Катерина Хасанова

Музика у фільмах Еміра Кустуріци

Світова кінокласика. Збірник статей. Випуск третій, Київ 2004, с.113–118

Емір Кустуріца – мабуть, найяскравіший з великих режисерів. Саме його називають “балканським Фелліні”. Це режисер з великої літери. Ще його називають везунчиком і фаворитом усіх великих фестивалів, адже зовсім молодим він одержував такі нагороди, до яких даремно прагнули найвідоміші й заслужені режисери. Той, хто хоч раз дивився фільми Кустуріци зрозуміє, що нагороди він одержував цілком справедливо.

Фільми Кустуріци – яскраве і незабутнє явище світової культури. Вони не схожі на інші, їх не можна сплутати. Це фільми – народні. Кустуріца вміє проникнути в душі навіть тих глядачів, які є досить далекими від головних його героїв – циганів. Глядачі просто закохуються в циганів, цілком змінюючи уявлення про цю загадкову націю. (Адже, ми звикли бачити циганів жебраками, які лише вміють просити гроші. А насправді, це дуже цікава і жива нація, яка ніколи не засмучується і не впадає у відчай). Цигани були героями багатьох літературних творів (згадати хоча б Пушкіна), і письменники дуже чітко передавали особливості їх життя і звичаїв. Але Кустуріца перевершив усіх. Його фільми стали справжньою енциклопедією циганського життя.

Саме тут варто перейти до однієї з невід'ємних частин усіх фільмів Кустуріци – до музики. Бо музика і є найпершим синонімом до слова цигани.

Але спочатку треба з'ясувати, чому ж Кустуріца, який не має нічого спільного з циганським родом, так чудово розуміє і відчуває їхню культуру. В одному інтерв'ю він спробував це пояснити: “Я народився на околиці, де в радіусі трьохсот метрів стояли чотири храми: католицький, православний, мусульманський і синагога. Стоять на землі, яка нічого не родить, крім сливи. На землі, по якій йшли усі завойовники нового часу. Й ця загальна християнсько-мусульмансько-іудаїстська культура народилась як потреба в захисті від ворожого зовнішнього світу, як культура долини, з якої немає виходу...” [5,112]. Тобто він ототожнює себе з циганами, які так само живуть на перехресті різних культур. А розуміє їх культуру і, насамперед, музику ще й тому, що він сам є музикантом. Він часто в інтерв'ю заявляє, що є рок-музикантом, який випадково став режисером і знімає фільми в проміжках між репетиціями і концертами. Він грає на гітарі в фольк-рок ансамблі під назвою “The No Smoking Orchestra” (“Оркестр для некурців”). І тут ми вперше зустрічаємось з іншою зірковою постаттю, без якої Кустуріца був би “неповноцінним”. Йдетсья про Горана Бреговича, який є колегою Кустуріци по сцені, а також композитором більшості фільмів Кустуріци. Вони чудово розуміють одне одного, бо мають багато спільного. Горан Брегович родом з Сараєва. А Боснія завжди була своєрідним клином між Сходом і Заходом, таким собі казанком, де змішувалися народи, вірування, релігії, взаємозбагачуючи одне одного: серби, боснійські мусульмани, хорвати, турки, цигани, євреї, греки. Усі вони разом жили, пили, розмножувалися і, звісно ж, співали. І ті співи супроводжували Бреговича від самої появи на світ [7]. Тому одразу в його творчості привертає увагу фольклорна спрямованість, натхненне переосмислення етнічних мелодій усіх народів, що населяють (чи населяли) колишню Югославію. Хоч сам Горан і стверджує, що вся його музика, від самого початку сімдесятих і посьогодні – “крадені народні мелодії”, проте він ніколи не вдається до банального наслідування, завжди створюючи по-справжньому високомистецькі зразки.

Вперше Кустуріца зустрівся з Бреговичем, ще коли майбутній кінематографіст грав на бас-гітарі в панк-групі. Пізніше, в середині 80-х, вони зустрілися знову, і Кустуріца запросив Бреговича до роботи над музикою до фільмів. Ця співпраця зробила відомим як Бреговича, так і Кустуріцу. Брегович почав створювати щось зовсім нове, доти не чуване: приголомшливий коктейль із народних балканських мелодій, музики нью-ейдж, симфонічної музики і року. Деякі речі з репертуару “Bijelo dugme” (гурт Бреговича) зазвучали якісно по-новому, здобули нове життя [7]. Міцним фундаментом творчого союзу Бреговича і Кустуріци став фільм “Час циганів” (“Дом за вешање”) 1988 року.

