Гра в переодягання
З Аллою Татаренко розмовляє Олександр Бойченко

Львів-Чернівці

Љубазношћу часописа "Потјах 76"

- Алло, ти – доцент Львівського університету. І ось, замість того, щоб цілком присвятити себе таким захоплюючим справам, як розробка навчальних програм, укладання методичних рекомендацій, приймання і переприймання іспитів, ти раптом берешся за редагування культурологічного часопису "Ї", перекладаєш Андрича й Кіша, Павича й Савича, роздаровуєш свої переклади різним журналам (аж до "Потягу 76" включно), видаєш уже четверту книгу і т.ін. Навіщо воно все тобі треба?

- Знаєш, Сашко, "цілком присвятити себе" якійсь одній справі нам, представникам знаку Терезів, не так просто. Навіть якщо йдеться про таку захопливу діяльність, як розробка навчальних програм. "Двоїста" натура, подарована зірками, вимагає рівноваги – і чим більше часу я присвячую робочим проблемам (укладанню тестових завдань, перевірці контрольних робіт), тим більшим є бажання свята. От і створюю його собі, тікаючи від повсякденних проблем у світ культури. Бо для перекладача, як зрештою і для літературного критика, відкриті таємні двері літератури. Треба тільки наважитись у них увійти.

До речі, моя різноманітна діяльність аж ніяк не шкодить моїй викладацькій роботі. Більше знатиму я – більше знатимуть мої студенти. А оскільки "погані приклади – заразні", вони теж вельми охоче читають, пробують перекладати, беруть участь у літературних вечорах. Хочеться вірити, що радість пізнання нового, насолода життям у культурі ще довго їх не залишатиме. Бо головним джерелом натхнення для мене є саме такі позитивні емоції. І, звичайно, прагнення поділитися ними із тими, хто не мав щасливої нагоди скупатися у життєдайній енергії сербської літератури.

- Перекладений українською іноземний письменник певною мірою стає учасником українського літературного процесу. Ти починала з "Енциклопедії мертвих" та "Гробниці для Бориса Давидовича" Данила Кіша. Чому саме цей автор? Що красивого й корисного він може внести в нашу літературу? І, говорячи ширше, чого нас можуть навчити сербські письменники?

- Чому Данило Кіш? Справа тут, напевно, не лише у літературних уподобаннях перекладача. Потрібно було обрати книжку, яка би певним чином була візиткою все ще недостатньо знаної в нас літератури. І яка би була при цьому достатньо універсальною, щоб увійти в український контекст. "Енциклопедія мертвих" є, без сумніву, саме таким твором. Ця парабола про Кохання і Смерть, вічні і невблаганні теми мистецтва, є глибоко особистою і водночас сповненою мудрості резиґнації. У часи, коли проголошується кінець Гутенберґової галактики, Кішова "Енциклопедія мертвих" є пошуком шляхів порятунку для держави, званої Cвітова Література, громадянином якої він себе називав. Вважаючи творчість змаганням із смертю, письменник був свідомий приреченості зусиль митця, однак продовжував іти шляхом своїх мужніх попередників. У творах Кіша немає пафосу, дидактизму, замилування власним голосом. Натомість є сумна, вишукана Іронія. Є Сумнів, що змушує йти вперед, не дає зачаровано заслухатись співом ідеологій, пристати на звабливу легкість буття. Боротьба за збереження вічних людських вартостей, яку веде у творчості Д.Кіша Homo Poeticus (вічний антагоніст Homo Politicus-a), триває, і не лише у сербській літературі...

Непростою є відповідь на питання, чого нас можуть навчити сербські письменники. Залежить вона й від нас, від нашої здатності брати, сприймати, дослухатися... Зрештою, читач бачить у книжці тільки те, що спроможний побачити. Займаючись довгі роки сербською літературою, я відкрила в ній справжній всесвіт, далеку і непізнану для багатьох галактику. Вона не просто вплинула на мене, на мої літературні смаки, але й великою мірою сформувала мою особистість, відкрила нові, неочікувані ракурси буття. Зрештою, і тепер вона владно втручається у моє життя, у найрізноманітніші, несподівані способи! Наприклад, завдяки "Енциклопедії мертвих" я призвичаїлась до ранкової гімнастики (постійна перекладацька праця за столом зробила це імперативом), а банялуцька баклава (відома серед львівських сербістів як "Б.Б.") за рецептом дружини Кіша Мір`яни Міочинович, змусила декого з колеґ визнати, що я здатна не лише якісь там статті писати... А якщо серйозно, сербська література є носієм величезної емоційної енергії цього народу. В ній уживаються вишукана інтелектуальність та доведена до крайніх меж вільна, щаслива гра слова, універсальність та безсумнівна національна визначеність, щемлива відвертість і нещадна самоіронія. Дуже показовим для літератури цього народу є, як на мене, випадок, коли письменник-постмодерніст, автор вкрай епатажних творів, побудованих на інтелектуальній грі, у промові з приводу вручення престижної нагороди подякував Любові, прочитавши при цьому уривок з Послання Апостола Павла. Духовність, інтелектуалізм, іронічність у поєднанні з енергією життя є прикметами літератури, кращі твори якої народжені Любов`ю.

