Філіп Давид

Сліпий птах

Переклала з сербської Зоя Авдієнко

Герша був упевнений, що з часом він стане птахом. Тонкий і ніжний серпанок забуття оповив його свідомість. Відтепер не могло бути й мови про спокійне, щасливе, одноманітне, але забезпечене життя, яким він жив до того. Його думки блукали далеко, далеко, лопотіння величезних, розкритих, пташиних крил несло його над безмежними глибокими прірвами у той світ, який він незабаром назве своєю батьківщиною. Всі речі він почав визначати та оцінювати з точки зору птаха, бо й розум його став зовсім обмеженим та звуженим. На щастя, все це було непомітним на роботі в канцелярії; та й робота, яку він виконував, була здебільшого одноманітною і механічною, та й не потребувала великих духовних зусиль.

Його життя зовсім змінилося. В своїй кімнаті він почувався дорослим, сформованим птахом. З приходом осені його охопила нестримна ностальгія. Стоячи біля вікна, дивився на довгі ряди пташиних зграй, що пробивалися крізь хмари, тікаючи від зими, поспішаючи сталим, неперервним ключем, високо над землею.

Герша тремтів, дивлячись, як вони зникають з очей. “Я повинен летіти з ними!” - вигукував він відчайдушно, і його дружині залишалося лише заломлювати руки від безсилля. Безпорадність чоловіка була очевидною, й вона хотіла йому допомогти, але це було неможливо. Помічаючи як невблаганно і стрімко плине час, Герша шукав зовнішні ознаки, що його метаморфоза завершується. Він пристрасно бажав нарешті приєднатися до зграї, тай пришов вже тому час. Почали дути холодні вітри. Даремно годинами стояв перед дзеркалом, не помічав на своєму тілі жодної зміни, так він з часом почав відчувати відразу до свого людського, слизького обличчя й до свого незграбного, великого тіла.

Єдиною відвертою втіхою, хоча й жалюгідною, і єдиною серйозною розмовою, яку він міг підтримувати, була розмова про птахів. Але його дружина, нещасне, бліде і змучене створіння, була нездатна захоплюватися, а крім того, не мала бозна-який знань про птахів. Гершу охопила найгіркіша туга.

Його вроджене почуття порядності не допускало несподіваних вибриків у канцелярії. Та все ж таки він іноді ледь стримувався. Сідав на стіл і запитував колегу: “От цікаво, щоб ви зробили, якби завтра на роботі замість мене з’явилося якесь пташище?” Звичайно, на такі запитання відповіді не отримував. Не дозволяв собі нічого, лише час від часу підстрибував на одній нозі. Цього моменту було досить, щоб його душевне напруження миттєво послабилося, і він спокійно повертався до роботи.

Згодом двозначність загрозливого абсурду стала зовсім очевидною. Його змінена птича природа була засуджена на ув’язнення у змореному людському тілі, без жодної надії на те, що одного дня щось може змінитися. Вперши погляд у просторе, прозоре, кристальне зимове небо, Герша годинами стояв біля вікна, скаржачись на свою долю, як загублене, безпомічне пташеня, як велетенський, скалічений приналежний якоїсь великої зграї, яка давно відлетіла, а він не може за нею.

Бажання, щоб тіло пристосувалося до нових умов, було неймовірно сильним, навіть самонавіюванням він намагався досягти того, що не могло здійснитися природним шляхом. Між тим, розчарування приходило за розчаруванням. Його губи не перетворювалися на дзьоб, а тіло залишалося неправильної зібганої форми, якої б кожний птах посоромився; він і сам відчував у глибині душі болісний і нестерпний сором. Йому здавалося, він завинив перед людьми, що не перетворився раз і назавжди на птаха.

Психічні кризи ставали особливо сильними, коли повертався з роботи додому. Нашвидкуруч обідав, а потім починалися довгі блукання кімнатою. Махав руками, забувався, налітав на стіни і забивався об них. Затишна і донедавна приємна кімнатка перетворювалась у тій страшній пташиній мрії на свого роду клітку, з якої не можна вийти. Нещасна дружина відкривала двері, показуючи таким чином, що він може вийти коли захоче, та він з криком подавався назад, бо вся його сутність бажала вибратися на волю незвичайним, вертикальним шляхом, через стелю, і вище, в повітря.

Після довгого і стомлюючого блукання по кімнаті і по лабіринтах хворобливої уяви він падав на підлогу, скавчанням та писком визиваючи співчуття своєї доброї дружини. Час від часу обмацував себе, але не помітивши жодної зовнішньої зміни, лише поринав у тяжкий та глибокий відчай.

