Горан Петрович

Острів

Переклала з сербської Зоя Авдієнко

ПРИБУТТЯ КОРАБЛЮ, ЧОМУ ДІТИ ГОЛОСНІШІ ЗА ДОРОСЛИХ

На дев’яте літо нашого перебування на Острові почулося, як якесь судно кормовою гарматою пихато сповіщає про прибуття в гавань, млосний звук розітнув сітку тиші на світанку. Ми повискакували з ліжок та мерщій кинулися надвір. Пізно, розітнуте мереживо зникло, багатий добуток роси гинув у землі, а марення, немов умираючи, тріпотіли у траві. І знову ми пересвідчилися в тому, як добре, що свою хатину ми поставили саме при вході до Печери. Завдяки близькості її тихої внутрішності ми вберегли кілька своїх призупинених снів.

Постріли завдали чималої шкоди. Обрій у східному вікні викривився, миттєво впали темряви і скрізь на Острові з’явилося галасливе пташине тріпотіння, а страхи позалишали глибочезні небезпечно стрімкі вибоїни. Зрештою, тими млявими ямами ми спустилися до Місячної долини, незважаючи на синці та подряпини.

Зрештою, пробилися ми на срібний пісок, заплесканий Океаном, і тут, перед самим небосхилом, стали. Неподалік від берега, там, де простягалася долина, там, де нижні течії відчісують острівну воду від вод відкритого моря, погойдувалося судно, фрегат зі спущеними вітрилами. На жаль, вітру цього ранку не було, тому прапори не майоріли на щоглі, і ми не могли їх роздивитися. Попри все, було видно, що це навряд чи простий повсякденний візит. Приливи і раніше несли нам події та предмети, гості до нас і раніше припливали у звичайних човнах, а деякі і вплав. Але на такому величезному кораблі до сих пір до нас ніхто не наближався, чи то через довколишні скелі, чи, може, тому що наш Острів знаходиться далеченько від морських шляхів, а швидше за все тому, що ми взагалі не були позначені на навігаційних картах.

Впав в око дим від гарматних пострілів, що звивався із судна вгору, а біля правого борту корабля спускався човен з чотирма веслами з помітною метою скоротити наше чекання.

- Добре, що ми врятували декілька снів, - хотів я відвернути увагу дружини.

- Ти пам’ятаєш, як нам те жахливе видіння повністю подерло обшир нашої тиші, якби не було Печери, лишилися б ми без цілої зали мрій? - мовила вона з тієї ж причини.

Наша дівчинка, певна річ, не вміє прикидатися як дорослі, тому й запитала уголос те, що ми вже чверть години повторювали про себе:

- А хто то до нас приплив?

ПРИБУТТЯ ЧОВНА. ЗБЕНТЕЖЕНО МИ НАЗВАЛИ СВОЇ ІМЕНА

Хвилі віднесли човен на схід від нашої цікавості. Та все ж таки, можна було роздивитися, як п’ять людських фігур вискочили з нього та вправними рухами витягли його на піщану мілину. Відвідувачі ще довго озиралися навколо себе, ніби давно вже не зустрічали світанок, а потім попрямували до нас. І ми рушили їм назустріч, аби показати добросердечні наміри. В ту ж мить війнув легесенький вітрець, і силуети розвіялися до того собі опису.

На чолі прибулих йшов високий чоловік у прикрашеному костюмі, оздобленому ґудзиками, мереживом та перехресними стрічками. На голові мав капелюха з широкими полями, з яких до пів-обличчя спливала тінь, що зливалася з бородою, а її посивілі коси спадали аж до пояса. На ремені звисав меч, а моя дружина зовсім по-жіночому зауважила:

- Без сумніву, бачу як розвивається, оте на рукавах, це ж справжнє португальське мереживо!

За цим вельможним чоловіком йшли двоє. Один з них був кривоногий, середнього зросту, звичайно вдягнений, вирізнявся на ньому лише кумедний дворогий капелюх, втомлено закинутий на потилицю. Другий був досить таки товстуватий, сказати б, меншою мірою звичайною гладкістю, а більшою мірою хвалькуватою поставою. На ньому, привертаючи загальну увагу, вирізнявся блискучий відсяй від золотого ланцюжку годинника, засунутого в кишеню завузької жилетки. А за ними, відстаючи на кілька кроків, повільно йшли ще два випадкові гості. Отому у темному костюмі, з охайно підстриженою бородою та окулярами міркування зупиняло швидкість. П’ятим мандрівником була таки жінка з білявим сяючим волоссям. Абсолютно недоречно взута. Її високі підбори щоразу потрохи тонули у піску, і здавалося, що вона, таким чином розгойдана, не зможе дістатися до нас.

