Борис Небесний

Українці в Сербії

Передмова. З території сучасної України, у давні часи та в різних історичних і економічних умовах, український народ переселявся на простори сьогоднішньої Республіки Сербії. Історія цього народу неможе завжди уподібнюватись з історією його держави. Україна, її географічне положення, континентальні кліматичні умови, плодючі землі, ліси багаті дичиною, води повні риби, водяні шляхи, рудні багатства, українські степи, карпатські гори та чорноморські береги, як і миролюбивий та працьовитий український народ - споконвіків були метою різних завойовників. З часів Київської Русі (князівства), татаро-монгольских завоювань, Галицько-Волинської держави, литовсько-польського панування, козацької доби, російського царювання, австрійскої монархії, світових воєн і СРСР-у до сучасної української держави, кордони України багато разів переміщувались і мінялись. Земля ділилась в залежності від сили і бажань загарбників. Змінювались назви і губилась своя державність. Умови життя народу залежали від того, хто був на владі. Були часи, коли в школах було заборонено читати та писати рідною мовою, друкувати та видавати книжки і тому подібне. Насильно запроваджувалась унія, витіснялась і затиралась національна культура з метою знищення національної свідомості. З цього становища й потрібно розглядати переселення українців на сербські простори. Великі сили в своїх інтересах керували цими переселеннями людей, які в ті часи були багатолюдними.

Поодинокі організовані доселення. Ще в XV столітті, за часів навали Туреччини на Балканський пів-острів, починаються доселення церковних і учених людей. Поступово цей процес посилюється, особливо на початку XVIII століття. Найінтенсивнішими і наймасовнішими були переселення на територію сьогоднішньої Воєводини, яка в той час входила до складу Австро - Угорщини. Заслуговує уваги й те що, в 1735 році викладачами латинської та слов’янських мов, філософії та богословских наук в Сремських Карловцях були професори з Київської Академії. Одним з найвідоміших серед них був Емануел Козачинський. Він написав і разом з своїми учнями поставив першу сербську театральну виставу.

Перебування українських ченців у фрушкогорських монастирях початком XVIII століття відкриває ще один особливий розділ сербско-українських зв’язків. Так, наприклад, в 1743 році Арсеніє Йованович Шакабенда з київського монастиру Печерська Лавра (перший вищий учбовий заклад східних слов’ян і предтеча Київської академії) доводить в Карловачку митрополію іконописьців. Ці майстри розписували монастирі та навчали ремеслу сербських малярів. Деякі з тих фресок і сьогодні прикрашають стіни та арки фрушкогорских монастирів. В монастирях Обед (не зберігся), Врднік, Язак, Бешеново, Шишатоваць, П’ятковиця, Кувеждин, Дівша, Привина Голова, Хопово, Крушедол, Велика Ремета, Гргетег, Раковиця і Беочін зберігались такі Богослужбові та церковні книжки, видані в Україні, як: Київські псалтирі, літургії, біблії, життя святих, апостоли, апостольські розмови, канони, духовні альфабети. Серед них були і книжки з природних наук, бесіди, філософії з логікою та інші. Більшість з них збереглась і до сьогоднішніх днів. Тільки в двох монастирях - Фенек і Мала Ремета, не було книжок з тих часів.[1]

Перша хвиля масового доселення. В першій половині XVIII століття, коли Австрія витіснила Туреччину з південно-східної Європи, почалося систематичне переселення людей з цілого Царства. Землі сучасної Воєводини в ті часи були слабо населені та економічно не розвинені. Це й так незавидне становище ще більше погіршилось переселенням Сербів в Росію (на простори теперішної України, де була заснована Нова Сербія і Словя’носербія) після скасування Потіського і Поморішського військових кордонів. На ці свобідні простори почалася систематична колонізація русинів, словаків, чехів, угорців, німців, поляків і інших народів.

Вже в 1745 році з території сьогоднішньої України починається переселення слов’янських народів у Бачку, Срем і Славонію. Перші організовані доселення були в Кулу, Крстур (сьогодні Руський Крстур), Куцуру та інші місця в районі Бачки, а декілька років пізніше в районі Шіду і Срему. Доселенці називали себе Русинами (так називали Українців за часів Київської Русі), або Руснаками. Зрозуміло, що ці люди принесли з собою і свою культуру, звичаї, народний одяг і мову. „Русинська або руська мова є бачвансько - сремським діалектом української мови і належить його південно - західній розмовній мові, яка поступово відокремилась переймаючи багато елементів з інших мов і таким чином в значній мірі віддалилась.”[2] Проте, ця мова дістала свою граматику, письмо і словник. Русини і після 250 років зберегли і зміцнили свою самобутність. З метою збереження національної характерної риси в галузі освіти, культури та інформування збудовано багато закладів. Сьогодні Русини в Сербії мають статус окремої національної меншини.

