Драґан Великич
Європа "Б"
Љубазношћу часописа "Потјах 76" http://www.potyah76.org.ua/txt7.html
Превела Ала Татаренко
1. Говорячи "Європа",
ми не маємо на увазі Молдавію, Боснію чи Сербію, бо самого лише географічного
визначника недостатньо, щоби належати до партеру цього поняття. Партер – це
Європейська Cпільнота. А за шенґенськими мурами тягнуться верхні яруси, де
країни європейської периферії чекають на день, коли вони спустяться у той
обіцяний партер. Якщо йдеться про Сербію або, точніше, про Югославію, то причиною
її майже десятилітнього вигнання навіть з верхніх ярусів поняття "Європа"
є, без сумніву, війни на Балканах минулого десятиріччя. У той момент, коли
вибухнула війна, ця країна перестала бути європейською. "Європа"
– це певна норма, яка не зводиться лише до вигідних та точних потягів. Однак
Європа – це і потяги теж. І зовсім невипадково поїзди, які прибувають до європейського
партеру – не має значення, чи це угорський "Бела Барток", хорватський
"Мімара", сербська "Авала" чи польський "Варшава-Експрес"
– виглядом, комфортом і точністю відповідають європейським стандартам. Передчуваю,
що країни Східної Європи увійдуть до Європи об`єднаної лише тоді, коли в них
на місцевих лініях курсуватимуть такі самі потяги, які з`єднують їх із Заходом.
А приклад Великобританії підтверджує моє припущення. Вигнання Югославії з
Європи почалося з поїздів. На початку дев`яностих років Бєлград зникає з розкладів
руху європейських залізниць. Немає його і на табло аеродромів. І це ще не
все. Через санкції міжнародної спільноти щодо Югославії, неможливо було з
європейського міста надіслати поштове відправлення, важче двадцяти грамів,
до країни, яка стала будинком без номера. Суворий візовий режим перетворив
Югославію на карантин. Так закордонний паспорт країни, який десятиліттями
мав найбільший попит на чорному ринку, оскільки югослави подорожували без
віз як на Захід, так і на Схід, перетворився на нічого не вартий папірець,
з яким можна було поїхати лише до деяких сусідніх держав. Кожна ізоляція створює
з часом ендемічне суспільство, в якому починає прокидатися бункерна ментальність.
Недавні політичні зміни у Сербії повернули цю країну на верхній ярус, в останній
ряд, звідки їй доведеться пройти довгий і важкий шлях, кінцевою метою якого
є, звичайно, європейський партер.
Поняття "Європа"
видається позбавленим негативних конотацій. Європа – простір, де досягнуто
високої якості життя. Це простір порядку і спокою. Такою принаймні бачать
Європу бідні родичі з її околиць. Роками готуються вони увійти до тої об`єднаної
Європи. Існує погляд Європи, який, за її власними уявленнями, є поглядом периферії,
зверненим до неї. І вона бажає, щоб і периферія підтвердила цей погляд як
свій власний. Точніше, її ринок часто вимагає від отієї провінції, щоби вона
замість автентичних творів мистецтва постачала стереотипи, які з плином часу
стали офіційною версією культур країн європейської периферії. У цьому треба
було би передовсім шукати причин успіху певних фільмів, театральних вистав
і книжок, які вправно відфільтровують усе, що не вкладається у створене кліше.
Так ми приходимо до парадоксу, що у країнах європейської периферії (тобто
Східної Європи), якщо судити на підставі певних мистецьких творів, відбувається
не те, що там насправді відбувається, а те, що побутує як їхня дійсність в
уявленні Європи. У часи загальної глобалізації, єдиних комп`ютерних програм,
моди, супермаркетів та торгових центрів у дуже різних країнах можна купити
ті самі вироби – від грецьких маслин і болгарського йогурту до данського масла
та італійських макаронів, від французьких парфумів і португальського взуття
до шведських меблів та швейцарських годинників. Одного дня всі ми матимемо
ту саму пропозицію, і всюди можна буде купити все. Як наслідок загальної глобалазації,
всі міста і села потраплять у кошмар однаковості. І подорожі стануть зайвими.
