Йован Делич
Хозарська призма
Љубазношћу редакције часописа Ї
Мілорад Павич своїм романом “Хозарський словник” викликав майже негайну реакцію в усьому світі. Успіх
цього роману вибухоподібний: наприкінці 1984 року він побачив світ у Белґраді сербською мовою,
а вже в 1988 році опанував перші позиції у списках світових бестселерів від Мюнхена до Вашинґтона. В
тому ж 1988 один із белґрадських часописів надрукував список мов, на які був переклали або перекладали
“Хозарський словник”: французька, англійська, німецька, італійська, данська, голландська, іврит, шведська,
чеська, словацька, польська, японська, іспанська, портуґальська, каталонська, угорська, фінська і болгарська,
згадавши про те, що англійський переклад з’явився водночас у Нью-Йорку і Лондоні.
Умберто Еко, італійський теоретик культури, професор і романіст, вперше уславився завдяки своїй теоретичній
праці “Відкриті тексти”. Тяжко підшукати термін, який пасував би до романів Павича краще, аніж ця синтагма
Умберто Еко, котру можна розуміти і як синонім творчої програми, і як певну критичну дефініцію, і як
теоретичне означення сучасної літератури. Не менш важливим моментом є тут читач - одна з головних теоретичних
проблем книги, а водночас її герой.
Критики вже проводили аналогії між романами Павича і Еко, між “Хозарським словником” та “Ім'ям троянди”.
“Якого читача прагнув я, коли писав? - запитував Умберто Еко в “Передмові до “Імені троянди”. - Звичайно
ж, співучасника, який включився б у мою гру”.
Читач, який розважається, перебуваючи в полоні тексту і проблем, запропонованих йому романом - всупереч
привидові максимальної свободи - ідеал як для Еко, так і для Павича:
“Я хотів, щоб читач розважався. Принаймні тією мірою, якою розважався я. Це - дуже важливий момент,
який тільки на перший погляд суперечить нашим надто серйозним уявленням про роман. Розважатися не означає
марнувати час і відволікатися від проблем,”- так пише Еко, і якнайбільше це може стосуватися й Павича.
Розважальна книга часто є водночас серйозною книгою, особливо якщо “розвагу” розуміти як історичну категорію.
На схожість Павича й Еко вказують і зовнішні фактори, які в цьому випадку не можуть бути лише формальними:
авторів єднає професорське звання, історичне і теоретичне володіння оповідними формами, використання
існуючих, або реконструкція зовсім давніх моделей для створення нових, надзвичайно багате культурно-історичне
тло романів, опираючись на яке можна говорити про “діалог” між культурами і епохами у книгах. Можливо,
до такого порівняння підштовхує і майже неймовірний успіх обидвох романів, які стали світовими бестселерами,
і наукова діяльність обидвох авторів.
Професорсько-наукова діяльність справді посідає важливе місце у творчості Мілорада Павича. Безсумнівними
є взаємні впливи і перетікання між науковою і белетристичною діяльністю Павича, особливо це стосується
“Хозарського словника”. Тема хозарів прийшла до автора ще в молодості, в часи студіювання, десь у 1953 році,
коли він готувався до семінарського заняття про Кирила і Методія. Тоді вона виникла як суто наукова
проблема: з одного боку як пошук втрачених бесід Костянтина Солунського або ж Кирила, а з іншого - як
питання про долю певного народу і про його зникнення з історичної сцени - про хозарів. Із часом матеріал
доповнювався і розростався, обіцяючи перетворитися в цікаве наукове дослідження. Але - зважаючи на те,
що Павич у той час звернувся до белетристики, а тема книги дедалі більше ставала предметом сучасної
фантастики, що зібраний матеріал був надзвичайно різноманітним і переповненим міфологічною традицією,
Павич зважився на незвичне схрещення форм, на поєднання наукової форми словника з белетристичною формою
роману. Так наукова діяльність Павича стала вирішальною при виборі форми. Тяжко собі уявити, аби хтось
інший, хто не володіє подібним науковим і лексикографічним досвідом, міг би прийти до ідеї написання
роману-лексикону і зробити це так вдало і вміло.
Ще два моменти у професорській діяльності Павича надзвичайно важливі для “Хозарського словника”. Перше
- головним осердям наукових інтересів Павича є епоха бароко. Другий момент - глибоке знання Павичем
своєї національної традиції і особливе його зацікавлення епохою передромантизму і романтизму.
Отже, повернімося до бароко.
Павич-літературознавець у своїх наукових і аналітичних дослідженнях прив’язаний до періоду, який був
своєрідною “темною дірою” в історії сербської літератури, а за Павичем - і часом народження нової сербської
літератури - XVII-XVIII століття, бароко.
