Кривоніс Олеся

„Концепт письменника у еміграції”

(за мотивами роману Д. Албахарі „Снігова людина”)

Вступ

Явище еміграції досить широко представлене в світі, особливо в так званих “країнах, що розвиваються”. Не беручи до уваги економічні критерії цього поняття, до таких держав можна віднести всі держави, де протягом певного історичного періоду була нестабільність, застій, падіння прожиткового рівня, хоча наразі ця ж сама країна може й не асоціюватися з “проблематичною”, як такою.

В двадцятому столітті, коли політика стала рушійною силою розвитку держави, політичний критерій стає на перші щаблі в рейтингу причин еміграції. Балканський регіон завжди вважався важким, знаходячись в епіцентрі вихору подій, беручи з будь-якого куту зору. Певна річ, народи бурхливі, амбітні, балканці пізнали і розквіт і століття рабства протягом турецької експансії. Двадцяте століття виявилося для Югославії – найбільшої та наймогутнішої держави Балкан – випробуванням. Крім зовнішніх чинників (дві світові війни), вона переживає і внутрішні суперечності – проблеми, з якими зустрічаються супердержави. Це регіональні розбіжності, релігійні конфронтації, надання переваги одному регіону, звинувачення у нерівномірному поділу державних статків, і як наслідок, сепаратистські ідеї. Отже, розглядаючи поняття еміграції, не варто забувати про важливий зовнішній чинник і те, що переселення відбувається, як правило, після вагомих подій. Екзил виявився актуальною темою у сербській національній літературі, і якщо спочатку про це говорили поодинокі голоси, то сьогодення чує їх незрівнянно багато. Вперше це питання прозвучало з вуст культового сербського письменника Мілоша Црнянського, який зобразив весь внутрішній світ переселенців у епопеї “Сеобе” (“Переселення”). Розпад Югославії наприкінці століття пришвидшив хвилі еміграції, адже крім політичних факторів (ідеологічний тиск на еліту), з’явилися й економічні або соціальні. Тема еміграції виявляється настільки актуальною в двадцятому столітті, що виникає навіть окреме поняття у в літературі “емігрантологія”. Це поняття було створене польським істориком літератури Луціяном Суханеком, який займається російськими вигнаннями. Чи набув цей термін поширення і в сербській літературі, пропонуємо розглянути життєвий досвід одного сербського письменника-постмодерніста, життя якого пов’язують з постійним екзилом, постійним пошуком та бажанням знайти істину поза своєю Батьківщиною. Мова йде про Давида Албахарі – вихідця із колишньої Югославії, а тепер постійного мешканця Канади.

Еміграція у творах Албахарі здавалася б ледве не прозорою та зрозумілою, проте якщо не зважати на один єдиний фактор: Албахарі не був вигнанцем як такий, він за його ж словами добровільно залишає Сербію, переїжджаючи до нової країни, де йому просто пропонують більш вигідні умови роботи та проживання. Можна навіть сказати, що було справжнє бажання переїзду. Проте далі ми спостерігаємо результат: одна за одною виходять твори письменника сповнені суму та каяття, нерідко насичені страждання. В чому ж справа? Чим виявляється еміграція для особливого типу людей – письменників? Як це переноситься на полотні їхніх творів? Такі питання ставимо за мету розкрити у цій роботі.

Об’єктом дослідження стане перший значний твір ( за словами самого автора), написаний у еміграції, “Снігова людина”. Нам необхідно зрозуміти чи є роман автобіографічним чи, може, типовим у зображенні образів емігрантів в умовах нових “Батьківщин”.

Розділ 1. Еміграція в розумінні митця

Митець - ось те полотно, на якому найлегше прослідкувати що таке еміграція чи вигнання – дивлячись хто як це називає. Справа в тому, що роботи, які залишає по собі майстер завжди зберігають в собі переживання, розчарування, або ж кардинально навпаки радість та божевільне щастя. Феномен митця в тому, що коли Албахарі вперше приїхав в Канаду у червні 1994, це вже не був для нього перший раз – власне кажучи, це був другий. Мій перший приїзд до Канади стався за рік до того, 1993 року, коли було опубліковано книгу Мирни Косташ „ Родовід: подорож до Східної Європи”. “У тій книзі, у розділі про Югославію, я - чи хтось дуже схожий на мене – з’являюсь як один з її невигаданих героїв: я граю роль письменника по імені Давид. Отже, коли я вперше приїхав до Канади – це не було для мене вперше, проте все-таки я просто повернувся туди”, - пише сербський автор в Канаді.

В тій малій, а можливо, й великій різниці між приїздом та поверненням зараз він знаходить свій символічний притулок, що нерозривно намагається зобразити у “канадській прозі”. Можливо тому, ця різниця пояснює чому з самого початку як письменник Албахарі не почував себе емігрантом. Еміграція приносить зміну, яка може бути або прийнятою, або відхиленою, проте вона завжди залишається присутньою.