Запорізькі козаки у Воєводині. В 1775 році після зруйнування української козацької держави на Дніпрі – Запорізької Січі російська цариця Катерина Велика прогнала козаків з держави. Вони декілька років блукали краями турецького царства, берегами Дунаю, Молдавії та Татарії. Незадоволені умовами життя в Туреччині козаки попросили в австрійського царя Йосипа II дозволу на переселення в Царство. Після довгих переговорів вони отримали згоду. Але запропоновані умови доселення були досить несприятливі для запорожців. Козаки були зобов’язані самі озброюватись та забезпечуватись кіньми, служити під командуванням німецьких офіцерів, носити тільки свою народну козацьку форму, немали права одружуватись, їхнє пересування було обмеженим, нагорода за військову службу була мінімальною і так далі. За такими умовами в 1785 році доселено від 7000 до 8 000 людей.[3] Беручи до уваги кількість доселенців, можемо вважати, що це була друга хвиля переселення українців на простори сьогоднішньої Воєводини. Частину козаків, розділених на малі групи, розселили в зоні військової області в напрямку Туреччини. Розміщені в районі Банату, козаки мали свій збірний центр в Темішварі, а бригади в Панчеву та Білій Церкві з збірним центром в Сенті. З цього центру, пізніше, вербували людей в міліцію Суботиці, Нового Саду і Сомбору. Постарівши, козаки виходили з війска з скромною платнею і поселялись в Тітелі, Ковілю, Шайкаші та інших околицях.

Дальша доля цих Українців не достатньо розсвітлена. Деякі історики вважають, що через заборону одруження це козацьке плем’я поступово вимерло. Інші думають, що запорожці зтопились з місцевим населенням і стали Сербами. Можливо частина козаків і не затрималась довго в районі Бачки, а повернулася старими шляхами в задунайську січ, а можливо навіть ї на Дніпро, в рідний край - звідки і прийшли. Сьогодні про існування тих Українців незалишилось достовірних слідів.

Емігрування в двадцатих роках XX століття. В двадцатих роках XX століття (під час Жовтневої революції в Росії) майже 70 тисяч біженців з України і південної Росії знайшли свій притулок в Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Між доселенцями було близько 40 тисяч військових і 30 тисяч цивільних людей. Припускається, що серед емігрантів було більше ніж 30 тисяч Українців за походженням або місцем народження.[4] Спочатку ці біженці були розміщені по цілому королівстві в близько 300 колоніях. Тільки в 1924 році вони отримали право свобідного вибору постійного місця проживання. Більша частина висловилась за Сербію, а переважна більшість Українців з західної України вибрала Білград, Загреб, Воєводину та Славонію.

У Білграді в основному зосередилась велика кількість російских біженців. Оскільки, царська Росія з XVII століття була національно - політична однорідна імперія в сербському середовищі, всіх доселенців сприймали як Росіян. Українцям було нелегко зберегти свою самобутність. Велике давлення на них робили Росіяни, не задоволені перемогою більшовиків. Причини поразу вони бачили в „українському сепаратизмі”. Росіяни підбурювали Українців до поділу на східні „малоруси” і західні з Галичини, називаючи їх при цьому „українськими націоналістами” і тому подібне.

Але, не зважаючи на все, Українці змогли зберегти та виплекати свою самобутність. Вони вже в перших роках успішно організували культурно – освітню діяльність. Було засновано Культурне товариство „Просвіта”, а згодом і „Українське товариство”. Готувались Шевченківські вечори, співались українські пісні, читались вірші, танцювались народні танці., в закуплених приміщеннях відкривались бібліотеки та читальні зали і тому подібне. Шевченківські вечори в Королівстві СХС переросли в „Дні української культури”. Театральний гурток товариства плекав верхунський театральний репертуар, а у співпраці з сербським хором були організовані успішні концерти, де виконувались сербські та українські пісні. З часом „Просвіта” відкрила свої філіали в Новому Саді, Великому Бечкереку (пізніше Петровград, сьогодні Зренянин), Суботиці, Шіду та в інших місцях. У Смедереві було засновано Товариство „Кобзар”, яке мало драматургічні та музичні гуртки. Українські аматорські драматургічні гуртки існували в Шабці, Пожаревці, Заєчарі та в деяких менших місцях. Студентська молодь заснувала українське товариство студентів. Варто пригадати, що товариства отримували фінансову допомогу Королівства СХС. Серед емігрантів було богато високоосвідчених людей (професорів, адвокатів, лікарів, фармацевтів, митців та інших), які залишили глибокий слід в освіті, мистецтві та культурі Сербії між двома світовими війнами. Більша частина Українців, доселених в Сербію в двадцятих роках минулого століття, після 1944-45 років відселилась в Західну Європу та заокеанські землі, але деякі з їхніх нащадків ще сьогодні живуть в Сербії та на просторах колишньої Югославії.