- Кого ще, крім згаданих, ти перекладала? Кого і чому подобається перекладати найбільше?

- Мені пощастило перекладати найкращих майстрів прози ХХ (і ХХІ) століття: І. Андрича та Д. Кіша, Б. Пекича та М. Павича, М. Савича та М. Капора, Д. Албахарі та С. Дам`янова... Цей перелік далеко не повний. Я працювала з текстами дуже різних за манерою письма і світоглядом авторів, спільним знаменником для яких був мій особистий вибір, вибір перекладача. Це справжня розкіш – перекладати те, що тобі подобається, діставати задоволення від зміни реґістру, відчувати повноту літературної палітри. Це своєрідна гра в переодягання: на певний час стаєш супутником думки "свого" письменника, вживаєшся в його світ, звикаєш до його способу мислення, улюблених слів... Праця над українськими "Енциклопедією мертвих" і "Гробницею для Бориса Давидовича" Д. Кіша та "Зоряною мантією" М. Павича включала вивчення не тільки їхніх художніх творів, але й інтерв`ю, коментарів, полемік, знайомство з усім, що могло наблизити до розуміння цих митців, контексту та підтексту; до відчуття того, що має бути, а чого не має бути у перекладі. Оскільки йдеться про дуже різні творчі індивідуальності, мені було надзвичайно цікаво працювати. Складно, але саме тому – цікаво. Кожен з перекладених мною текстів є "моїм" – вкладаючи в нього енергію, пропускаючи його через себе, перекладач неминуче прив`язується до нього. І сам залишає у ньому свій непримітний слід.

Справді не знаю, кого мені подобається перекладати найбільше. Краще скажу про те, кого я мрію перекласти. Мілоша Црнянського, про якого я написала свого часу дисертацію. Його проза й досі залишається взірцем ліричної ескпресії. Мешу Селімовича, чий сумний філософізм зачаровує. Борислава Пекича: його книжки, і передусім мій улюблений "Новий Єрусалим", є справжньою скарбницею думок. Светлану Велмар-Янкович, найвизначнішу письменницю сучасної Сербії. Але це ще не все... Бо насправді є так багато творів, які б я із задоволенням переклала!

- Як давно ти знайома з Павичем? Як це сталося? Як з`явилося бажання (і можливість) перекласти "Зоряну мантію"? Чи важко було працювати з текстом? Та й з автором?

- Із Мілорадом Павичем я познайомилася у вересні 2000 року. Приїхавши до Бєлграда на Міжнародну славістичну конференцію, я вирішила поєднати корисне з приємним і передати письменникові нове число часопису "Ї", де було вміщено переклади його творів та статей про нього. Після пошуків номеру телефону головного сербського постмодерніста (цю таємницю ревниво оберігали, ніби змовившись, усі його українські власники) урешті дістала можливість сказати все, що я бажаю, автовідповідачеві. Розхвилювавшись від усвідомлення важливості моменту, наговорила різного, а відтак, поклавши трубку, не мала впевненості, що мені перетелефонують... Наступного дня черговий адміністратор у готелі передає мені повідомлення: Мілорад Павич, номер телефону... Біжу дзвонити, а мені ніхто не відповідає. Минає ще день, знову дістаю повідомлення: "Мілорад Павич, літератор, просить Вас зателефонувати". Телефоную без зволікання і чую: "Нарешті! Я Вас два дні шукаю!". Історична зустріч відбулася наступного дня. До мене підійшов чоловік і запитав: "Ви, напевно, Алла Татаренко? Я - Мілорад Павич". Тоді ж я і впросила письменника довірити мені свою найновішу книжку – "Зоряну мантію". У мене були два просто дуже переконливі арґументи: величезне бажання її перекласти і зодіакальна спорідненість з автором. Ми з Павичем – Терези...

Так і почався мій роман з романом "Зоряна мантія", роман, який щасливо увінчався книжкою, виданою львівською "Класикою" у вересні цього року. Я не можу сказати, що мені було важко працювати з текстом: для мене важко – коли через силу, без бажання. А тут усе було навпаки. Із радістю відстежувала зміни ритму і настрою оповіді, страшенно тішилася, коли вдавалося нарешті вирішити складне перекладацьке завдання, не потрапити в пастку, яку несвідомо залишив на моєму шляху автор. І з автором було легко. Про кожну, навіть найкоротшу, зустріч із Павичем я могла би довго розповідати. Тому що кожна з них була для мене подією.

- Чи знають серби щось про нашу літературу?