“В моєму випадку, дякуючи тому персонажеві із книги Мирни Косташ, здається, не було потреби змінюватись”. Цього було б досить, щоб стати одним цілим із тим персонажем, який вже на той час належав світові художньої літератури Канади, щоб залишитися, незважаючи на місце перебування, тим, ким серб був до “приїзду-повернення” в Канаду.

Досліджуваний нами автор пише, що зараз, після семи років, він не певен, і не тільки тому, що він вже не той Давид із книги Мирни, але й через низку суперечностей в поглядах між одним та іншим. Звичайно, той Давид із паралельної книги Косаш залишився вірним своїм переконанням, а Давид-реальний ж – незважаючи на свою відмову змінюватись як емігрант - врешті решт став об’єктом до змін. Він досі не знає, хто між ними неправий – якщо все ж є хтось винний – проте відчуває повагу до лояльності Давида-вигаданого. Іноді Албахарі навіть думає, що така лояльність як його має бути фінальною метою його особистих змін, проте це рідкісні моменти, це ті ситуації, коли моє серце говорить замість мого розуму. “В такі моменти мені здається, що Давид-вигаданий – це просто один з видів динозаврів, що приречені на вимирання”. Проте митець хотів би показати як вигаданий персонаж перейшов зі стану віддзеркалювання його самого до стану фотократки.

Кілька зауважень щодо екзилу передусім як стану в якому живе митець каже Дубравка Угрешич: “Письменник описує тему з позиції подвійного екзилу, як вихованець та як коментатор власного стану, званого “екзил”, так каже Бродський”. І справді, особистий кошмар, в якому опинився письменник, він намагатиметься реалізувати у тексті; у тексті він хоче заспокоїти свої страхи; оте своє зламане життя спробує відремонтувати у тексті; висновки знову ж таки фіксуватимуться у тексті; свою гіркоту він спробую пом’якшити на матеріалі. Може, саме через це внутрішнє бажання, екзильні тексти завжди виділяються певною “холодністю”, яку можна порівняти з після травматичною віддаленістю від власної травми. Такі тексти із вигнання можуть бути і “нервові”, фрагментарні, експліцитні та імпліцитні, полемічні, іронічні, авто іронічні, меланхолійні, субверсійні та ностальгічні.

Першою книгою, яку Албахарі написав в Канаді, є роман “Снігова людина”. З одного боку, як прийнято вважати (хоча за словами автора, він не визнає цього), це роман про ностальгію, про бажання повернутися додому, проте одночасно оповідь розказує про почуття, що одного разу ти змушений покинути те, що маєш, “ти не можеш більше повернутися додому”. В романі “Снігова людина” немає імен, назв міст та країн, проте зрозуміло, що герой книги, що в свою чергу є письменником, приїжджає з країни, де велася війна, на новий континент, що насправді виявляється новим світом, іншою планетою, космосом, що існує виключно для себе. Не зрозумілий іншим, з розбитим серцем від ностальгії, герой рухається у дику природу, до білизни снігу, до пустки, на північ свого існування, до безкінечної полярної ночі.

З іншого боку, “Снігова людина” - це також роман про те, як автор звів рахунки із почуттями та переконаннями, що визначають позицію Давида із “Родоводу”. Це він коментує наступним чином, що в 1991 році, коли Мрина Косташ відвідала Югославію востаннє, її Давид вперше каже: “Я не сербський письменник, я належу до літератури Югославії”. Через деякий час псевдо-Давид додає дещо дуже важливе, що будучи Югославським євреєм, він не має “нації”, він має країну. Він не єврей, серб чи боснієць. Він – громадянин Югославії. Через три роки, коли виходить “Снігова людина”, автор досі переживає втрату від того, що зникла так звана Югославська література. Проте, як би там не було насправді, він повністю прийняв неминучість історичної реальності – поняття, відоме як Югославія, вже не існувало на карті, а жахлива війна в Боснії та Хорватії лише підтверджували, що додому вже вороття немає, де б цей дім не знаходився. Можливо, тому герой “Снігової людини” не намагається повернутися кудись в кінці роману, але робить єдину річ, яка йому залишається: він намагається втекти від себе, а отже і від цього світу.

Розділ 2. Життя закордоном – активність чи депресія

Зміна середовища, як було вже вище зазначено, викликає стрес, проте особливо на зміну особистості не впливає. Два кардинально різних стани – активність та депресія – можуть стати результатами еміграції. Для початку слід розібратися в цих поняттях, тобто дати їм визначення, в чому нам допоможе “Словник іншомовних слів” за ред. Мельничука О.С.: Депресія (лат. depressio – придушення, пригнічення) – Хворобливий стан пригніченості, відчаю; Активність – посилена діяльність, діяльний стан.

Для розуміння справжнього стану досліджуваного нами письменника, пропонуємо перейти до розгляду та аналізу показового і, що не менш важливо, першого написаного у еміграції, роману “Снігова людина”. Саме тут заховані відповіді на питання чи можливо творити і залишатися свідомою, “нормальною” людиною у еміграції.