Я добре знав Місячну долину. Ми зупинилися точнісінько на відстані мільйону піщинок. Моя дружина і наша дівчинка й далі продовжували спостерігати за прибульцями, а я намагався зрозуміти яке враження справляємо ми. Вирази облич наших відвідувачів підказували: не найкраще. Ми троє були босі, в простих льняних платтях. Справді, моя жінка носила на собі намисто з найкращих черепашок морського равлика, якого називають Завіяний Шум, а дитина мала, як і завжди, щиру дитячу посмішку. Але всі ці принади не зворушили чужинців. Тому, я не дуже здивувався, коли той перший якось пихато спитав:

- Де це ми знаходимось? Як називається цей острів?

- Ми називаємо його наш Острів, - знову випередила нас мала. - Слово наш вимовляємо маленькими звуками, а слово Острів з великого початкового звуку.

- Наш острів?! Я не знайшов такого на картах? - повільно мовив той самий незмінним, крижаним тоном.

Лише тоді я помітив під його лівою рукою зв’язку згорнутих паперів, напевно, карту цієї частини Океану. Звідти накрапала темнувата вода, саме така властива тільки відкритому морю.

- Маєте рацію, його дійсно немає на жодній карті, - відповіла моя дружина. - Коли остання тура тут пропливала, суші ще не було. Тут була лише гола одинока скеля, яку мореплавці не хотіли назвати, навіть заради обачності. Острів став таким тільки після того, як ми його насипали. Піщинка за піщинкою, камінчик за камінчиком, так і постало те, що лежить у вас під ногами.

Гість, що був вдягнений у гладкість, хвалькувату поставу та носив золотий кишеньковий ланцюжок, відреагував, на здивування, швидко. Заговорив пожадливо; від такого поспіху й слова його були спітнілими:

- Пісок і каміння з Океану? Чудово! В такому разі острів не ваш! Якраз навпаки, так як Океан і все в ньому входить до нашої власності, отже, острів побудовано нашим коштом і може вважатися нашою недоторканою власністю!

Хтось з нас трьох було хотів щось сказати, та той, майже відсутній, четвертий мандрівник, швидко винирнув зі своїх міркувань. Допитливо зняв окуляри і в’їдливо мовив:

- А хто ви такі?

Збентежено ми назвали свої імена.

Я повиносив колоди у двір. Певно гості були дуже втомлені, адже вони облишили свою пихату поведінку і зневагу до нас. Дружина запропонувала їм води та фруктів. Лише тоді, зблизька, я помітив, що всіх їх не оминули роки. До того ж, перший був змучений цингою. Тому другому, у дворогому капелюсі, щось з середини викривлювало посмішку у гримасу. Третій взагалі мав хворобливий вигляд. Четвертому безсоння лишило темні тіні під очима. Крім того, я бачив: їхній одяг був зношений, повністю полатаний, вигорівший та вилинялий, на нього начіплялися бадилинки висохлих морських трав, а в зборках було повно пороху та запаху застояних вітрів. І лише гостя була бездоганна, якщо не зважати на її чудну звичку часто тріпотіти віями і ще частіше кліпати очима. Це все було мені знайоме ще з їхньої висадки з корабля, але я ніяк не міг збагнути, хто ж вони такі. Чемно, як тільки міг, я попросив гостей представитись.

Ніби їм знову загрожувала якась небезпека, прибульці знову напустили на себе пиху.

- Фернандо Магеллан, - мовив перший. - Португальський дослідник, Великий адмірал Королівства Іспанії й особистий мореплавець Його Величності Карла V. Напевно знаєте, що мій корабель “Вікторія” першим проплив навколо світу, беззаперечно довівши, що земля являє собою звичайнісіньку кулю.

Мені пригадалося здивування дружини. Дійсно, на адміралових рукавах було справжнє португальське мереживо. Дарма що, не зовсім чисте, і не зовсім ціле. До колись урочистої вишиванки час додав сумні порожнечі.

Другий гість, тим часом, мовчав. Без жодного слова, ніби ображений, він витягнув замотану праву руку з напівзастібнутого рединготу і простягнув її. В його розкритому кулаці була розгадка його особи. На долоні виблискувала золота монета з його зображенням, те саме лик з гримасою, а по краю монети писалося: BONAPARTE PREMIER CONSUL.

