Мілан Младенович Лужицький

Сум народів (українською) / Туга народа (на српском)

Сум народів

На Рибарському острові, Новий Сад

Лише тому що існують
Карловці, і Дунай! і Стражилово!
І Новий Сад! я зараз можу сказати:
Як це помирати, коли я знаю,
Що є Тиша, в яку переливаються
Швидкоплинні літа.

Завжди я був тут,
І мовчав я .

Не завжди тут були під пагорбом
Смиренні вежі,
І не благородно, із-над покрівель дахів,
У напрямку до Фрушкої,
Переливалися и милували слух,
Дзвони православні.

Мені тут переповідали свою тугу народи,
Коли повільно і примиренно,
Кудись, безслідно йшли.

Народи, які ось так, незнанно куди ідуть,
Повертаючись безсилі,
В свою далеку Батьківщину,
Туди, кудись у напрямку до витоків
Часу.

Розглядав я їх,
Зникали у туманності,
І це було Повернення,
А ми, іноді, говоримо,
Вони стали своєю минувщиною,
Хоча і довго,
Повністю до нашого забуття,
За собою озиралися.

Переклад Людмили Щеголь

Туга народа

На Рибарском острву, Нови Сад

Накнадна посвета пра Радомиру Ракићу и нашој уснулој браћи
пра Нанију Станковићу и пра Влади Лековићу,
са којима смо обнављали Друштво српске словесности

Само зато што постоје
Карловци, и Дунав! и Стражилово!
И Нови Сад! ја сада могу рећи:
Та шта је умирати, када ја знам,
Шта је тишина у коју преливају се
Хујни векови.

Увек ме је било ту,
И ћутао сам.

Нису ту увек били, под брежуљцима,
Питоми торњеви,
И нису благородно, изнад кровова,
Према Фрушкој,
Преливала се, и умиљавала слуху,
Звона, православна.

Мени су ту приповедали своју тугу народи,
Када су, споро, и помирено,
Некуда, без трага, одлазили.

Народи, који тако, незнано куда, одлазе,
Враћају се изнурени,
У своју далеку постојбину,
Тамо негде, према почецима
Времена.

Гледао сам их,
Нестајали су у маглинама,
И то је био Повратак,
А ми, понекад, кажемо,
Они су постали своја прошлост,
Иако се дуго,
Све до нашег заборава,
За собом освртаху.