Милисав Савич

Опівнічний поїзд

Переклад з сербської Алли Татаренко

Після другої зміни, просто з роботи, Симо Туз іде до буфету на залізнічній станції. Потихеньку цідячи ракію з півлітрової карафки, він сидить тут до прибуття міжнародного швидкого поїзда, який за графіком приходить близько півночі. Коли поїзд прибуває, Туз поправляє перед маленьким брудним дзеркалом світле кучеряве волосся і виходить на перон.

Крізь пітьму проступають освітлені вікна спальних вагонів і ресторану. Станцію освітлюють кілька маленьких та каламутних жарівок, і Туз у поїзді, що зупиняється дуже ненадовго, встигає роздивитись лиш окремі деталі: офіціанта у білій сорочці з чорним метеликом, світловолосу жінку у рожевій нічній сорочці з глибоким вирізом на грудях, відблиск склянок та тарілок на столах, ілюстрований часопис у когось на колінах, гарного юнака, який відкритими вустами хапає різке гірське повітря, оксамитний блиск зеленого велюру сидінь у ресторані... Усі ці деталі, вихоплені в напівмороці і нашвидкоруч, в уяві Туза складаються у завершену картину, сповнену таємничого блиску та розкоші, яких хлопець з кучерявим волоссям так глибоко прагне.

– Ех! – зітхає Симо Туз і довго махає услід потягу, який від`їзджає, хоча йому ніхто не відповідає на привіт (якщо пасажири взагалі можуть помітити постать Туза на напівтемному пероні).

Зігрітий ракією, Туз прямує курними та переритими вуличками на околицю містечка, де вони з жінкою знімають кімнату.

Туз одружився рік тому. Із дружиною, Марою, він познайомився на празнику у ближньому селі. Тузові впали в око Марині тугі та величезні груди. Він навіть не звернув уваги на її мускулясті криві ноги та широкий обвислий рот.

Двічі на тиждень, щойно починало смеркатися, Туз прокрадався до низького хліву, де Мара годувала свиней. У вузьких яслах, в той час як блощиці залазили до холош його штанів, Туз, задираючи спідницю Марі на голову, заривався обличчям у її теплі й пружні жіночі груди.

– Волоссячко шовкове! Ангелочку мій гарненький! – задихалася під сукнею Мара, гарячково куйовдячи Тузове волосся.

Побоюючись, щоби хтось не забрів до обори, Туз, із закривавленими колінами, швидко піднімався і тікав у темряву.

– Чом ти такий?! Лишися ще трошки! – гукала йому вслід Мара.

Одного вечора до хліву влетів Марин брат. Туз відштовхнув хлопця від дверей і вискочив на вулицю, загубивши у кізяку лівого черевика.

Назавтра у Тузовій кімнатці з`явився офіцер міліції Павле, Марин дядько. Він поставив на стіл черевик Туза, загорнутий у газету. Черевик пахнув кізяком.

– Ці молоді стають усе шаленішими! Не могли вже дочекатися весілля! Слава Богу, що я людина, яка розуміє теперішню молодь! – сказав Павле і, не чекаючи, аж Туз щось скаже, продовжив: – Ця кімнатка замала для приданого, яке принесе тобі Мара. Сюди не ввійде навіть половина меблів! Три корови віддали за ті меблі! Зате гарні! Таких немає навіть у голови райвиконкому!

Супроводжуваний собачим гавкотом, Туз підходить до незавершеного будинку, на першому поверсі якого знаходиться його кімната. Вікна кімнати світяться.

Мара куняє на стільці, поклавши голову на стіл. Почувши рипіння дверей, Мара встає, витягає з духовки потерту каструлю і ставить її на стіл, на якому вже чекають плетенка з хлібом, тарілка, виделка, ніж та паперова серветка.

Буркнувши "привіт", Туз сідає за стіл і тягне до себе каструлю. Тарілку відпихає на середину столу.

Туз їсть, напихаючи повний рот. Жир тече йому по підборіддю і крапає на штани та лінолеум.

– А я майже заснула! – каже Мара.

Туз мовчить.

– Що нового в місті? – питає Мара.

– А що мало би бути? Нічого! – знизує плечима Туз.

Мара підходить до нього ззаду і гладить його кучеряве волосся.

– Облиш! – каже Туз.

Мара продовжує його гладити, закручуючи нові кучерики.

– Відійди, жінко! Не даєш навіть повечеряти спокійно! – говорить Туз, а з його рота на всі боки бризкає жир та слина.

Мара сідає на ліжко і починає тихо плакати, витираючи сльози кінцем простирадла.