Третій мандрівник встав, пройшовся навшпиньках, глибоко зітхнув. Здавалося, він лусне від власної значущості, наданої собі самим. І знову дуже довго мовчав. Я вже був злякався, що його вдавить власна пиха, та він лише пробурмотів:

- Ротшильд, банкір та барон...

Нарешті гостя все розставила на свої місця. Виявилося, що їй хотілося взяти слово.

- О Господи! Таке ще зі мною ніколи не траплялося! Не можу повірити, що наші господарі не впізнають мене! Ану, подумайте! Світлосяюче біляве волосся, бездоганна фігура, очі, родимка! Бачите родимку? Її впізнають навіть у найглухіших куточках. А професор стверджує, що я існувала у снах чоловіків ще до свого народження. Професоре, а зрештою, де він?

Дійсно, десь подівся четвертий мандрівник. Певно скориставшись нашою захопленістю, він нишком залишив нашу розмову.

 - Професоре! Пане Зиґмунде! Професоре! - чванливо вигукувала білявка.

 - Я тут, вже йду! - нарешті, з Печери донісся голос, а за ним на вході з’явилося і задумливе обличчя четвертого мандрівника. - Треба сказати - я в захопленні. Тут скрізь сни. Ціла печера - повна снів. Уявіть собі, марення до марення. Різноманітні, і такі, і сякі. Ніби заглибини, не більші за ластів’яче гніздо. Ніби зали, в яких могли б заночувати аж три батальйони. Звисають з арок або виростають з-під ніг. Яка багата здобич! Ви дослідили печеру? Як глибоко вона спускається? Скільки має щаблів?

- Дослідили?! - знизала плечима мала. - Та вона ж зведена на наших снах. Таких печер багато на цьому Архіпелазі.

- На Архіпелазі?! - тепер поперхнувся адмірал Фернандо Магеллан, і почав нервово розгортувати свої карти.

На картах мляво хилитався Океан. Ніде не було відмічено жодного суходолу. Скрізь простяглася густа безодня, по темній поверхні котилися сотні спінених валів. Дон Фернандо схопив меча.

- Кажіть! Про який Архіпелаг йде мова? Кажіть, бо порубаю вас...

- Хіба ви не чули, наш Архіпелаг... - спробував я уникнути оголеної зброї.

Магеллан був незадоволений. Підняте лезо розрізало мою відповідь навпіл. Я обійняв дитину і жінку, для захисту прочитав молитву, аж раптом пролунав вереск гості. Причини для того майже не було. В її волоссі заплуталася комашка, яку ми називаємо крутько. Адмірал розгубився, спостив додолу меча, а його супутниця продовжувала верещати.

- Яка глухомань! Яка глухомань! - повторювала вона безперервно.

- Пані, не бійтеся, це ж лише крутько - зітхнув я полегшено, і навіть трохи образився.

Але вона випрямилася й гнівно процідила:

- Ніяка я не пані! Заради Бога, і сліпий побачить, що я - Мерилін Монро!

ПЕРША БЕСІДА. ЛЕГКИЙ ПІДЙОМ

Ми запропонували показати Острів, і наші гості, нарешті, перестали гніватися. Разом, їх п’ятеро і нас троє, ми вирушили на пагорб Острова. Стежиною, що веде до вершини, не припиняючи розмов, гості досить нечемно поводилися. Тому не залишалося іншого, як зупинитися і пояснити їм:

- Прошу вас, панове, тихіше. До верхів'я нам треба здолати п’ять бесід, будьте ласкаві, не розмовляйте вголос.

- Про що це ви? Які п’ять бесід? Скажи, скільки верст до верхівки? Скільки йти пішака? Бесідами не вимірюють відстань між двома точками! - продовжували гомоніти гості, тож, нам так і не вдалося значно відійти від хатини.

- До життя на Острові не можна підходити з вашими мірками, - обачно мовила дружина. - Тут відстані вимірюються словами.

- Як я вже сказав: бесідами. Тепер, прошу, вгамуйтеся, якщо хочете побачити вершину нашого Острова.

Гості ще деякий час тихо розмовляли, але коли збагнули, що так нікуди не дійдуть, один за одним скорилися проханню.

- То що, йдемо тепер? - я хотів було підняти настрій мандрівникові з гримасою.

- Ненавиджу острови! - відповів він так, що я відмовився продовжувати з ним розмову.