Дослідження Павича на тему бароко - безсумнівно, один з його найбільших, а можливо й найбільший внесок
у сербську науку про літературу. Книга Павича про бароко викликала справжній переворот у сербській літературній
історіографії, привернувши до себе увагу і закордонних дослідників.
Розповідь Павича про сербське бароко розташована - подібно до розповіді про хозарів - на роздоріжжі
світів і релігій; не одному читачеві, напевно, буде здаватися, що наступне речення Павича він уже читав
у його романі-лексиконі; натомість, воно є першим реченням зі вступу до написаної Павичем книги про
історію сербського бароко:
“На Балканах, на землях колишньої візантійської імперії і зниклого сербського середньовічного царства,
розіп’ята на межі трьох континентів, філософій і релігій (православ’я, католицизму й ісламу), розділена
хиткими і мінливими кордонами двох великих імперій - австрійської й турецької, а на півдні розрубана
ще й венеційсько-турецьким кордоном, приєднана до чужих етнічних і мовних регіонів, сербська література
XVII-XVIII століття творилася народом-бурлакою, переважна частина якого упродовж століть перебувала
під владою турецьких, австрійських і венеційських завойовників, у середовищі без постійних культурних
і суспільних інстанцій, без політичних і культурних осередків, на просторах однієї величезної території”.
Про бароковий пласт “Хозарського словника” говорив неодноразово сам Павич. Звертаючи увагу на твердження
критики про кризу роману, Павич уточнює, що в кризі перебуває лише реалістичний роман. Що ж стосується
його самого - він знайшов вихід із тої кризи, спробувавши наблизитись до скульптури: він намагався написати
твір, який можна було б читати так, як розглядають скульптуру: “не важливо, з якого місця ви почнете
огляд; цей витвір можна обійти навколо і розглянути його з усіх сторін”. Це підштовхує нас до одного
з визначень поняття бароко, яке говорить: “Бароко є спробою втілення неможливого у всіх напрямках”.
Це могло б стати робочим девізом “Хозарського словника” і його головною тенденцією - з наголосом на
отому “у всіх напрямках”.
Говорячи про джерела свого роману, Павич підтверджує, що у “Хозарському словнику” багато історичних
елементів, в чому легко можна пересвідчитися, читаючи твір, або користуючись посередництвом відомих
енциклопедій християнства, ісламу чи юдаїзму. Відповідаючи на красиве риторське запитання - де проходить
межа між правдою і вигадкою - Павич перефразовує Ейнштейна: “Все, що в “Хозарському словнику” стосується
реальності - вигадка; все, що не стосується реальності - правда”, а потім відкриває ще одну таємницю
своєї літературної робітні: “беручи до уваги те, що весь “Хозарський словник” - лише реконструкція іншої,
більш ранньої книги доби бароко під тією ж назвою, виданої в 1691 році у Пруссії Даубманусом, я
вирішив, що до джерел потрібно підходити за допомогою невеликої гри, яка вимагає великої праці. Роздумуючи
про характери своїх героїв із XVII століття, я хотів, щоб і вони, і я мали належний світогляд і
дещо незвичні погляди, які пасували б таким дивакам, як Аврам Бранкович, Коен чи Масуді. Тому я уникав
використання таких джерел інформації про них, як офіційні догми трьох релігійних традицій, а засновувався
радше на єретичних і герметичних вченнях, на герметичному медичному вченні ісламу, на кабалістичній
єврейській традиції, а особливо на судових кодексах (збірники вироків відомих єврейських суддів) XVI
і XVII століть і, якщо говорити про християнські джерела - на катарах і богомильському вченні про
диявола. Завжди і в усьому я оминав ту інформацію з цих питань, яку можна знайти в підручниках і в дослідженнях
XX століття; я звертався до праць XVII століття, і через це світогляд моїх героїв залишився
автентичним, у ньому немає анахронізмів у способі мислення - принаймні, надто значних”.
Автор звертає увагу на те, що крім барокового існує ще два тематичні пласти - середньовічний і сучасний,
що зобов’язувало як до показу чару кожної з трьох епох окремо, так і до пов’язування їх всіх воєдино.
Персонажі з “барокового пласту” пов’язані зі знаменитими бароковими родами: Бранковичі, які завжди присутні
на авансцені сербської історії; дубровницькі Коени зі знаного сефардського письменницького роду, чиї
корені тягнуться від Дидака Пира; дубровницька аристократична родина Лукаревичів, Йоганнес Даубманус,
невигаданий друкар і видавець та інші.
