Зоя Авдієнко

До проблеми україно-сербських літературних зв’язків:

Рецепція роману Іво Андрича „Проклятий двір” В Україні

Ім’я видатного сербського письменника, класика сербської літератури, лауреата Нобелівської премії 1961 року Іво Андрича увійшло до світових енциклопедій та літературознавчих словників. Визнаний на батьківщині та за її межами митець силою свого оригінального таланту розгорнув перед усім світом широке  полотнище життя та історії його рідної Боснії. Кожне нове друковане видання автора з увагою та зацікавленням сприймалося як широкою читацькою аудиторією так і літературною критикою.  

Світову славу І. Андричу принесли романи „Травницька хроніка” та „Міст на Дрині”, опубліковані 1945 року. А вже 1954 року Андрич завершує та видає філософський, глибокопсихологічний роман „Проклятий двір”, який пов’язаний з двома попередніми особливостями побудови художньої дійсності, яка виростає на таких самих уявленнях про світ, буття людини та її історичну поведінку. „Проклятий двір” - це надзвичайно цікавий роман про пошуки сенсу людського існування та самовизначення людини у світі, представлений на основі відображення сприйняття та переосмислення привабливим турецьким юнаком Чамілом подій XV-го століття, а саме, життя султана Баязита та його молодшого брата Джема. Перед нами постає самобутній твір, побудований на мотиві стародавнього міфу про споконвічне зіткнення „братів-ворогів”, один з яких владний та дієвий переможець, а другий - мрійливий та обдарований, духовний світ якого викликає захоплення, але він приречений на поразку.

За жанром „Проклятий двір” можна назвати романом одного героя, адже навіть на титульній сторінці рукопису поряд з цією назвою стоїть ще одна - „Джем”. Це роман „зв’язку часів”, тип оповідної структури, що набув значної популярності в літературах південних слов’ян у 60-80-х роках, у сербській літературі - після Андрича й великою мірою під його впливом[1].

Читацькі кола та фахівці в області літературознавства відразу визнали „Проклятий двір” безцінним здобутком тогочасної літератури, оскільки на перший план роману була винесена проблема людського буття, яка більше не становила собою мистецького табу. Роман являв і зараз являє собою зразок неповторного втілення індивідуального авторського світосприйняття та оповідної манери. В цьому творі знайшли своє відтворення і стрижневі[2] мотиви Андричевої прози. Серед них провідними є такі: провина в суспільному, індивідуально-психологічному та метафізичному розумінні; становлення особистості з її свідомо засвоєною моделлю архитипної поведінки; циклічний характер людської діяльності, визначений фатальністю „вічного повторення”; це і істинність минулого, зафіксована в переказі, легенді та міфі; це і мотив страху як двозначного рушія людської діяння - захисту і нападу; це і змінюване і незмінне в історичному процесі та світі. Осмислення таких глибинних мотивів було можливим лише при тривалій, напруженій письменницькій праці та при генезисі поглядів самого автора (існують дані,[3] що цей роман Андрич розпочав писати ще 1928 року).

 Роман „Проклятий двір” є специфічним і з точки зору його параболічної структури та складної композиції. Автор, свідомо вибудовуючи роман за принципом написання мемуарів, вільно переміщується з одного епізоду на інший, зводить змістовий та композиційний центр у середину твору, акцентуючи при цьому саме спосіб розповіді про перебіг подій, і ніби відсуваючи сам зміст подій на другий план. 

Такий оригінальний з різний поглядів твір був вчасно помічений і в Україні. У видавництві „Радянський письменник” вже 1957 року роман „Проклятий двір” опубліковано українською мовою. Знайомству з цим геніальним твором наш читач завдячує Семену Паньку, поету, прозаїку та перекладачеві, талановитому та високоосвіченому діячеві української культури, який крім сербської досконало володів угорською та чеською мовами.    

    Опрацьований С. Паньком текст „Проклятого двору” був першим і до сьогодення залишається єдиним перекладом цього роману, виконаним у традиціях тодішнього перекладознавства. І хоча сучасні перекладачі могли б інтерпретувати його в інший спосіб, на той час цей переклад був схвально оцінений критикою. Зокрема, у рецензії П. Василенка наголошувалося на тому, що він „загалом дає уявлення про стиль письменника та мовне багатство твору”[4], також слушно зазначалося, що Андрич є великим югославським письменником, та відмічався всеохоплюючий гуманізм авторського мислення. Рецензент звернув увагу наших читачів на „сумну долю монаха Петра”, „ряд живих образів”, образ управителя в’язниці Латіф-аги, сформулювавши при цьому головну ідею твору в рамках тогочасної критики, що спиралася на заідеологізовано-кон’юктурну продукцію і соціально-прямолінійне трактування художніх проблем[5].