Навколо було гарно. Підйом не був крутим, і першу частину стежки ми пройшли швидко, майже відразу дісталися до другої бесіди.

ДРУГА БЕСІДА. НЕ ЗОВСІМ ПРИЄМНЕ ТОВАРИСТВО

Великий адмірал Фернандо Магеллан цікавився, чому цілий острів і згадуваний архіпелаг не були позначені на його картах. Вважав це змовою, державною зрадою.

- Неприємності, ось що ця ваша злощасна суша! - виніс він вирок і погрозливо наголосив, - закон такий: кожний, хто не зареєструє в іспанському Адміралтейству і Королівській короні існування хоча б звичайнісінької піщаної мілини, має бути звинувачений в обмані найважчого ступеню, а це, до речі, веде до прилюдної страти. Якби ми були там, на кораблі, присягаюся, я б подарував ваші життя моїм щоглам.

Жагуча сухість здавила мені горло. Знаючи, що мандрівники навряд чи зможуть самі дійти до вершини, я побоювався, чи не виконають вони свої погрози, щойно доберемося? Доки не пізно, я зробив спробу висловити свою думку:

- Шановний дон Фернандо, коли ви більш ніж чотириста років тому пропливали світом, ваші кораблі саме тут і проходили. Подумайте, чи пригадуються вам ці прозорі острівні води, тут був край тогочасної плити землі. Після вашої подорожі світ став круглим, набув форми кулі, й край потонув в Океані історії. Тодішнім краєм ви знехтували, швидкуючи далі. Тай ваші продовжувачі не звертали уваги на вершини колишнього вінця, втративши голови, неслися вперед, думаючи лише про розширення світу.

- Не провокуйте мене, я не збираюся знову ганьбити меча вашою маячнею, - гаркнув Фернандо Магеллан.

- Як ви смієте обстоювати стару модель світу? Остогидлу глиняну рівнину? Порох обрублений проваллям? Я вже довго плаваю, але подібної зухвалості ще ніколи не зустрічав! Який вінець? Який океан історії?

Ота сухість міцніше здушила горло. І лише погляд на дружину та малу додав мені сили продовжувати:

- Вінець якраз такий, яким я його і змалював! Вінець оповідання, що був межею і огороджував світ. Земля сповна була родючою долиною! Все, що на світі виникло, скотилося з кручі того оповідання! І все було таким, доки ви не розплели мережі меридіанів і ними на дно історії потягли все оповідання. Мертві вузли у вас звуться метри та милі! У новітню добу будь-якого світлового року, й кожний день, а ви-таки не сліпі, тьмяніший за прожитий! Наскільки він відділяє вас від всеосяжного мороку? Чи є кінець історії?! І що буде після того, як ви оволодієте всіма можливими знаннями?! Славетний адмірале, що коли скрізь буде непроглядна безодня Океану історії, коли не зостанеться ні п’яді суші, ні жодного футу оповідання?!

- Побачимо, як зійдемо на пагорб, - повторив свою погрозу дон Фернандо, але мені відлягло, залишалося лише дійти до третьої бесіди.

ТРЕТЯ БЕСІДА. ГУСТИЙ ЛІС І ЛЕДЬ ПОМІТНА СТЕЖКА

- Скажімо, що ти маєш рацію, - почав піднесено барон Ротшильд. - Між тим, ти і сам визнаєш, що океан історії наш. Отже, власник цього острова відомий. Кожний суходіл, що можна виміряти, належить воді, яка його омиває. Я вже навіть не згадую те, що ви побудували острів, насипаючи його піском і камінням, добутим з-під поверхні моря.

- Це не зовсім так, - перехопила захист дружина. - Затоплений вінець оповідання вам був непотрібний, для вас то були забуті скелі. Ми оселилися на нічийному та неосвоєному тлі. І нашим вмінням це все збудували. Мій чоловік роками пірнав, тому і очі його досі червоні. Дитина за відчуттям, відомим лише їй, розподіляла добутий пісок, каміння, мушлі та корали. Спершу ми створили простір, якого було досить лише, щоб вода не мочила ноги. Потім поверхню, на якій ми могли лягти та перепочити, а після того і піщану мілину, по якій можна було бігати. І нарешті долини і пагорби...

- Сам бачу, що ви тут позводили, не треба перераховувати, - відмахнувся барон і зупинився, щоб зирнути у свій кишеньковий годинник.