Павич зізнається, що його наукові зацікавлення добою бароко мали певний вплив на літературну творчість,
але тут же додає: “не можна говорити про те, що бароковий пласт “Хозарського словника” прийшов ззовні.
Сама книга вимагала того пласту. У XVII столітті матеріали про хозарів привернули до себе велику увагу
в світі, і вже тільки через ці історичні умови той пласт був необхідним”.
Таким чином, “бароковий пласт” був зумовлений логікою самого твору і природою матеріалу, хоча, водночас,
і впливом “ззовні”. Зрештою, сам Павич стверджує, що “наш час своїм духом ближчий до барокового, аніж
до класичного концепту”.
Критики нераз проводили паралель між прозою Павича і мистецтвом сюрреалізму - цю аналогію, за їхніми
словами, можна побачити як усередині одного речення, так і на рівні поетики зруйнованого антироману,
де домінантними особливостями тексту стають “алогізми”, парадокси і несподіванки, які є основою сюрреалістичних
текстів.
Проза Павича справді в багатьох моментах перегукується із сюрреалізмом, хоча водночас вона й далека
від нього. Бунт проти реалізму і проти реалістичного роману - безперечно, спільний момент у Павича і
в сюрреалістів. Але у Павича є віра в роман, в той час як сюрреалісти цієї віри не мають в своїй основі.
Антироман Павича і сюрреалістичний антироман - це дві зовсім різні речі. Сюрреалістичне наближення до
роману найчастіше супроводжується глобальними компромісами в теоретичному плані, особливо стосовно до
соціального і раціонального. Сюрреалістичні теорії прагнуть в своїй основі бути психологічними. Цілком
правомірно сюрреалізмові приписують заміну одного натуралізму - соціального іншим - психологічним. Герої
Павича, натомість, далекі від гри, яка вимагала б будь-якого психологічного пояснення чи асоціативного
тлумачення підсвідомості. Звичайно, людина ніколи не вільна від психології, особливо та, яка займається
міфологією, демонологією і сном, що за самим означенням є підсвідомістю. Проте очевидно, що в основу
роману Павича закладено математичний, раціональний принцип, якому підпорядковується і його зацікавлення
міфологією.
Сюрреалісти, без сумніву, віднесли б романи Павича до “поезії”, а не до “літератури”. По-перше, через
фантастику, яка означає бунт проти реалізму і реалістичного роману. По-друге, через фантазію, через
зацікавленість снами, демонами і міфами. “Ловці снів” Павича варті низького поклону пошани будь-якого
сюрреаліста. Здатність Павича схрещувати і комбінувати різні жанри в рамках роману близька до сюрреалізму.
“Хозарський словник” уміщує в собі і поетичні цитати, і тексти, стилізовані під поезію, ритмічну прозу
- особливо це стосується уривків, пов’язаних із царівною Атех, - і водночас тексти, що близькі
до лексикографічного, наукового стилю.
Гра з читачем також притаманна сюрреалістам, відмінність полягає лише в тому, що Павич завжди ставить
читача на перший план, в той час як сюрреалісти вважають його своєрідним супротивником, якому потрібно
заборонити входження в текст.
На стилістичному рівні можна знайти безліч прикладів, у яких слово Павича ілюструє сюрреалістичні принципи
краще, ніж це роблять самі сюрреалісти.
Будь-хто з белґрадських - а ми віримо, що й паризьких - сюрреалістів кінця 20-х років нашого століття
чи й пізнішого часу, поставив би свій підпис під “Хозарським словником” Павича поруч з уже згадуваним
визначенням бароко: “Бароко - це спроба втілити Неможливе у всіх напрямках, (ѕ) з наголосом, зрозуміло,
на отому “у всіх напрямках”. Це справжнє гасло сюрреалізму.
Ортодоксний сюрреаліст ніколи не міг би створити “Хозарського словника”, але він спокійно міг би поставити
під ним свій підпис і завірити його сюрреалістичною печаттю “поезія”.