– Знову скиглиш?! – каже Туз, не піднімаючи голови від каструлі. – Хотіла вийти заміж, хоч би й силою! А говорив я тобі, бабо, що шлюб – дурному радість!

– Що я тобі зробила?! Ти не даєш мені навіть по волоссю тебе погладити! – схлипує Мара.

– А от візьму й підстрижуся, щоб ти знала! – говорить Туз і відштовхує каструлю, витираючи рота та бороду рукавом спецівки.

Мара підводиться і приносить з кутка миску з чистою водою та рушник. Туз знімає черевики й шкарпетки, скидає штани, спецівку та сорочку і залишається у довгих бавовняних трусах та голубій футболці, заяложеній на рукавах та грудях. Мара збирає черевики й шкарпетки і виносить їх на поріг, не перестаючи шморгати носом.

– І знай: не люблю я тебе! – продовжує Туз. – Подивись на себе! Шкарадна: рот як вивернута панчоха, ноги як у футболіста! Ти отруїла мені життя! Ти! А я ж збирався виїхати звідси. Хто зна, якими поїздами я б тепер їздив!

Туз опустив ноги в миску, здригнувшись від холодної води. Сонливо чухаючи живіт, він довго хлюпає у воді ногами.

– Бачу я, що ти батяр... От скажу дядьку Паї, – говорить Мара, вішаючи на спинку стільця Тузові штани, спецівку та сорочку. – Вештаєшся по ночах!

– Та йди! Може, твій дядько заборонить мені вештатись?

– Хто зна, що ти робиш вночі?! – веде далі Мара. – Кілька днів тому пограбували тютюновий кіоск.

– Що я маю спільного із тютюновим кіоском? – дивується Туз.

– Звідки мені знати, де ти лазиш... А недавно хтось динамітом глушив рибу в річці. Його й досі не впіймали! – каже Мара, повертаючи каструлю на плиту, а хліб та невикористану серветку – до шафи.

– Чи не хочеш ти сказати, що це я кинув динаміт у річку? – ошелешено питає Туз.

– Звідки я знаю? Дядько ще казав, що хтось постійно видирає дорожні знаки і б`є вуличні лампи, – продовжує Мара, витираючи стіл.

– Та йди ти до біса, жінко! – каже Туз сонливо. – Дуже боюся я твого дядька!

Туз витягає ноги з миски і на мить ставить їх на рушник, а потім іде до ліжка. На линолеумі залишаються сліди його мокрих ніг. Туз залазить у ліжко і повертається до стіни.

Мара у великому баняку миє каструлю і виделку. Схлипування і шморгання зливаються із брязкотом посуду.

– Гаси світло! Я спати не можу! – каже Туз.

Мара клацає вимикачем, роздягається і лягає поруч із Тузом.

– Та я не знаю... Тільки скажу дядьку Паї, що ти вештаєшся по ночах! – каже Мара.

Туз відчуває на своїй шиї тепло важких Мариних грудей. Він повертається до жінки і запихає руку у виріз нічної сорочки. У темряві перед Тузом несподівано постає образ білявої жінки у рожевій нічній сорочці, яку він бачив у вікні спального вагону.

– Облиш мене! Чого ти мене хапаєш, якщо я бридка! – борониться Мара.

Туз нахиляться над жінкою і дуже легко, звичним рухом задирає їй над грудьми нічну сорочку, на голову. Розпалений ракією, Туз демонструє брутальну і швидку пристрасть, задихаючись між Мариних грудей. Швидше, аніж сам сподівався, наче він в оборі, де квапиться у страсі, щоби хтось не забрів, Туз досягає апогею.

– Ой, матінко рідна! – схлипує Туз, на мить розслабившись на Мариних грудях.

Мара рвучко пригортає його до себе. Туз рішуче вишарпується з її обіймів, звалюється біля неї і повертає голову до стіни.

– Чом ти такий!? Чому так швидко?... – шепоче Мара, гладячи його волосся і цілуючи шию.

– Облиш мене! Що ти мене гладиш, жінко!? Я тобі не дитина! Спати хочу! – відштовхує її Туз і поринає у сон.

Мара повертається до нього спиною і знову схлипує:

– Розкажу я дядьку Паї... щоби знав, що ти вештаєшся ночами! Так-так! Кілька днів тому хтось гримав вчительці Мілі у вікно і хтось потоптав усі квіти в парку! Так-так! – говорить Мара.

Туз вже заснув: він гучно хропе, розносячи дух перегару. Лиш інколи у нього виривається зітхання.

Мара повертається до Туза і обережно, щоб не розбудити його, цілує йому шию та кучеряве волосся.

– Єдвабний ти мій! Ангелочку мій гарненький! – шепоче Мара.