Бо неможливо доїхати до того, що є таким самим. Хоча наразі це лише ілюзія
– що все, таке саме, дійсно таке саме. Ліцензійна продукція є все якіснішою,
і оригінал невдовзі стане зайвим, однак усе ще існує відмінність між шоколадом
"Мілка" та кавою "Нестле", виробленими у Швейцарії або
в Німеччині, і угорськими та чеськими ліцензіями. Усе виробництво "такого
самого" розташоване на європейській периферії, так що ліцензійними продуктами,
назвімо їх "Б"-виробами, забезпечують Європу "Б" для задоволення
потреб населення даного регіону. Я, звичайно, не маю на увазі піратські вироби
сумнівного походження. І нічого поганого у цьому немає, бо це – реальність.
Зрештою, на думку багатьох, сербська "Соса-соlа" краща за французьку.
Виробничі програми транснаціональних корпорацій перетворюють цілий світ на
один населений пункт.
2. За останні кілька років
лише один балканський фільм домігся великого успіху на Заході. Йдеться, звичайно,
про фільм Еміра Кустуріци "Underground". Хоча художні якості цього
фільму безперечні, я переконаний, що не вони є вирішальною причиною його успіху.
Ця причина лежить у площині змісту, у площині картини Балканів, яка запропонована
Заходові. Нагадаю вам: у цьому фільмі Балкани змальовані як місце оргій, місце
чистого шаленства, як простір, де лише їдять, п`ють, співають, кохаються і
вбивають, отже, майже як міфічне місце, дикий простір, де все дозволено. Немає
нічого парадоксального у факті, що саме така картина Балканів задовільнила
західне око, бо вона підтвердила, як мені здається, публічно невисловлене,
фантасмагоричне припущення Заходу, що оті балканці повністю відрізняються
від нас, західних людей, і зміцнила віру Заходу у власну неповторність і недосяжність.
Таке уявлення про Балкани викликало задоволення у Заходу, бо запропонувало
йому саме те, що він хотів отримати як власний портрет, як підтвердження власної
досконалості.
Коли йдеться про письменство,
Захід відкривається для того типу балканської літератури, яка тематизує відсутність
демократичності, яка прагне такої демократичності, яка за одиницю виміру постійно
бере Захід. Іншими словами, він відкривається для літератури, у якій картина
Заходу є тим, що її тематично організує. Такою літературою західний погляд
знову ж таки може насолоджуватись, може переконати себе, що він є абсолютно
бажаним, підтвердити собі, що він на вірному шляху. У такій літературі Захід
нарцистично милується самим собою як недосяжним предметом бажань іншого. А
для того типу літератури (яка на Балканах теж існує), прийоми і теми якої
не визначені "політичними" або ідеологічними передумовами, для літератури,
яку я назвав би "чистою літературою", тобто літературою, яка орієнтується
на себе саму та на випробування літературних можливостей мови, Захід, наскільки
мені відомо, достатньо закритий. Бо право на претензії, які має така література
– претензії на художнє експериментування, – західний культурний простір залишає
за собою. Він сам собі дає мандат на повороти і перевороти у літературній
практиці. І це також неважко пояснити: лише таким чином Захід може "забезпечити"
власну домінацію, підтвердити ідеальне уявлення про себе як про простір, у
якому вершаться найвишуканіші духовні справи, і продовжити нарцистично милуватися
собою.
3. Не існує такого процесу
електролізу, за допомогою якого певний літературний світ можна було би повернути
до стану матерії, з якої він виник. Для письменника третім з батьків є книжки,
на яких він виріс, на яких сформувався його світ. Прочитані твори – це назва
порту приписки, виведена на кормі корабля. І, звичайно, можна бути письменником
певного простору, фізично у цьому просторі не перебуваючи, так як кораблі
швейцарських мореплавних компаній не запливають до країни, прапор якої майорить
на їхніх щоглах.
Літературна творчість є
способом побачити інші можливі життя. Зінґер має рацію, коли говорить, що
письменник – це не той, хто згадує, а той, хто вигадує власні спогади. Спогади,
свої і "чужі" (спогади героїв), ми можемо вигадувати, якщо носимо
у собі потяг до дописування життя. Не тому, що незадоволені власним, а тому,
що кожен письменник проживає у своїх книжках можливі варіанти отої єдиної
дійсності.
А вигадування моїх спогадів
почалося одного листопадового дня 1958 року, коли бєлградський поїзд зупинився
на набережній у Пулі, на колії, яка немовби впадала у море. Наступна картина
освітлена жарівкою у глибині широкого емальованого абажура: номер у готелі
"Централ", який давно, у часи, коли Пула (місто, де я виростав)
була італійською, називався "Мілан". А за Австро-Угорщини, на початку
минулого сторіччя, коли у Пулі кілька місяців жив ірландський письменник Джеймс
Джойс, той готель носив назву "Європа".