Отже, відкинутий воєнним вихором, один європейський письменник від’їжджає у Новий світ, десь на далеку Північ. Нам точно невідомо як звати письменника, ні звідки він, ні до якого середовища належить, бо не належить нікому, навіть й собі. Все якось невизначено, і ніби відсунуто на другий план. Все ж, в романі дізнаємося, що держава письменника знаходиться десь на кордоні Середньої та Східної Європи (згадуються Дунай та Балкани), що вона розпалася у кривавій ворожнечі, і що безіменний письменник, який каже, що „ лише для себе він не мав постійного імені”, прибув у так само безіменну далеку північну державу, щоб продовжити писати. Перше, що він тут знаходить – це тиша та самотність, які супроводжуються нав’язаною гостинністю людей, що пропонують йому притулок. Але друге ім’я цієї гостинності – нерозуміння. Ідеальна послідовність нового життя не може наповнити внутрішню порожнечу головного героя, навпаки порядок дратує порожнечу, робить її ще більшою та глибшою. Всі його співбесідники, паралельні образи роману, думають, що його письменницька робота має стати звільненням від спогадів. Але тих спогадів, яких-небудь конкретних, травматичних спогадів, немає. Будучи письменником, оповідач чудово знав, що відбувається в його безіменній країні, це лише повторення того, що відбувається завжди після воєн. Коли “центр не може втриматися – його частини розпадаються, і суцільна анархія панує світом”. Іншими словами, в подібних ситуаціях, можна радше очікувати темінь апокаліпсису, ніж славу “другого пришестя”. Жити в безневинності означає жити поза історією, а коли ця безневинність стирається, єдина річ, що залишається – це жити вкупі з історією.

Влучно з цього приводу зауважує відомий сербський критик та літературознавець Михайло Пантич, який одночасно є другом і дослідником творчості Албахарі: “для героя залишилася лише мова і в ній тьмяне уявлення про горе історії. Насправді герой живе та думає про свій перехід із історії, як з важкої оповіді, в буденщину, як легкість відсутності історії. його свідомість подорожує по світу, мікроскопічно занотовуючи всі нюанси, всі щонайменші деталі баченого простору та найкращі психологічні реакції на події, що навколо відбуваються”.

Перериваючи дім, в якому оселився, герой в підвалі знаходить цілий склад географічних карт. Попередній мешканець цього будинку очевидно був картографом. Оточений тими картами, які він власноруч порозвішував по стінах, герой роману „Снігова людина” намагається визначити своє ставлення як до себе, так і до світу, з якого він приїхав та якого він прибув, але ніде він не знаходить впевнену точку опори, на якій би зміг знову побудувати повноту власного існування. Навіть мова не допомагає. Герой взагалі-то потрапляє в нове середовище, за його власними словами з ідеєю „про новий початок”, а зустрівся лише з думкою про старість, та з поступовим, все інтенсивнішим відчуттям втрати власної матеріальності, зі зникненням існування. Але всупереч очікуванням, що в новому світі стнуться якісь зміни, „новий початок” чи пробудження з кошмару історії, якась трансфузія осмисленої а інтенсивної життєвої енергії, нічого такого подібного чи схожого не трапляється. Карти на стінах, як і слова його співбесідників, нагадують героєві, що життя, особисте та загальнолюдське, насправді наперед заданий стан тривалого непорозуміння, постійної відсутності автентичної комунікації, а в самій істоті та в історії, як якогось виду надістоти, абстрактної але дуже детальної надістоти, яка обумовлює життя кожного, настільки сильно, наскільки від історії намагається те життя втекти, щоб сховатися від думки про неї, саме так як вирішив зробити ліричний герой „Снігової людини”.

В нових життєвих обставинах, там де буденність має переваги над історією, відкинутий від себе колишнього, герой, роздумуючи про свій колишній досвід, який навіть не вартий спогадів, але який його настільки сильно стискає, що він зводить свої думки до одного єдиного питання: як втекти від історії? Звичайно, простої та рятівної відповіді на це питання немає. Справа, звичайно ж, полягає в житті як у недоконаній роботі, бо життя як таке, повністю в собі, безкінечний біг перед історією. Коли ж ця робота переходить у доконаний вид, коли на зміну їй приходить спокій, тоді кожен, (тож і не виняток герой „Снігової людини”), опиняється на межі, на самому краї. Іншими словами від історії можливо втекти, але це може бути кінцевим забігом, забігом у смерть. Будь-яка інша втеча від історії – це насправді опосередкована, залежно від обставин, втеча в історію.

Скрізь панують війни, скрізь тривають міграції народу, скрізь пересуваються кордони. Грою долі герой опиняється там, де ці процеси найчастотніші та найінтенсивніші, а в Новому світі на нього, початку про це можна сказати невпевнено, а насправді невмолимо, картини, які свідчать про те, що виходу із історії немає, окрім виходу у знищення.