Добрій дружині спала на думку чудернацька ідея, що могла б зменшити ці муки або хоча б полегшити їх. Вона швидко втілила її в життя. Зшила таке собі трико, що відповідало розмірам Гершиного тіла, обліпила його пір’ям і, взагалі, зробила все так, щоб воно більш-менш точно копіювало окремі форми пташиного тіла. Одного разу після обіду вона здивувала Гершу і вручила йому подарунок. Герша пожадливо схопив трико і кількома рухами натяг його на себе. Лежав на підлозі, розгортав руки, не приховуючи насолоди, і вже уявляв, що вирушив наздоганяти свою зграю. В такому незвичайному положенні проводив цілі вечори.

Вже пізно ввечері приходила дружина і лагідно казала: “А-ну, вставай, час у ліжко!” Тоді він слухняно знімав свою сорочечку й у ліжку продовжував приємний та величний сон.

Він настільки забувався, що одного разу забажав вийти надвір у цьому незвичайному одязі. Побоюючись можливих наслідків, жінка затримувала його, як тільки могла, але він, охоплений войовничим пташиним інстинктом, намагався поквитатися з нею. В боротьбі смішна маска розпалася на безліч часточок, і Герша побачив, шалено вилупивши великі й мутні очі, що ця розбита ілюзія означає й остаточну неможливість кінцевої, або ж хоча б часткової, фізичної трансформації.

Він звільнився з роботи в канцелярії, назавжди залишив своїх друзів і вирішив, що все життя проведе в темному кутку кімнати. Дружина постійно приносила йому шматок хліба й трохи води у чашці. Хоча покірливість долі оволоділа ним, все ж він сподівався, що одного разу помітить вираз здивування на її обличчі та почує чарівні слова : “Птах! Гершо, та ти ж став птахом!” Але холодне і стомлююче життя не обіцяло таких сильних, повних і піднесених збуджень.

Рідко все ще пролітали перелітні птахи похмурим небом, і це підтримувало в ньому життя. Найглибший відчай повернув його стомленому розуму краплину кмітливості та вдумливості; одного разу тремтячим голосом він попросив дружину принести інструменти та всі необхідні матеріали, які перелічив у списку гарним канцелярським почерком. Збуджена дружина відразу ж виконала прохання. Вона повірила, що її змучений чоловік нарешті побачив безглуздість і безнадію здійснення своєї чудернацької мрії. Поквапилася й купила йому все, що просив.

Тепер Герша знайшов нову пристрасть в роботі. Світло в його кімнаті горіло ночами. Зовнішній світ перестав для нього існувати. Креслив плани, різав дошки, кроїв найрізноманітніші тканини. Ліпив, шив, майстрував і дуже боявся, що дружина може відкрити таємницю його роботи. Він став егоїстичним, майже грубим створінням. Короткими рухами голови відмовлявся від розмов з дружиною, виявляв цілковиту безсовісність в цьому дійовому егоїзмі.

Те нещасне створіння вирішило придивлятися до його рухів, аби запобігти нещастю, яке він може витини собі чи її. Якось уночі Герша підвів голову від роботи, встав й, тремтячи, витягнувся. Взяв зі столу вже готові, величенькі, гарно вирізані та змайстровані крила. “Був вже останній час”, подумав він з захопленням. Використав момент, коли дружина заснула, змучена довготривалою опікою та виснажливими побутовими справами. Та проходячи повз неї він не міг стримати збудження. Його вільна пташина природа обурювалася, але він зібрався і поцілував її.

Потім серце почало битися швидше, кров закипіла, а обличчя потемніло. Він метнувся в коридор, потім на другий поверх. Подивився вниз, висота була малою, а йому хотілося, щоб перший політ був впевненим, тому продовжував стрімко підніматися на дах, біжачи та стукаючи туфлями, заплітаючись у величезні крила, що тримав у руці. Зупинився вже на даху будинку, на висоті вартої птаха. Вдягнув крила на плечі та руки, стріпонувся як величезний орлище і, ваблений магнетичним простором свободи, відштовхнувся. Зі страшною швидкістю він наближався до місяця, махаючи химерними крилами. Це тривало досить-таки довго, а потім, внаслідок якоїсь помилки в розрахунках або ж жахливої місячної холоднечі, яку, звичайно, не брав до уваги, він десь у собі, у своєму тілі, згубив ту чарівну точку, яка б могла у такий безнадійний момент стримати рівновагу, й стрімголов полетів донизу, у безодню, даремно намагаючись задіяти свої величезні, розкриті, зразково викроєні пташині крила...