Коли кіно є дивом

Сьогодні на львівські екрани вийде новий фільм Еміра Кустуріци

http://www.gazeta.lviv.ua/2004/10/07/NewspaperArticle.2004-10-06.1511

Стрічки Еміра Кустуріци – справжнє диво, вщент переповнене хвацьким сюжетом, гротескними героями, запальною музикою, розумними тваринами, емоційними людьми та приправлене прянощами балканського колориту.

Нова кінокартина, прем’єра якої відбулася під час 57-го Каннського кінофестивалю, не є винятком. Навпаки, відразу після прес-перегляду критики назвали її The Best of Emir Kusturica.

Історія часів війни на Балканах, події якої розгортаються в рідній для Кустуріци Боснії, у трактуванні іншого режисера вийшла б трагічною. Кустуріца насичує стрічку яскравою колористикою й такою кількістю гумору, що з розповіді про війну та кохання можна зробити єдиний висновок: життя – це диво.

“Що ще, крім життя, є дивом?” – запитали в Кустуріци під час прес-конференції. “Кохання та футбол”, – відповів режисер.

Саме під час футбольного матчу спалили прапор Югославії. У великий футбол мріє грати Мілош (Вук Костіч), син головного героя стрічки Луки (Славко Стімач). Але замість омріяного “Партизана” хлопець опиняється на війні та потрапляє в полон. Лука хоче поміняти сина на мусульманку Сабаху (Наташа Солак), але закохується в неї.

Зрештою, про фільм, який у наш прокат вийде під назвою “Коли життя є дивом”, ми вже розповідали (“Газета” від 17 травня та 8 липня). Проте є в цій стрічці ще одна потужна принада, крім блискучої режисури та чудових акторських робіт. А називається ця принада – No Smoking Orchestra.

Група No Smoking Orchestra вже записувала саундтрек до фільму Кустуріци “Чорна кішка, білий кіт”. Режисер грає в цій групі на бас-гітарі, а його син Стрібор – на ударних (до речі, той же Стрібор грає роль капітана Алексіса у фільмі “Коли життя є дивом”). Фронтмен “оркестру” “Доктор Нелле” Каражлич, який іще за часів Тіто міг зі сцени запросто крикнути “Маршал здох!” – і всі розуміли, що йдеться аж ніяк не про підсилювачі, – у фільмі має безсловесну роль безіменного угорського цимбаліста, з яким, урешті-решт, тікає дружина Луки, оперна співачка Ядранка (Весна Тріваліч). Приказка про маленького собачку, який завжди є цуценям, щодо принадливого доктора Нелле спрацювала бездоганно: він удає із себе мініатюрного балканського Міка Джеґґера, який вносить у стрічку додатковий кольоровий мазок. Музика, яка супроводжує події фільму, є сумішшю джазу, року та фолку, такою ж привабливою та барвистою, як і весь кінематограф Кустуріци.

Кустуріца, володар усіх можливих “пальм”, “левів” і “ведмедів”, елітарний режисер, який досі незатишно почувається в смокінгу, зняв фільм про свій дім, зруйнований війною, про кохання, солдатом якого він називає себе. Вірний і стійкий солдат кохання, кіно та музики будує десь під Парижем ціле кінематографічне містечко, знімає нову стрічку (цього разу – у Великобританії), їздить світом зі своїм басом і No Smoking Orchestra та все ще вірить у диво. І примушує нас повірити в те, що дивом, окрім життя, кохання та футболу, є ще кіно Еміра Кустуріци.