Символічна проекція того виходу викривається у останніх реченнях роману ”Снігова людина”, які й насьогодні найкращими прикладами прозової майстерності Давида Албахарі, а одночасно із цим досягають вершин сучасної сербської оповіді. Після осмислення, що мова та світ нерозривно пов’язані, впевнений лише у тому, що поза історією не можна вижити (це кардинальний поетичний та свідомий поворот у поетиці Албахарі), він зриває мапи зі стін свого дому, і дивиться у їхню жахливу білизну як картину кінцевої поразки, герой роману однієї сніжної ночі іде слідами полярного зайця, до недоторканної природи, і світлі місячного сяйва. Він йде тими слідами аж поки не заблукає і не залишиться абсолютно сам у сніговій пустелі. Все зникне, герой порівняється з порожнечею, його мова на засніженій горі перейде кордони його суб’єкта. (Це, звичайно ж, можливо лише в літературному тексті, в часи, коли історія знищила все, що могла знищити: а найголовніше людину, бо людський суб’єкт знаходиться на першому місці).

Посилаючись знову на Пантича, “…більше, якщо так можна прокоментувати кінець роману Албахарі, він не знає хто в ньому промовляє останні речення. Зникла перша особа, а об’єктивний оповідач не з’явився, зникла мова, що б позначалася категорію суб’єкт, бо того ж суб’єкта вже не існує, він перетворився на пустку, тобто білину. Залишається опісля лише холодний знімок однієї зимової ночі: ”І коли, трохи пізніше, заєць обережно торкається глибокого сніжного лона і проштовхує мордочку між зціплені сніжинки, йому вже ніхто й слова не мовить. Після сніг припинився, і на небі, як і слід, з’явився місяць”. Хто вимовляє ці слова, хто розглядає та дає опис цій картині – на це питання немає точної відповіді. Місце пусте, мова пуста, над пустелею природи тріпотить ніжне місячне сяйво, в нічному світі, яким володіють демони історії, диявола та смерті.” І на тому все.

Важко переоцінити факти, що вказують у творі на важкий стан письменника-оповідача. Герой знаходить для себе відповіді лише у смерті, адже він не може жити в такому середовищі. Розуміти завершення твору можна наступним чином: автор дійсно переживав важкі психологічні часи після приїзду в Канаду, проте таке завершення твору допомогло йому звільнитися від цього і перестати бути емігрантом в депресії.

Подальша успішна робота Давида Албахарі на теренах “нової Батьківщини” свідчить про неабияку активність, як про детермінований нами на початку діяльний стан. Отже, Албахарі зумів вдало поєднати свій біль відокремлення від Батьківщини, біль розуміння того, що вже ніколи не зустрінеш на своєму життєвому шляху свого героя та надзвичайно активну роботу на письменницькому поприщі у реального життя.

Розділ 3. Дилема вибору мови: рідна чи “нова рідна”

Мова є важливим акцентом, який ставить письменник, щойно опинився в нових умовах, тобто виїжджаючи закордон. Цьому питанню присвячували довгі роки автори, що часто взагалі заганяло їх глухий кут: чи варто взагалі продовжувати письменництво? Сенс? Натуральність чи штучність?

Албахарі присвячує цьому питанню окрему статтю, яка публікується в альманасі сербських емігрантів в Канаді.

“Перед моїм приїздом до Канади, я часто задумувався чи можливо бути письменником в діаспорі – у змушеному чи власне обраному екзилі – і писати рідною сербською мовою. Звичайно, відомі такі письменники сербської діаспори, як Чарлс Сіміч, що живе в Нью Хемпшір, та Негован Раїч, що живе у Квебеку, проте вони були письменники сербського походження, які писали й досі пишуть свою поезію та прозу своїми новоприйнятими мовами, англійською та французькою, проте не сербською. З іншого боку, літературні роботи, що були написані сербською іншими письменниками в діаспорі, було досить часто оцінені, завдяки тому факту, що вони допомагають зберегти мову, і далеко не за свої літературні якості. Наскільки мені відомо, існує лише обмежена кількість малих видавництв, де періодичні видання засвідчують менше зацікавлення політикою, аніж літературою.

Зараз я все це розумію набагато краще. В емігрантському суспільстві все це відбувається набагато швидше. Скоро після переселення перше покоління починає говорити новою зламаною мовою; друге покоління, особливо діти, народжені в абсолютно нових умовах, вже не потребує своєї рідної мови. Для них та рідна мова виявляється якорем, тягарем, що перешкоджає їм піднятися на вищий ступінь соціальної професіональної ієрархії. Уникання рідної мови означає відстань від емігрантського досвіду всього світу, відкриття нових можливостей, де попереднє покоління, необізнане в тонкощах їхньої нової мови, змушене отримати поразку, стикнувшись із закритими дверима. В таких обставинах – де зникає сенс духовного продовження між поколіннями – письменники, що пишуть рідною мовою, виявляються непотрібними новому поколінню, цього не потрібно запам’ятовувати, це намагаються забути. Фактично, більш коректним буде сказати, що нове покоління хоче пам’ятати, проте не на просторах мови їхніх предків, а на просторах їхньої нової мови, тієї мови, що дала їм можливості здобути нове самовизначення. Я думаю, це також пояснює те, чому в навіть таких країнах як Канада, країні із сильною підтримкою мультикультуралізму, все одно не можливо знайти міцну та сильну традицію етнічної літератури, писаної рідною мовою емігрантів”.