Колонізація Босни та Херцеговини. Єдина українська національна меншина, яка сьогодні живе в Сербії, небула безпосередньо доселена з Укрїни. Сьогоднішні Українці, переважна кількість яких живе у Воєводині, походять від еміграційного пересування Українців з Босни, з часів коли Босна і Херцеговина та Сербія були в спільній державі Югославії.

До 1878 року Босна та Херцеговина були під турецькою владою. Після Берлінського конгресу окуповані Австро-угорською монархією, а анексовані в 1909 році. Відразу після окупації та встановлення верховного державного правління в 1879 році, почалася систематична колонізація. Під поняттям „колонізація” мається на увазі організоване населювання заздалегідь приготованої місцевості, на якій колоністам були забезпечені певні привілеї та пільги. В Босні та Херцеговині Австро – Угорщина застала елементи типового феодального ладу, загальну невпененість, примітивне господарство і низький рівень освіти. Цьому треба додати й те шо, небуло достатньо шляхів, хліборобство було екстенсивним, а піддані селяни були не зацікавлені за його розвиток, промисловість була відсутня. Державною програмою під назвою „Вирішення аграрного питання в Босні та Херцеговині” агресивно пропагувалось населювання Босни. Солодкими словами в оголошеннях вихвалялись природні багатства Босни, доселенцям обіцявся добробут і легке життя. Але, головною метою всього цього було освоєння сировинної бази, створення ринку збуту своїх промислових виробів та дальше пробиття шляху на Балкани.

Офіційно колонізація іноземців в Босну і Херцеговину почалась в 1896 році, а закінчилась в 1905 році. Але в дійсності доселення почалися 1880 року і тривали до початку Першої світової війни 1914 року. Першими в районі Босанської Градішки (Нова Тополя – Віндгорст, Александроваць – Рудофстатл і Бієліни - Францйозефсфелд) поселились Німці (з Гановеру, Райнської області, Вестфалії, Есена, і північно-західної Німеччини), а серед них були і Голандці. Цією колонізацією було населено близько 24 000 людей.[5] В кінці Другої світової війни, в 1944 році, вони переселились до Австрії та Німеччини, а тільки декілька сімей залишилось. Дещо пізніше в район Прнявору (в Маховляни, Штівор) доселюються Італійці, а потім Моравці, Чехи, Угорці та Словаки (в Босанський Кобаш, Мачіно Брдо, Нову Вес, Хрвачани). Цим людям заздалегідь, для кожної сім’ї, була забезпечена ділянка землі поверхнею 10,5 до 12 га. Ці ділянки знаходились в рівнинних та плодючих місцевостях. Людям пропонувались сприятливі кредити та інші пільги. Зрозуміло, що як найбільш організована і фаворизована етнічна група, цими привілеями найбільше користувались Німці.

Колонізація Українців у Босну. Після Німців, найчисленнішою групою колоністів в Босні були Українці. З ними доселились і Поляки. (За угодою правління ФНР Югославії та Польщі в 1946 році, Поляки були виселені з Шлєзії, в Польщі.) Паралельно з цими доселеннями в Босну, але в значно меньших розмірах, населювалась і Славонія. Переважна більшість доселенців була з Галичини, а дещо менше з Північної Буковини та Закарпаття. На ці переселення дивились як на „внутрішню” колонізацію, бо ці краї належали Австрії ще від 1720 року.

Перші українські колоністи з’являються ще до 1890 року. Наймасовнішими були переселення з 1898 до 1901 років, з тим, що поодинокі доселення тривали і до початку Петшої світової війни й надалі. Українці були доселені в Босну як Русини, хоча самі себе називали Українцями, а місцеве населення називало їх Галичанами. Перші доселенці безкоштовно отримували від держави лісові ділянки, так звану „царевину”. Щоб отримати обробливу землю люди були змушені самі викорчовувати ліси. Отриманий будівельний матеріал мали право використати тільки для будівництва осель та господарських об’єктів, а решту повинні були віддавати державі. Перших декілька років вони були звільнені від податків, а згодом тільки в роки посухи. Але ці скромні привілеї не потривали довго. Умови доселення швидко змінювались на лихо колоністів. Сім’ї, які доселялись пізніше, не отримували більше „царевину”, а змушені були самі собі купляти землю. Ці купівлі були неорганізованими, а за один маєток доводилось заплатити і до 600 крон. Місця поселення були далеко віддалені одне від другого, розкидані по широкій місцевості, часто і серед степу, без прохідних шляхів. Щоб відвідати найближчого сусіда, часто доводилось пройти кілометр шляху, а то й більше. Люди з сім’ями, навіть з малими дітьми, по декілька днів блукали лісами в пошуках своєї ділянки. Були випадки, коли доселенці помилково займали чужі ділянки.