Довго виймав золотий ланцюг. Виявилося, що та видима його частина лише незначна у порівнянні до тієї, що мітилася у кишені. Тай з кожною витягнутою ланкою баронова гладкість помітно меншала. Ми бачили, що його пиху народжувало саме золото. Я думав - там, на далекому кінці, не годинник, а його душа, закована в останню ланку. Либонь, я не помилявся, бо банкір ніби втомився і почав запихати ланцюг назад. Тільки-но набрав колишньої форми, він сухо вирішив:

- Все це наше! Ви знаходитесь серед океану, а ця вода є нашим майном, доброю частиною і моїм власним! Хай я лусну, а місцинка досить-таки мальовнича, пречудово було б побудувати тут комфортабельний центр відпочинку!

- Ні! - в один голос відмовився я, дружина і мала.

- Ви живете на чужому майні! Певна річ, якщо дивитися в цілому, ви ніколи не перебуваєте на своєму, де б ви не були на світі! Подбаємо і про вас: звісно, не залишимо без копійчини. Наглядатимете, щоб острів не руйнувався, відвідувачам не будете дозволять затримуватися тут більше двох тижнів... І взагалі, всьому навчитеся на курсах... - казав, важко дихаючи, барон, і ми тим часом увійшли у четверту бесіду.

ЧЕТВЕРТА БЕСІДА. ОТВОРИ В ПЕЧЕРІ ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ СНІВ

Проходячи четверту частину підйому, нам слід було бути уважнішими. Це була частина острівного пагорба, укрита отворами, що ведуть просто вглиб головної Печери.

- Отже, цілий острів збудовано на одній величезній печері? - цікавився мандрівник в окулярах.

- Можна й так сказати, - відповів я. - Острів чималий. Ми живемо на ньому дев’ять років, а цього замало, щоб підняти з Океану все необхідне для зведення всієї території. Щоб зберегти час та матеріали, нам довелося зробити всередині велику Печеру з безліччю коридорів, зал, світлиць...

- І там зберігаються сни, я бачив на власні очі. Лише при головному вході їх тисячі, - пожадливо мовив пан Зиґмунд.

- Справді, сни це окраса та багатство Печери.

- Цілий острів лежить на снах, і в усьому архіпелазі так? - продовжував розпитувати професор.

- Переважно, підземні склади снів знаходяться майже скрізь.

- Печерно примітивно, але цікаво. Треба взяти з собою в човен кілька снів для дослідження, - нарешті викрив свій намір пан Зиґмунд.

- Не ображайтесь, але це не можливо.

- Це заради науки, - поважно випрямився професор.

- Наука? А чи не здається вам, що це лише гарна назва, під якою криється справжнє грабування природи? Відсутність хоча б одного сну порушить луну всієї Печери. А коли вам власний голос не відновиться, або ж відновиться викривленим, зіпсованим, все інше буде здаватися нікчемним.

Зовсім роздратований, професор Зиґмунд продовжував щось бубніти собі під ніс.

П’ЯТА БЕСІДА. ДО ВЕРШИНИ ЗАЛИШИЛОСЯ ЩЕ ТРОХИ

- Я стомилася, давайте облишимо бесіду, - з нетерпінням обірвала Мерилін Манро. - То як же назвемо острів? Джентльменам слід було б назвати його моїм ім’ям.

- Але він вже має своє ім’я! - сказала мала.

- Воно не звучить. Нехай я не розуміюся на картах, хитромудрих питаннях власності, ловах, печерах зі снами, на їхній мінералогії, але що вже стосується назви, то тут я швидко віднайду шик. Про все інше домовляйтеся собі, але впевнена, що я варта того, щоб цей острів дістав моє ім’я.

- Ваші бажання цілком зрозумілі, але навряд чи воно пасує до вашого плаття та до родимки. Крім того, озирніться. Тут повно комах, в траві безліч колючок, тут і без прогнозу відомо коли дощ, а коли жахлива спека. До того ж на Острові однісінька стежина, а на кожному кроці мінімум по два роздоріжжя. А втім, дуже сумніваюся, що ви ще пам’ятаєте своє справжнє ім’я... Нарешті, осі ми і прийшли! - видихнув я з полегшенням.

НА ВЕРШИНІ, ДЕ ВІТЕР СТИРАЄ УСЕ ЗАЙВЕ

Всі відразу втихли. Настало мовчання, і наші гості, не приховуючи зачудування, вдивлялися в обрій. З найвищої вершини Острова відкривалася панорама доброї частини Архіпелагу. Він здавався старовинним, затопленим гірським вінцем: у кришталевій воді, яка рівномірно відділялася течією та відчісувалася від темної безодні, острів горнувся до острова.