Література потребує продовження мови та духу, а багато еміграційних етнічних общин зберігають та обновлюють їхні мови завдяки постійному приїзду нових емігрантів, проте не природним шляхом, а через народження нових поколінь. В той самий час, нові генерації відкривають забуті світи своїх предків – цей процес очевидний, хоча б пов’язаний з виданням численних художніх фамільних хронік, які опубліковуються щороку в у нових світах – проте всі ці книги виходять переважно “новими” мовами, а мова предків в них виявляється лише блідим слідом на піску, що зникає під поривами вітру.

“Припускаю, що коли я опинився у подібній ситуації, переді мною постала дилема переходу до англійської, і протягом перших двох років я дійсно був стурбований цим. Цікавим виявилося те, що більшість хто радив мені перейти на англійську були теж письменниками, хоча, на моя думки, саме письменники мають бути найобережнішими у вирішенні таких питань. Отож, я досить серйозно присвятив себе проблемі вибору мови, і навіть спробував написати кілька коротких оповідань англійською. Потім я все ж зрозумів, що це марна спроба, і не тільки тому, що я був змушений переривати свою роботу, час від часу заглядаючи до словника, щоб звіритися із правильністю написання чи для пошуку більш вдалих слів, але паралельно я усвідомив, що пишучи англійською, я намагаюсь писати власним стилем, який базувався в моїй голові на особливостях моєї рідної мови, а по-іншому ці речі просто не спрацьовують.”

Письменник постає справжнім митцем, коли він виробляє свій власний стиль, але стиль є продуктом форми та звуку певної мови, тож певна річ він не може трансформуватися у іншу мову. Для письменника, який вже сформував свій стиль в межах однієї мови практично неможливо перейти на іншу мовну площину, не має значення як довго він живе в новому мовному середовищі. В минулому столітті, столітті політичних та іншого роду екзилів, ми можемо знайти багато прикладів серед письменників, що, переїхавши до іншої країни, залишаються вірними своїй мові та стилю: Йозеф Скворецький в Канаді; І.Б. Сінгер та Йозеф Бродський в США; У. Г. Себальд в Англії – вони є чудовими взірцями такої лояльності. З іншого боку, такі письменники як Єржи Косинські та Чарльз Сімі у США; Йозеф Конрад в Англії та деякі письменники із Ізраїлю є чудовими прикладами авторів, що виявилися справжніми майстрами у їхній „новоспеченій” мові, проте всі вони, незважаючи на те, що почали писати новою мовою, мали таки дещо спільне: вони до цього не писали. Стаючи майстрами в новій мові, вони тільки розробляли свій стиль.

До речі, літературі відомі тільки два письменники, яким вдалося створити абсолютно новий стиль в нових мовних обставинах. Це Володимир Набоков, який протягом першої частини свого життя писав російською, а після виключно англійською, намагаючись створити виокремлений стиль у кожній мові. Другий – це Самюель Бекет, хто писав як Французькою, так і англійською. Сучасний нам приклад – це Мілан Кундера, який змінив свою рідну чеську мову на французьку, проте наразі важко визначити чи вдалою є ця зміна мови. Але ж тому ми їх і називаємо феноменами.

Тож Албахарієва дилема вирішилась на користь сербської мови, і він пише перший роман так званого потім циклу “канадської прози” - “Снігову людину”. Цікавим є те, що цієї мовної боротьби у романі немає. Оповідачеві відразу створюють необхідні умови для роботи, а це вказує, що Албахарі вже психологічно визначився з мовою, поставив на цьому питанні крапку, навіть не бажаючи виносити його на обговорення.

“… врешті-решт коли я визначився не бути канадським письменником – тобто не писати жодною з офіційних мов Канади – величезний тягар впав з моїх плечей. Я здихнув з полегшенням. Власне це я і намагався частково показати у „Сніговій людині”, де цей вибір тоне у тяжкій білій тиші”.

Ця ж тиша переслідувала сербський письменників із діаспори в кінці 80 років, протягом періоду, коли розбіжності в ідеології відігравали величезну роль. Політичні зміни вісімдесятих виявились з одного боку катастрофічними, бо вони призвели до війни, проте вони також дозволили сербським письменникам об’єднатися у сербську діаспору і жити подалі від жахів та нового тоталітарного режиму... і водночас брати активну участь у створенні сучасної сербської літератури. Це так звана привілейована позиція, адже нові емігранти мають можливість бути як спостерігачами, так і учасниками, тож і дивляться на нас як на „своїх” і одночасно „чужих” в рідній літературі, так само як і в літературах їхніх нових країн.