Очікування „царевини”, відносно виділення місця і розмірів ділянки, тривало дуже довго. Протягом того часу життя людей було дуже важким. Сім’ї ночували в турецьких корчмах, в наметах, навіть і під відкритим небом. Ціни такого проживання були дуже високими. Продукти харчувания та послуги перевезення до отриманого місця проживання були лихварськи дорогі, тому доселенці дуже швидко бідніли. Гроші від проданого майна в Україні швидко розходились. Частина цих грошей була витрачена на дорогу, а більша частина на дороге життя. Коштів на купівлю маєтку залишалось все менше. Становище погіршувалось і незнанням мови, поганим місцем поселення багаточисленних сімєй, голодом, хворобами, великою кількістю смертних випадків, нестерпним ставленням місцевого населення та іншими недачами. Таке важке життя доводило людей до відчаю та безнадійності, тому частим явищем було п’янство, а бували випадки й самогубства. Деякі сім’ї повернулись назад до України, а деякі продовжували свій шлях до Європи та заокеанських земель. Це був найважчий період життя переселенців в новому середовищі.

Заснування перших поселень. Головним адміністративним центром українських колоній був Прнявор, який згодом стає центром зосередження розселених сімей. Переселення в общину Прнявор починаються в 1898 році, а великої масовості набувають в 1900 році. В основному це були еміграції людей з Галичини, переважно з Тернопільського, Товмачського, Рогатинського, Рава Руського і Бродівського районів. Декілька сімей було з Карпатської України. Разом з Прнявором населялись тоді і села: Бабіновці, Караче, Ілова, Долина, Мацино Брдо, Околиця, Моравиця, Ратковаць, Радуноваць, Конюговці, Галипольці, Лужани, Вуч’як, Штрпці, Дренова, Палашковці та назване в честь Українців селище - Український Луг.

Приблизно в той самий час почалося населення і Деветини, Камениці, Дубрави, Брезика, Хрвачанів, Просека, Поточанів, Друговича, потім Лішні, Муїнців, Брезіка, Гаєва, Чорли, Моравиці та Вршанів. Переселенці переважно були родом з Бучача, Підгайців, Сколів, Тернопіля, Бережан, Рогатина, Рави Руської, Сокаля і Товмача в Галичині. Ще з 1898 року українські люди поступово населюють Дервенту та оближні місця (Кукавицю, Бащари, Живиниці, Плехани, Бієло Брдо, Кулиновці, Агичі, Мішковці, Детлак, Календеровці та терени від Брода до Сараєва). Ці переселенці були з Заберіжжя, Золочева, Зборова, Підгайців, Перемишлян, Бережан, Бродів, Кам’янки, Струмилова, Бучача, Городка, Рави Руської і декілька сімей з Карпатської України.

Переселення в общину Босанська Градішка почалося в 1900 році. Крім Градішки Українці населили Церовляни, Чатрню, Буквік, Врбашку, Брестовчину, Мокриці, Тополю, Туряк, Петрово Село, пізніше М. Дубрави і Лісковаць. Ці переселенці були з Тернопіля, Сколів, Рогатина, Бучача, Монастирська і Рави Руської.

З 1890 до 1912 р. триває переселення Українців і в общину Прієдор. Це були переселенці з Тернопільського, Бродівського та Дрогобицького районів. Крім Прієдора найбільше їх було населено в Козарці та в селах Грничі, Калата, Камічани, Трняни, Козаруша, Орловці, Поляни, Марішка, Томашиця, Ракеличі, Мілаковці та Пастирево. В той час менша кількість сімей оселяється в общині Босанський Новий.

Особливо потрібно виділити переселення до Сараєва, яке було осередком українскої інтелігенції. Звичайні робітники поселялись в Завидовичах і Вареші, де були заводи та шахти. Баня Лука небула спочатку місцем масових іміграцій, але поступово її населяють переселенці з цілої Галичини. І вже з 1900 року вона стає важливим осередком Українців, як культурний, освітній та промисловий центр. Почалося масове переселення людей і з інших босанських колоній. Люди переселялись не задоволені „царевиною”. За свої кошти вони купляли менші маєтки, або шукали краще плачену роботу. Багатіші сім’ї переселялись щоб їхні діти могли здобути освіту та з інших причин.