Крім названої рецензії, роман „Проклятий двір” побіжно згадувався і в інших публікаціях. Зокрема у журналі „Всесвіт” М. Листопад виступив із статтею „Спевіць Боснії”[6], в якій назвав такі твори Андрича перекладені українською мовою: „Міст на Дрині”, „Проклятий двір” та збірку оповідань „Зеко”, констатуючи, що історію Боснії „широкий світ побачив уперше через призму його (Андрича – примітка З. А.) блискавичного та оригінального таланту”. В цій статті автор фактично навів інтерпретацію розглядуваного нами твору словами: „Проклятий двір” подає жахливу картину пересильної тюрми в Стамбулі і з великим жалем розповідає про трагічну долю симпатичного освіченого турка Чаміл-ефенді, що став жертвою власного психозу і тупоумного деспотизму турецької бюрократії”, дуже справедливо зробивши акцент на образі Чаміла як центральному і на образі Петра як головного оповідача. 

Назва твору побіжно згадується також у книзі його перекладача С. Панька[7] „Дороги, друзі...”[8] та у кількох статтях. 

Є. Пащенко, розглядаючи проблеми сучасної югославської прози (1979)[9], вказує на історизм як одну з найхарактерніших тогочасних тенденцій, підтверджуючи свої слова іменами та творами письменників, добре відомих нашому читачеві. Поміж них І. Андрич, Д. Чосич, Б. Чопич, М. Лалич, Е. Кош та Б. Пекич. Дослідник зазначив, що така увага романістів до давнини дала підставу критиці виділити так званий „сезон історичного роману”.

 Подальше дослідження роману „Проклятий двір” пов’язане з виходом сучасної української літературознавчої думки на належний світовий рівень та виданням двох монографій П. М. Рудякова. Це книжка „Історія як роман”[10] російською мовою та навчальний посібник для вищих навчальних закладів „Між вічністю та часом”[11], в яких ґрунтовно викладено сутність твору, особливість розуміння долі людини та специфіку оповідної манери. Треба підкреслити, що це перші в Україні дослідження життєвого та творчого шляху І. Андрича, що спираються в своїй основі на сербську критичну літературу. Дослідник подає біографію та літературний доробок письменника, зупиняється на віхах розвитку творчості Андрича та розглядає найважливіші твори, даючи їм свою інтерпретацію.

Таким чином, на основі публікацій, розглянутих та представлених в нашій статті, можна стверджувати, що українському читачеві було надано можливість належним чином познайомитися з визначним та напрочуд цікавим романом „Проклятий двір” відомого у всьому світі та на терені нашої батьківщини сербського письменника Іво Андрича, твором, який завдяки своїй глибокій філософський основі, залишається актуальним і в наш час.

1. Рудяков П. Між вічністю і часом: Життя та творчість Іво Андрича. - К., 2000. - стор. 124. 
2. Џаџић Петар. О проклетој авлији. - Београд, Просвета, 1975.- стр. 14.
3. Иво Андрић. Посебна издања. Институт за теорију књижевности и уметности. - Београд, 1962.
4. Василенко А. Повість югославського письменника українською мовою. // Літературна газета. - 1957. - 22 жовтня.
5. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. 2: Друга половина XX ст. Підручник / За ред. В. Г. Дончика. - К.: Либідь, 1988. - стор. 16.
6. Листопад М. Співець Боснії // Всесвіт. - 1962. - № 10, - с. 113-116.
7. Панько С. Югославські зустрічі: Нарис // Всесвіт ю - 1971. - № 7, - с. 97-99. Панько С. Сербські зустрічі // Літ. Україна. – 1968. – 24 грудня.
8. Панько С. Дороги, друзі... : Нотатки письменника. - Ужгород, „Карпати”, 1974. - стор. 48-55.
9. Пащенко Є. Проблеми югославської прози // Літ. Україна. – 1979. - 4 грудня.
10. П. Рудяков. История как роман. - К.: Наукова думка, 1993. - 219с.
11. П. Рудяков. Між вічністю та часом. - К.: Український центр духовної культури, 2000