Отож, коли як письменник, Албахарі залишився вірним своїй рідній мові, все вирішив не бути лояльним по відношенню до мови та літератури моєї нової країни. Хоч мультикультуралізм і є однією з провідних культурних тенденцій в Канаді, яка підтримує роботу на мові різних етнічних меншин, все ж залишається неможливим бути письменником, пишучи ані англійською, ані французькою. Албахарі зазначає, що “єдиний виняток мені відомий, це Йозеф Скворецький, хоча я не певен чи відносять його до справжніх канадських письменників; наприклад він вважається виключним майстром оповідань, але в той самий час дуже часто його не включають в антології канадської короткої прози. Я особисто не знаю позиції Скворецького з цього приводу, проте така позиція мені здається найкращою для автора”. Це дозволяє йому створити певну „невидимість”, що є необхідністю для автора створити свою власну переконливу картину світу. Бути в історії одночасно бути поза нею – що звучить майже як оновлений варіант Гамлетівського питання – і це найкраще, що я б собі побажав. Зараз більше, ніж будь-коли, як письменник, я відчуваю, що я – хазяїн своєї долі, це те, чого прагне кожен митець.

“Насамкінець, я не певен, що можу сказати про себе, що я „сербський письменник в Канаді” чи, щонайменше „сербський письменник в Альберті”, я навіть не можу точно сказати чи існує сербська література в Канаді.”

Беззаперечно, дякуючи великій кількості нових емігрантів протягом останніх десяти років, сербська громада в Канаді стає все ширшою та багатшою, ніж будь-коли, як в економічному так і в духовному аспектах. Сербські громади у великих канадських містах, особливо в Торонто та Ванкувері, це зростаючі громади, з розвиненим культурним життям і дуже міцними зв’язками з культурою континентальної Сербії. Письменники сербського походження, які зараз живуть в Канаді, пишуть з метою публікації своїх творів вдома – в Сербії, або приїжджають сюди як вже сформовані письменники і розпочинають тут нову літературну кар’єру. І єдина річ, що їм залишається, це чекати появу нових літературних голосів серед нащадків сербської еміграції, що приїхали до Канади наприкінці 20 століття. Треба чекати таких письменників як Мирна Косташ та їх спроби знайти своє коріння, і бути враженими цими відкриттями настільки, що це надихне їх на нові пошуки свого коріння, щоб ми не виявилися лише тінями з минулого, тихими ехо, словами із „жовтих сторінок”, привидами, які говорять мовою, повної загадки та краси, проте майже вимерлою.

Розділ 4. Мовні та літературні особливості “Снігової людини”

Коли письменник опиняється в новому середовищі, це не може не зобразитися на його творчості. Адже, навіть якщо ти творець будь-якого літературного методу, в залежності від спирання на реальне життя чи вигадане, бажане (реалізм, романтизм), хай пріоритетами будуть особисті переживання чи емоції (експресіонізм, сентименталізм), незважаючи на всі ці –ізми, людина творить в певних умовах, що рано чи пізно відображаються у її творчості. Отже, зміна середовища можна назвати каталізатором у створенні нового. Певна річ, глобально нового у роботі письменника побачити не вдасться, тому що сформована в одних умовах людина кардинально змінити себе, а отже і свій стиль не може. Якщо відбувається така зміна, творець втрачає себе, змиваються рамки ідентичності, і, мабуть, тоді і з’являється Снігова людина. Роман Албахарі про письменника-емігранта вирізняється новою тематикою у творчості автора, проте індивідуальний стиль письменника неможливо сплутати з іншими. Взявши раз до рук Албахарі, потім з-поміж тисячі нових книг впізнаєш саме його, їх важко сплутати з іншими творами пост модерністів. Саме тут і слід говорити про індивідуальність, присутність автора, адже він завжди поряд, незважаючи на те, як старанно може завуальовуватися його постать. У “Сніговій людині” видно певний алгоритм літературних та мовних засобів, до яких автор прибігає і тримається, ніби за соломинку. Саме ці особливості так довго тримають героя, самого оповідача, на плаву.

По-перше, людині, яка вперше бере до рук Албахарі, навіть не починаючи читання, кидається в очі, що цілий роман поміщається всього в одному абзаці. Точніше автор не бажає розбивати твір на частини, розділи та мінімальні абзаци. Цю техніку “одного роману” він використовує в шістьох своїх романах. Як він сам зізнається в одному зі своїх інтерв’ю :“Це частково стало наслідком впливу Вільяма Фолкнера, Томаса Бернарда та Хосе Сарамаго, які були схильними до довгих речень та великих абзаців. За допомогою цієї техніки я приворожую читача до лабіринту, єдиний вихід з якого – тільки наприкінці роману”. До того ж, як вважає автор, це ідеальний формат для письменника п’ятдесяти років, який любить насичувати свої твори спогадами.