Об’явлених статистичних даних про кількість переселених Українців немає, а з доступних джерел можливо досить впевнено зробити висновок що, до 1914 року в Босну переселено 12 до 14 тисяч Українців і близько 4 тисячі Поляків з Галичини.

Соціальна культура переселенців. Спочатку було багато відмінностей в економічних питаннях, методах праці і способі життя між Українцями з одного боку та місцевим населенням з другого боку. Галичани (як їх називали домородці) принесли з собою багато нововведень про які місцеве населення ще незнало.

Переселенці принесли з собою нову культуру, своє знаряддя праці та інструменти В сільському господарстві запровадили новий спосіб оброблення землі (залізний плуг, борони, валик, спосіб запрягання коней), нові знаряддя праці (інструменти для обробки дерева, жорна, січкарня для подрібнення їжі худобі, ціп для відокремлення зерна від соломи, прядильні машини), ввели нові зернові культури (гречку, жито, льон, соняшник, коноплю), показали інший спосіб садіння та сіяння овочів, спосіб розводження худоби (переважно вирощування корів, а разом з тим і виготовлення масла, сметани і пісного сиру), внесли зміни і в бджільництво і тому подібне.

Українські люди спочатку будували малі хатки, навіть хижки. Але, після стабілізації починалось будівництво осель на зразок з рідних країв. Кожен маєток був розпланований. Засклені вікна кожної хатини виходили на дорогу. Під вікнами на малій грядці, обов’язково обгородженій низьким плотом, росли квіти. На зразок з рідного краю хата була накрита житньою соломою, мала багато кімнат та дерев’яну підлогу.

Кожна оселя була поділена на кухню, в якій всі збирались, та спальні кімнати. В кухні стояв стіл зі стільцями і великим бомбетлем (велика лавка, яка розкладалась і на якій можна було спати), кухня на дрова (найчастіше вимурована) і креденс. Кімнати були обставлені ліжками та скринями для постелі і одягу, а на стінах висіли образи, (обов’язково Матері Божої та Ісуса Христа, Святого Миколая та інших святих) і вишиті рушники. Стіни часто прикрашали і врамленими фотографіями своїх рідних.

За хатою були хліви, комори для зберігання врожаю, стріхи для сільськогосподарської техніки, обороги для сіна, майстерні та різнорідні господарські об’єкти. В багатьох сім’ях на подвір`ї були вимуровані печі для випікання хліба, імпровізовані сушильні для сушення фруктів (в основному яблук, груш та слив).

Харчувались та готували їжу спочатку за старими звичками з рідних країв. Хліб пекли переважно житній (але й пшеничний, вівсяний, ячмінний, гречаний, кукурудзяний, мішаний і навіть картопляний), на цілий тиждень наперед. Варили каші з гречки і проса, борщ, вареники (з сиром, картоплею, капустою або сезонськими фруктами), пекли пироги, квасили капусту, буряки, огірки, сушили горох та гриби та інше. Молоко та молочні продукти були головною та повсякденною їжою.

Збереження національної самобутності. Українські переселенці були розподілені спочатку в малі групи по різних місцях на віддалі і по 150 кілометрів одні від одних. Це переважно були бідні селяни та дрібні ремісники. Більшість з них були письменними, але було й неписьменних. Між переселенцями небуло високоосвідчених людей. Вони немали ні вчителя, ні священннка. В таких умовах важко було організувати суспільне життя.

Сім’я була основою і опорою збереження мови, звичаїв, традицій, віри та церковних обрядів. Сім’я була і колискою де плекалась любов до рідного народу. По хатах збирались діти та вчилися писати. Використовували оселі і для церковних обрядів. Переселені Українці були греко – католицької віри і дуже побожні люди. Вони мали багато проблем щоб задовільнити свої вірські потреби такі як хрестини, шлюб, похорони і богослужіння. Обслуговували їх хорватські римо – католицькі, або сербські православні священники. Досить частими були спроби перетягування віруючих до православної церкви, обіцяючи їм безкоштовні хрестини, похорони і тому подібне. Були випадки переходу і в другу віру. Так, наприклад, в церовлянській парафії через те що, довго небуло греко - католицького священника, близько 1000 людей перейшло на латинський обряд. В Петровому Селі, цієї ж парафії, сорок Українців вважало себе римокатоликами, а Німцями за національністю.[6] Були випадки коли в одній сім’ї три брати належали до трьох різних вір.