Спробуємо і ми описати свою інтерпретацію бачення цього твору. Хоч як це не виглядає дивно, те Павичеве
порівняння “Хозарського словника” зі скульптурою має сенс, до того ж не лише з позиції читача. Математичний
принцип трикутника і числа “три” дозволяє нам уявити роман - в нашій інтерпретації - як рівносторонню
трибічну призму, в якій час виконує роль простору. Та призма пересічена трьома площинами, серед яких
середньовічна і сучасна площини представляють два тематичні пласти роману, тобто верхню і нижню основи
призми, а середня площина втілює XVII століття. Між тими площинами не діють статичні правила вимірювання
геометричних форм і тіл - тут панують живі динамічні стосунки, причиною виникнення яких є фантастика,
і особливо демонський світ “Хозарського словника”. Демони з’єднують ту часову вертикаль, і цілком ймовірно,
що вона може подовжуватись - в результаті з’яви нової інформації про хозарів або в результаті нових,
“розширених і доповнених” видань “Хозарського словника” - як в напрямку минулого, “вниз”, так і в напрямку
майбутнього, “вгору”, де може перетинатися якоюсь новою площиною в поки що невідомому часовому пласті.
Зрештою, це метафори Павича - “підземелля минулого” і “стелі майбутнього”. Динаміка стосунків між персонажами
і елементами роману-лексикону в цілому - не тільки у горизонтальній, але й у вертикальній площині, на
поверхнях трьох сторін призми, а коли йде мова про світ демонів - і вздовж діагональної лінії призми.
Абсолютно строгий математичний порядок і абсолютно строга математична “конструкція” панує в “Хозарському
словнику”, в якому - на перший погляд - все хаотично змішано. Інтерпретація книги Павича яко триптиха
не пояснювала б її змісту, бо тоді відсутнім був би елемент просторовий, тривимірний, на якому так наголошує
Павич.
Призма здається нам відповідною інтерпретаційною моделлю “Хозарського словника” Павича і ще з однієї
причини. Відомо, що призма має властивість заломлювати і розсіювати світло: промінь, який виходить із
призми, вже не є тим самим, який увійшов у неї - він стає райдугою.
Щось подібне відбувається з документальним, науковим матеріалом, який входить у хозарську призму Павича:
він “розкладається” на хозарську райдугу, на низку фантастичних притч про хозарів, які можна по-різному
комбінувати. Як призма поєднує в собі математичну строгість і правильність з грою світла й райдугою,
так і хозарська призма Павича поєднує математичну строгість, наукову форму і найдивовижнішу фантастику.
На закінчення - те, що згідно з хронологією повинно було стояти на початку. Середньовічний тематичний
пласт “Хозарського словника” доволі чітко вказує на зв’язок роману Павича із середньовічною традицією
і літературою, особливо - зі східною міфологією, передусім арабською і єгипетською.
Для літератури, яка опирається на фантастику і розглядає бунт проти реалістичного як свою програму,
Середньовіччя і Схід є джерелами безперервного натхнення і наслідування. Дослідження тих джерел потребує
фахівців, які могли б порівнювати між собою різні релігії і міфології, мови і культури. Тільки вони
могли б із певністю сказати, чи містить “Хозарський словник”, а якщо так, то якою мірою, науковий момент,
до якого, безсумнівно, тяжіє Павич. Тільки вони могли б визначити, що і де є містифікацією і чому автор
вдається до тієї містифікації.
Та ба, якби раптом виявилося, що уривки з Кирилових (Костянтинових) Хозарських бесід і справді
перебувають, чи можуть перебувати там, де про це говорять герої Павича? Що, коли вони не повністю втрачені
і віднайдені якоюсь мірою в “Хозарському словнику”, хай навіть в уривках, здеформованих полемічним контекстом?
Це питання перевищує нашу компетенцію, як і компетенцію критики у вужчому розумінні цього слова. Від
відповіді на нього не залежить мистецька цінність “Хозарського словника”. Це питання - цілком правомірне
- до істориків літератури, з якими у Павича, який і сам є істориком літератури, часто трапляються суперечки
і непорозуміння.
Нас більше цікавитиме момент пов’язаності Павича із багатим спадком сербсько-візантійського середньовіччя.
До цього питання нас штовхає сама природа творів Павича і “логіка” інтерпретації його текстів. На тему
зниклого візантійського світу сам Павич у своїх як наукових, так і літературних працях подає великий
і систематизований матеріал. І говорити з позицій спадкоємця балканських цивілізацій він має право не
тому, що йому судилося народитися під цим небом, а тому, що він зумів знайти шлях до цінностей тих минулих
епох.
Проза Павича ніби намагається заповнити ту прогалину, яка утворилася внаслідок “забування” окремих
значних сегментів традиції тієї зниклої цивілізації; однією з головних її засад є питання інтеґрації
того цивілізаційного пласту, який знаходиться в самих генах балканської традиції - це той пласт, який
походить зі східної, візантійської сфери, із сербської кровної належності до тієї культурної та цивілізаційної
сфери.