Як для багатьох авторів-постмодерністів та модерністів, для Албахарі характерним є коливання у часі або взагалі поза часовість. Оця його манера перескакувати з однієї сюжетної лінії на іншу, його закоханість, уламки думок, несподівані сплески спогадів, заплутують читача, що з самого початку він поринає у лабіринт, де немає чіткої підлоги, але все ж вихід є – і він в кінці роману. Ці міграції думок створюють враження, що потім епізод не пригадається. Так, спочатку оповідач опиняється в кімнаті, за мить – він вже в університеті, а потім повертається до аеропорту. Несвідомо автор повертається до речей, які вже мали місце в реальному житті, проте, здається, він про них спершу забув, але потім, щоб не пропустити щонайменшої деталі повертається до них. Такий формат зближує читача з твором і з самим письменником. Створюється сеанс інтимності, герой хоче все-все розповісти про себе, як старому другові, знаючи що той не буде скаржитися на непослідовність в його мові.

Отже, другим мовним формантом “Снігової людини” є деталізація. Так, згадуючи свій приїзд та аеропорт, оповідач коротко, але не пропускаючи жодну деталь згадує всіх приїжджих: “Перед одним з табло стояла індійська, а може й пакистанська, родина, чоловіки старанно звіряли свої папери з цифрами та літерами на блискучому табло. В кутку коридору, спираючись на стіну, якась жіночка похилого віку намагалася прикріпити каблучок до правої босоніжки. Інша жіночка, значно молодша, спиралася на стіл. Якийсь чолов’яга у капелюсі, поблизу тої мадам, зав’язував шнурівки. Інший чоловік, що точно не мав до них ніякого відношення, почісував собі потилицю”. Така скрупульозність ще більше зближує читача та оповідача. Другий ніби відразу дає зрозуміти, що він tabula rasa, і все, про що йтиме мова має неабияке значення у його сприйнятті світу.

Справжній зміст любовної історії – жадання, а з виконанням того жадання історія закінчується. Любовна історія закінчується одруженням, а вигнанська – отриманням паспорта нової держави”.

Герой “Снігової людини” є нещасним. Це полягає у тому, що він весь час після потрапляння в нове середовище намагається знайти себе, свій сенс, ідентифікувати себе, проте йому так це й не вдається. Протягом всього роману він пробує зачепитися за певні матеріальні речі, що б могли його тягнути з духовного “багна”. Таким рятівним кругом, певною мірою, є для нього помаранчевий сік. “Я ненавидів університет, ненавидів академічну еліту, і цю ненависть, котру вже не сприймав як ненависть, а як анти пристосованість, від якої нікуди дітися, в суміші із втомою, яка мучила моє тіло; і це міг втамувати лише помаранчевий сік.” цілий роман є сірою плямою, і лише єдиною яскравою плямою є жовтогарячий колір соку. Саме цей напій втримує героя кілька разів від втечі. Якої втечі? Будь-якої, а найголовніше втечі від самого себе, коли тобі важко, а матеріально спрагу можу виразити лише сік. Ще однією “соломинкою” у творі є сніг – тепер біла без вимірна маса, яка може вирівняти все.

Такими ж точками відштовхування можна назвати мапи, що висять в усіх (крім кухні та ванної) кімнатах, “Історичний атлас Середньої та Східної Європи”, деканова секретарка – єдина людина, що здатна збагнути письменника, коліна дівчинки-сусідки та заєць, що виявився фінальним акордом у житті оповідача. Формально Албахарі виділяє деякі слова (як правило, курсивом). Це показує важливість для автора поняття вираження. Він ставить акцент не лише на змістові, а й на формі.

“… А моє життя розпалося паралельно з історією мого краю, мого колишнього краю, мушу додати…” . Автор вважає за потрібне виділяти не лише певними мовними зворотами важливі для нього речі, а й формально підкреслювати їх, щоб навіть не досить уважний читач помітив біль і необхідність авторових зізнань. Знову, ми знаходимось на позиції інтимізації та відвертості оповіді.

Насамкінець, треба зауважити те, що можна сказати, відповідає канонам оповідної манери 20 століття – це використання I особи у творі. Як зізнається автор у особистій переписці, для нього така манера має трохи інше значення: у першому своєму романі, написаному на чужині, він відчував гостру необхідність писати від себе (назвімо це мемуарною роботою). Він не міг спинити себе до моменту, поки герой роману не здійснює акт переходу в нову реальність, а матеріально закінчує життя самогубством. Лише після цього, Албахарієва спрага була втамована, лише після цього він звільнився від тягаря відчувати себе зайвим, вигнанцем. Він поставив крапку, наголошуючи, що доля його відрізняється від долі героя “Снігової людини”. Дивно, але такий самий стан переживає і читач: спочатку він нікому не зрозумілий творець, потім біль, і врешті-решт полегшення від того, що він-читач інший. В цьому сила Албахарієвого письма.