“Копернік”, до 20 жовтня

“Сербські труби та південна меланхолія”

Катерина Сліпченко

Емір Кустуріца про No Smoking Orchestra

NO SMOKING – це дещо більше, ніж група, яка грає рок-н-рол. Йдеться про явище, яке наприкінці 80-х стало музичним атракціоном, що повністю змінив сценічну мову в Югославії. Всупереч майстерним компіляціям і рок-кліше з того, що роблять західноєвропейські групи, всупереч тим, хто зробив із себе манекени, ми хапали інструменти та грали для власного задоволення, лаючи Тіто. No Smoking внесли на сцену ясність і хвилювання, без яких мистецтво не може існувати, ба більше – мову вулиці та пародії, мову справжніх героїв реальної суспільної драми.

Повсякчас групу супроводжували політичні інтриги та провокації. Доктор Нелле вмів трансформуватися на сцені завдяки музичному стилю, який не піддається класифікації, завдяки хвилюванню, бо співали про те, що самі пережили. Коли, наприклад, адреналін у крові підвищувався, ми мавпували Sex Pistols, і тоді наша музика відображала жаргон і поведінку бетонних катів Сараєво. Але будь-яку зміну завжди диктував певний часовий момент. Емоції, які ми переживали, позначалися на музичних течіях. Воля електричного спілкування з музикою ніколи не руйнувала наших прототипів – героїв романів Іво Андрича, якому вдалося змішати в літературі сьогодення й минуле.

No Smoking теперішній шукає натхнення в найглибших балканських традиціях. Тоді як No Smoking колишній надихало дно Сараєво, п’яні залізничники, сумні водії таксі. Вони були тими, хто примусив знайти олімпійське місто у відлунні панк-року. Нові No Smoking розраховують на віртуозність соліста та музикантів, які поєднують оригінальні потоки фолку, джазу та циганської музики. Музиканти грали те під час свят, будь-яких свят, ціле життя.

No Smoking нині – унікальне явище, вони знайшли оригінальний шлях, у якому перемішуються всі музичні стилі, які існують на Балканах і свідчать про безперервні походи чужинців упродовж тисячоліть. Але група зберегла рок-н-рол, аби керувати залом.

Вибухова суміш джазу, циганських скрипок, енергії сербських труб і південної меланхолії – все це виконують справжні віртуози.

Знаєте, футбольна команда Югославії ніколи не перемагала, бо на певному етапі починалися міжнаціональні чвари – й ніхто не міг протриматися довше ніж тайм. No Smoking розповіли іншу історію, бо різні музиканти дають життя оригінальній музиці.

http://www.cn.com.ua/N198/cinema/document/document.html

КРАЇНА Ю

Сергій Жадан

Героями нового фільму Еміра Кустуріци стали його друзі — музиканти рок-групи «No Smoking Orkestra».

«Югославія!» — кричать вони у свої мікрофони, і на їхніх обличчях разом з потом виступає дещо награна, але від цього не менш незнищенна гордість. Патріотизм теж може бути частиною іміджу: тож вони викрикують в чорний зал, набитий громадянами ЄС, своє «Югославія!» — гасло мало зрозуміле, проте повсюдно доступне, навіть тут, в країнах об’єднаної Європи, національні уряди якої особливо не протестували проти бомбардувань тоталітарного Бєлграда. «Югославія!» — кричить вокаліст «No Smoking Orkestra», опецькуватий чувак в золотистому халаті нерозбірливого покрою, натягнутого на нього не інакше як головним режисером всього цього дійства, відомим навіть у Штатах кінорежисером Кустуріцею. Хоча для них всіх — цих восьми музикантів, представників вигаданого ними ж «циганського джазу», він просто Емір — нормальний хлопець із сусіднього, так само розбомбленого натівцями, кварталу, сербський мачо в рожевому спортивному костюмі з вічно незапаленою сигарою, яка заважає йому розмовляти з публікою. Але публіка все одно не розуміє сербської; публіка взагалі розуміє мало; отже їй і надалі можна успішно продавати будь-який непотріб, освячений доторком Еміра — квитки, касети, програмки, футболки, постери, наркотики; Югославія форева, вони все-одно виживають під усіма бомбами, щоранку розкладаючи свій крам на бруківках Берліна, Будапешта чи Братіслави.

