Алла Татаренко

Поїзд до Рашки Милисава Савича

"У такім місті як Алленштайн все має починатись і закінчуватись на вокзалі", – такою констатацією завершує своє оповідання "Авторський вечір" польська письменниця Ольга Токарчук. У такому місті як Рашка, описаному в романах та оповіданнях сербського прозаїка Милисава Савича, все починається і закінчується на залізничній станції. Тут народжуються нездійсненні мрії, фантастичні плани підкорення світу, і тут таки вони розчиняються без сліду у темряві разом із вогнями потягу, який мчить до невідомого, прекрасного, іншого життя.

Рашка для М.Савича – не просто край дитинства й ранньої молодості (саме тут письменник народився 1945 року). Це місто – мікросвіт, замкнутий у своїй завершеності, великий і замалий водночас. У романі "Кохання Андрія Курандича"(1972) Рашка – символ досягнень цивілізації, далека і до болю недосяжна для героя, вихідця з поближнього села. Для героїв збірки "Хлопці з Рашки"(1977), звідки взято оповідання "Опівнічний поїзд", вона – дійсність, на яку вони приречені, даність, що диктує закони й норми поведінки, доля, від якої не втекти. З позицій "прози дійсності" (саме так називається літературний напрямок, одним з найяскравіших представників якого є М.Савич) автор намагається автентично, відверто, безжально змалювати світ своїх провінційних героїв. У цьому світі є свої господарі життя та його пасинки, диктатори моди й найкрутіші хлопці, королеви краси і нехтувані, негарні дружини й сестри. Все є у Рашці. "Але найменше у Рашці любові", – зауважує автор. Не можна сказати, що її немає. Тільки убога вона, хирлява і слабенька, бо немає тут для неї грунту, не росте вона на цій суворій землі. І промовляє вона свої слова, як Мара з "Опівнічного поїзда", стиха, щоби ніхто не почув, і сподівається, і відчуває свою приреченість.

Герої Савича, хлопці з Рашки зі своїми нехитрими, але такими жагучими мріями (про білі джинси, як у "короля" містечка, про вільне місце біля його столику в кнайпі) – невигадані, справжні, впізнавані. Письменник не засуджує їх і не милується ними. Вони просто живуть як вміють, а їхнє невміння любити, цінувати красу, будувати духовний світ – своєрідне, моральне каліцтво, в якому герої не винні, щось на зразок вродженого браку якогось органу. Лише іноді в декотрих з них пробуджується якесь неясне хвилювання, бажання, значення якого вони не усвідомлюють, потяг до чогось далекого, кращого, незнаного. Сима Туз ходить на станцію зустрічати поїзд, дивитися щовечора на його освітлені вікна, махати услід тим, хто їде, а значить живе. Буденність, незмінна у своїй повторюваності, набирає рис жінки, нещасливої Мари, яка залишається заручницею мрії, приреченої на нездійсненість. А поїзди, зупинившись на кілька коротких хвилин, продовжують свою подорож, у далекий, прекрасний світ. Світ, справжнє обличчя якого ще пізнають колишні замріяні, задивлені в нього юні провіціали. Цю зустріч з новими містами і просторами М.Савич опише в інших своїх творах (романи "Хліб і страх"(1991), "Рубці тиші"(1997), послідовний у своїй відвертості письменника "прози дійсності". Вірний собі, колишньому хлопцеві з Рашки.