, забувся про Ведмеденка, загріб його якось із жменею пшениці й вкинув у рот. Ведмеденко злякався, що той його проковтне, і давай бігати в роті туди-сюди, доки, на щастя, не знайшов одного вищербленого зуба, заліз у нього і принишк.

Увечері прийшов сівач додому та й гукає до невісток:

– Подайте-но, дочки, мої копирсачки, щось мене муляє у вищербленому зубі.

Невістки принесли два великих залізних рожна, чоловік роззявив рота, і вони підперли йому щелепу – одна з одного, друга з другого боку, а Ведмеденко тим часом виплигнув із зуба. Тільки зараз сівач згадав про нього і сказав:

– Ось як погано я тебе сховав, мало не проковтнув. Повечерявши, почали вони балакати про все потроху, а Ведмеденко й запитує хазяїна, що воно в нього скоїлось з тим зубом, що всі цілі і тільки один пошкоджений. Хазяїн став йому розповідати:

– Якось вирушили ми вдесятьох з тридцятьма кіньми У Дубровник по сіль. їдемо та й зустрічаємо дівчину, що пасе вівці. От вона питає, куди ми їдемо, а ми їй відказуємо, що їдемо у Дубровник по сіль. А вона й каже: “Чого вам мучитися і їхати так далеко? Ось у моїй торбинці є трохи солі, що залишилась від овець, гадаю, що всім вам вистачить”. Ми домовилися про ціну. Дівчина зняла з руки свою торбинку, а ми з коней – свої мішки і давай насипати й міряти, поки не наповнили мішки на всі тридцять коней. Розплатилися з нею і повернули назад. Це було восени, дні ще стояли погожі. Але якось у сутінки, коли ми були на вершині Чемерна [3], насунулись хмари, знявся холодний вітер і сипонув сніг! Замітає і нас, і коней. Тим часом, на наше нещастя, смерклося 'зовсім, і отак блукали ми, доки одному з нас не пощастило натрапити на якусь печеру. “Сюди, братці! – вигукнув він.– Тут сухо!” Тоді ми один за одним, один за одним позаходили і позаводили всіх тридцятеро коней. Потім розвантажили коней, розклали вогонь і переночували, мов у хаті. Коли розвиднілось – що ж ми бачимо!.. Всі ми у одній людській голові, що лежала посеред виноградників. Поки ми з цього дивувались і нав'ючували коней, як де не узявся сторож тих виноградників, щоб його дідько взяв! Підняв він ту голову з нами, заклав її у пращу, розкрутив у себе над головою та як кине через весь виноградник, полохаючи шпаків!.. Ми впали на якийсь горб, от тоді я й пошкодив собі зуба.

Оце вам і побрехенька на вашу честь!

1 М а р е н а – рослина, з коріння якої роблять червону фарбу.

2 Р а л и ц я – невеличкий плуг, яким орють у гірській місцевості (сербськ.).

3 Ч е м е р н о – назва гірського масиву і населеного пункту у Боснії і Герцоговіні.

Сербські казки // Переклав з сербсько-хорватської Петро Сигеда. Редакція перекладу і вступна стаття І. І. Стебуна, Київ, Дніпро, 1966. – 283 с.

Међедовић, У: Српске народне приповијетке // Скупио их и на свијет издао Вук Стеф. Караџић, У Бечу у штампарији Јерменског манастира, 1853.