Але дуже швидко почали створюватись парафії і будуватись церкви. Перша парафія була заснована в 1897 році у Прняворі, а в 1912 році збудована і церква. Згодом почали засновуватися парафії й в інших місцях, наприклад 1900 року в Деветині, в 1906 р. у Старій Дубраві, в 1907 р. у Дервенті, в 1910 у Баня Луці та Козарці і так далі. Важливу роль в збереженні національної самобутності Українців має монастир Студета збудований 1907 року в Камениці. Монастир разом з церквою був підпалений і згорів у 1914 році на Богоявлення Господнє. Його відновили, але у 1925 році він був скасований. Цей монастир був значним релігійним, освітнім та культурним центром Українців. До середини тридцятих років XX століття, в основному за власні кошти, засновано десять парафій і побудовано 26 церков і каплиць. Парафії обіймали 92 населена місця і збирали більше ніж 11 тисяч віруючих. Через те що, були розкидані по великій території частина українського населення залишилась поза межами організованнх релігійних осередків. Українська греко - католицька церква відіграла дуже важливу роль в збереженні національної свідомості Українців. Вона була опорою духовного, освітнього та культурного життя.

Перші читальні були організовані по хатах. А перша зареєстрована читальня заснована в Прняворі 1909 року. Вона була підштовхом і зразком для відкриття таких читалень і в других місцях. Це були осередки де збиралися люди, колективно читали книжки та газети з рідного краю. Разом з тим, швидко почали збиратись та засновуватись і хори, театральні гуртки, ставитись вистави, організовуватись вечори та інше. Важливу роль в збереженні національної самобутності Українців в Босні мало Культурно – освітнє товариство „Просвіта”. Воно засновано у 1907 році в Лішні, а зареєстровано у 1909 році в Прняворі. Вже в 1912 році „Просвіта” стала філіалом львівського товариства „Просвіта”. До 1914 року це культурно-освітнє товариство відкрило свої філії майже у всіх місцях де проживали Українці. Завдяки активній діяльності „Просвіти” у 1911 році отримано дозвіл і кошти від відповідних органів влади в Сараєві для відкриття шкіл з навчанням української мови в Прняворі, Лішні, Деветині і Дубраві. Українці були зобов’язані самі для шкіл забезпечити вчителів.[7] В першому десятилітті XX століття засновуються перші українські ощадні каси, сільські та ремісничі кооперативи й інші види самодопомоги. В двадцятих роках XX століття після доселення української інтелігенції в Королівську Югославію, налагоджуються зв’язки з організованими українськими товариствами з Загреба, Білгорода та Любляни. Від 1933 р. до 1941 р. видається газета „Рідне слово” на українській мові. Вона була багатого та різноманітного змісту з такими рубриками як: „З рідного краю”, „Новини з Югославії”, „Що діється в світі”, „З наших осередків”, „Господарство” та інші. Ця газета читалась майже в кожній сім’ї. З 1934 р. до 1941 р. виходить ілюстрований „Річний календар”. Перша світова війна в значній мірі вплинула на життя людей та уповільнила культурний і господарський розвиток, а Друга світова війна в корені змінила положення доселеного україського населення.

Переселення в Сербію. Після переселення в Босну деякі Українці швидко налагодили зв’язки з Русинами у Воєводині. Пов’язувала їх греко–католицька віра та релативна близькість мов. Було й мішаних шлюбів, найчастіше у Воєводині. Окремі переселення з Босни до Воєводини відбувались постійно. Дещо більше їх було після створення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, а інтенсивніше до і під час Другої світової війни. Але дивлячись в загальному це ще небуло масовим явищем.

Колонізація Воєводини. Наймасовніші переселення Українців з Босни до Сербії були після Другої світової війни, у 1945 - 1946 рр.. Новоутворена держава - Федеративна Народна Республіка Югославія населяла Воєводину партизанськими сім’ями з Босни, Ліки, Банії, Герцеговини, Далмації, Чорногорії та Сербії. Цією колонізацією переселено декілька десяток українських сімей. Українці поселились в Руському Селі, Нових Козарцях і Країшніку в районі Баната, потім в Будісаві, Ковілю, Качу, Бачком Ярку, Змаєву, Раткову та інших місцях в районі Бачки, а декілька сімей поселилось в Бешкі, Добановцях і Соко Салаші (біля Земуна) в районі Срема. Беручи до уваги велику територію, на якій знаходились колонії, та малу кількість сімей, Українці становили малочисленну громаду у всіх цих місцях.