ЧАС ЦИГАНІВ

Хто хоч раз бачив фільм “Час Циганів”, не міг не звернути уваги на чудову музичну тему, що лунала протягом усього фільму. Це мелодія пісні “Ђурђев дан” (“Юр'їв день”). Навіть важко сказати, що підлаштовували: фільм під пісню чи пісню під фільм. Тут доречно зробити маленький відступ і згадати одне інтерв'ю Еміра Кустуріци, в якому він сказав, що спочатку фільм чує, а потім вже бачить. Тож два генії легко порозумілися і побудували фільм на пісні, яка виконується циганською мовою й має назву “Ederlezi”. (Цікаво зауважити, що виконує її Васка Янковська – полячка.) Вперше ця пісня лунає саме під час святкування дня Святого Юрія. Це найкрасивіший, найяскравіший, і, мабуть, найбільш вражаючий епізод фільму. Відбувається контрастна зміна нічного села на вечірній краєвид річки. Посеред річки стоїть лялька Святого Юрія, по воді пливуть вінки з вогниками. Глядач опиняється в якійсь містичній феєрії. Усе нібито очікує чогось, що вирішить долю героїв. Не дарма Бабуся дивиться з тривогою, а по щоці у неї тече сльоза. Цей, з одногу боку казковий, а з другого – дещо напружений сюжет, поєднується з чудовою піснею. Містична музика, тоненький голос співачки підхоплюється хором. Відбувається щось загадкове. Щось таке, чого герої не можуть збагнути. Усе різко змінюється в наступному кадрі. Лунає східна музика, події переносяться на сонячну вулицю селища (ще один контраст), де знову з'являються бідні люди, під ногами вештаються свійські птахи, тобто реалії цілком нас поглинають. Містичні святкування дня Святого Юрія здаються тепер лише примарою.

У фільмі Кустуріца багато уваги приділяє сну. Головному герою Перхану постійно уві сні приходить щось таке, що передрікає його долю. На перший погляд, здається, що святкування Юрієвого дня йому просто наснилося (Кустуріца стирає межу між сном і реальністю). Просто короткий і красивий сон. Лише в кінці фільму ми переконуємося, що Юріїв день був насправді. Коли руйнується життя дівчини Азри, ми розуміємо, що за сльози були на щоках у бабусі. І знову звучить знайома мелодія “Ederlezi”, але на цей раз вона більш напружена і драматична. А в кінці фільму ми чуємо квінтесенцію напруженості, коли “Ederlezi” поєднується з похоронним маршем. Тобто, протягом фільму мелодія еволюціонує разом з головними героями.

Окрім головної “сюжетної мелодії” у фільмі існують й інші. Вони покликані передати настрій героїв. Так, Перхан часто бере в руки акордеон. Він грає для себе і своєї бабусі. Бо цигани не можуть жити без музики, навіть, коли вони у найбільшому відчаї. Фільм “Час циганів” показав, наскільки Кустуріца вміє відчувати зміст і ритм циганського життя.

АРИЗОНСЬКА МРІЯ

Наступний фільм, до якого хотілося б перейти, зовсім не пов'язаний з циганами. Це фільм “Аризонський сон” (або “Аризонська мрія”). Єдине, що пов'язує цей фільм з “Часом циганів” – Горан Брегович, який так само був композитором фільму (ще одна річ, про яку я не можу промовчати, об'єднує ці два фільми – велике значення, яке надається сну). Фільми зовсім різні. Глядачі, які звикли до Кустуріциних циганів, були дещо розчарованими, побачивши суто американський фільм ,) голлівудськими зірками в головних ролях. Але, що стосується музики, то вона більшою мірою залишилась традиційною. Навіть виконання головної пісні фільму “In The Death Car” було довірено Іггі Попу, який має циганське коріння. Так само Кустуріца не може “позбутися” улюбленого циганського інструменту – акордеону. Головна героїня Грейс грає на ньому, коли хоче подокучати Акселю й Елен. Але це виглядає трохи дивно, як для такого фільму, трохи “не до теми”. А в мексиканських мелодіях відчуваються циганські нотки. Брегович знову повертається до своєї улюбленої еклектики. Ще раз слід відзначити творчий сплав режисера і композитора, який породив чудовий епізод. Сцена самогубства Грейс є найдраматичнішим моментом фільму. Грозова ніч несе напруження. А музичний супровід його підсилює. І грім, і постріл ніби вплітаються в мелодію.

