Алла Татаренко

Гіпнотична логіка сновидіння, або кілька штрихів до портрета д-ра Стевана Михаїловича

Яким він був, д-р Стеван Михаїлович – герой оповідання Мілорада Павича "Російський хорт"? Про нього, як, зрештою, і про інших своїх героїв, автор розповідає достатньо, щоби пробудити цікавість справжнього читача. Але недостатньо, щоби її задовольнити. Фантазія мандрівника павичевськими світами має довершити портрет, намальований лише кількома штрихами. Це буде ваш герой, якого лише ви зможете пізнати у натовпі, бо подарували йому обране вами обличчя – герой, доля якого вже ніколи не залишить вас байдужим. Читаючи історію д-ра Стевана Михаїловича, я уявляла його високим і одночасно тендітним, з одухотвореним і худорлявим обличчям, яке обов`язково мало бути несхожим на інші. Уявляла собі його руки з довгими шляхетними пальцями піаніста. Яким він був, дивак, що жив за законами свого світу?

У перекладі на мову звичайної прози історія життя воєводинського адвоката може перетворитися на розповідь про стіну нерозуміння, невидиму для сторонніх, яка розділила д-ра Михаїловича та його практичну і розважливу дружину. Про життя самітника, яке спливало між очікуванням моменту, коли у ресторані зупиниться час, та усвідомленням його плинності – коли він відчував, що стає старшим за героїв книг на поличках. Про його спроби втекти від долі, яка являється йому у особі Евгена Дожі, спокушаючи Ілюзією. Читач знає, що всіма чарівними властивостями пропонованих діамантів наділена хортиця, яку має д-р Стеван Михаїлович. Але герой Павича обирає згубну привабливість Ілюзії. Йдучи за своїм фатумом, вирваний з реального світу, герой забуває про те, що російського хорта не продають – і робить цей ганебний крок. Камені з підземного лігва, мов гончаки, затискають його у тісне коло: борги, кредитори, векселі, що зникають без сліду... Вони відрізають його від світу. Спроба розірвати це зачароване коло шляхом одруження закінчується невдачею: Михаїлович знову обирає камінь. Знову відмовляється від життя на користь Ілюзії. А втім, навіть обравши шлях реалістичного трактування оповідання, читач ніколи не матиме впевненості у правомірності своїх логічних висновків. Приватне життя д-ра Михаїловича залишається для нього так само закритим, як і для родини героя: пригадаймо, обидві обручки він зняв ще до того, як купив перший камінь. Тоді, коли в його оселі з`явилася хортиця. А діаманти, заради яких він продав усе майно, залишився без минулого і перекреслив шлях до майбутнього, прикрасили сережки, які він збирався подарувати своїй обраниці... Можливо, ключ таємниці залишився в руках отої загадкової жінки, а історія д-ра Михаїловича – розповідь про романтика, приреченого на запізнення у коханні? Хто зна, чи не хотів він, даруючи їй прикрасу, здобуту ціною відмови від власного життя, зробити відчайдушний крок кохання – і змусити час текти інакше, а їхні серця битися в одному ритмі? Але третій діамант, побачений на шиї коханої жінки, поклав край надіям: д-р Стеван Михаїлович знав, яким чином збирався його використовувати Евген Дожа...

Читач не почується розчарованим і тоді, коли попрямує за героєм, орієнтуючись на символічне відчитання твору. Балансуючи на тоненькій линві ймовірності, він пройде разом з наратором між реальністю та сном, між тим, що сталося і тим, що могло статися. Наративна стратегія відомого письменника, родоначальника сербської постмодерністської фантастики, базується на дійсності, змальованій за логікою сновидіння. Герої його творів, пропущені крізь незвичну призму авторського бачення, зі звичайних незвичайних людей перетворюються на емблематичні, притчеві образи. Зачарований монотонним голосом наратора, який про чудеса розповідає як про буденність, найспокійніше у світі, читач призвичаюється до законів павичевського світу – і довірливо входить у нього. Не дивують його казкові властивості каменів, а зникнення вежі з центральної площі міста, в якому, здається, немає нікого, крім д-ра Михаїловича, є справою майже очікуваною. Уві сні, так само як під водою, речі змініють свою форму, вагу і колір – варто лише наважитись... і пірнути. Відмовившись від логіки "поверхні", від логіки "дня", читач дістає фантастичну можливість по-новому побачити світ і людину у ньому.

Письменник залишає чимало знаків вздовж дороги, якою веде свого героя, і кожен з них може бути відправним пунктом для нової розповіді, не менш фантастичної від розповіді про російського хорта. Читачеві варто лише простежити роль годинника – живого серця оповідання, переплетіння доль вовків та хортів, алегоричний поділ героїв на ці дві головні категорії... Недаремно наратор із прихованою сатисфакцією протиставляє себе прадідові: йому немає чого боятися, на ньому мають вправлятися для життя майбутні "гончаки". Д-р Стеван Михаїлович був з тих вовків, яким не дарують життя. Можливо тому, що вони не живуть у неволі?

Чоловічі камені, що звужують своє невблаганне коло – паралель до самців-хортів, які женуть обраного ними вовка. Вовкові не боляче, коли вони хапають його, йому приємно... Чи не бажаєте ви, шановний читачу, побачити в цьому алегорію до чоловічих амбіцій, які відрізають вибрану ними жертву від "зграї" – не болючих, але часто небезпечних у наслідках? Але долю вовка, долю чоловіка вирішує жінка – втілення волі Фатуму, втілення вічного мисливця і одночасно його знаряддя...

Оповідання М.Павича, і "Російський хорт" не є винятком, несуть в собі дуже різні ключі для прочитання. Настільки різні, що роль читача межує з роллю співавтора, який "додумує", "домальовує", зберігає за собою суверенне, дорогоцінне право на своє власне трактування. На свій власний, несхожий на інші, портрет д-ра Стевана Михаїловича.