В не до кінця асимільованій Європі лишається допоки ще два-три креативних місця, енергетики яких вистачає на створення нових і нових культурних вибухів і генерування мистецьких шкіл. Химерна і примхлива Югославія — імперія, якої давно вже немає, — одне з таких місць, і Європа, геть асимілюючись, доволі вміло вибиває свої законні п’ятнадцать відсотків комісійних з балканського релізу, заповнюючи власний ринок «балканським блюзом», «балканським постмодерном» чи фільмами «балканського Пазоліні». Останній фільм Еміра Кустуріци «8 суперісторій» — яскраве цьому свідчення. Кустуріца робить кіно з нічого. Одного разу він садовить рок-гурт, «гітаристом» якого він є, до винайнятого напередодні мікроавтобуса і відправляє всіх (а заодно і себе) в безкінечну мандрівку Європою, ретельно фіксуючи кожен крок, рух і слово на чорно-білу плівку. Балканські джіпсі кінгз так і проводять більшу частину фільму в бляшаних стінах свого, умовно кажучи, «фольксвагена», багато п’ють, згадують дитинство і взагалі «всіляко розважаються, як то прийнято в дорозі», час від часу вилазячи в своїх посутньо м’ятих штанях назовні і даючи концерти в найпрестижніших концертних залах європейських столиць. Сама ситуація є настільки кінематографічною, а типажі — фактурними, що не потребують додаткового творчого опрацювання. У них, у сербів, все чесно; вони й справді не мають іміджу, так само як і концертних костюмів, якщо не вважати концертними спортивні костюми. Десь поза автобусними вікнами Кустуріца досить побіжно показує розвалені бєлградські хмарочоси або крикливі паризькі вулиці — спробуй сказати, що це не сучасне кіно, все одно ніхто не повірить: адже, попри усю інтеграційність і довбану політкоректність, куди більш реальними й сучасними є не самміти і конференції де-небудь, скажімо, в Генуї, а саме ці громадяни химерної і примхливої «країни Ю», які в проміжках поміж виступами на міжнародних джазових фестивалях ліплять глину і зводять свої триповерхові селянські будинки по передмістях, лабають в кнайпах чи добираються додому, на протилежний берег ріки, сидячи в маленькому човнику, оскільки всі мости вже давно розбомблені американцями. Сербські музиканти схожі на радянських партизан: знищити їх неможливо, простіше самому застрелитись. Поетика Балкан починається там, де закінчуються вільні економічні зони, починається, і що найприємніше — перемагає.

Я подивився згадані «8 суперісторій» у Відні. Відразу після днів нового сербського кіно починалася місячна ретроспектива фільмів Кустуріци, тож була чудова нагода порівняти Балкани «метра» з візіями молодих. «Діти Кустуріци», як і водиться у подібних випадках, явно не витягували. Вже з першого погляду було зрозуміло, що все це робилось як протиставлення «несамовитому Емірові», тотальна тобі антикустуріца: молоді, певно, тонко вдчувають кон’юнктуру і добре розуміють, що якими б високими не були їхні Балкани, двом Пазоліні на них не вміститись, тому кожен намагається вимахнутись інакше, хоч в результаті і зводиться все до примхливого дитячого заперечення. Оскільки будь-яка зміна культурної парадигми, попри широкий вибір мистецьких засобів, все одно зводиться до вибивання золотих коронок із щелеп тих, у кого вони, ці коронки, вже є. Тому краще не порівнювати. З іншого боку, як можна порівнювати поезію, це ж не пральні порошки, врешті-решт, вона все одно проникає на незаймані території, зберігаючись на одязі і шкірі сотень нових нелегалів, які вперто і безуспішно, пролазячи крізь кордони і митниці, намагаються втекти зі своїх персональних Балкан і своєї персональної імперії з поетичною назвою Югославія.