Таким чином, Кустуріца з Бреговичем зробили все можливе, щоб порадувати своїх глядачів, але останні, всеж-таки, більше зраділи, коли побачили нові творіння Кустуріци.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ (UNDERGROUND)

Наступним фільмом про циганів був “Underground” (“Підземелля”) 1995 року. “Underground” – ще один фільм, який викликає багато неоднозначних емоцій від веселого сміху до сліз печалі. Фільм побудований на контрастах. Складається він з кількох частин, в яких ми постійно бачимо протиставлення “війна-мир”. Кустуріца знову доводить, що балканський народ вміє жити і жити весело. Коли вимагають обставини, люди створюють маленьку країну. Мабуть, в цьому їм допомагає циганське коріння. Воно ж допомагає не падати духом і адаптуватися до будь-яких складних умов. А ще, як завжди, їм допомагає музика. Знову творчий тандем Кустуріца-Брегович проявляє себе на всі 100 відсотків. Музика, як і сам фільм, є дуже контрастною і динамічною: від трагічної до веселої, від ніжних “Месечини” та “Табакери” до запального “Калашнікова”. Музика міняється постійно разом з картинкою, що дозволяє краще сприймати фільм (сприймати серцем). Таку музику можна сміливо назвати великою. Ліричні “Месечина” та “Табакера”, без перебільшень, стали народними; а якби не було пісні “Калашніков” наприкінці фільму, більшість гладачів просто впадала б у депресію після фрази: “Жила собі країна, якої вже немає”. Завдяки ж цій пісні глядач вірить, що не все втрачено і балканці здатні створити нову країну, ще кращу, ніж попередня. Отже, Горан Брегович знову довів, що є майстром екстра класу і пише лише якісну музику.

ЧОРНА КІШКА, БІЛИЙ КІТ

Після “Підземелля” на Кустуріцу посипалась критика за його політичні переконаня (хоча він таких практично і не має). Його це дуже засмутило і він вирішив залишити кіно. Зайнявся невеличким проектом для німецького телебачення про циганську музику під назвою “Музика-акробатика”. З цього і визрів фільм “Чорна кішка, білий кіт”. Кустуріца зробив його так, ніби до цього раніше і не знімав – як вперше. Разом з тим він не приховує, що біжить від ганебного світу політики в утопію щастя, добре знайому йому за фільмом “Час циганів”.

Уся картина побудована на фольклорі, музиці, геттах. Це видовище яскраве, розважальне, енергічне й екзотичне. Історія щасливого кохання розгортається на колоритному тлі і вся насичена циганською музикою, перетворившись майже в мюзикл [3,26].

Але в цьому фільмі відчувається одна втрата в порівнянні з іншими фільмами Кустуріци. Втрата композитора (Кустуріца, певно, не зміг поділити славу з Гораном Бреговичем, і вони розсталися). Хоча циганська музика і залишається еклектичною, хвилюючою, і мультиетнічною, проте вона стала менш натхненною і дещо механічною. А головне, під впливом сучасної тенденції, в цьому фільмі з'являється електронна музика, яка є дещо далекою від циганів. Хоча це робить фільм ще більш оригінальним.

Можу сказати, що я побачила фільми Кустуріци за його ж методом: спочатку на слух, тобто, спочатку я прослухала музику до його фільмів, а потім вже, власне, продивилась їх. Але, як би там не було, музика без фільму, є неповноцінною. Сприйняття окремого музичного твору дуже відрізняється від сприйняття цього ж твору в поєднанні з картинкою.

Тому не варто відділяти музичний супровід від фільму, а композитора – від режисера.

1. Михалкович В. “Подполье” (Undergraund) Эмира Кустурицы // Искус
   ствокино, – 1996, № 7.
1. Плахов А. Миф об Эмире // Искусство кино, – 1996, №7.
2. А. Плахов. Принц-анархист и цыганский барон // Искусство кино 2/99
3. Симан Мишель. Эмир Кустурица: “Эпическая форма ближе к жизни” //
   Искусство кино, – 1992, №12.
4. Черненко М. “Это какой же Кустурица? С бас-гитарой?..” // Искусство
   кино, – 1988, №5.
1. www.coluds.ru/breg.phtm
2. www.evamag.kiev.ua/eva_archive/oxam00.htm
3. www.gromko.ru/done/showbook/article5658.htm