Аліса в країні Літературних чудес
Протягом року ця жінка переклала українською роман “Зоряна мантія” сербського письменника Мілорада Павича, а сербською – роман “Перверзія” українського письменника Юрія Андруховича. Інтерв'ю з Аллою Татаренко і пропонуємо вашій увазі.

Учітесь, читайте…

- Алло, ти – доцент Львівського університету. І ось, замість того, щоб цілком присвятити себе таким захопливим справам, як розробка навчальних програм, укладання методичних рекомендацій, приймання і переприймання іспитів, ти раптом починаєш редакційно колегуватися з культурологічним часописом “Ї”, перекладаєш Андрича й Кіша, Павича й Савича, роздаровуєш свої переклади різним журналам (аж до “Потягу 76” включно), видаєш вже четверту книгу і т. ін. Навіщо воно все тобі треба?

- Знаєш, Сашко, “цілком присвятити себе” якійсь одній справі нам, представникам знаку Терезів, не так просто. Навіть якщо йдеться про таку захопливу діяльність, як розробка навчальних програм. “Двоїста” натура, подарована зірками, вимагає рівноваги: чим більше часу я присвячую робочим проблемам, тим більшим є бажання свята. От і створюю його собі, втікаючи у таємні двері літератури…

- У “Зоряній мантії” Терези характеризуються так: “Твої думки ніде мирно не стоять, вічно пурхають і літають, як малі пташки”…

- Але моя різноманітна діяльність аж ніяк не шкодить моїй викладацькій роботі. Більше знатиму я - більше знатимуть мої студенти. А оскільки “погані приклади - заразні”, вони теж вельми охоче читають, роблять спроби перекладу, беруть участь у літературних вечорах. Хочеться вірити, що радість пізнання нового, насолода життям у культурі ще довго їх не покидатиме.

…І чужому научайтесь…

- Як сербіст серболюбові скажи, будь ласка, чого нас може навчити сербська література?

- Займаючись довгі роки сербською літературою, я відкрила в ній цілий всесвіт. Вона не просто вплинула на мене, на мої літературні смаки, але й великою мірою сформувала мою особистість. Зрештою, і тепер вона владно втручається у моє життя у найрізноманітніші, несподівані способи! Наприклад, завдяки “Енциклопедії мертвих” Данила Кіша я призвичаїлася до ранкової гімнастики (постійна перекладацька праця за столом зробила це імперативом), а банялуцька баклава за рецептом дружини Кіша Мір'яни Міочинович змусила декого з колег визнати, що я здатна не лише якісь там статті пописувати... А якщо серйозно, сербська література є носієм величезної емоційної енергії цього народу. В ній уживаються вишукана інтелектуальність та доведена до крайніх меж вільна, щаслива гра слова, уні-версальність та безсумнівна національна визначеність, щемлива відвертість і нещадна самоіронія. Дуже показовим для літератури цього народу є, на мій погляд, випадок, коли письменник-постмодерніст, автор вкрай епатажних творів, побудованих на інтелектуальній грі, у промові з приводу вручення престижної нагороди подякував Любові, прочитавши при цьому уривок з Послання Апостола Павла. Духовність, інтелектуалізм, іронічність у поєднанні з енергією життя є прикметами літератури, кращі твори якої народжені Любов`ю.

- Кого тобі подобається перекладати найбільше?

- Це справжня розкіш - перекладати те, що тобі подобається, отримувати задоволення від зміни регістру, відчувати повноту літературної палітри. Це своєрідна гра в переодягання: на певний час стаєш супутником думки “свого” письменника, вживаєшся в його світ, звикаєш до його способу мислення, улюблених слів... Працюючи над українськими “Енциклопедією мертвих” і “Гробницею для Бориса Давидовича” Д.Кіша та “Зоряною мантією” М.Павича, я вивчала не тільки їхні художні твори, але й інтерв‘ю, коментарі, полеміку, тобто все, що могло наблизити до розуміння цих митців, контексту та підтексту.

- Але поговоримо нарешті про головні події цього року. По-перше, Павич. Це ж, пафосно кажучи, одна з кількох найяскравіших зірок на світовому літературному небосхилі. Як ти до нього підступилася?

- Із Мілорадом Павичем я познайомилася у вересні 2000 року. Приїхавши до Белграда на Міжнародну славістичну конференцію, я вирішила поєднати корисне з приємним і передати письменникові нове число часопису “Ї”, де було вміщено переклади його творів та статей про нього. Після пошуків номера телефону головного сербського постмодерніста (цю таємницю ревниво оберігали, ніби змовившись, усі його українські власники) отримала можливість сказати все, що я бажаю, автовідповідачеві. Розхвилювавшись від усвідомлення важливості моменту, наговорила різного, а відтак, поклавши трубку, не мала впевненості, що мені перетелефонують... Наступного дня черговий адміністратор у готелі передає мені повідомлення: Мілорад Павич, номер телефону.... Біжу дзвонити, а мені ніхто не відповідає. Минає ще день, знову отримую повідомлення: “Мілорад Павич, літератор, просить Вас зателефонувати”. Телефоную без зволікання і чую: “Нарешті! Я Вас два дні шукаю!” Історична зустріч відбулася наступного дня. До мене підійшов чоловік і запитав: “Ви, напевно, Алла Татаренко? Я - Мілорад Павич”. Тоді ж я і вмовила письменника довірити мені свою найновішу книжку - “Зоряну мантію”. У мене були два дуже переконливі аргументи: величезне бажання її перекласти і зодіакальна спорідненість з автором, бо Павич також Терези...Так і почався мій роман з романом “Зоряна мантія”, роман, який щасливо увінчався книжкою, виданою львівською “Класикою” у вересні цього року.