- Як збудовані ці острови, ви вже знаєте, - сказав я. - Хтось засипав вершини гір, хтось розрівнював узбережжя, дехто білою сосною засадив галявини, хтось виростив оливкові дерева, а інші гадали, що їм досить трав’яної ковдри. Бачите, кожний працював згідно своїх бажань та можливостей. Іноді ми ходимо у гості один до одного, обмінюємося сім'ям рослин, розмовляємо про розподіл піщинок, про розведення слабких видів тварин. Нещодавно нам подарували малюка єдинорога, а ми віддали щойно вилуплене пташеня швидкокрила. Часто разом або нарізно пливемо до інших островів. Так, приблизно раз на рік буваємо на так званій Дощовій землі. Там поки що ніхто не живе, але для роздумів кращого місця не знайти. Подивіться он - туди, бачите, як блищить Шекспірове острівце, воно надає дивовижну можливість відчути водночас і багатства, і гостроту життя. Воно може стати рятунком для заблукалого, якщо хвилі викинуть його на Сервантесову мілину; там для кожного знайдеться робота. Первісна свіжість землі Гомера завше виспівує...

Захопившись, я не одразу помітив, як Фернандо Магеллан креслить на карті розташування Архіпелагу. Поряд кожного острова він точно вказував довготу і широту.

- Що ви робите? - здивувався я.

- Мій обов’язок уписати координати вашого та інших навколишніх островів, - байдуже відказав він. - Не хочу, щоб в майбутньому якийсь корабель несподівано натрапив на них. А що з вами робити, вирішимо пізніше. У барона Ротшильда добра ідея, але на мою думку, острів краще потопити. В будь-якому разі, я накладаю заборону на ваше подальше розширення. Ви хоча б усвідомлюєте, що ваше насипання острівців призведе до виникнення нового материка. Хіба вам не зрозуміло, що всі потрібні суходоли вже існують? Ми саме звільнилися від Атлантиди, і нових континентів не потребуємо.

- Невже?! - наважився я висловитися до кінця. - Та де б це ви ще могли з’явитися, коли б не існувало цього Острова, і коли б не було цього оповідання?! Якби вас не прийняв цей берег, ви б продовжували блукати Океаном історії! Та, ви не розумієте, дон Фернандо, утім, ви ж мертві ще з 1522 року! А ви, ви хіба живете, пане з гримасою? Забудьте нарешті про тих недоумкуватих, в їх душах ваші ідеї вже догорають! Чи вам, бароне Ротшильд, краще живеться? Професорову працю залишили осторонь, скажене полювання на сни настільки знизило їхній рівень, що й уявити страшно. А щодо п’єдесталу Мерлін Монро, то його цінував лише одурений натовп. Панове, якби не існувало цього острова, ви б все ще пливли за течією. Звертаючись до вас, не хочу здаватися багатослівним, отже, панове, пливіть собі далі. Під вашою палубою вже хлюпає доля утоплеників, залиште це для своїх послідовників. Ви їх батьки, вони ваші діти. Тож нехай вони знайдуть вам місце для лікування цинги, ваших ідей та нездійснених бажань називати острови своїми іменами.

- Ви ж самі сказали, що стоїте на купі зацвілих оповідань! Будь ласка, не заносьте їх до ваших карт! Візьміть з собою воду, фрукти, свіжий вітер! Та відпливайте! - додала дружина.

- Йдіть звідси! - докінчила мала.

КОЛИХАВСЯ ОКЕАН, І НАВКОЛО МЕРЕХТІЛИ ВОГНИКИ

Поглядами ми проводжали корабель, намагаючись не думати про погане. Підозріло нахилений на бік, він плавно зникав на поверхні темної морської води. А ми втрьох повільно повернулися до нашого житла й почали готуватися до наступаючої ночі. Сутінки легким серпанком оповивали наш Острів. Тиша в цей час дуже нагадує вранішню тишу, тож ми скористалися нею для розширення нашої мережі, щоб вранці знову збирати сни та росу.

Ми працювали з терпінням та увагою. Адже від нашої вправності залежить життя на Архіпелазі. А трохи далі хлюпотіла глибина історії. Океан повільно колихався навколо розсіяних Островів, на яких мерехтіли самотні вогники.