Я вірю, що кожний письменник
володіє скромною кількістю тонів, картин, шумів та запахів, сприйнятих у дитинстві,
у "неісторичний" період свого життя, отже, у часи власного міфу.
Це лаштунки, за допомогою яких він знову і знову, у кожній наступній книзі,
будуватиме світ, винаходячи те, що є невичерпним: комбінації. Кожен письменник
носить у собі частину глобуса; не має значення, чи це Макондо, чи Буенос-Айрес,
Олександрія чи Дублін, Трієст чи Берлін. Писання і є мистецтвом перетворення
внутрішньої мапи на систему знаків. Генріх Шліман у пошуках Трої користувався
картами Гомера. Він, хоча і був археологом-аматором, зрозумів повідомлення,
приховані у віршах "Іліади". А ірландський письменник Джеймс Джойс
вибудував ціле місто, добре вивчивши стежки Одіссея. Він снив Дублін у Трієсті,
Пулі, Цюриху, Парижі. Багато вулиць старого Трієста він переселив у Дублін,
так само як своїм чутливим слухом прикликав імена з телефонного довідника
і дарував їх своїм героям. У "вуличних меблях" Дубліна він пізнав
отой незнищенний шар.
А тривання є також знищенням,
гниттям. Акт препарування передбачає солому і вату, ефірні олії, кислоти і
хоча б пару скляних кульок замість очей. Але ті скляні очі бачать глибше від
тлінних, слизистих кружалець, ті очі чують шуми слів, звук, який таїть невідоме
походження. У глибоких шарах мови існує шифр, графічний і звуковий, а ту крихту
значення, яка просочиться, як струмінь піску на денне світло, ми у своїй глупоті
називатимемо співпадінням, долею. Літературна майстерня – це величезна комора.
Процес творчості полягає у вивченні вмісту тієї комори. Осад, з якого кожний
письменник будує свій літературний світ, є єдиним і неповторним, як відбиток
пальця. Я вірю у приховані паралельні світи, котрі нас оточують, і легкі коливання
яких ми лише інколи помічаємо. Письменник по суті шукає тих вібрацій. Немов
павук, плете він мережу з себе самого, зі свого осаду. Як верхній і нижній
тиск у людському тілі, пульсують світ дійсності і світ літератури. Моя вежа,
в якій я мешкаю, відколи прочитав романи Карла Мая, вибудувана з гумору Сервантеса,
туги Італо Звево, манівців Джеймса Джойса, панонських спогадів Данила Кіша,
з лунатизму Германа Броха. Містки, які єднають мене з іншими літературними
світами, невидимі, як "колоніальні стилі".
У письменника немає іншої
ідентичності, крім літературної. Чи можуть нею бути паспортні дані? А тим
більше народження? У моєму випадку факт, що я народився сербом у Бєлграді,
а виріс у хорватському місті Пулі на Адріатичному морі, існує передусім як
спосіб входження до літератури – спершу як читача, а потім і як письменника.
Це і є та своєрідність, яку дають народження і випадкові лаштунки, між якими
ми виростаємо. Пізніше на цю своєрідність накладаються дані з біографій улюблених
письменників і шари їхніх книжок. Накладаються простори, через які ми лише
проминемо нічним потягом, так само як накладаються і слова мов, яких ми не
знаємо.
Хлопчиком я часто гуляв
пульським цвинтарем Монте Ґіро. У старій частині кладовища, серед кипарисів,
ще й тепер лежать ветхі надгробні плити, які сповіщають імена датських, голандських,
шведських офіцерів та інженерів, котрі у середині ХІХ століття будували пульський
порт і арсенал. Я знаходив також мадьярські, слов`янські, єврейські, італійські,
німецькі імена. Все взаємопов`язане, – говорив класик сербської літератури
Мілош Црнянський. У його дорожніх нарисах я пізнаю дух терцин Данте, так як
вгадую абсурдні ситуації Гоголя в оповіданнях Набокова. Так як густе повітря
інтер`єрів Бруно Шульца випаровується в оповідях родинного циклу Кіша.
Perpetuum mobile літературного
матеріалу – це могутня матерія, яка дозволяє "чутливим" почути заповітне.
Приятель, який довго жив у Римі, розповідав, як влітку, рано вранці, у вітряні
дні, червонава пилюка вкриває автомобілі на вулицях. Запитавши якось у перехожого,
звідки той пил, він почув у відповідь: "Це пісок з Африки".
|