Висновки

В 20 столітті, столітті війн, винищень, терору, геноциду, революцій, тоталітарних систем, в столітті, де змінювались географічні мапи, створювались та розпадались держави та їх межі, в столітті масових міграцій письменники мають “копірайт” на тему екзил. Та все ж, хоча за статистикою вони й залишаються як закинуті та найнедостойніші свідки, письменники є емігрантами, що на культурній мапі світу залишають за собою відбиток свого пальця. У „Сніговій людині” Албахарі використав і підняв на ще вищий показовий рівень свої відомі стильові та поетичні властивості, збагачуючи їх темою, яка прийшла в його твори прямо із біографії, але у тексті опрацьована чистою художньою манерою. Такою манерою проблематизуються не лише письменницькі, а й загальні, епохальні питання сучасного світу та людини у цьому світі, такої залежної від шаленої роботи історії, і настільки слабкої проти її шаленої інерції. Письменника-вигнанця не можна вважати нейтральним людським прикладом. Його життєвий вибір, екзил, провокує не лише середовище, яке він покидає, а й те, в якому опиняється. При тому політична сторона історії є якимось видом необхідного зла. До речі, екзил, як певний тип способу життя, здається привабливим навіть просто від ідеї вигнання. Вигнання – це абсолютна зміна, воно – реалізоване право на нове життя. Це сон про трансформацію. Вигнанець – це наш проекційний екран. Аж доки він підтверджує наші уявлення про вигнання, ми його раді вітати. Раді вітати у якості страждаючого, борця за демократію, апатрида, бездомного, іноземця, ліберального представника своєї неліберальної країни. Як тільки він переступає кордон, як тільки він перестрибує стереотип, що про нього склався, він стає непотрібним. Чому? Тому що він не виправдав наші очікування. Ми виражаємо свої симпатії, а він, невдячний, кусає руку, яка його гладить. Віддаляючись від особистого досвіду, але користуючись своєю внутрішньою силою, Албахарі у своєму романі „Снігова людина” розповів як виглядає одна з тисячі зустрічей сучасної людини (будь-якої людини із будь-якої точки світу) із силою, розміри якої незміренні, яка постійно шукає його душу. Він зробив це у посередній, метонімічно-метафоричний спосіб, так як це здається у творах, які називаємо іманентно мистецькими, які перевершують світ досвіду, звідки вони свого часу взяли початок. Завдячуючи тій посередності, реалізованій з повною силою літературного таланту, Албахарі написав свою найвпливовішу, якщо не найкращу книгу. Якби це було зроблено по-іншому, наприклад, у звичний сьогодні оповідальний спосіб, це була б всього ще одна книга про екзил. Одна з багатьох книг, гарних чи не дуже гарних, все одно. Важливість Албахарієвої історії про екзил знаходиться на мовній, формальній та значеннєвій збалансованості оповіді, що є першою поетичною властивістю і першим естетичним досягненням „Снігової людини”. Сповідач поетики лаконічності, зведення мови на висловлення важливих, мікроскопічно помітних деталей людського існування, Албахарі у „Сніговій людині”, на відміну від інших, на перший погляд близьких текстів („Цинк”, 1988; „Коротка книга”, 1993) вводить проблему актуальної історії та політики, але у непрямий, тонко виражений спосіб, повний іронії та інтелектуальної релятивності, що врешті-решт охопить і самого я-героя. ”Снігова людина”, трохи парадоксально, відкриває свій романтичний горизонт саме сумнівом у основоположні епічні постулати найважчого та найоб’ємнішого прозового жанру. Смуток тут вводиться і у оповідь, і в мову, тут історія дивиться у буденність, а життя знаходиться у постійному передбаченні старості та смерті. Мовна довершеність, що сама по собі не є штучною, а напроти знаходиться у безпосередньому зв’язку з точним описом кочівного сприйняття життя суб’єкта, який ніде, навіть всередині себе, не може себе прикрасити, робить Албахарі одним з найкращих стилістів сучасної сербської прози.

Список використаної літератури

1. Албахари Д. “Снежни човек” - Београд: “Народна Книга”,1996
2. “Словник іншомовних слів” за ред. Мельничука О.С.- К., 1985
3. Часопис “Сараjевска свеска”, броj 2
4. M.Pantic “David Albahari’s Canadian trilogy” - Diaspora Serbs. A cultural analysis. – Canada, 2004
5. Albahari D. “A Serbian writer in Canada?” - Diaspora Serbs. A cultural analysis. – Canada, 2004
6. Kastash M. “Bloodlines: A journey into Eastern Europe” – Vancouver, 1993
7. Угрешић Д. “Забрањено читање”. - Београд, 2002
8. Пантић, М. “Александријски синдром 4” - Београд: Просвета, 2002

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ. КУРСОВА РОБОТА.

Виконала: студентка 3 курсу слов'янського відділення Кривоніс Олеся. Науковий керівник: проф. Деян Айдачич

Київ-2005