“У моєму розумінні це дуже важливий момент, - говорить Павич. - Хоча в нас завжди вистачало хороших
письменників, усе ж у переважній своїй більшості ми займалися обробкою певного локального тексту. Нас
у світі так і сприймають. Натомість, ми повинні знайти спосіб, залишаючись при своєму і притримуючись
свого, говорити універсальною мовою, щоб нас могли зрозуміти й інші. Звичайно, не тому, що ми хочемо
бути перекладеними, що ми хочемо позмагатися невідомо з ким і невідомо за що, а тому, що така природна
потреба кожної літератури, яка не бажає померти. А щоб знайти вихід із цієї проблеми, щоб прийняти цей
виклик, ми повинні відповісти на запитання: який шлях веде нас до універсального і не віддаляє в той
же час від свого? Одна з відповідей - наша належність до візантійської цивілізації, на жаль, в минулому,
але все ж належність. У ній є безліч універсальних площин, і ми міцно пов’язані з нею завдяки своєму
минулому, яке - не можна про це забувати - значно довше від того періоду, в якому ми живемо зараз, без
і поза межами візантійської цивілізації. Тобто, ми настільки просякнуті її духом, що, не втрачаючи нічого
зі свого власного “я”, ми маємо можливість промовляти і універсальною мовою. Здається, ця ситуація дедалі
більше підтверджується часом: світ дедалі більше обертається до Сходу, незнайомого, але важливого, до
Візантії, до того, що лежить між античністю і сьогоденням”.
Для Павича візантійська традиція - інтернаціональна і багатомовна. Вона не поривала зв’язків зі спадщиною
античної грецької традиції, і в її основі лежать три наріжних камені сучасної західноевропейської людини: Старий Заповіт, антична Греція і Новий Заповіт із ранньохристиянською думкою. Якщо до
цього додати контакти і взаємодії з сусідніми цивілізаціями, як зі спорідненими (при цьому спорідненість
найчастіше не означає прихильності, і ще менше - приятелювання), так і з чужинськими, якщо людина не
є догматиком і відкрита для пізнавання і селективного засвоєння чужих культур, якщо вона готова до сприйняття
не тільки офіційної лінії певної культури, але й тієї “нижньої”, яка часом є дуже високою - “народної”,
“фольклорної” традиції, особливо - традиції неофіційної, відкинутої, єретичної, тоді хтось, хто народився
у сербському світі, хтось, хто спроможний успадкувати сербсько-візантійську традицію і цивілізаційні
контакти (часто трагічних наслідків), які відбувались на цій землі, що її Европа зі своєї висоти називає
Балканами, хтось, хто відкритий до вимог інтеґрування в загальнокультурне благо, зможе увійти в західноевропейську
культуру, говорячи своєю мовою і несучи зі собою свій багатий універсальний спадок. “Хозарський словник”
підтверджує це.
Фольклорна і єретична традиції - паралельні неофіційні гілки різних традицій - займають особливе місце
у творі Павича. Цей тип відкритості притаманний усім героям твору Павича, усім, хто в певний спосіб
причетний до “хозарського питання”.
Коли говорити про Павича-неовізантійця, важливо пам’ятати, що це на жодну мить не означає безповоротного
занурення у середні віки і ще менше - “романтичного” захоплення тематикою старої сербської поезії.
Бути неовізантійцем сьогодні означає бути спроможним “свої візантійські корені поставити на службу
новому часу і новим потребам”, означає дати можливість зазвучати старій філософії та літературі сучасно
й актуально, новою мовою. Це - довго і терпляче вибудовувана духовна позиція, яка “відкриває можливості
для дальшої та глибшої, наднаціональної ідентифікації й міжнародної локалізації сербського поета. Його
найприродніше літературне місцезнаходження, як нам здається, і є тут, не на Сході й не на Заході, в
другому Римі, на землях цивілізації, що виникла з його ґрунту”.
На нашу думку, в цих словах міститься щось від старої й забутої сербської мудрості, на якій, через
Примор’я і Дубровник, будувалися колись стосунки із Заходом, а водночас зберігалася своя власна ідентичність.
На своїх початках сербська культура відкритими очима дивилася на всі чотири сторони світу, готова і
пропонувати, і приймати. І мудро вміла робити як одне, так і друге. Чи вміємо це робити ми сьогодні?
Без сумніву, “Хозарський словник” написаний не тільки про малі народи - історія скидала зі своєї сцени
і великі народи, і великі цивілізації. Доля хозарів - це універсальна трагічна пересторога, і в тій
можливій схожості з хозарами, у відчутті загрози зникнення, яке настільки притаманне сучасній людині,
чи не криється одна з таємниць успіху цього твору.
Переклала Ольга Рось
|