Поодинокі переселення. В п’ятдесятих та шістдесятих роках минулого століття, в пошуках кращих умов життя, Українці інтенсивно переселяються з Босни у Воєводину. Незважаючи на поодинокість та неорганізованість переселюється велика кількість людей. У Воєводині створюється очевидна українська діаспора. За переписом населення після Другої світової війни, а й раніше, неможливо було визначити справжню кількість Українців у Воєводині. Українська національна меншина небула виділена як самостійна, а розподілена під спільну назву „Русини, Рутени, Українці, Малоруси”, або поділена за релігійною орієнтацією. Ці дані не вказували на справжню кількість Укрїнців і викликали вагання та подив користувачів цих списків. Тільки після перепису 1971 року Українці отримують свою національність і на списках перепису населення мають свою колону.

За переписом населення з 2002 р. в Сербії зареєстровано 5354 Українців, а в 1991 році їх було 4957, що вказує зріст на 8%. Між тим, цей показник тільки примарно показує збільшення загальної кількості українських людей. По суті, громадяни від одного до другого перепису по різному висловлювались з питання національності. Між тим, від 1971 року загальна кількість Українців зменшилась на приблизно 10%.

У Воєводині живе 4635, або 87%, від загальної кількості Українців в Сербії. В інших частинах землі живе тільки 750 Українців, а від того 60% в Білграді. Про стихійність та неоганізованість еміграції до Воєводини найкраще вказує й те, що Українці і сьогодні живуть по всій території Воєводини і більше ніж в 200 населених пунктів. Протягом деякого часу українське населення групується. Формуються виразніші осередки. У Воєводині в общинах - Кула, Вербас, Сремська Митровиця, Новий Сад та Інджія, зараз живе близько 85% Українців. Найчисленнішими є общини - Кула (близько 1500), потім Вербас (близько 1000), Сремська Митровиця (близько 600), Новий Сад та Інджія (близько 450) і так далі. Таке групування могло б позитивно оцінитись. Між тим, детальніший аналіз показує інакшу картину. І в тих общинах Укрїнці проживають майже в п’ятдесятьох населених місцях, які часто віддалені одне від одного і по 20 кілометрів.

Теперішнє становище Укрїнців в Сербії. Поділ СФР Югославії, де жили Українці, на три суверенні держави: Босну і Херцеговину, Сербію та Хорватію ще більше розбив гомогенність української національної громади. Разом з тим, часті селення та зміни місця проживання, мала кількість сімей в одному місці, перехід в православну, або католицьку віру, велика кількість мішаних шлюбів, відсутність шкіл з вивченням рідної мови, мала кількість культурно - художніх товариств й інше – головні причини того, що третє, а тим більше наступні покоління Українців народжених в колишній Югославії чи Воєводині незнають рідної мови. Забуваючи рідну мову люди забувають про своє походження, відмирає свідомість про те, що вони належать своєму народу. В таких умовах збереження національності Укрїнців в Сербії знаходиться під великою загрозою.

Потрібно вказати й на дуже малу кількість освідченої інтелігенції, яка б могла взяти активну участь в суспільному житті - освіті, культурі, мистецтві, інформуванні. Ці області безпосередньо впливають на збереження та плекання національної самобутності.

В шістдесятих і сімдесятих роках минулого століття, Українці починають активніше включатися у відновлення та плекання національного та релігійного життя. Віра та церква й далі залишаються центром збереження національного буття. Зрозуміло, що головним завданням було заснування греко – католицьких парафій та зведення церков. Залежно від того наскільки активно працювали священники, біля церкви починали збиратися люди і відновлювалось духовне життя.

Головними критеріями збереження національної самобутності є знання мови та освіта на рідній мові. В умовах, коли Українці живуть в різних місцевостях, з малою кількістю дітей шкільного віку в деяких з них, зовсім нелегко організувати навчання та зібрати потрібну кількість школярів. Все ж таки, значний успіх зроблений запровадженням факультативного вивчення української мови з елементами національної культури. Перші навчання почались спочатку в двох основних школах в Кулі, потім Вербасі, а згодом в Новому Саді та Будісаві. Поки що, діти мають тільки два уроки рідної мови, на тиждень. В основних школах Інджії та Сремської Митровиці йде підготовка до початку навчання української мови.

Літня школа україністики „Просвіта” стала новим видом згуртування та друження молоді, підштовхом до вивчання рідної мови та відродженням національної свідомості. Такий вид навчання може зібрати учнів і з найвіддаленішних населених пунктів. Ці навчання оргаізовуються у Воєводині та Україні. Завдяки розробленій програмі, послідовним проведенням уроків, добрими виховними та навчальними кадрами літня школа україністики отримала визнання та високу оцінку спеціалістів. Але, ця школа ще не отримала визнання, як виховний заклад.