…Й свого не цурайтесь

- Чи знають серби, що таке українська література?

- Переважно у класичному варіанті. Близьким для них є український фольклор: пісні (деякі з них навіть спільні для двох народів), казки... Три роки тому з‘явилася збірка поезій Т.Шевченка, І.Франка та Є.Маланюка у перекладах Л.Хайдуковича. А на початку цього року вийшло друком фундаментальне двомовне видання: “Антологія української поезії ХVІ-ХХ століття” у перекладах М.Сибиновича (упорядник - Л.Попович). До речі, ця антологія, як і багато інших творів, спочатку з'явилася на сторінках Інтернет-проекту “Растко”, присвячених україно-сербським зв‘язкам (“Растко-Київ-Львів”). Керівник цього проекту, белградський славіст Д.Айдачич, робить дуже багато для популяризації української культури в Сербії. Завдяки йому серби вперше довідалися про існування “Бу-Ба-Бу”, прочитали есеї М.Рябчука, засумували, що немає перекладів В.Шевчука, про якого Д.Айдачич дуже цікаво написав. На сторінках “Растка” вперше були надруковані уривки з “Перверзії” та два інтерв'ю з Ю.Андруховичем. А у жовтні цього року один з найстаріших сербських часописів - нішська “Градина” - випустив українське тематичне число, до якого увійшли переклади поезій Л.Костенко, І.Драча, В.Стуса, М.Воробйова, Ю.Завгороднього, В.Голобородька, В.Кордуна, І.Римарука, В.Махна, Б.Щавурського, здійснені М.Сибиновичем та Л.Попович, оповідання К.Москальця у перекладі Т.Мацевко-Савчин та уривок з “Перверзії” Ю.Андруховича у перекладі Л.Рашич.

- Таким чином ми підійшли до другої головної події. Як ти взагалі наважилася перекладати чужою мовою, та ще й, сказати б, не найпростіший український роман?

- Не перекласти “Перверзію” було просто неможливо. Інакше це просто зробив би хтось інший! Зрештою, я, відверто кажучи, не збиралася її перекладати. Аде одного вересневого дня, коли я блукала Белградом у пошуках видавця для “Антології українського оповідання”, підготовленої В.Габором, згадуваний вже Д.Айдачич запропонував мені зайти до видавництва “Clio”. Видавець З.Хамович ідею антології сприйняв позитивно, але спочатку забажав видати якийсь хороший український роман. Який? Моя відповідь визріла моментально. Просто я дуже люблю цей роман... Резюме зацікавило видавця, і він вирішив видати книжку з такою рідною для кожного сербського читача назвою. І от тут довідалася, що перекладатиме не якийсь там гіпотетичний перекладач, а саме я... На щастя, доля занесла до Львова молоду сербську україністку Мілену Іванович, і ми спільними зусиллями взялися до роботи. Поділивши роман на частини, стежачи, щоби кожен з героїв-оповідачів говорив “одним голосом”, ми “пройшли” його фактично двічі: переклавши свою частину, кожна з нас працювала над перекладом колеги. А потім знову радилися, шукали третій, четвертий... не-знаю-який варіант... Адже потрібно було зберегти багатство значень українського тексту, відчитати приховані алюзії, впізнати зашифровані цитати і, не розгубивши по дорозі, перенести це у текст перекладу, щоби “Перверзія” сербською читалася легко і дарувала задоволення від тексту.

І сьогодні я вважаю, що вибір був правильним. Роман Ю.Андруховича в культурологічному сенсі є діалогічним. В українській літературі небагато творів, де би так вишукано поєднувалися універсальний та національний виміри.

- Ну, і як Сербія – прийняла подарунок?

- Презентація сербської “Перверзії” відбулася наприкінці жовтня, під час Міжнародного книжкового ярмарку в Белграді. Приїзд Ю.Андруховича зробив цю подію справжнім святом. Під час представлення книжки в сербській столиці, в Новому Саді, Врбасі письменника пос-тійно оточували журналісти з центральних газет, радіо, телебачення. Днями телефонувала відома белградська тележурналістка, питала коли б я змогла виступити, розказати про “Перверзію”: вона щойно прочитала роман і хоче, щоби й інші його полюбили.

У своїй хаті…

- Улюблена справа, поїздки, презентації – усе це чудово, але ж, Алло, ти – заміжня жінка! Як твій чоловік, пан Віктор, терпить такий “фемінізм”?

- Так-так, жінка-перекладач аж ніяк не є ідеалом “нормальної жінки”: або сидить годинами, втупившись у книжку і мляво реагуючи на життєво важливі питання на кшталт “а що сьогодні на обід?”, або гарячково порпається в словниках, або годинами стирчить в Інтернет-клубі, листуючись з видавцем... Жінку-перекладача може порятувати лише одне: треба вийти заміж за перекладача. Мені ж пощастило більше - я вийшла заміж за талановитого (я в цьому переконана) перекладача. Віктор Дмитрук перекладає з польської та англійської, причому не тільки прозу, але й поезію: З.Герберта, А.Загаєвського, В.Шимборську, Ю.Гартвіг, Т.Ружевича, Л.Енгелькінга, О.Токарчук, Б.Лесмяна, Л.Тирманда, Дж.Ерскіна... Якщо чесно, це він - справжній перекладач, а я - просто Аліса у країні Літературних Чудес...

- Цього року “просто Алі-са” стрибнула на восьму клітинку, з чим я тебе і вітаю, а також, дякуючи за розмову, бажаю стрибати й надалі. А ще прошу не забувати про наш журнал “Потяг” як засіб пересування твоєю улюбленою країною.

Олександр БОЙЧЕНКО