- Українську літературу серби знають переважно у класичному варіанті. Близьким для них є український фольклор, пісні (деякі з них є навіть спільними для двох народів), казки... Три роки тому з`явилася збірка поезій Т. Шевченка, І. Франка та Є. Маланюка у перекладах Л. Хайдуковича. 2002 року вийшла друком прекрасна "Антологія української поезії ХVІ – XX cтоліть" у перекладах М. Сибиновича (упорядник – Л. Попович), фундаментальне двомовне видання. До речі, ця антологія, як і багато інших творів, спочатку з`явилася на сторінках Інтернет-проекту "Растко" (www.rastko.rs), присвячених українсько-сербським зв`язкам ("Растко-Київ-Львів"). Керівник цього проекту, бєлградський славіст Деян Айдачич, робить дуже багато для популяризації української культури в Сербії. Завдяки йому серби вперше довідалися про існування "Бу-Ба-Бу", прочитали есеї Миколи Рябчука, засумували, що немає перекладів творів Валерія Шевчука, про якого Айдачич так цікаво написав. На сторінках "Растка" вперше були надруковані уривки з "Перверзії" Юрія Андруховича, два інтерв`ю з ним же. Минулого року один з найстаріших сербських часописів – нішська "Градина" – випустив українське тематичне число, до якого увійшли переклади поезій Л. Костенко, І. Драча, В. Стуса, М. Воробйова, Ю. Завгороднього, В. Голобородька, В. Кордуна, І. Римарука, В. Махна, Б. Щавурського, здійснені М. Сибиновичем та Л. Попович, оповідання К. Москальця у перекладі Т. Мацевко-Савчин та уривок з "Перверзії" Ю. Андруховича у перекладі Л. Рашич. Белградське видавництво "Clio" у жовтні минулого року видало роман "Перверзія" (результат праці міжнародного перекладацького тандему Мілена Іванович – Алла Татаренко), а в травні цього року вийшла сербською збірка есеїв М. Рябчука (у перекладах Л. Попович та двох уже згадуваних "перверзійних" перекладачок).

- А чим ти займалася в очікуванні "Потягу 76"? І кого цього разу обрала своїм супутником?

- Час чекання я вирішила використати для нових подорожей: як просторами літератури, так і реальними просторами. У травні цього року відвідала сербських друзів і з приємністю переконалась: українська література впевнено входить у місцевий літературний контекст. Свідченням цього був літературний вечір у Новому Саді, присвячений "Перверзії", на якому я мала честь виступати разом з відомим сербським прозаїком та літературознавцем Савою Дам`яновим. Приємно було бачити вдумливих читачів роману, слухати їхні роздуми, коментарі... Журналістка місцевої газети присвятила цій події статтю під промовистим заголовком: "Українсько-сербські постмодерні перверзії". Бо роман Андруховича справді дуже добре "прижився" на сербському ґрунті... Сподіваюся, що не менш щасливою буде доля книжки есеїв Рябчука, яка з`явилася пару тижнів тому. На зустріч з автором до Культурного центру Бєлграда прийшли найпопулярніші сербські письменники видавці, філологи. Звучали цікаві запитання і не менш цікаві відповіді, народилося кілька вельми перспективних проектів співпраці...

Подорожуючи світом, не забувала і про потреби українських читачів. Переклала для часопису "Ї" одне з найкращих оповідань Борислава Пекича "Людина, яка їла смерть" (з моєї улюбленої збірки "Новий Єрусалим"), для часопису "Форма(р)т" – оповідання Милорада Павича "Російський хорт", з яким уже давно мріяла познайомити наших шанувальників літератури. А ось тепер "Потягом 76" до України прибуває Драґан Великич, один з найвідоміших сербських прозаїків, автор популярних у світі романів та есеїв. Його твори перекладалися дванадцятьма мовами. Українська стала тринадцятою, але я вірю, що перед словом сербського письменника погані прикмети безсилі.

- І нарешті: як усе це терпить твій чоловік?

- Ну так, жінка-перекладач аж ніяк не співпадає з ідеалом "нормальної жінки". Або сидить годинами, втупившись у книжку, мляво реагуючи на життєво важливі питання типу "а що сьогодні на обід?", або гарячково порпається в словниках, або годинами стирчить в Інтернет-клубі, листуючись із видавцем... Жінку-перекладача може порятувати лише одне: треба вийти заміж за перекладача. Мені ж пощастило більше – я вийшла заміж за талановитого – я в цьому переконана – перекладача. Віктор Дмитрук перекладає з польської та англійської, причому не тільки прозу, але й поезію: Герберта, Заґаєвського, Шимборську, Гартвіґ, Ружевича, Енґелькінґа, Токарчук, Лесьмяна, Тирманда, Ерскіна... Якщо чесно, це він – справжній перекладач, а я – ну, скажімо, просто Аліса у країні Літературних Чудес..