Історична традиція, мораль, звичаї, мова, література та мистецтво – це багатства, які виділяють кожну національну культуру. Виникає питання, як в умовах малочисленної національної громади зберегти ці цінності? Одне з можливих рішень є культурно – художні товариства. Так, наприклад, культурно – художні товариства „Іван Сенюк” в Кулі, „Карпати” у Вербасі, „Коломийка” в Сремській Митровиці, „Кобзар”в Новому Саді та „Калина” в Інджії відіграють важливу роль і мають велике значення для Українців. Наразі, ці товариства не мають професійних хореографів, деригентів, сценаристів та ін., й тому, зрозуміло, їхній обсяг роботи дуже вузький, а художній рівень скромний.

Засоби масового інформування на українській мові дуже скромні, відносно - на початковому рівні. Правда, введено українські радіопередачі у Вербасі, Новому Саді та Кулі, та півгодинну телепередачу по телебаченні Новий Сад, але тільки два рази на місяць. За деякими оцінками вони не задовільняють справжні потреби глядачів та слухачів своєю якістю, коротким триванням і термінами.

Товариство української мови, літератури та культури „Просвіта” засновано в 1989 році. Своєю діяльністю воно відіграло позитивну роль у відродженні та плеканні національної свідомості Українців в Югославії, зараз Сербія та Чорногорія. З 1996 до 2000 рр. Товариство видало вісім номерів журналу „Українське слово” і організувало літні школи україністики у Воєводині та Україні. Вперше в історії Товариства організовано відвідання могил загинулих бійців Третього укрїнського фронту на Спомен гроблю (кладовище) біля Сомбору і тому подібне. Беручи до уваги досягнення, всеж таки, Товариство зробило недостатньо для виховання власних освідчених кадрів та заохочення здібної молоді до навчання на факультетах в Укрїні.

На електорській раді, яка відбулась 17 травня 2003 року в Кулі, у присутності 38 електорів (для кожного електора потрібно було зібрати 100 підписів українських людей) вибрана Національна рада української національної меншини. Формуванням національної ради зроблено великий крок веред у затвердженні української національної спільки в Сербії. Таким чином українська національна громада вперше в історії свого існування на цих просторах отримала визнання національної меншини. Тепер, реальним є очікувати, що і в майбутньому, з допомогою держави, українська громада досягне важливих успіхів у збільшенні свого визнаня та збереженні національної самобутності.

Новий Сад, січень 2005 р.

1. Павле Штрасер: Украјинци у Сремским Карловцима, “Украјинско слово” но. 6. 1999. год
2. Олена Млинвська (м.Київ) Українська діаспора в південнослов׳ янсьих землях Українці Хорватії, 2002 року
3. Лазар Ћелап: Колонизација запорошких козака у данашњој Војводини и XVIII столећу Матица српска; Зборник за друштвене науке, бр. 24
4. Володимир Козлімін (м. Харків): Українські грмадські организації в Югославії Українці Хорватії, 2002 року
5. Душан Дрљача: Колонизација и живот Пољака у Југословенским земљама Српска академија наука и уметности – Етнографски институт; Књига 29. Београд, 1985.
6. Ювілейний календар 1940 о. Олександар Біляк; Українці в Босні й Славонії
7. Иван Терлюк: „Просвіта” берегиня национальної ідентичності „Українське слово” но. 1. 2. 3. 4: 1996. – 1997.

Література:

• Мала енциклопедија Просвета. Београд, Издавачко предузеће Просвета, 1959.
• Enciklopedija leksikografskog zavoda. Zagreb, Jugoslovenski leksikografski zavod,1969.
• Енциклопедија Британика (сажето издање). Београд, „Народна књига” - „Политика”, 2005.
• Енциклопедичний довідник. Київ, 1986.
• Історія українського народу / Роман Млиновецький. Мünchen, „Українське Наукове Видавництво”, 1953.
• Історія України / Михайло Грушевський. Київ, 1994.
• Ілюстрований календар „Рідного Слова”, 1934 – 1941.
• „Українське слово”, Товарество української мови літератури і култури Воеводини, но.1-7; Новий Сад - 1996 - 2000.
• Колонизација и живот Пољака у Југословенским земљама / Душан Дрљача. Српска академија наука и уметности, Београд, Етнографски институт; Књига 29, 1985.
• Пояснення тризуба / О. Пастернак. Київ, „Веселка”, 1991.
• Студії з української етнографії та етнології / Хведір Вовк. Київ, „Мистецтво”, 1995.
• Колонизација запорошких козака у данашњој Војводини и XVIII столећу / Лазар Ћелап. Нови Сад, Зборник за друштвене науке Матице српске, бр. 24.
• Različitost na delu. Novi Sad, Centar za multikulturalnost, 2002.
• Ukrajinci hrvatske – materijali i dokumenti. Zagreb, 2002.